Сірий вирішив боротися за демократію й потрапив до в’язниці. Він там теж продовжував боротися. Із в’язниці вийшов педерастом. Тепер живе в Європі й ображається на увесь світ.
Дебелі. Я б хотів мати багато друзів, але вони мені швидко набридають. У них немає бажання повеселитися. Мій нині покійний французький приятель розповідав, що, коли переїжджав кордон Росії, у нього в голові лунав «клич!» і йому здавалося, що приїхав у цирк. Усе несправжнє. Зате кайф.
Навіть дивно, що в Росії так брудно живуть. Це не пояснити браком грошей. Помити підлогу можна й зовсім безгрошовій людині. Але підлоги брудні, шпалери засрані. На люстрі висять штани. Холодильник лежить боком на підлозі. Всі стелі залиті. Ті — жовті, ті — чорні. Якщо чорні, це погано, виходить, балки гнилі. Навіть незрозуміло, чому все аж так засрано.
Правда, є оселі, де чистіше. І думаєш: ось же метушаться, пилюку витирають. Але не з повагою думаєш. А так — між іншим.
Усе-таки найголовніше російське слово — бруд. У Росії все брудне: машини, думки, дівки, квіти, поля, весна. Про брудну весну писав Пушкін, а потім замислився і не надрукував, посоромився. А можливо, якби надрукував, то вийшла б інша, чиста Росія, хто знає.
— А ти справді переховувався на Ваганьківському кладовищі?
— Ну.
— А що ти там робив?
— Обгризав кістки знаменитостей. — Сірий помовчав і додав: — Можна, звичайно, навести лад у Москві. Москва стала кращою.
Я знайшов для себе Америку. Америка танцює. Америка співає. Америка дивиться на мене розплющеними очима.
— Америко, — сказав я, — давай вирішувати, що нам робити.
— Давай вирішувати, — відповіла Америка.
І ось тут було важке рішення. Я захитався.
— Як добре послати мою батьківщину на хуй! — сказав я. — Як добре сховатися в Сан-Франциско.
Там так безтурботно. Там так по-американському. Я завис. Ти приїхала, щоб мене відвезти. Там у тебе яхти. Комп’ютери. День народження. Але що мені робити з тобою? Життя — не гума.
Сірий закохався в наглядачку. Весела така наглядачка, не нудна. Вона стала його таємною нареченою. Вона його викупила. Він звільнився. Жили разом у передмісті. Грали в дурня. Разом вчинили збройний розбій, щоб зіграти весілля. Когось убили, когось покалічили. Менти чомусь їх не спіймали.
У кожного росіянина, на подив іноземцям, є не тільки ім’я, а й по батькові.
— Росіянин без по батькові, як чоловік без трусів, — сказав мені старий римський професор філології.
Поверхове спостереження. Але навіть мій російсь-
кий друг, великий шанувальник імен-по батькові, який знає всіх росіян на ім’я та по батькові, ставиться до цих імен-по батькові як до допоміжних елементів. На відміну від нього, я впевнений, що ім’я-по батькові, з’єднуючись цугом, створює образ людини і забезпечує її присутність навіть там, де цієї людини немає.
Росію занапастили імена-по батькові. Саме завдяки причепам «по батькові» могла виникнути така згубна ідея воскресіння батьків. Росіянин тягає на собі батька впродовж усього життя.
Мертвий вантаж.
— Навіщо в нас мат? — запитав я його.
— Мат треба берегти, як зіницю ока, — наказав Сірий. — Мат — наше паливо. Як гас. Його не можна розбазарювати.
— Росія розвалиться?
— Ти що, журналіст? — здивувався Сірий. — Росія саме тим і гарна, що непередбачувана. Це її конституція, і хто цього не розуміє, той мудак. Росія може розвалитися дуже просто! А може й не розвалитися. Росія може перемогти німців, а програти фіннам або ще якимсь папуасам.
Я подивився на Сірого. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно виліз із барлогу.
Потім я його довго не бачив. До яких би хитрощів не вдавався, я не міг його побачити. Я познайомився з ним випадково, у тому вимірі життя, в який боявся зайти, не знаючи з нього виходу. У мене трапляються такі завороти голови, коли мізки роблять мертву петлю. У тому житті, де метро, булочна, видавці, діти, Сірого немає і бути не може. Геній місця ніколи не має місця. Є тільки напруга, схожа з ясновидінням. Не привід вдаватися ні до анаші, ні до героїну. Я й сам героїн.
Тоді я став подорожувати. Я бачив різні речі. Я бачив марево Малі, пінгвінів із рожевими бровами на скелях біля Кейптауна і вертикальну аскезу Індії, я пішов на Тибет, бо там живуть найправильніші люди цієї землі.
І коли повертався, я думав про Сірого, мені хотілося поставити йому кілька запитань. Я зустрів Сірого зовсім випадково, на автобусній зупинці, коли, віддавши в ремонт на вулиці Обручова свій неновий автомобіль, збирався їхати додому.
— Від’їздився? — спитав він.
— Я був на Тибеті, — не без гордості сказав я, намагаючись його трохи вразити.
— На хуй мені твій Тибет? — сказав Сірий.
Він сів в автобус і поїхав.
Агенти з торгівлі нерухомістю, дільничні лікарі — всі, хто має щоденний доступ до простого народу, вражені мірою його здичавілості.
За фасадом великого міста, у надрах «убитих» комунальних квартир, із гнилим серпантином зовнішньої електропроводки, «жучками», гачками, затулками, синюшними стінами, битими шибками, потрісканими підвіконнями, відірваними дверними ручками, тазами, затхлістю, там, де вулиця починається з коридору, труби сльозяться, у вбиральнях собачий холод і гола лампочка, розселена Росія, що дотепер продовжує допетровські часи. Випадково помилишся номером телефону — відгукнеться із глибини колодязя несамовитий голос — з розмаху в’їдеш у Середньовіччя.
Неадекватність елементарних уявлень, фантастичні образи світу, що скупчилися, рояться і розмножуються в головах, малинові прищепки і друшляки під відклеєними шпалерами, що повисли навиворіт — газетні жовті гасла, що розвінчують чи то Бухаріна, чи то Ізраїль, сморід старої білизни, тремтячі руки з розпухлими венами, кмітливість таргана, за яким ганяються з капцем у руці, хитрування, непомірні претензії на порожньому місці, невибагливість, дикий алкоголізм, відсталість, яка не піддається аналізу при тому, що цілий день не вимикається телевізор, сварки, лайки як норма життя, нашіптування, пересуди, плітки, ненависть, скнарість, убогість — весь цей клубок злиплої свідомості перекочується по всій країні. Дохле гарматне м’ясо, непередбачуваний фаталізм, готовий фарш для ницої демагогії, недобре примруження, припиздяний рокер, маніяк із лобзиком, невитравний запашок газу, нестійкість реакції, хвороби всіх видів, фізичне каліцтво, незрозуміла гордість за прожиті роки, нестрижена сивина, параліч волі, невміння підсумувати свій досвід, хибні поняття про історію хоча б учорашнього, прожитого ними ж, як свідками, дня, мозкові вузли карикатур з неминучим Хрущем і бровастим хануриком, поклоніння силі, нелюдська слабкість — ось той люд, що живе — не живе, але який є і який ми занадто рідко беремо до уваги як реальність.
Деренчать у їхніх кімнатах слабенькі серванти.
Сплетіння марення й посилання на шваґра, коли доводяться недоказові речі, коли наївність — найніжніше з усіх слів, яке можна підібрати, характеризуючи їхні думки — яке випробування для будь-якої людини, що обрала своєю релігією любов до ближнього, яке знущання з неї.
Міль з’їла плюшеві подушечки.
Надія на те, що комуналки розселяться, теж наївна. Комуналка, як світло непогаслого місяця, —
норма російської ментальності. Вона ж — модель жаданої соборності. Засрані під’їзди й підворіття, непрочищені, засмічені, як сміттєпроводи, печерні люди метафізичні. їхній розрізнений посуд, гнуті ложки-виделки підзвітні лише божественному суду. Вони знижують уявлення про людину, контакт із ними породжує гострі емігрантські наміри, спільне проживання викликає думки про пекло.
Запущена Росія, яка ніколи не провітрювалася, ніколи не сподобилася на добре людське слово, не розуміла логіки свого розвитку — скільки таких людей? мільйони? десятки мільйонів?
Середньовіччя без середньовічних символів віри, втілене в образи комусь дуже близьких людей, не береться до уваги в розмові про країну, де виставляються напоказ підсвічені французами фасади сталінської архітектури, які серед новітніх будівель здаються заледве не італійським містом. Чи треба говорити, що Росія із голою лампочкою, спадщина допетровського, дореволюційного, радянського та сьогоднішнього часу, безініціативна настільки, що на її тлі Обломов видається Штольцом, і ми покликані із цим «пасивом» миритися?
Завжди знайдеться ватага доброзичливців, які кинуться скажено виступати проти середньовіччя, наводити приклади щасливої соборності, зі стійким графіком чергувань по прибиранню місць загального користування, зі скромним затишком і гуталіном, коли жіночки ходять у східних халатах, сидять на диванах, задумливо підібравши ноги. Вони закричать: а що ж народ міг зробити? Саме так — що? Я знаю цих доброзичливців, як облуплених. Вони роблять свою роботу настільки грубо, що по природі не дуелездатні.
Крім них, є величезна кількість людей, які візьмуться захищати всіх цих середньовічних істот: вони прошиті загальними струмами, їм шкода п’яниць, шкода бабусь, покинутих напризволяще. Мені, якщо брати їх окремо, теж багатьох шкода. Але всю цю жалюгідну масу мені не шкода, вона тягне Росію на дно.
Звичайно, легше за все поставитися до цієї маси уїдливо, зіграти на панічних настроях, залякати, як це і роблять ті, хто вступає з нею в контакт і швидко втрачає терпіння. Можна спробувати поставитися до неї по-християнському і полюбити. Але хоч як ти до неї ставився б, вона, ця маса, перетворена волею випадку на електорат, має голос і нічого спільного не має з демократією.
Що з нею робити? Обманювати? Відмивати? Перевиховувати? Чекати, поки вимре?
Але останнє — ілюзія: старі тягнуть за собою онуків, правнуків, які теж стають навкарачки. Після першого півнячого лементу молодості від них більше немає чого чекати, крім рабської залежності од вічного повторення. Все йде по колу. Залишається одне — помістити їх у концтабори.
Але вони й так уже там.
У кожному росіянинові є своя незграбність.
Іван Петрович занадто товстий. У нього пасок під черевом.
Василь Васильович занадто обносився. У нього діри в обох кишенях.
Микола Іванович ніколи не стриже нігтів на ногах. Вони в нього самі собою підстригаються.
У нареченої із зубами драна нічна сорочка. З неї апетитно вивалюється немита цицька.
Марія Миколаївна жодного разу в житті не користувалася туалетним папером. І нічого — залишилася жива.
Ось чому в росіян сильний балет.
Якось я зустрівся з однією дрібною совістю нашої нації. Совість запропонувала мені зробити бесіду для газети. Вона стала розповідати, як хлопчиськом під час війни втекла з дитячого будинку, бо там було нестерпно, проїхала «зайцем» весь Сибір і, оскільки Росія повна добрих людей, їй допомогли ці добрі люди, яким вона вдячна. Вони не здали совість назад у дитбудинок.
Я запитав, чому було так нестерпно в дитбудинку, і, вислухавши відповідь, сказав:
— Виходить неузгодженість: добрі люди допомогли вам утекти від злих дітей і злих вихователів.
Дрібна совість здивувалася, наче вперше про це подумала, бесіди не опублікувала.
Росіяни переоцінюють не тільки самих себе, а й своїх дітей. У кожному відділку міліції розкажуть про їхні подвиги. У російському дитячому світі заведено бути жорстоким. Мені розповідали вуличні повії, що найстрашніше — опинитись у владі підлітків. Знайомий бандит, свідок розповіді, кивнув:
— Так скрізь. І в зоні. І тут, у Москві. Пацани звіріють. Б’ють до смерті.
Бійку замовляли? Нічого не змінилося з часів моєї школи, де на перерві легко можна було одержати по морді — просто так, ні сіло ні впало.
Мені розповідав французький посол, з русофілів, що в нас — він багато їздив — у кожній церкві так чудово співають. Голоси — посол захоплено змахнув рукою — піднімаються до купола, обмиваючи лики святих угодників, назустріч Спасу. На світлі, особливо сонячного дня, видно їхній непорочний музичний склад, і вони розчиняються в піднебессі. Такий талановитий народ.
Я з ним погодився.
Дехто вважає, що росіяни втрачають притомність для того, щоб викрутитися. Так само, як риба йде на дно. Але, по-моєму, росіяни йдуть у непритомність через те, що це нормальний стан їхньої свідомості.
Як добре нічого не чистити, не відмивати. Нехай усе виявиться невідмитим.
Хіба герої казки — нація? Вони — із казки. Погляньте на себе. Ми — казка.
Улюбленим напоєм Сірого був чефір. Кому кактус, а кому чефір. Чи робив Сірий дітлашкам свищики з глини? З горіхової гілки? Або самокати? Чи посадив він клен? Чи тільки курив, нахилившись низько до столу?
Якщо в тих автобусних вимірах життя, де живе занепалий втомлений народ, де живе Клавдія Федорівна й усі інші нещасні люди, де в Ірини Борисівни виламують двері, щоб забрати зламаний телевізор, заводиться Сірий, то, можливо, усе вирішується дуже просто. Яка користь від убивства Сірого? По-перше, він не заважатиме прогресу. По-друге, зруйнується казковий вимір Росії. По-третє, вона перестане бути каламутною.
— Grattez le Russe, et vous verrez un Tartare (Пошкребіть росіянина — і ви знайдете татарина), — кажуть французи.
Вони по-своєму мають рацію, але, як завжди, не заглядають глибше за феноменологію.
— Пошкребіть росіянина — і ви знайдете сповідь, — dirais-je.
Росіянин — людина-сповідь. Для цього зовсім не потрібно рухомого предмета: поїзда або літака. Як перестиглий гранат, росіянин вибухає і спливає сповіддю у найменш підходящий момент. Або як гнилий гранат. Швидше за все, як гнилий. А можливо, все-таки як перестиглий.
Сірий вважав іноземців обмилками й ніколи не цікавився їхньою думкою про Росію. Він цінував непідробне чвакання російського життя.
— Зачвакало! — схвально мружився Сірий, прислухаючись до подій життя.
Він любив каламутність російської людини.
— Ти подивися, — казав він мені, — як потворно каламутна російська людина. Вона спантеличує життя. Вона не знає, чого вона хоче. Вона зриває з петель перебіг життя і ставить життя раком.
— У неї параліч волі, — казав я.
— Хуйня все це, — незлостиво озивався Сірий. — Ти краще прислухайся до цього вічного хрипу російського мужика, як він сопе і гівниться.
Я вийшов навшпиньки, прислухався й повернувся зовсім розчулений.
— Ну що, змінюєш погляд на Росію? — підморгнув Сірий. — Про Росію ніхто не дібрав точних слів. Одні б’ють себе у груди і присягаються в любові й вірності. Не вір їхнім присяганням. Інші, наслідувачі німців, які надягли німецьке лахміття й думають про себе багато чого — вони, звичайно, виродки, але хоча б зрозумілі. А ці вдають, що люблять, а самі підмахують із користю для себе. Може, до них щось доходить, але вони глухі. Росія — це рохкання. Якщо не рохкаєш, тобі тут немає чого робити. Іди в інтелігенцію й вигадуй теорії.
— Не хочу! — мимоволі вирвалося в мене.
— Росія по-розумному не пишається розумом. Вона його топить, як кошенят, але не тому, що любить потопельників, а тому, що розум заважає життю.
— Ах, Сірий, — заплакав я.
— На Росії світ тримається, — сказав Сірий, залазячи під ковдру.
— Сірий, зіграємо в піжмурки? Ти — геній цього гнилого місця. Не Пушкін, не Достоєвський, а — ти. Ти — геній. Ти — шаман. Нечленоподільна людина. Ти тримаєш у руках братву, ти крутиш російську політику, вирішуєш долю армії.