Магдi вiдiбрало мову.
Таксист незворушно чекав сигналу, аби їхати далi.
— Пiдемо разом, — прийшла до тями Магда. — Я зараз приїду додому i тобi зателефоную.
…До лiкаря Галя усе ж пiшла сама («Не треба мене супроводжувати, не ображайся…»). Але не до свого, а до iншого — за пiдказкою подруги. Магда обдзвонила усiх своїх знайомих i вийшла таки на ендокринолога з доброю репутацiєю. «Поговори з нею, а тодi вже прийматимеш рiшення», — порадила Галi.
Лiкарку звали Наталя Вiкторiвна. Вiд неї хотiлося запозичити в особисте користування вiдразу кiлька рис. Манеру слухати — уважно, не перебиваючи, ледь помiтним рухом даючи зрозумiти, коли виникає запитання. Вiдсутнiсть слiв-паразитiв, як i будь-яких зайвих слiв. Здатнiсть водити ручкою на паперi легко, без зусиль, немов пензлем. I аристократичну звичку тримати спину рiвно, без напруги. Згодом через кiлька зустрiчей, виявилося, що Наталя Вiкторiвна — внучата племiнниця графа Льва Толстого.
Безмежна довiра, яку викликала Наталя Вiкторiвна, не давала сумнiвам жодного шансу. Її хотiлося слухатися, як улюблену вчительку у першому класi.
Галi здавалося, що так уважно жоден лiкар її не оглядав i не розпитував про малозначущi деталi.
Переглянувши результати аналiзiв, Наталя Вiкторiвна зробила висновок:
— Спробуємо уникнути операцiї.
На бiлому цупкому паперi акуратним i несподiвано, як для лiкаря, розбiрливим почерком вона розписала схему лiкування на першi три тижнi. Внизу, пiд назвами лiкiв, додала народну пораду: прикладати до шиї свiжий домашнiй сир, чергуючи через день зi свiжим капустяним листком. Ця рекомендацiя незвично виглядала поруч з назвами таблеток. Однак головне, що почула Галя, стосувалося не лiкiв.
— У вас гiпотиреоз. Це означає уповiльнений обмiн речовин, — пояснила лiкарка. — Для того аби почуватися добре, мусите самi пришвидшувати собi обмiн речовин. Запишiться на плавання, бiгайте зранку або ввечерi, ходiть на тенiс. Робiть що завгодно, аби бiльше рухатися. Це буде додатковим, дуже вiдчутним стимулом для щитовидки, щоб вона не засинала.
Написала наприкiнцi списаного аркуша слово «Рухатися!» — i пiдкреслила його.
— Хай вам постiйно нагадує про себе синдром Мiка Джаггера, — порадила наприкiнцi. — Цей спiвак мiг би вести спокiйне життя пенсiонера, збавивши темп вiдповiдно до вiку, адже йому за шiстдесят. А вiн їздить у тривалi турне з «Роллiнг Стоунз», неабияк фiзично навантажує себе… Вам доведеться завжди рухатися бiльше, анiж iншим. Запам’ятайте це, будь ласка.
На ранковий бiг у Галi не знаходилося зайвих сорока хвилин, бiльше тижня вона не протрималася. Плавання теж потребувало додаткових пiвтори, а то й двi години: поки до басейну доїдеш, поки назад повернешся… Вона знайшла свiй варiант — почала ходити пiшки з роботи.
Дорога додому забирала рiвно п’ятдесят хвилин. Їх не можна було порiвняти зi звичними двадцятьма хвилинами сидiння в автiвцi поруч з водiєм. Наприкiнцi робочого дня Галя перевзувалася у кросiвки i виходила на вулицю у передчуттi задоволення. Через пiвгодини швидкої ходьби на змiну втомi приходила легкiсть i пiднесення… А коли майже за годину переступала порiг свого дому, за плечима трiпотiли крила. Що робитиме, коли прийде осiнь i вечорiтиме швидко, ще не вирiшила. Буде день — буде й пiсня.
Луїза замiряла для подруги вiдстань вiд роботи до дому на своєму волошковому «Шевроле» — п’ять кiлометрiв двiстi метрiв. Маршрут частково пролягав вулицею, що називалася Хуторiвка. Нещодавно саме Хуторiвка була чи не найзанедбанiшою вулицею у районi, навiть тротуару та лiхтарiв тут не було. Але мiська влада та двi потужнi хуторiвськi новобудови — гуртовий ринок i Богословська академiя — об’єднали свої зусилля i тепер вулицю-попелюшку не пiзнати. Крапкою над «i» у цих перетвореннях стали бузок i жасмин, посадженi вздовж траси. Вiд травня по липень тут стояв аромат квiтучих кущiв. Вчорашнє сiре чудовисько — бетонний мiст поблизу тюрми — перетворився на трiумфальну арку i тепер над дорогою звисали яскравi гiрлянди петунiї, а восени полум'янiли кущики рудих хризантем.
У добузково-жасминний перiод на картi геопатогенних зон мiста ця дiлянка дороги була позначена як найнебезпечнiша. Знавцi пояснювали, що у давнi часи тут вiдбулася жорстока сiч, у якiй полягло сотнi людей. Тут, поблизу тюрми, водiї несподiвано могли втратити на кiлька секунд свiдомiсть. За кiлькiстю аварiй та нещасних випадкiв мiсцина донедавна тримала сумну першiсть мiста. Але поступово львiв’яни зауважили, що впорядкована квiтуча вулиця бiльше не потрапляє у мiлiцейсько-даїшнi зведення. Коли ж фахiвцi-геопатологи знову перевiрили цю дiлянку, то у першi хвилини не повiрили своїм пристроям: Хуторiвка стала «чистою», плями чорної енергiї зникли.
Галя любила Хуторiвку — по асфальтових пiшохiдних дорiжках її пагорбiв, у хмарках квiтникових та трав’яних пахощiв, йшлося особливо легко.
Пам’ятаючи настанови лiкарки, намагалася ходити пiшки навiть якщо хотiлося спокою. Коли щитовидка починала капризувати, коли Галя — нi сiло нi впало — робилася сонною, байдужою i вiдчувала в головi огидну туманну загальмованiсть — примушувала себе робити те, чого у такi хвилини найменше чекала вiд себе. Танцювала, увiмкнувши музичний телеканал. Або мила пiдлогу. Або наказувала собi: п’ятдесят вправ «млин» i п’ятдесят присiдань. Допомагало.
Додатковим бонусом за усi старання першого мiсяця «лiкувальної фiзкультури» стало зауваження завжди чимось незадоволеної сусiдки Романи. Вона зупинила Галю бiля лiфта, поцiкавилася, що нового, i безрадiсно пiдвела риску:
— У тебе все добре, бо не маєш проблем зi здоров’ям… Он як очi сяють.
Романа мала звичку зупинити сусiдку на сходах, лагiдно поцiкавитися, як здоров’я, уважно вислухати чемну й коротку вiдповiдь, i зарядити у вiдповiдь докладну пiвгодинну розповiдь, що починалася зi слiв «А я вчора була у лiкаря…». I байдуже їй було, що вимушений слухач спiзнюється на роботу або з роботи додому, на початок телевiзiйного ток-шоу, її мусили слухати, бо за свою увагу вона вимагала уваги у кiлька разiв бiльшої.
Романа набрала повiтря у груди i вже було почала:
— А я вчора була у лiкаря…
Але Галя, навчена сумним досвiдом попереднiх вислуховувань, у якому боцi коле i який був зранку присмак у ротi, встигла вставити свою реплiку:
— Хто ж проблем зi здоров’ям не має? У мене, наприклад, у кровi часом забагато ендорфiнiв…
Романа спiвчутливо i водночас зi втiхою в очах похитала головою:
— Що то є? Гiрше за холестерин?
Галя хотiла у вiдповiдь жартiвливо розвинути тему, але зупинив природнiй жаль до людей, особливо до недалеких.
Пояснила як є:
— Такi мiкроелементи, що дають почуття задоволення, щастя.
На обличчi сусiдки застиг вираз розгубленостi. Вона намагалася вникнути у почуте.
— Забагато?…
— А тим, кому бракує ендорфинiв, треба їсти шоколад, — щось стервозно-веселе таки ворухнулося усерединi, просячись на волю, i Галя додала: — Або мати хороший секс…
7 Кодекс правил Молодої Жiнки Невизначеного Вiку
Повсiдалися на прогрiтому сонцем каменi Магдової лавки-фортецi. Дiти з веж цього чудернацького замку не вилазили б. Але й дорослi друзi господарiв найбiльше любили саме це мiсце у саду. Магда на правах господинi та автора творiння сидiла на найнижчiй сходинцi, майже у травi. Iрина з Луїзою — на найкращих мiсцях. Галя — «в апендиксi», на меншiй лавцi, побудованiй бiля основної. Пили каву, смачно хрумтiли домашнiми «хрустиками», якi годину тому приготувала Магда. Вона була у вiдпустцi — цього разу нiкуди не поїхала: Iгор мав купу роботи, а поодинцi вони не їздили вiдпочивати.
Усi спочатку вiдмовилися вiд солодощiв. «Ти що! Навiть не пропонуй. Лiто у розпалi, ще не раз виїдемо на озера. Зайвим кiлограмам — дружнє i категоричне «нi»!»”
А потiм одна рука потягнулася до апетитного, присипаного цукровою пудрою крученика… Друга…
Галя, яка вже тиждень знову обходилася без вечерi пiсля шостої години, трималася найдовше. З хвилину ситуацiя перебувала пiд контролем. Мужньо спостерiгала за гастрономiчним неподобством подруг i врештi-решт приєдналася до них. Закiнчилася нетривала, але iнтенсивна хрустикова вакханалiя цiлком логiчно — розмовами про схуднення.
— Нiби й не їм бiльше, анiж завжди, а чомусь погладшала, — пожалiлася подругам Магда. — Живота нiколи не мала, ви ж знаєте. А тут… — махнула рукою.
— Припини! Максимум два зайвих кiло, не бiльше, — оцiнила на око змiни у фiгурi подруги Iрина. — Зарядку робиш?
— Та яке! Це, мабуть, клiмакс почався, — видала Магда.
— Що-о?…
— Кажу ж вам: це вiн. Здається. Уже думала, все, приїхали. «Радi вас вiтати у клубi “Менопауза”!» А через два мiсяцi знову все нормально.
— От бачиш, панiкерко. Розвела тут клiмакофобiю.
— I знову затримка…
— Клiмакофобiя, дурепи, це не те, що ви подумали, а страх ходiння сходами. Є така фобiя.
— Але однаково щось передчасно. У сорок п’ять — зарано.
Говорили усi разом, чудово чуючи та розумiючи одна одну.
— Ой, налякали їжака голою дупою! — зневажливо пирскнула Iрина. — Я навiть зрадiю, чесне слово. Нарештi не треба буде нi про що турбуватися. Можна — не можна… Той день — не той день…
— Може, тому й погладшала, — нiби й не чуючи, далi вела своє Магда. — Пiд грудьми i на животi якiсь складки з’явилися…
— Звичайно, тому. А усi цi хрустики i «наполеони» нi до чого! — Iрина розстiбнула ґудзик на джинсах. — У мене, мабуть, теж клiмакс. Уф-ф, аж дихати важко.
— Та ну, тебе, Iрко, — засмiялася Луїза. — Але справдi, даремно ми так нажерлися. Слабачки. А справжнi жiнки роками не їдять тортiв i не можуть згадати смак смаженої картоплi.
— I це неправильно! — зауважила Галя. — Якщо чогось дуже хочеться, то краще дозволити собi, анiж не дозволити i страждати. Просто з’їсти повiльно маленький шматочок…
— Як ми сьогоднi, — iронiчно уточнила Луїза. Їй, на вiдмiну вiд iнших, вдалося зупинитися на третьому хрустику.
Галя розповiла про новий, а насправдi дуже старий метод контролю за вагою. За мiсячним календарем, до якого жiнки є особливо чутливi. Ще у стародавнi часи, буцiмто було вiдомо: усе, що їсиш на повний мiсяць, легко перетворюється у зайвi кiлограми i залягає тягарем на стегнах i животi. У цей перiод треба обмежувати себе у їжi. На молодий мiсяць, що росте, теж не варто їсти досхочу, бо у рiст йде не тiльки мiсяць, але й вага. У цей перiод мiсяць на небi схожий на скибочку, як права частина лiтери Р. А старiючий мiсяць нагадує букву С. У цi днi можна особливо себе не обмежувати — усе, що спожив, згоряє, перетворюється на енергiю. Отже, мiсяць Росте — лiтера Р — не жерти! Лiтера С у небi — мiсяць Старiє, йде на спад — не вiдмовляй собi у кулiнарних радощах. Повне О — будь обережною, пам’ятай про фiгуру!
Що там, до речi, на небi? Чотири пари очей подивилися у безхмарну височiнь раннього вечора, там ледь помiтно проглядалася блiда тоненька лiтера С.
— Ну то що? Ще по хрустику? — запропонувала Iрина.
— Якби iснував Кодекс Правил Молодої Жiнки Невизначеного Вiку… Усi лiтери — з великої, - Галя показала вказiвним пальцем це уточнення у повiтрi, — там нiколи не було б категоричних заборон, особливо щодо їжi. Навпаки, вiд iменi жiнки були б сформульованi не правила-заборони, а правила-дозволи. Вловлюєте? Рiзниця колосальна. Скажiмо, таке правило… Деколи я дозволяю собi поласувати улюбленою, але позбавленою користi стравою.
— Деколи я дозволяю собi трошки випити. Але з вели-и-иким задоволенням, — додала Луїза. — Правильно?
— Лягаю спати не пiзнiше одинадцятої вечора, — вступила у гру Магда. — Не тому, що так треба, а тому що менi так подобається.
- Їм не менше двох яблук на день. Iз зернятками, — пiдхопила Iрина. — Хто перший зупиниться, той програв.
— Так… Зараз… Ага! Пам’ятаю лише хороше, погане забуваю.
— Страше-е-енно люблю гарно одягатися.
— Завжди маю вдома букет живих квiтiв.
— Люблю смiятися.
— Вчу англiйську.
— Розв’язую кросворди.
— Не вечеряю. Переважно… Бо не хочу.
— Не п’ю колу. П’ю зелений чай i мiнералку без газу, щоб не було целюлiту.
— Так… Не боюся клiмаксу та iнших фiзiологiчних змiн в органiзмi. Люблю свою роботу, — пiшла на новий виток Галя.
— Люблю свого чоловiка, — не здавалася Магда.
— Люблю запах мужчини, — пiдтримала Iрина.
Усi засмiялися.
— Який саме? Запах шкарпеток чи тютюну?
— Спiтнiлої сорочки?
— Досить, мантелепи, ви програли, — задоволено констатувала Iрина.
Магда запропонувала усiм залишитися на ночiвлю. Завтра ж недiля. Можна ввечерi посидiти бiля вогнища, поїсти печеної картоплi, тим бiльше, що мiсяць буквою С. Зранку вiдiспатися.
— Я в принципi можу. Вiтя у Києвi, буде лише у понедiлок, — погодилася Галя. — Хлопцi у Карпатах, на Петрос пiднiмаються…
Луїза знизала плечима.
— Залишайтеся, — вирiшила за усiх Iрина. — А я їду, бо не хочу Соньку саму залишати. Повернуся до вас о десятiй ранку. Пропоную завтра пройтися по дорогих бутiках i блошиних ринках. Погоджуєтеся? Обiцяю незабутнi враження. Маю замовлення на оформлення кiмнати у японському стилi. Собi теж хочеться щось для натхнення прикупити. Магдi подивимося дещо у колекцiю. Галi — якийсь лаконiчний додаток, щось дiлове, в офiс. А Луїзi…
— Менi треба якусь деталь у кадр, аксесуар чи що, — пiдхопила Луїза. — Щось викличне, зухвале, на межi кiчу.
— Якi блошинi ринки? На секонд-хенд не пiду, — Магда почала збирати горнятка.
— Я теж не маю бажання, — пiдтримала подругу Галя.
— Чому? — поцiкавилася Iрина. — Соромитеся? Комплексуєте? Якщо не цiкаво у принципi — одна справа. Якщо цiкаво, але соромитеся — зовсiм iнша. Тiльки абсолютно вiльна людина може, не кремпуючись*, ходити на блошинi ринки та у крамнички секонд-хенду. Багатьох приваблюють копiйчанi цiни за якiсний товар, i вони б радi зекономити… Але за умови, щоб їх нiхто не бачив у цих соромiцьких мiсцях. Якби ви знали, якi люди ходять потайки до торговцiв елiтним секонд-хендом! Дружини високих чиновникiв, власницi дорогих крамничок, успiшнi спортсмени, художники, журналiсти, артисти… А є ще категорiя понтовикiв, якi ще й хваляться: це я у бутiку купила, шаленi бабки викинула… Усе! Завтра йдемо в народ вичавлювати з себе рабiв. Незабаром цi ринки дрiбних торговцiв закриють, а замiсть них — справа ж вигiдна! — повiдкривають супермаркети секонд-хенду.
Подруги мовчали.
— Кому потрiбний захисний антураж-камуфляж, тому привезу перуки, окуляри та iншi прибамбаси. Замовляйте! — не поступалася Iрина. — Тобi, Галко, як журналiсту, цей досвiд необхiдний. А ти, Магдо, iнакше свою колекцiю старожитного одягу не поповниш. Що скажеш, Луїзо?
— Я готова.
— Ну, до завтра.