- Я тут у відрядженні. На стажуванні.
- Тоді зрозуміло. Ми можемо відвезти тебе в аеропорт.
Там є готель. Ти теж візьми собі з нього моральну компенсацію.
Антоніус повернувся до вітальні, намагаючись не дивитись на жінок. В руках у нього були гроші.
- Оце і все, що ти можеш дати? Я їхала до тебе власним коштом! А тепер мені треба їхати назад! Треба щось їсти в дорозі! – заверещала Таня.
- В мене більше немає. Тут значно більше, ніж дорога в обидва кінці.
- Мені теж потрібні гроші, – твердо сказала Гелена, – я не хочу більше лишатися у твоєму домі, а мені треба десь перебути до ранку післязавтра. Якби не ти, я була б на екскурсії разом зі стажистами…
Антоніус приречено кивнув. Узяв ключ від сейфа, пішов до бібліотеки.
- Ходімо поки до спальні, перевіримо, чи ти не забула якихось речей, – наказала Таня. – Ось, дивись аби ти не думала, що я брешу, – у спальні Таня шарпнула одну з шухляд комода, дістала звідти велику пачку листів з марками і штемпелями держав СНД, – поглянь, яка розгалужена мережа!
Гелена витягла з одного з конвертів навздогад жіночу фотокартку з підписом «Ty my baby» на звороті. Куди вона втрапила? В яке болото? В яку каламуть?
- Перевір, чи взяла зубну щітку. Я свою минулого разу забула. І от – повернулася…
Антоніус ван Ремер сидів у вітальні, низько схиливши голову. Коли жінки повернулися, він простяг кожній з них по однаковій пачці американських доларів. Таня перерахувала папірці, Гелена заховала, не рахуючи. Взяла валізу й рушила до виходу. Таня теж не затрималася. Надворі був теплий весняний вечір. Цікаво, яка погода в Києві?
Вони недовго йшли пішки і невдовзі зупинилися біля старого фольксваґена з українським номером.
- Вітюшо, операція зірвалася! У ведмедика гостювала пані Гелена з Києва. Тепер її треба відвезти до аеропорту, а потім подумаємо, що робитимемо далі.
- Тобто, тут нічого не виходить?
- Я ж тобі казала, що він старий розпусник! – І що тепер?
- Ой, ну людину треба відвезти в аеропорт. Вона не винна, що так сталося.
Вітюша витяг карту автомобільних шляхів, сказав, що до аеропорту далеко. Зараз пізно, а він гнав авто два дні майже без зупинок і зараз не доїде. Треба десь переночувати, але спати в машині втрьох неможливо. Треба шукати готель на дорозі. А вони тут страшенно дорогі. Навіть ті, які вважаються дешевенькими.
- Я заплачу за готель, – озвалася Гелена, в якої були не тільки щойно отримані від Антоніуса гроші, а й зекономлені зі стипендії стажиста.
Швидко виїхали з Льєжа. Хіба думала Гелена, що так бездарно прощатиметься з цим чарівним містом? А потім довго їхали яскраво освітленою трасою – Антоніус розповідав, що автомобільні шляхи його країни можна побачити навіть із космосу. Вітюша їхав до так званого «недорогого» готелю, де вони з Танею вже одного разу ночували. Аби тільки там були вільні місця. Їхали мовчки. Мовчання було напруженим і недобрим.
Всім було ніяково. Нарешті Таня, обернувшись до Гелени з переднього сидіння, сказала:
- Нам був потрібен цей досвід…
- Вибачте, що я вас вдарила.
- Та байдуже. Я, в принципі, звикла. Говори мені «ти», скільки можна «викати»?
- Як ти познайомилася з ним?
- За оголошенням. Я з багатьма знайомилась. В нас у Бородуліні взагалі жити неможливо. Але жити треба. Це тобі не Київ, де є навіть відрядження до Європи. – І навіть до Америки.
- Ну от, бачиш. А в нас одна дорога, точніше, дві. На базар або на трасу. Ну і третя – за кордон. Але зовсім за бугор я їхати не можу – у мене хвора мати, й у Вітюші дуже хворі батьки.
- А хіба у вас із ним різні батьки?
- Ну, якщо чесно, він мені не зовсім брат.
- Зовсім не брат, – похмуро озвався Вітюша.
- Ми працюємо з ним у парі вже два роки. Адже треба жити! Навіть у Бородуліні!
- Як це – працюєте у парі? Ви подружжя? То навіщо тоді тобі був потрібен Ремер? – здивувалася Гелена, і тут же пригадала, що вона також одружена, але їй Ремер також для чогось був потрібен.
- Ти б не дуже патякала, – прогудів Вітюша.
- Ми ще не проїхали поворот до готелю? – змінила тему Таня.
В готелі були вільні місця, і вони зняли двомісний номер.
Вітюша сказав, що спатиме в машині, а дівчата нехай ночують у кімнаті.
– Ви, мабуть, хочете разом? – спитала Гелена.
- Нам зараз не до трахання, – брутально відповів Вітюша.
Таня витягла харчі, які вони з Вітюшею взяли в дорогу: сало, солоні огірки, в'ялену рибу. Дістала й пляшку горілки.
Гелені їсти не хотілося. Вона повечеряла з Тоні. Пити, тим більше горілку, теж не було бажання. Вона тільки вдавала, ніби п'є, щоб не ображати своїх чудернацьких супутників.
Після другої мандрівники порозв'язували язики. Вони відверто зізналися Гелені, що вже давно практикують шлюбний євробізнес, а саме: Таня за допомогою своєї пікантної фотогенічної зовнішності знайомиться з євроженихом, приїздить до нього в гості, провадить «розвідку боєм» і «рекогносцирування на місцевості», а потім вони з Вітюшею грабують буржуя. Докори сумління їх не гризуть – Гелена щойно на власні очі побачила моральне обличчя усіх тих антоніусів та корнеліусів.
- Але ж у цих країнах добре працює поліція! Вас можуть упіймати!
- Та вони навіть не заявляють у поліцію. Знають, що дуже багато доведеться розповідати про себе!
Таня з Вітюшею сказали, що досі все у них було спокійно.
Ніхто не пов'язує Вітюшин фольксваґен із гарненькою Танею, яка за паспортом зовсім не Тетяна, а Ірина. Єдине правило безпеки, якого вона дотримується – каже своїм євродрузям, що вона Таня, а також, ніколи не їде за їхніми запрошеннями, а бере туристичну візу.
- Так працювати значно краще, ніж по борделях, як наша з Вітюшею шкільна подруга Лєна… Але працювати треба, бо треба жити.
- Так, треба жити, – ствердно сказав Вітюша, а ТаняІра поклала йому голову на плече.
А потім вони випили ще, і розповіли, що збираються неодмінно добудувати будинок у своєму Бородуліні, бо найкращого місця у світі немає. А також у них неодмінно буде дитина. Тільки треба ще назбирати грошей.
– Зараз би взяли хороший шмат, аби не ти! – люто закричав на Гелену п'яний Вітюша, хапаючись за ніж, яким різав сало. Іра-Таня схопила його за руку:
- Вітюшо, чи ти здурів?! Ти сам винен! Треба було нам їхати до нього, коли він на мене чекав!
Гелена перелякано схопилася.
- Не бійся, – зашепотіла їй на вухо Іра-Таня, – він скоро засне! І тебе ми не пограбуємо. Хіба можна грабувати своїх?
Я просто не хотіла казати Вітюші про ті гроші, про які знаєш ти, бо він викине їх на загорожу навколо хати своєї матері, а я, навпаки, хотіла б їх відкласти на наш дім…
- А коли Антоніус чекав на тебе? – спитала Гелена, – у вас була призначена зустріч?
- Так, ми спочатку домовилися, що я приїду в травні! У другій половині! А Вітюша каже: поїдемо зараз! Адже у нас у травні п'ята річниця весілля! Я й вирішила: приїду раніше, зроблю старому сюрпризик! От і зробила!
- А коли ти була в нього до того?
- Більше місяця тому. На початку березня.
Невдовзі Таня-Іра відвела п'яного чоловіка до машини, де і вклала його.
- Нехай би спав тут, – сказала Гелена.
- Він звик. Він іноді вдома встає з койки і біжить спати до машини. Він дуже перевтомлюється. Працює, як звір.
Подеколи по сорок вісім годин за кермом. Ну от і зривається.
Він все-таки у мене справжній мужчина, – з ніжністю сказала про свого чоловіка молода жінка, – не те що деякі, хто від життєвих стресів впадає в депресію і лягає на диван.
Ти, мабуть, і сама знаєш таких!
Вимкнули світло й лягли. Із сусідньої койки невдовзі почувся п'януватий хрип. Гелена спробувала оцінити, що може бути найгірше в її ситуації. Тверезо все розклала по поличках, як її колись учив Артем, коли брав із собою в експедицію. Навряд чи ці люди таки пограбують її і залишать тут. Вона поклала під подушку сумку з грошима й документами. Гелена на відміну від них не пила, а отже, прокинеться, якщо раптом полізуть до її сумки. А, якщо її залишать тут, в цьому готелі, то в неї на всяк випадок є номер мобіли Марта Керта. Та й телефон Антоніуса ван Ремера теж. Гелена примусила себе заспокоїтися і заснути на декілька годин, як її навчив Артем. Попереду ще одна нелегка ніч поза домом.
Треба виспатися, бо невідомо, які ще божевілля трапляться по дорозі додому.
Але надалі все відбулося без екстрем. Встали рано, і виспаний Вітюша прийшов умитися до їхнього номера спокійний і чемний. Вони поснідали залишками вчорашнього сала. Гелена запропонувала своїм супутникам почастувати їх кавою у кафе при готелі. Але Іра-Таня наказала їй берегти ТЯЖКО ЗАРОБЛЕНІ ГРОШІ і не витрачати їх на всяку єрунду. А сама витягла кип'ятильника, бляшанку з розчинною кавою, слоїка з цукром і пластикові стакани.
Вітюша хвацько вів авто, насолоджуючись тим, що добре виспався і тим, що на цих дорогах можна гнати зі швидкістю сто шістдесят. А попереду клята Польща, де знову треба буде сідати на дев'яносто. Таня-Іра теж була в доброму гуморі, бо, як вона зізналася Гелені, зайвий раз не паскудилася із європейським середнім класом. Коли у нас з'явиться середній клас, то й у нас позчезають усілякі паскудства.
- Але ж у них середній клас є, – заперечила Гелена, – і, разом з тим, скільки паскудств!
- В них це від переїдання.
- В них – від ПЕРЕїдання, в нас – від НЕДОїдання.
- Нема раю на всій землі, та нема й на небі, – доречно зацитував великого Кобзаря Вітюша за кермом.
Більше не обговорювали загальнофілософських проблем.
З Геленою взагалі не спілкувалися, а з тих реплік, якими обмінювалося подружжя із п'ятирічним стажем, Гелена зрозуміла, що Вітюша просто не може їхати додому з такою малою здобиччю. Треба окупити дорожні витрати. Тількино вони відвезуть свою попутницю до аеропорту, одразу ж вирушать на нове діло. У Тані-Іри є ще один потенційний наречений в одній із країн шенгенської зони.
– Нам був таки й справді потрібен цей досвід, – сказала Гелена, прощаючись з новими друзями, з якими щойно обмінялася адресами й телефонами.
- Приїздіть до нас у Бородулін, – одночасно мовили обоє, – якщо десь і є на землі рай, то це у нас в Бородуліні влітку.
В аеропорту нудно до запаморочення, але спокійно і безпечно. Час іде безсовісно повільно, але все-таки йде.
Настала ніч. Гелена не пішла шукати готелю, дрімає у шкіряному кріслі в колі транзитних пасажирів із країн Близького та Далекого Сходу. Вона періодично прокидається, аби переконатися, що гроші та валіза з дорогими обновами на місці. А потім знову забувається, і дурні думки летять до неї сюди, в зал великого міжнародного аеропорту. То вона судомно чекала Тоні – чому він не приїхав сюди, адже він знає, що її рейс завтра вранці. Він має приїхати і пояснити, що з тою бородулінською авантюристкою в нього все давно закінчено, а любить він тільки Гелену. А під час наступного забуття думала вже про Артема і про те, що, хоча й мала гроші на телефонну картку – жодного разу не подзвонила. Просто сказала точну дату свого повернення. Нехай чекає. А може, з ним щось сталося? Може, він наклав на себе руки, допоки вона тут розважалася? Не кожен може, як цей Вітюша, терпіти авантюрний заробок своєї дружини, який вона виконує, без сумніву, із певним задоволенням. Недарма й отримала по пиці від Гелени! Та й ту суму, яку хотіла, скачала з льєжського «нареченого» саме завдяки їй! Гелена люто стиснула кулаки та зуби й знову отямилась. І знову перевірила, чи на місці гроші. Все на місці. Та й грошей везе додому несподівано багато. Не в грошах щастя, але без них немає повноти буття.
А зараз такий час, що, як каже її нова подруга Таня-Іра, грошей без блядства не заробиш.
Настав ранній ранок. Оголосили посадку. Гелена побачила біля реєстрації інших стажистів з України, які привіталися з нею. Її валіза від'їхала по стрічці до багажного відділення. Якби не та бородулінська лярва, Тоні зараз проводжав би її до паспортного контролю, а перед тим вони б довго сиділи поруч, стискаючи руки одне одному. Але, може, воно все на добро, подумала Гелена, пливучи по рухомій підлозі нескінченного коридору, що виводив до терміналів, біля яких стояли літаки. Адже тепер не треба думати, що брехати Артему і де ховати його, якщо приїде Тоні. Антоніус не приїде. І Таня-Іра також більше до нього не поїде. Аби тільки з Артемом все було гаразд. Господи, хоч би з ним усе було добре…
Артем зустрів Гелену в Борисполі. Він зауважив новий розкішний костюм, в якому вона вийшла до нього з-за розсувних дверей. Всю дорогу в таксі їхали мовчки, бо сказати одне одному могли тільки дуже значущі слова, яких не вимовиш у присутності похмурого водія. Артем стискав її руку, і вона не забирала руки, і вони мовчали, і мовчалося їм легко.