Артем не дозволив Гелені розплатитися з таксистом. Вони піднялися до себе.
- Ти голодна?
- Я їла в літаку. На міжнародних рейсах годують…
- Я знаю. Але я все-таки щось приготував для тебе.
У вітальні накрито стіл. Вино, келихи, закуски. Артем стежить за реакцією Гелени. Господи, вона, здається, навіть ховає сльози. Сідає до столу в дорожньому одязі, хоча, загалом, з дороги перш за все хочеться піти в душ. Артем сідає навпроти.
- Вина?
- Звідки в тебе гроші?
- Дві з моїх пісень купив один театр для нового спектаклю. Розплатилися зразу ж. Це не бозна-скільки. Але будуть іще замовлення. А ще я влаштувався у тому ж театрі робітником сцени. Знов-таки, не бозна-що. Але щось буде!
Ми з малим вивчили одну пісню дуетом. Сьогодні ввечері заспіваємо для тебе… Експедицій більше нема, але треба якось жити.
- Так, треба якось жити, – тихо сказала Гелена, згадавши, що вчора неодноразово чула ці слова від бородулінського подружжя.
– Тебе довго не було. Я чекав тебе. Коли тебе не було поряд, я знав, що маю зустріти тебе… Мабуть, мені був потрібен той досвід… – закінчив він, і одразу ж поміняв тему. – Як тобі їздилось, Гелено?
Вона здригнулася. А потім таки заговорила:
- Ніби ти не чув від друзів і знайомих, що таке закордонні стажування? Місяць оплаченого неробства і повного випадання зі звичного буття.
- Вірші – то також випадання зі звичного буття…
- Ти можеш видати свої вірші. У мене є гроші, – Гелена витягла з гаманця новенькі зелені папірці, які позавчора ввечері отримала від Антоніуса ван Ремера.
- Навіщо ти пускаєш такі гроші… за вітром? Ти ж їх заробила. Тобі стільки потрібно всього.
- Це не ті гроші, на які можна жити. Я їх не заробила, а… можна сказати… виграла в якусь дику лотерею. Пам'ятаєш, ті гроші, які ти колись привозив із експедицій?
- Польові, які економив, під які писав фальшиві звіти?
Як їх забути?
- То хіба на них можна було щось купити? Меблі, чи навіть штори на вікна? Їх можна було тільки пропити, прогуляти, пустити за вітром, і мати від того особливу повноту буття. Так і ці гроші. Їх можна тільки кинути на вітер. Або на вірші.
- Дякую, Гелено. Не уявляю, де ти могла взяти такі…
- Можу тільки сказати, що не вкрала.
- Але вони, якщо ти так вирішила, будуть виправдані.
- Дай, Боже.
- Адже кожен рядок тих віршів присвячено Тобі…
Земляки на чужині
- Ніц нєма, – з горлечка пляшки не виповзло ні краплини.
- Ніц, – радісно підтвердив він. Він полюбляв, коли приятель починав уживати напівзабуті слова та інтонації їхнього дитинства.
- Відкорковуй нову.
- Хлопці, може, більше не треба, нам же завтра на поїзд, – дружина другова – також українка, але народжена у Москві.
- Не пішки ж чвалатимемо, потяг нас тягтиме, – приятель відкрив чергову пляшку. Знову гучно лунало «Будьмо!», «А щоб їм усім!» та інше, таке незвичне у тихому провулку між Садовим та Бульварним кільцем. Назавтра друг із сім'єю їхали у відпустку, а йому лишали вільну квартиру у Москві. Несподівано все склалося напрочуд вдало. І минулої ночі потяг радісно вистукував: «Усе як треба! Усе як треба!» Щороку дружина плакалася, що не може сама їхати з дітьми у відпустку, і він їхав із ними, знову відкладаючи на потім давню мрію попрацювати у московській бібліотеці. І раптом – путівка до моря. Відправив сім'ю і зателефонував до білокам’яної.
– Добре, що зібрався зараз, бо відділитесь, потім не пустимо вас до нашої бібліотеки, – засміялася у слухавку другова жона. Він трошки образився на неї, можна подумати – москвичка, але це він їй скаже при зустрічі, а зараз кинувся діставати квиток. Убив два дні, перш ніж зміг виїхати. Але ось нарешті він сидить із друзями у їхньому провулку, п'є вино і навіть зумів підняти на-гора глибинні пласти мовної пам'яті свого друга й однокласника.
- Чи не тужиш ти за нашими порічками – вони саме зараз дозріли? Чи пам'ятаєш іще смак юшки із жаливи?
- Ти і сам живеш у зросійщеному Києві, а не в рідному селі.
Говорили до пізньої ночі. Десь о патріотичній годині другова дружина пішла спати, а земляки сиділи до перших півнів. Вранці, коли хазяї вирушали, він крізь сон почув:
- А що, як раптом з'явиться…
- Нічого, якось розберуться…
Він встав пізно. Щось нашвидку поїв і вирушив до бібліотеки на Волхонку. Пішов пішки, щоб розвіяти вчорашній хміль. Вийшов до пам'ятника Грибоєдову, попрямував по М'ясницькій, сповільнив ходу біля китайського будиночка. Навколо шуміла, дзеленчала, реготала і демонстративно акала гамірлива Москва. До бібліотеки дістався вже по обіді. Його не хотіли записувати, бо в нього не було ні документа про вчений ступінь, ні аспірантського посвідчення. Стара діва у бюро перепусток була невблаганна.
Невже все даремно? Навіщо йому та Москва, до якої він поривався два дні і декілька років? З дружиною мало не посварився… Стара діва зникла, її заступила гарненька дівчина, вона дала йому тимчасову перепустку на 10 днів. І відновився райдужний настрій. «Усе так, як треба! Усе так, як треба!»
Першого дня він вирішив не шукати книжок зі свого мовознавства, виписав збірки української поезії, які йому принесли надвечір. Вилучені з київських та львівських бібліотек, ті «Мандрівки серця» та «Вогонь Купала» спокійно припадали пилом тут, у бібліотеці імені Леніна. Додому, у порожню другову квартиру він повернувся щасливий і просвітлений. Усе гаразд! Перший день минув добре! А наступні дні будуть ще змістовнішими! Він багато встигне!
Житиме спокійно і мудро.
Спокійно і мудро він прожив ще два дні. А на третій з'явилася вона. Майже безшумно відімкнула двері, увійшла до хати і сказала: «Здравствуйте».
- Добрий вечір, – непривітно відказав він. Вона одразу ж перейшла на українську:
- Ви в якій кімнаті влаштувалися? Яка вільна?
Він сидів не в тій кімнаті, де було його ліжко. Довелося встати зі зручного крісла, звільнити кімнату для непроханої гості. Вона миттєво причинила двері, а потім, коли він розмірковував, чи не піти йому до ванни, і вже попрямував туди, вона спритно обігнала його.
Це була двоюрідна сестра з боку мами другової жони.
Приїхала до Москви на курси підвищення кваліфікації творчих працівників. А в чому полягає її кваліфікація і творчість – і сама не знає.
Вони розсміялися. Вона примудрялася однією рукою накладати на себе якісь креми, а другою зладнати непогану вечерю. Він дістав пляшку вина, яку збирався зберегти до повернення друга. Вона добре знала, де що лежить. Витягла звідкись і постелила на стіл вишиті серветки. Він розлив вино. Пильно подивився на неї й урочисто запитав:
- Можна задати вам запитання?
- Я одружена, але з чоловіком живу лише по релігійних святах. Маю сина. За декілька днів матиму фатальні тридцять сім років…
- Ні, що ви, я не про те! Я хотів про інше. Можна? Де ви народилися?
- В Києві. А де ж іще?
- Але ви так добре розмовляєте українською. Як це сталося? Як ви дійшли до цього?
– Ви знаєте, в українському середовищі багато мужчин. Більше, ніж жінок. Ну… ідіотів завжди більше, ніж ідіоток…
- Ви це серйозно? – із жахом запитав він.
- Цілком… Так от, жінок значно менше, жінка гостріше відчуває свою жіночність. – І тільки заради цього ви заговорили по-українськи?!
- А хіба цього мало? Моя сестра з боку батька, так та взагалі заговорила мовою суахілі, коли трапився відповідний мужчина.
- А на якій ви розмовляєте з хазяями цього дому?
- Переважно мовою міжнаціонального спілкування.
З українськими інкрустаціями.
- А з матір'ю? З чоловіком? Із сином врешті?
- Зі свекрухою, – підтримала вона його тональність. – От із нею я общаюся на руско-українськом язику. Так вона міня лучче понімає і передає восени картоплю.
- Тобто ви така прагматична?
- Ну, а то ж як? От із вами почала по-російськи, то ви набундючились, як той сич. А перейшла на рідну мову, то й гарного вина не пошкодували.
Вони нарешті випили і знову розсміялися.
- А ви бачили коли-небудь справжніх сичів? От, даю сто проти одного, що ні! А в нашому селі…
Вони сиділи довго. Вона підкладала якихось страв, він підливав вина. Він розповідав їй про себе і про своє життя. З гордістю оповів їй про свою дружину, яка відмовилась від допомоги своєї матері у вихованні дітей, мужньо несе тягар сім'ї сама, бо русифікована теща не вважає за потрібне спілкуватися з онуками українською.
А вранці, коли він вийшов із своєї кімнати, вона чепурилась біля свічада у передпокої. Мостила на шиї довгого малинового шарфа. Айседора Дункан!..