Хто сказав, що друзі пізнаються в біді? Мабуть, хтось із невдах. У нас усі живуть у біді, і нічого: друзі не виють. Але якщо до тебе прийшов успіх, і не просто успіх, а реактивний вибух, друзі розбігаються в паніці в різні боки. А ті, хто не розбігся, кам’яніють і стають небезпечними. В такому разі краще мати справу з ворогами.
Росіянин огидно витривалий. «Витерпить усе» і — ніякої дороги собі не прокладе, поезія бреше, потураючи своїй мрії. Знову все витерпить, і знову ніякого просвітку. Замість світла — чорний день. Чорний день досі залишається російською нормою життя. Від чорного дня треба танцювати, як від печі. Чорний день стукає в мозку нескінченним нагадуванням про сіромашну правду. До чорного дня будь напоготові! Червоні дні календаря не перебили генетичну народну пам’ять про чорний день. Треба відкласти самого себе на чорний день. Інакше не зрозуміють.
Коли приходить чорний день, росіянин перемикає швидкості: європейський активізм — на азіатську споглядальність — і впадає в дрімоту духовності. Життя в землянці й чорні сухарі — це найнадійніший тил, який росіянин завжди залишає за собою.
Він упевнений, що право голосу має той, хто «знає життя». Інших він або зневажає, або не має за людей.
— Ти життя не знаєш! — класична російська фраза, яку батьки промовляють дітям, старші — молодшим, наставники — всім підряд.
Під «знанням життя» заховані перебування й виживання в екстремальній ситуації. На війні, у в’язниці, таборі, на лісоповалі, у лікарні на коридорі. З такого погляду письменником, що «знає життя», виявляється Солженіцин. Але таким же виявляється і Шаламов. Обоє «сьорбнули», тільки висновки зробили протилежні, у різні боки довіри й недовіри до людини. Виходить, навіть якщо «знаєш життя», можна жити зовсім по-різному.
«Знати життя» — це гидота, мерзенність, ахінея, бруд в обличчя, очікування підлої омани по всьому азимуту. Національна філософія кладеться в заставу на глуху самооборону, очікування раптового удару. Від такого «знання життя» у росіян народжується важка підозрілість, настороженість, тугодумство, недоброзичливість, про яку Пушкін писав як про національну недугу. Соціальна патологія оголошена компасом, за яким треба орієнтуватися.
«Життя не знаєш» — означає духовно проштрафився, не відбувся як особистість, даремно провештався на цій землі. Ось, здавалося б, російська філософія існування. Якщо дійшов до прикордонної ситуації, то осяг сенс життя.
Однак це не зовсім так або навіть навпаки. Екзистенціалізм як традиція кличе до відповідальності розпачу. Пропонує зберегти інтегральність особистості в нестерпних, абсурдних умовах. У нас же «знати життя» означає рятуйся як можеш, учися викручуватися в будь-який спосіб. На цей випадок і заготовлено знамениту спецприказку: «не об’їбеш — не проживеш». Звичайно, деякі тонкі діячі відразу морщаться й починають приказку вимазувати. І це також вихід у національну філософію. Треба виживати за кодом, який не розголошується. Не розкрити гнійник, а підтиснути губи. Приказка для службового користування. Але все-таки: кого саме приказка закликає «об’їбать»? Адресат тут хитро не зазначений. Ми всі — її адресати. Прикордонна ситуація виявляється ситуацією вседозволеності. «Знати життя» — не мистецтво жити, а мистецтво виживати.
Чи потрібні мистецтву виживання гарні манери? Смішне запитання. Якщо в мене успіх, слава, овації, дві машини або, не дай Боже, особистий літак — чи знаю я, що таке життя? Ні. Це не життя. Це казна-що. Більше того, це дратівливе казна-що. Що більше успіху, то менше життя. Успіх у Росії взагалі лайка. Успіх не обговорюється, а засуджується. Він суперечить етиці вітчизняного життя. Тоді навіщо мріяти про «широкий шлях»? Навіщо сюди запускати поезію? Якась глибока невідповідність. Росіянин упевнений, що позитивні речі нетривалі. Нас так навчає наша історія. Ми так розмачулені життям, що дивитися на процвітання інших — огидно. Хочеться це процвітання опорочити, оголосити йому війну. Але якщо ми приймаємо все це як даність, то нам замість шляху світить санкціоноване почуття злості й заздрості, узаконена зловтіха, якщо в сусіда зірвалося й не вийшло. А це вже істотний запас почуттів. Свого роду натхнення. Але, найголовніше, філософія «знання життя» і «чорного дня» знаходить своє підтвердження в моральному кодексі релігії, освітлюється християнством. Це дуже зручно.
Якщо вся країна налаштована на чорний день, то треба приховувати інше ставлення до життя. Таїтися. Прикидатися, що живеш на оклад. А напоказ — нюняти. Щасливих у нас люблять тільки в піснях і після смерті. Отже, я знаю життя, коли сьорбаю багато горя. Або вдаю, що знаю. Тоді я в буквальному розумінні нещасний герой. Найкраще — без спідньої білизни. І тоді мене люблять. Ще за життя. Негайно. Як я вижив, мене ніхто не розпитує. Ніяка податкова інспекція. Вижив — і молодець. Життя — суворе, похмура стихія. Рівнятися треба на це. Крок ліворуч, крок праворуч — і ти вже не знаєш життя. Англійська королева зовсім не знає життя.
Китайці вийдуть на призові місця, заповнять усі світові ринки, а ми нічого не вміємо. Ми тільки себе продаємо, від нафти до повій.
Вишикуємо повій в шеренгу. І навіть не второпаємо, кого брати, кого їбать, кого залишити.
— Сашко, я чогось не второпаю, іди ти, кого брати?
А вони стоять, як солдати. Вишикувані в шеренгу.
У переході.
Бляді.
Не хочу!
Не хочу, щоб росіяни стали багатими.
— Мені треба побитися, Сірий, — зізнався я.
— Ну, віддухопель хоч мене, — підставився Сірий.
Час минає, а я ще не зустрів жодного росіянина, який умів би сидіти на м’якому дивані. Ноги розставить, голову втягне межи плечі й дивиться задоволеним сичем.
— Здрастуйте! Що таке Сірий?
— Сірий — це каша.
«Здати кал на закордонний паспорт», — занотувала Катюша Мишутіна у свій інтимний щоденник.
Відомо, що похуїзм — російська національна філософія. Основа всіх основ. Не Ломоносов, не Пушкін, не Толстой, не Ленін, а саме похуїзм опанував масами. Ми кажемо народ — маємо на увазі похуїзм. Ніхто, однак, не заглиблювався у вигини цієї форми мислення. Не опускався на дно похуїзму. Власне, це теж похуїзм — таке ставлення до похуїзму.
Тут є методологічна дилема. Низьке походження цього філософського терміну для тонких діячів слугує достатньою підставою від нього відвернутися. Робиться це не без таємного наміру залишити батьківщину без світла, щоб легше гуманно творити безчинства. Похідні від матірних слів — найкращий засіб для прання рідної дійсності, яка їх породжує і ними ж породжена. Гласна заборона на них — гальмо пізнання — можна порівняти із забороною аптек як рознощиків наркоманії.
Похуїзм — струнка система. Він виник із відчуття шорсткості життя. Занадто багато колючок — краще ні до чого не доторкатися. Занадто по-чужому звучать всі абстрактні слова — не варто й вслухатися. І тоді хоч трава не рости:
«Раніше молодцю все було по плечу, а тепер усе по хую».
Узагальнений досвід поколінь, похуїзм, на перший погляд, знак облому. Усе обламалося і всіх придавило. Але це — півправди; приховане самовиправдання. Бреше молодець: у ті билинні дні, коли йому тільки здавалося, що «все по плечу», було йому вже занадто багато чого по хую.
Похуїзм утвердився завдяки безмірним поборам із часів Розколу, Смутного часу, самозванців, Петра Першого, зі скасуванням Юрієвого дня, із приходом колективізації, зі знищенням присадибних ділянок, кампанії проти алкоголізму, державного знищення вкладів до Ощадбанку. Похуїзм — філософія нокауту.
Здавалося б, стоїчне «не охаю» — але це тільки видимість стоїцизму, і тут гніздо мого презирства: це — негордий «бленд» смиренності й задушеної ненависті, гіркоти й розпачу, покірності й розчавленості. У нас немає філософів західного штибу й мудреців — східного, зате маємо похуїзм — відфільтрований базар безіменної народної мудрості. Її набуток перекладається нормальною мовою як андерґраунд єдино можливої історичної свідомості, яка витіснила інші форми життя і негативно ставиться до будь-яких пафосних пропозицій. Бункер похуїзму виявився міцнішим за революційний романтизм та пропагандистський пафос перших п’ятирічок:
З розряду суспільного підпілля, з відчуженою власністю тричі іронічного «рідного» заводу, похуїзм поширився на всі відчуття життя, розлився, як нафта по воді, підім’яв під себе загальний тонус національного існування, вдерся в зону почуттів, настроїв і став справжнім господарем становища.
Це вам не французьке «жьоманфу». «Жьоманфу» — ласкавий вітерець ноншаланса, недбало закинуте кашне через плече. Обмежене поняття. А похуїзм — без меж. За великим рахунком, нам справді однаково. Це не фраза, а керівництво до бездіяльності.
Похуїзм можна було б назвати російською версією європейського цинізму, але таке визначення більше заплутує суть справи, ніж прояснює аналогію. На Заході люблять міркувати про цинізм радянських часів, взагалі про російський цинізм. Це — проекція стороннього, не занадто вимогливого до своєї точності погляду. Похуїзм, на перший погляд, близький до цинізму розчаруванням у можливостях зв’язку між «я» та «іншими», помстою «іншим» за її неможливість. Тим часом похуїзм разюче відрізняється від цинізму байдужістю до успіху й відмовою знайти виграшне становище для саморозвитку. Цинізм динамічний, похуїзм — нерухомий; це ідеологія розтоптаних ілюзій. Цинізм — не народне слово; він — просунута частина індивідуалізму, підпорядкування всього й усіх своїм інтересам, активна зарозумілість, що переходить у філософське винищування інших як суперників, обов’язкове змішування їх з гівном, що може закінчитися й реальним знищенням. У Росії цинізм обмежений жменькою «висуванців», які існують у кожному поколінні. У російських низах немає чистого цинізму через неочищеність «я» від общинної лушпайки (звідси про «рідний завод»: не мені, а нам-тo хули…).
Цинізм верхів і похуїзм низів — ось що таке російська смерть.
Похуїзм — пасивний опір, саботаж, який став довічним гальмом. За нестерпного режиму похуїзм сягає майже статусу дисидентства, і його часто плутають із активно обраною соціальною позицією. Той-таки «рідний завод» можна прочитати як надію для російської еміграції, хоча він, швидше за все, працює на користь НКВД. Похуїзм і в останні роки радянської влади вважався у лібералів прогресивним явищем, викликав захват, розчулення. Та коли режим скінчився, виявилося, що похуїзм настільки ввійшов у кров народу, що спрацював проти ліберальних ідей.
Важко сказати, що було причиною, а що — наслідком, але розчарування першої шеренги реформаторів у власному народі було, у всякому разі, мотором корупції. Народ не відгукнувся — отже, збагачуйся. Похуїзм поховав романтику реформ так само однозначно, як і романтику революції, показав неможливість громадського життя в Росії ні в якому вигляді. Він апріорніший за будь-яку спробу змін; «вітер змін» виявився конфузливим випусканням газів. До початку 1990-х років народ був уже викінченим похуїстом, до реформ історично спізнилися, різниця в сорок років між Ригою та Москвою стала «доленосною», розрив часів — незворотнім. Із функціонального розладу, яким похуїзм ще був у Росії 1917 року, він перейшов в органічний стан.
З іншого боку, реформатори зовсім не зважали на похуїзм, не закладали його у свій комп’ютер, не розуміли, що похуїзм змінив національну стратегію історії так, що деформація виявилася мейнстрімом.
Похуїзм — не розчарування західника й не фундаментальна цінність слов’янофіла, похуїзм — кінцеве злиття двох напрямків. Західництво привнесло сюди свою рефлексію, слов’янофільство — споглядальність і здорове ледарство. Похуїзм «замочив» російську демократію.
У російській свідомості, незважаючи на «общинність», споконвіку закодовано комплекс самотності. Нічим нікого не здивуєш з точки зору гірше.
Із розстібнутої ширінки Сірого стирчить жмут пожованої сорочки. Це теж деталь похуїзму, на зразок квітчасто-ягідного орнаменту модерну. Похуїзм в одязі, як і весь поведінковий похуїзм, — стиль-диктатор, котрий не любить відхилень, він їх звично «топить» у грубому сарказмі.
— Сірий, твої дідусі й бабусі померли?
Сміється:
— Аякже! Померли.
— А батьки?
— Ага.
— А діти?
— І діти померли.
— Виходить, ти сам-один?
— Начебто так.
Мене не бентежить, що Сірий видасться тонкому діячеві дивною точкою. Можливо, який-небудь іноземець навіть заявить, що все це — російський шаманізм і крашанки. Але плювати на іноземця. Не будь Сірого, я б не знав, що сказати про призначення цієї країни. Не соціальне й не планетарне, а містичне, тобто суто божественне.
Мій контакт із Сірим — єдина можливість вийти за хибне коло. Це не узагальнений образ, та й взагалі не образ. Це бачення мого життя. Не будь Сірого, я б думав, що Росія — кінчена країна, а тепер я так не думаю.
Я думаю, навпаки, що Росія потрібна для продовження людського проекту. Ця думка може видатися натяжкою, якщо взяти до уваги, що в Росії помирає більше народу, ніж народжується. Але Росія не потребує логічних рекомендацій.
Коли Сірий помер і ненадовго від нас пішов, його вдова знайшла в гаражі запилюжені паки фотографій. Вона була дуже вражена тим, що чоловік жив великим життям.
Бабулька — не вікове явище, а національний продукт. Ні в кого немає таких бабульок. Ні в китайців, ні в американців. У чому секрет бабульки? Вона більше схожа на іншу бабульку, ніж на себе як на людину. Навіть якщо бабулька бабульці — різниця, і навіть істотна різниця за вдачею, то загальний клімат бабульки єдиний.
Хлопець у Росії називається брутальним словом «пацан». Пацан — це суцільні прищі. Він живе без понять. У пацана, наприклад, незрозуміло, звідки тече слина, звідки — сперма. Пацан — недолюдина, а тому ставлення до «молоді» (застаріле рад. поняття) у Росії недолюдське.
Навіть найохайніші російські дівчата залишають свою дупку трохи брудною. Кожна російська дівчина, з одного боку, сором’язлива, а з другого — блядовита. Є, щоправда, тонкі діячі, які вважають, що таке поєднання неможливе, позаяк суперечить конституції життя. Але якщо познайомитися з дівчиною, то її перехід з однієї якості в іншу відбуватиметься закономірно. Я сам мав можливість установити це дослідним шляхом.
Із приводу давньої суперечки Сірий казав, що різниця між капіталізмом і комунізмом не більша, ніж між павуком і тарганом. Я ж доводив йому, що комунізм шкідливий для життя, а капіталізм — для душі.
Є чимало тонких діячів, яким здається, що комунізм вигадали євреї. Насправді ж кожна російська людина — комуніст. Комуністами були Андрій Рубльов, Пушкін, Микола Другий та всі інші російські люди. Сірий теж був комуністом. Він теж повз кудись із відмороженими ногами, як і всі інші.
Навіть мій батько і той на старості літ розчарувався в росіянах. Сидить на кухні, їсть сосиски й вигукує зовсім іронічно: Great Russian people! Great Russian people!
Після такого все дозволено.