Найкраще в російському житті — гульня. Ми загуляли. Я дивлюся: а очі в нього блакитні-блакитні.
— О, о, радість моя, — сказав Сірий нашій спільній нареченій із зубами. — Чи бачиш, матінко, братик твій хворий, прийшов час йому помирати. Умерти треба йому, матінко, а він мені потрібний як важливий спонсор. Для обителі нашої, для сиріт. Отож і послух тобі: умри за братика.
Наречена закліпала очима від несподіванки, але швидко отямилася.
— Благословіть, панотче, — відповіла вона смиренно і ніби навіть спокійно.
Сірий після цього довго розмовляв з нею. Наречена мовчки все слухала. Раптом зніяковіла та й каже:
— Панотче! Я боюся смерті!
— Що нам з тобою боятися смерті? — посміхнувся Сірий. — Для нас із тобою буде лише вічна радість.
Попрощалася наречена, та тільки ступила за поріг, упала від дурості життя. Сірий послав бійців, наказав покласти її на труну, що стояла в сінях, окропив, напоїв святою водою. Наречена занедужала й сказала:
— Тепер я більше не встану.
Її останні дні супроводжувалися видіннями.
Якщо говорити про російський загробний фантазм, то це палац із прозорого кришталю й золота. Зала заповнена лише молодими дівчатками. Сукні надзвичайної світлості. Блискучі віночки на головах. Входить наречена:
— У храмі я побачила величну Царицю невимовної краси, яка, прикликаючи мене рученькою, сказала: «Іди за мною й дивися, що я тобі покажу». Раптом бачу, що одна із дівоньок страшенно схожа на мене. Потім, за вказівкою Цариці, я стала розглядати інший бік зали й побачила на одній із дівчаток такої краси вінець, що я навіть позаздрила! І це все були наречені, які раніше за мене жили, колишні, і тепер ще живі, і майбутні.
— А ти викинула з холодильника гнилі овочі? — запитала мене Цариця.
— Викинула, — потупилась я.
— Навіщо брешеш? — підняла брови Цариця.
— Я не брешу.
— Брешеш, нечупара!
— Я викинула морквину й гнилий бурячок, а цибульку забула.
— Цибулька-дулька, — загомоніли дівоньки у віночках.
— Покажи мені свою фотографію, ту, де ти знялася за секунду до кончини, — мовила Цариця.
Я подивилася їй в очі.
— Мене ніхто не знімав на смертному одрі, — твердо сказала я.
Цариця навідліг ударила мене по щоках.
Я — як емансипований циган із золотими зубами, який пише про злодійкуватість своєї нації.
Російський розум не уявити. У нього немає довіри до себе. Хто б не намагався його означити, він залишається невразливим, до нього нічого не долітає.
Легко наїхати на росіян. Але, погоджуючись із Кюстіном, зазнаєш краху, коли опиняєшся у Франції й починаєш переживати почуття туги, нудоти, нудьги від спілкування з нацією, цінності якої виражає собою Кюстін як критик Росії.
Туга за батьківщиною набагато більшою мірою виявляється батьківщиною, ніж сама батьківщина.
Інші батьківщини можна поміняти одну на одну без особливої хворобливості. Чи не це є разючим свідченням значущості російської сутності? Мільйони російських емігрантів XX століття, які знемагали в Берліні й Парижі, не влаштувалися там, озлобилися — приклад могутності Росії.
Сірий випадково розбив вікно. Ірина Борисівна випадково не потрапила під скорочення. Батько Сірого випадково трахнув матір Сірого, але ж був практично зовсім п’яний, і навіть незрозуміло, як у нього це вийшло. Але ні мати, ні батько не здивувалися. Тільки відчули щось слизьке усередині, а потім нічого. Наталія випадково потрапила під електричку.
Росія — випадкова моя батьківщина.
Бідний мій народ! Задрочені люди! Ну якщо не я, то хто? Навіщо я це роблю? Заради виправлення моралі? В ім’я майбутнього? Чи, може, задихаючись злобою? А, може, я люблю вівісекцію? Звідки цей трупний запах?
Родичі. Коли Василіск довідався, що Василиса любить квіти гербери, а гербери в Москві тієї пори не продавалися, він пішов у Ботанічний сад до своєї колишньої однокласниці, і та на його прохання посіяла гербери на дослідній ділянці. Цілий рік ходив Василіск у гості до Василиси з жовтими, червоними, фіолетовими й електрично-зеленими герберами. Василиса ніяк не могла зрозуміти, звідки квіти. Нарешті вони одружилися, минуло п’ять років інцесту, у них народилися діти, і Василіск із доброю посмішкою розповів, як було діло.
Сірий придурився інтелігентом і тривалий час нюняв з кожного приводу. Він не втримав ініціативи, полетів униз, упав, розбився. Інтелігенцію скасувала свобода. Вони боролися за звільнення. Припустимо. Вони перемогли. Упоралися. Виявилися катастрофічно безпорадними. Сірого обійшли, обскакали більш підприємливі. Сірий не мав що сказати під час свободи.
Цензура була порятунком для прикриття безплідності, оформила безліч липових кар’єр. Цензура допомагає думці, — вважав Гоголь. У цьому немає ніякого вільного пориву.
Я зайшов до Будинку літераторів, що замолоду здавався мені значним місцем. У порожніх приміщеннях з бодуна бродив Сірий. Я завжди трохи зневажав російську інтелігенцію. За неадекватність дискурсу. Сірий як зарядить своє «мені здається», «мені здається», то я не знаю, куди тікати.
Щоправда, я з повагою ставився до російських лікарів.
Бажання бути якомога крутішим — зовсім не круте бажання. Воно — та сама втеча від себе.
Я — монтер. Сірий — шахтар. Ми пішли вглиб Росії. Дорога вглиб Росії поросла мохом. Нутро Росії складається з переплутаних дротів. Ми звернули увагу, що немає витяжки. Опудало Росії натоптано мертвими птахами.
Християнство перетворюється на фольклорний ансамбль під керуванням Петра й Павла.
Глобальне село потребує метафізичної єдиноначальності. Але якщо я руйную старих богів, то чи не відкриваю шлях до тотального хаосу? Невідомий бог не забезпечує поліцейського порядку. Хто знає, наскільки затягнеться перехідний період.
Ентропія Європи пропорційна ентропії християнства. Європа відчутно вловила занепад християнства. Ніцше помилився в тому, що Бог помер. Померла його чергова маска. Більше, ніж на нову маску, ми не можемо розраховувати. Інакше — все інше. Інакше — уже не ми.
Навіть якщо я в корені помиляюся, нехай це буде пожвавленням старої полеміки. Це — не екуменізм. Мені набридли боги в театральному одязі. У сарафанах. Пора б усім нинішнім богам на пенсію. Для них, ветеранів неба, знайдеться необтяжлива робота. Разом із грецькими олімпійцями та Дідом Морозом вони стануть наставниками дітей, повчальними героями міфів, легенд, казок.
Можна, звичайно, скликати сесію ЮНЕСКО й замовити на ній нового Бога. Скласти меню. Змішати на комп’ютері фарби. Але, швидше за все, він з’явиться сам по собі, із чорного бруду Африки, з Інтернету, серед російських бомжів, калькуттських мух, наркоманів Нью-Йорка.
Сутність християнської оборудки була геніальною: заперечення смерті в обмін на виконання моральних норм.
Просто й зрозуміло.
Росіяни все стерплять, усякі приниження, вони треновані. І лайку начальства, і різні знущання, і волю, і сніданок без кави, і диктатуру. Але якщо китайці заживуть заможніше, вони не стерплять. Ні, теж стерплять. Згорбляться — і зап’ють окропчиком на станції, із грудочкою цукру в прикуску. Я не знаю нічого такого, чого б не стерпів росіянин. Недарма росіян зневажають на Кавказі.
Я от думав, без чого не може жити росіянин. Без Бога — може.
Чи не занадто все в Росії стомилося й перевтомилося? Чи не час цій випаленій землі відпочити? Росія тримається на інерції. Наслідувальна країна. Вона підхопить будь-який почин. Вона мавпує, це її сутність. Якщо сюди не впорснути нової самостійної енергії, Росія зійде зі сцени.
Чи потрібна Росія для нового одкровення? Чи потрібна вона взагалі? Якби вона пропала завтра, цілком, чи хто-небудь засумував би за кордоном?
— Тату, Росія пропала!
— Яке полегшення.
В основному зраділи б. Начебто гора із плечей. Ну добре, це за кордоном. А в самій Росії, якби вона пропала, багато було б сліз?
Але куди вона дінеться? Лежить, заважає.
Правда, Велика Американська Зайчиха вважає, що Росія потрібна для продовження духовного життя. Вона має на увазі Соловйова, Федорова, Бердяєва, Мережковського.
— Я хочу обожнити своє тіло, як Мережковський, — перевертається вона на дивані.
Достоєвський усіх навколо звинувачував у тому, що вони не знають російський народ. А він знав. І писав, що росіяни схильні до безчестя.
З життя невдах.
Російська історія — ланцюг невдалих реформ. Ми всі сидимо на цьому ланцюзі. Нові реформи — старий скандал. Тимчасові надії, ейфорія, триколірні банти, куца віра у свої можливості, напалмова печатка, від розвінчування до стьобу. З’ява хуя з гори. На чому-небудь військовому: колісниці, танку, броньовику. Компрометація ідеї реформи за рахунок некомпетентності нових верхів. Швидке розбещення реформаторів. Голі баби в лазні солодші за мрії про щастя Росії. Чергове розчарування верхів у народі й пристойних людей — у верхах. Відторгнення від влади. Стрілянина по хую з гори. Рани, хвороби, всохла рука, нерозбірливість у друзях, підозрілість, алкоголізм і посередній макіавелізм хуя з гори. Бюлетені про його здоров’я. Мудацькі народні обранці.
Суспільне бажання порядку. Мутація. Хуй з гори як людина порядку. Терор. Короткий екстаз мазохізму. Масове винищування населення. Непритомність.
Підземне ремствування інтелігенції. Солодкі катакомби. Припинення терору. Післянепритомне повернення до людських цінностей. Передумови до лібералізації. Хуй з гори як визволитель. Пальба по визволителю.
Втім, є доповнення. Від реформи до реформи зношується потенціал населення. Населення знесилюється.
Можна навести тисячі доказів проти Росії. Довести всю її нікчемність, нездатність до праці, приреченість. Проте Росія причаровує до себе. Я сам відчуваю на собі її притягання. Я люблю російську допитливість, невелике коло людей, які живуть весело. Сміхотливо. Безбоязно. Уміють ризикувати.
Але це таке маленьке коло. Я б не зміг жити в провінції. Нудно. Нерозщепленість мізків. У мене зміщені поняття.
Під словом Росія я сприймаю те ж таки невеличке коло людей, яких я зустрічаю в Москві та ще трішки в Петербурзі, і зовсім по крихті у декількох містах.
Але чим вони мені подобаються?
Я мало з ким із них знаходжу спільну мову. Я не бачу глибокої мислячої країни. Філософів немає. Письменників дуже мало. Жменька сильних музикантів. Жменька художників. От і вся моя батьківщина.
Усе інше — азіатчина. Чому, однак, я не біжу із цієї наскрізь брехливої країни? Тому що моя хата — скраю.
Я не ходжу щодня на роботу. Не спускаюся в шахту, не голодую. Я живу кілька місяців на рік за кордоном. Італія, Німеччина, Франція, США. У мене соціальний статус знаменитості другого сорту. Якби всього цього не було, я б завив. Мене б розірвало. Фактично я не живу життям російської черні. На повноцінне російське життя мене не вистачає. Я не іноземець у своїй країні, але й не її задрочений громадянин. Я із тих happy few, хто може собі дозволити любити цю країну дивною любов’ю.
Вона — моя. Я подумки роблю багато гидот, у реальності — менше, але роблю. Мені хочеться кожному іноземцеві дати по морді. Я люблю прийти до тями незрозуміло де, голий, всраний, з отакою головою. Я люблю російських жінок. Я можу випити три пляшки горілки й не впасти під стіл. Я легковажно ставлюся до свого здоров’я, як і всі інші мої співвітчизники. Мені звичний російський простір. Але я ненавиджу цю країну. Як державу. Як збіговисько ідіотів. Як гниле місце. Та все одно я не їду. Хоча знаю: у старості краще жити в Каліфорнії. Там до 90 років можна легко дихати свіжим повітрям. Плавати на каное.
Але мені там буде нудно. Мені цікавіше з росіянами, ніж з іноземцями. З росіянами веселіше. Мені тісно з іноземцями. Мені не вистачає в них уяви. Російська уява — продовження брехні. У росіян сильна уява.
Але мені набридло жити в державі, що не вміє бути державою. Мені огидні фашисти. Радикальні, голені й помірні, бородаті. Мені набридли рюмсання, безпорадність.
Я живу в Росії як сторонній, тому що я живу краще за багатьох і можу собі дозволити говорити все, що думаю. Я не боявся влади, я жив вільно в СРСР, я так вільно жив, як ніхто. Наді мною немає начальства, піді мною — підлеглих. Воля дає мені можливість думати так, як я думаю. Мені поталанило. Але це тільки тимчасовий талан.
Я живу зовсім скраю. Хтось живе теж скраю, але ближче до центру, хтось живе між краєм і центром російського життя, хтось живе ближче до центру, і що ближче до центру, то болісніше й страшніше, брудніше й безпорадніше, хаотичніше і розпачливіше. А центр — це пекло.
Я їду по Берліну під зливою. Зі студентами. Раптом якась машина зупинилася. Заглухла. Студенти вибігають і штовхають. Мокрі як хлющі. А ми кажемо — німці.
А ось у мене в Підмосков’ї машина зламалася. Я тільки махнув рукою: допоможіть — набігла купа народних умільців. Доброзичливі хлопці. Митя, Славик та інші. Машину довго били кувалдою. Нарешті вона рушила, але коли я приїхав на ремонт, знайомий механік Володя остовпів.
Застілля — не російське слово, а переклад із грузинської, однак це не має значення, тому що російський стіл — напевно, найкращий стіл у світі. Є тиха принадність російського приготування їжі, є всі ці жінки, які, незважаючи на роботу, готують. Вони так весело метушаться й смачно готують.
Я поважаю дурні застілля, з неподобствами. Пам’ятаю, я двічі бився з Іосиліані. Люто били один одного по морді. Є що згадати.
Мені казав один знаменитий поляк:
— Знаєш, чим російські дівчата відрізняються від усіх інших?
— Знаю, — впевнено відповідав я, — вони трахаються 180 днів на рік.
— Невже так багато? — дивувався поляк.
— Хіба для них це багато? — дивувався я.
— Очевіще! 180 днів на рік вони дивляться тобі в очі й кажуть: ангел ти мій!
— Радянська влада закінчилася в 1927 році, — сказав мені старий маляр, який фарбував стіни у квартирі моїх батьків у 60-ті роки.
Я здивувався виваженості його слів і запам’ятав їх назавжди. Можливо, маляр був троцькістом, але не в цьому річ. Головне, що він був. Це була єдина історично продумана частина мови, яку я коли-небудь чув від російського робітника. Не пам’ятаю його обличчя, та, можливо, він і був тим робітничим класом, пролетаріатом, що закінчився в 27-му році.
У Росії методично перебили всіх кращих. Перебили кращу аристократію, кращих попів і ченців, кращих підприємців, кращих меншовиків, кращих більшовиків, кращу інтелігенцію, кращих військових, кращих селян.
Залишилися гірші. Найпокірніші, найбільш боягузливі, найбільш ніякі. І я — серед них. Теж — із гірших. Із покидьків. Ми засмічуємо землю. І зрозуміти, якими були оті кращі, уже неможливо. Та й не треба. Все одно з гірших не зліпиш кращих.
Коли ми все зовсім розбазарили й сіли в калошу, тоді з особливою силою стали пишатися собою.