Порівнявши естонців із фіннами, поляків із білорусами, бачиш, що лад калічить обличчя пропорційно до особистої зацькованості. Але, з іншого боку, процес совєтизації затягся на довгі роки і, хоч як це дивно, пережив Сталіна.
Відбувся побутовий правець. Елементи «модерну» відбилися не лише в незмінному логотипі «Правди», а й у сьогоднішньому розфарбуванні ментовок, в’язниць, комуналок із поділом стін на два кольори при розділовій смузі. Зупинилась мораль. Ще в 50-ті роки (судячи з фільмів, книг, моїх дитячих спогадів) люди зберігали деякі дореволюційні звички, навички поведінки. Вони були ще ввічливими (Кюстін взагалі — можливо, помилково — вважав, що росіяни ввічливіші за французів), зверталися до матері й наречених на «ви» (див. фільми), навіть деякі подружжя говорили один одному «ви». Зберігався ще професорський тип, морда, але з борідкою, негідник, але з курячим бульйоном і вермішелькою. Французька мова на той час вивітрилася, але музична освіта гніздилася в гарних родинах.
Переживши Сталіна, загальний дух країни упав саме тоді, коли, здавалося, йому б знову співати й танцювати. Втім, внутрішнє джерело російських морд означилося задовго до революції. Країна не йшла.
Наречена стояла поперек життя з буро-малиновим друшляком у руках. Сірий стояв уздовж життя голіруч.
Китаєць сміється, повідомляючи про смерть батька. Це шокує, якщо не знаєш: так заведено. Російська каламуть у тому, що порушено поняття «заведено». Правила гри настільки рухливі, що рухливість видається правилом.
Росіянин славиться необов’язковістю. Пообіцяє — не зробить. Це тому, що він зайнятий набагато важливішими справами. Йому важливо зберегти відсутність лінійного способу існування. Він необов’язковий, інакше він зруйнується як росіянин. Це система національної самооборони, особливий вид карате.
Росіянин необов’язковий навіть тоді, коли це вочевидь порушує його інтереси. Ключова умова ділової активності «працює» у Росії нестандартним чином. Людина-гальмо, росіянин одержимий своїми внутрішніми ідеями, почуттями, настроями, що створює враження прибитої свідомості. Крім того, росіянинові постійно щось привиджується. Все це призводить до неврівноваженої, розбалансованої поведінки. Найпростіша справа переростає в проблему.
З росіянином, коли вступаєш у бесіду, то це зовсім не так, як з іноземцем. У них зазвичай відбуваються доброзичливістю, а в нас — треба добирати ключ. Один відомий німець розповідає у своєму московському щоденнику 1920-х років, як не міг домовитися зі швейцарами готелю, щоб його розбудили. Якщо прокинемося, то розбудимо, а як не прокинемося — не розбудимо.
У чому суть анекдоту, що викликає у росіян посмішку бурхливого розуміння? Швейцари відмовилися бути швейцарами. Їхня професійна роль підім’ята іншими міркуваннями.
«Ну його на фіґ, цього німця! — думали швейцари. — Здався він нам! Пішов у болото!»
Швейцари продемонстрували свій людський вимір. Росіянин ущемлено сприймає себе як функцію. Він хоче, щоб його сприймали інтегрально. Це треба закласти в голову. Але яка з того користь, якщо невідомо, розбудять тебе чи ні? Від росіянина чекай будь-чого. Серед усього іншого відкритий простір для рідкісної безкорисливості.
По-друге, швейцари ухилилися від особистої відповідальності на той випадок, якщо вони не прокинуться. Крім того, показали себе поважними людьми, від яких щось залежить. Вони зірвали німцеві моментальну затишність життя й одержали задоволення від знущання з нього. Все це могло відбутися як усвідомлено, так і несвідомо.
«Щоб змусити швейцарів працювати, — у свою чергу думав Сталін, — є три шляхи:
Провести з ними індивідуальну роботу, налагодити людський контакт і вийти на „розуміння“.
Пообіцяти непомірні чайові (розвинути інстинкт власника).
Сильно налякати».
Сталінізм був неминучий.
У крові — інстинктивний імперіалізм, але також і вічна забудькуватість із цього приводу. Наречена прокусила мені руку до крові. Росіянин не може без ідеалів. Слід зубів зберігся. Ідеал — дуже російське слово. Рідне месіанство побудовано на «плаваючій» ідеї: російська форма існування виправдана найбільш божественним чином. Нація-солянка із золотих рибок. Що спільного в мене із тамбовським мужиком?
Росію заговорили до дір. Вітчизняна техніка самоаналізу оформилася в образи, від Обломова — через Платона Каратаєва, Остапа Бендера, Васілія Тьоркіна — до вченого алкоголіка з Пєтушків. Завжди культові герої були однобічні. Обломов хороший, але Каратаєв не гірший. Мова ж іде не про тип, навіть не про архетип, а про генія місця, грибницю, на якій ростуть і Обломови, і Тьоркіни. Ця грибниця і є Сірий.
Геній місця виявився без місця. Бездоганність у бутті наближає Сірого до бунтівних духів. Лежати на печі — це теж бродяжити. Іван-дурень і Обломов — бродяги. Не кажучи вже про Остапа Бендера. Радянський туризм із гітарою — теж бродяжництво. Ніде немає спокою. Відірвалися від одних богів, не прописалися до інших, до іншого. Не тому, що місця багато, не настільки вже й більше, ніж у китайців, а тому, що принципово не виходить. Якщо безбуттєвість, то тоді ніякої загадковості, поєднується несумісне, п’яте з десятим, целки із блядством. І тому християнство не вкоренилося.
Безбуттєвість — це ще й загубленість. Звідси причепливість загальних екзистенційних ідей. Росіяни задовго до Сартра — природжені нуднотворці, але різниця в тому, що на Заході богопокинутість — ентропія богів, а в Росії — нутряна боговідчуженість. Сьогодні зводять церкву, завтра — войовничий атеїзм.
Нація бомжів. Бродяжити — доблесть. Це йде на зміцнення загального неробства. Дім — проти такого правила. Дім — беззаконний. Родина — необов’язкова. Жінка — тягар. Діти — навіщо? Знов-таки переплутали із християнством. Помилилися. І багато хто, із простих, прийняли за чисту монету й навіть стали святими через непорозуміння. І як результат бродяжництва — в’язниця. Вічний конфлікт із державою.
Народ рветься бродяжити. Не ногами, то головою. Марксизм і пияцтво — бродяжити головою. Але бродяжити — не кочувати. Кочівники — трудяги. Бродяги — жебраки. Ми — нація жебраків. Бродяги — злодії. Крадуть усе, що погано лежить. Вони — не вбивці за пристрастю, але можуть. Бродяга — це уява. Це — кмітливість. Бродяга — брудний. Ми — не цигани. Там — устрій. Але косуємо на них — романтично — із приязню. Звідси вічна ворожість до міщанства. До фікуса. Чорний переділ — народна пам’ять. Росія завжди вибухонебезпечна. Тому що власність — крадена. Отже: любов до блатного. Бог не освятив працю в Росії.
Як усі кинулися до Горького! Російський бестселер! Це — наше. Та ще й — на славу! Виправдання бродяжництва. І, як один, розвернулися: а чому це безбуттєвість? Може, це і є буттєвість?
Але як же у нас усе підгнило! Народної підстилки під життя немає. Було — згнило. І ми — безбуттєва країна. Стрижня немає. І поки не впишемося в буття — нічого не буде. Але як же вписатися, якщо ми не знаємо, що в нас його немає? Тому такі сильні консервативні ідеї. Лібералізм — вся рідота потече. І точно — тече. І так буде завжди. І так було завжди. Нічому ніколи не навчимося. А як же буття? Якщо тисячу років — без нього. Отже — будемо неприкаяними. Оце наша прозорість. А всі хором: не зрозуміти, не розібратися. Та зрозуміло все. От тільки страшно. По-перше, образливо. Як же так: усі з буттям, а ми — без. По-друге, несправедливо. І тому викорінювання нації Сталіним було справедливим: усіх бродяг у ГУЛАГ.
— Я, — зізнався мені Сірий, — відрізаний. Відрізаний ґудзик. Ось такий як є, такого мене й бери.
Мені стало не по собі. То виходить — тікати звідси. Світ за очі. Геть! Бо сюди все одно йде черговий Сталін, усім скрутить голови, інакше розвалимося. Але чому мені не хочеться звідси втікати, коли все так прозоро? Так, усе, як на вулкані. Так, народ каламутний. Але тут весело! Тут гульня. Але гульня — це ж погано. Виходить, я теж бродяга. Виходить, це моя земля. А раптом проскочимо? Ніколи не проскакували, а тут проскочимо. Але ми не проскочимо. Надія в Росії помирає першою.
Сірий підійшов до дзеркала й довго стояв, недовірливо почухуючи щетину. Показав дзеркалу обкладеного язика, покрутив пальцем біля скроні.
— Нічого не показує, — сказав він, обернувшись до мене.
— Що не показує?
— Мене не показує. Не відбиваюся.
— Не може бути, — не повірив я.
Я підійшов. Сірого було видно у дзеркалі.
— Ну, ще що придумав. От ти!
— Де? — він поторкав себе за ніс. — Ні, не показує. Що робити, якщо нічого не поробиш?
Якщо із цією країною нічого вдіяти не можна, то, може, вибудувати тут, на горі, обсерваторію, щоб вивчати природу людини? Чи це тільки відхилення? Перверзія по-російському? А ми видаємо все це за правду.
Іноземці збіжаться — дивіться, як вони про себе.
Зачиняйте ворота.
Це я вже проходив.
Не треба кривдити росіян.
Звідки ця іскра? Суміш гівна й озону. Це теж ні з чим не порівняти.
Бачиться, відкривається щось за життям, невелике, дорого оплачуване муками задоволення.
От кажуть: пупок. Відраза до тіла. Сірий з’явився до мене у формі принтера «Паккард енд Х’юлет». Міський божевільний. Звідки в мене таке марнославство? Від мами? Від тата? Голий пупок. Росіянин не має ніяких прав. Він без них легко обійдеться. Я прийшов. Вони накинулися. Я стояв — губи облизував.
Пам’ятаєш?
Пам’ятаю.
Ти стала противною. І, єврейка, роздобріла. No questions. Але є в Росії деякі люди, які цією іскрою світяться. Вони світяться незалежно від того, що відбувається із зовнішньою, мерзенною Росією.
Я сумніватимуся до переможного кінця.
У тобі.
У собі.
У квартирі.
У твоєму собаці.
У дочці твоїй.
У твоїй чесності.
У твоїх подружках.
У твоїй охайності.
У твоїх запахах.
У твоєму смаку.
Я хочу в Америку.
Хлопчиком Сірий рано помітив, що світ красивий. Та він і сам був гарний. Кучерявий, тільки очиці колючі. Негарні такі очиці.
Я про Польщу все, що думав, уже сказав. А потім передумав. Ми з нареченою зайшли в чужий під’їзд. Вона сіла навпочіпки між другим і третім поверхом, пойорзала й почала голосно срати, болісно витріщивши на стіну свої короткозорі очі. Я стояв на шухері.
— Алло, гараж! — наречена ніколи не називала мене по імені. — Є чим підтертися?
— Немає.
Вона підтерлася вказівним пальцем і вивела калом на стіні:
— Миру — мир.
— Народ — пиздюк! — розкричався, розхвилювався Грегорі Пек, по-дружньому схопивши мене за руку. — Країна з рухливою, віртуальною історією. Країна, де від зміни місцями доданків сума змінюється, якщо не зникає зовсім!
Росія моїх снів — паркан. Паркан. Паркан. Цвинтарний паркан. Огорожі. Звістка про те, що Сірий вийшов з народу, має технологічну ясність. У той час, коли сон без зусиль проектується на монітор або екран телевізора, дивно навіть подумати, що Сірий не висвітиться.
Але чи вийшов він із народу, як із лісу або як із себе? Дивлюся: Сірий став професором Лихачовим. Стоїть зі свічкою. Ну, добре.
— Я готовий втілитися в усе, — сказав Сірий. — Мене хвилює поняття «все».
Я виступив з позиції точного знання, що є чефір і що — Росія.
Сірий сидів, вудив рибу.
Я розповів йому, що Росія — азіатська срака. Я вдавав, що знаю більше за нього. Я з дитинства знаю, що Росія — азіатська срака.
— Цікаво, — мовив Сірий.
Мені довелося витратити багато часу, щоб знову його знайти.
У кожного росіянина важке дитинство. Російське дитинство повинне бути важким. Інакше хіба це дитинство?
У Сірого було важке дитинство. Батьки Сірого часто із грюкотом падали на підлогу. Сірий, забившись у куток, дивився, як батьки падали. Його били. Рвали вуха, замикали у вбиральні, мазали морду калом, душили до посиніння, боляче смикали за піську. їли все, що доведеться. У школі було багато хуліганів. У дворі теж. Діти вигадували бридкі ігри. У жінок відбирали ручні годинники, псували ліфти, нищили поштові скриньки, дівчаток ґвалтували в підворіттях, маминих синочків мордували. Запалювали сміття. Горіли багаття.
Одного разу Сірий побив батька, як усякий росіянин. Добре, що не вбив. Але не міг згадати, за що побив. Втім, із цього приводу не мучився. Певний час Сірий був грозою двору. Вранці батько Сірого пішов на завод. Він був робітником. Від батька тхнуло каніфоллю.
Ночами Сірий спав без задніх ніг.
— Що таке соборність? — запитав я у Сірого.
Сірий висякався в пісок.
— Боженьку треба міняти, — сказав він. — Христу пора на пенсію.
— Я боюся, — зізнався я.
— Боїшся, а нишком теж так думаєш.
Сірого запримітив тренер. Психологічно його обробив. Не підім’яв під себе, а навпаки: дав розвинутися його творчій індивідуальності. Сірий став спершу чемпіоном району, потім міста, потім Росії, потім усього світу. Тренувався. Стрибав через скакалочку.
Моя бабуся Серафима Михайлівна любила каву з молоком. Вона зайшла до кімнати з чашкою. На столі лежала мама Маринки, її обмивали.
— Ну що, обмиваєте? — запитала бабуся, похмуро подивившись на свою померлу дочку.
— Бабусю, забирайся звідси! — закричала Маринка.
— Добре, — повернула Серафима Михайлівна на кухню.
Росіян треба бити палицею.
Росіян треба розстрілювати.
Росіян треба розмазувати по стіні.
Інакше вони перестануть бути росіянами.
Кривава неділя — національне свято.
Сірий їхав на шестисотому у справах. Поспішав. Наскочив на запорожця. Той перекинувся, зайнявся. Там була родина. Родина горіла й кричала. Мама, тато, дочка тринадцяти років. Зібралася юрба. Але Сірий не знав про це. Він поїхав далі. Він запізнювався.
Вранці прочитав у газеті. Зрадів. Нарешті про нього, нехай хоча б як про інкогніто, написали в газеті.
— Ну, я ж не навмисно, — сказав мені Сірий.
Росіяни дуже пишаються своєю кухнею. І правильно роблять. Особливо смачними вважаються російські закуски. На московських вокзалах стали з’являтися пиріжки з людським м’ясом. Пасажири їдять із задоволенням.
— Смачні, — хвалять вони. — Кращі, ніж у «Макдоналдсі».
Росіяни часто труяться різною їжею. З’їдять що-небудь і — отруяться. Діти блюють. Старі блюють. На бабусь нападає пронос. Приїде «швидка» — а вони вже померли. Тоді треба ховати. Отруюються всім. Несвіжим м’ясом. Рибою. Сиром. Або грибами. І гороховим супом. У всіх шлунки не дуже здорові. Зуби — то взагалі окрема розмова. Російські зуби — всім зубам зуби.
Росіяни дуже люблять їсти шашлики. Виїдуть на природу. Куди-небудь на річку. Скупаються. Поверещать у воді. Дехто відразу втопиться. А інші починають священнодіяти. Шампури. Шашлики. Рижики! Маслюки! Ну, половина отруїться. Інші переїбуться. Але ж і весело. Під музику з машини. По дорозі додому переважно всі мовчать. Думають про своє. Так у росіян заведено. Може, стомилися. А може, просто дрімають.
Росіяни знають краще географію, ніж історію. Історії росіяни зовсім не знають. Росіяни все забувають. Я дивлюся на людей, як на допоміжний матеріал. Мені вони часом бувають потрібні, щоб не було нудно. Я з ними розважаюся, потім викидаю. Мене дивує, коли хтось із ентузіазмом говорить про те, про се. Мені це здається непристойним.