Звідки береться безмежна зарозумілість? Немає, мабуть, жодної російської людини, яка б не вважала Росію першою країною.
«Це неможливо» — формула Європи. Від французів: «Се n’est pas possible» до поляків: «То nemozliwe». У них там лицарство самообмеження. І навіть українець потягнувся за лицарством:
— Я теж лицар. І наш Гоголь — лицар. Він помстився за вашу окупацію страшною помстою і мертвими душами.
Новина. Українець став біля краю Європи, а не з нашого краю.
У росіян «це неможливо» має інший зміст. «Неможливо» означає «не виходить зробити те, що хочеться». Для Заходу «неможливо» означає перехід межі самоідентифікації. Самознищення. Для Сірого все можливо.
Розпад зовнішніх заборон відбувся дуже швидко і непомітно. Щодо швидкості рятування від табу, то тут Росія за останні десять років пройшла дистанцію в кілька сторіч. Були непомітно скасовані не тільки радянські, але традиційно російські заборони.
«Бандит» — ласкаве ім’я.
Захід опинився в оборонній позиції. Сила Заходу — у нестандартних рішеннях. Росіянин по суті дотримується ломового розвитку. Я щось не пригадаю, щоб росіянин останнім часом придумав щось корисне для людей. Наприклад, зручнішу форму друшляка або новий тип велосипеда. У нього не придумується.
Європа акробатично гнучка.
Настав час підбити попередні підсумки. Цикл існування інтелігенції закінчився. Вона виконала свої завдання настільки блискуче, що самоліквідувалася через непотрібність.
Колись «Віхи» її осмикнули. Тільки один раз її по-справжньому й осмикнули. Вийшло кілька видань цього обсмикування. Ніщо не змінилося. Хіба що трохи ренегатів відпало.
Інтелігенція залишилася вірною собі. Метою її діяльності була турбота про щастя народу. Тепер, коли вже зрозуміло, що це щастя ніколи не настане, діяльність інтелігенції можна визнати шляхетною, але недалекоглядною.
Російська духовність іде в небеса. До архіву здаються рулони світлих помислів. Згортаються в трубу мільйони віршів, прогресивних рецензій, статей із напрямом. Розірвалося серце поезії, відмовляється працювати печінка прози. Зупинилися мільйони годин кухонних бесід. Над усім безстроковий промінь надії. Пронизливі прожектори віри. Кахляні стіни дружби. Трупи великих письменників. Спіть спокійно. Глибоке замороження. Некрасов. Бєлінський. Добролюбов. Найчистіші.
Самі світильники. Лампочки перегорілі. Прозекторська. Ще довго вивчатимуть нутрощі наставників. Длубатимуться в пристрої. Російська культура — п’ятизірковий морг. Не соромно показати. Влаштувати екскурсію. Є чим пишатися. Вічна пам’ять!
— Є країни, — замислився Сірий, — де люди балдіють від сильних рослин. Містика Росії — в іншому.
— Містика? — засумнівався я.
— Ти заходиш до міліції, тебе зустрічають із квітами. Приїхав забрати дружину з пологового будинку з дитиною — тебе зустрічають з гумовими палицями. Бандит дарує тобі шоколадку, а першокласник відрізує тобі тупим ножем яйця.
— Навіщо? — запитав я.
— Не став у Росії це запитання, — сказав Сірий. — Якщо ти коли-небудь отримаєш на нього відповідь, цієї країни не стане.
— Пароль: некволість? — запитав я.
Сірий скривився.
— Росіянин — нескінченне явище. Він, як товарний потяг, якого чекаєш на переїзді, поки він увесь не пройде.
Ховали Сірого троє. Дядько Миша, ще хтось і я.
— У труну кладуть не тебе, а твою смерть, — сказав мені якось на дозвіллі Сірий.
ІЗ СІРИМ УСЕ ГАРАЗД
Навесні, коли сніг у Москві перетворюється на соковитий бруд і блідолиця молодь у модних ганчірках виходить на вулицю побешкетувати в сутінках, я знову чую дивний російський звук, досі ніким ще не описаний. Він виникає пронизливою нотою у весняному повітрі такий захмарно високий, що йому не знайти аналогу у звуковій культурі.
Коли російських дівок лоскочеш, обливаєш крижаною водою, підглядаєш за ними, доганяєш, зриваєш із них ковдру або просто лякаєш по-доброму, коли вони хочуть тобі сподобатися, — вони верещать, як верещали і в давнину, тремтячи всім своїм єством, здригаючись у конвульсіях, верещать у нестямі з відлетілою у канаву притомністю. Верещати не навчишся, це з народження, вереск не опанувати, він — від неволодіння собою. Верески вириваються зовсім мимоволі, з нечуваною силою, яку можна порівняти хіба що з фонтаном кита. Вони вражають мене своєю екстремістською архаїкою. Вереск — хтонічне утворення.
Маленькі дівчатка верещать, бачачи дохлу мишу. З маленькими дівчатками все зрозуміло — їхній вереск одномірний. Але що далі, то більше двозначності в прискореному серцебитті. Дівчата вереском озиваються на любовне застосування сили. Заміжні жінки не верещать — їм уже однаково.
Дівочі верески народжуються від переляку, який переходить у насолоду, і від насолоди, яка переходить у переляк, — споконвічна амбівалентність російського бажання. Вересками закликають, вересками відлякують. Це бурхливе пояснення радше не в почуттях — в інстинктах. Вереск — докультурна модель «оборонки», первісний перерозподіл пристрастей. Верески — холодна зброя російських дівок. Вони паралізують агресора, як укус африканської ящірки. Верески — роздрукована пристрасть російських дівок. Коли дівчина верещить, на ній немає лиця, все лице переходить у вереск і стає вереском. Верески прокочуються по країні, як ланцюгова реакція, гормональний вибух, сув’язь російської історії, естафета дівочих поколінь, переклик сторіч. У Росії верески сильніші за рок-н-рол.
Тонкий лід російської побутової культури. По ньому краще не ходити, і ступати на нього не треба; ним краще милуватися, читаючи книжки на березі. Вереск пробиває ізолятори виховання, пристойного тону, шляхетних манер, уроків музики, танців, тенісу, іноземних мов. Навіть у найкращих родинах верески виганяють, але не виживають. Університетські дівчата, філологині й журналістки, у надрах своїх гуманітарних душ зберігають вірність вереску. Верески — це принципова неможливість контролю над собою як поверхово окультуреною тілесною масою, торжество психоделічної розбещеності над збанкрутілою освітою.
Вереск — тільки видима частина айсберга, симптом загального стану душі, охопленої вічною панікою. По суті, це тваринна ознака соціальної незахищеності, очікування переслідування, готовність до граничного опору й одночасно цілковита безпорадність. Під водою залишаються морські чудовиська й ворушіння водоростей. Вереск — волевиявлення нічного кошмару, який вихлюпнувся наяву, небезпека, що накочується хвилями. Вереск — визнання вичерпаності словникового запасу, нормативного й навіть зовсім не нормативного.
Коли думаєш про Росію, чуються верески. От чого немає за кордоном, то це вересків. Тиша. Давно відверещали французькі дівки. Не чути більше на Британських островах вереску англійських дівок. Ось уже й італійки перестали верещати. Навіть у найвіддаленіших сицилійських селах італійські дівки перейшли на крики і дикий регіт. Те ж саме можна сказати й про польських дівок. Але це — Європа. Там дисципліна. Там самообмеження. Але якщо поїхати в африканське, мексиканське або непальське село — там теж кепсько з вересками. Не верещать. Як же так? Начебто повинні ж верещати, а не верещать. Я ходив, спеціально прислухався — не верещать. Бідно живуть в африканській глухомані, палять примус, — а дівки не верещать. Чи, може, колоніалізм по їхніх вересках танком пройшовся?
Так ось у чому наша планетарна самобутність — у вереску. Російські дівки верещать, як недорізані. Але їх і справді ріжуть. Вони верещать, коли їх ріжуть. їх мучать, пухкеньких, бліденьких, з косою, бровастих, щокатих і панкоподібних, їх ріжуть, ріжуть, припікають залізом, їх ріжуть, їм заливають розпечене олово в дірки, ртуть заливають, їх шмагають, маленьких дівок, школярок-відмінниць, двієчниць ріжуть, комсомолок ріжуть, вона підмахує — її ще більше ріжуть, до кісток ріжуть, ноги ріжуть, вона не дала — її знов ріжуть, живіт ріжуть, груди зрізують, сухожилля й горло перерізують, щоки ріжуть, високих дівок ріжуть, ставних дівок, космонавток ріжуть, кухонними ножами, естафету дівочих поколінь ріжуть, кинджалами ріжуть, бритвами, фінками, сибірських дівок ріжуть, політичних дівок ріжуть, кулеметниць і піаністок ріжуть, сивих дівок ріжуть, юних грішниць ріжуть, владивостоцьких дівок ріжуть, з маленькими і великими цицьками ріжуть, роззутих ріжуть, хто ноги погано голить — тих ріжуть, і хто не голить — також ріжуть, хто зуби не чистить — ріжуть, і хто добре ноги голить — тих особливо сильно ріжуть, у ямах ріжуть, на скотарнях, у крематорії ріжуть, у шваґра на іменинах ріжуть, а шваґер стоїть, руками розводить, а дівок ріжуть, верещить наречена із зубами, верещить і б’ється, а її, суку, ріжуть, сестер, племінниць, своячок ріжуть, дворянської крові дівок ріжуть, русявих дівок і розумних дівок, у трусиках і без трусиків, у хусточках у зелений горошок — ріжуть, у шортиках і в норках багатих дівок ріжуть, усіх ріжуть і ріжуть, Ярославну в Путивлі ріжуть, наречену Пушкіна ріжуть, дочок інтелігенції ріжуть, мою наречену із зубами ріжуть, вони верещать, на холоді верещать, на свіжому повітрі російського села, на молодик верещать, на страшні кущі верещать, на гарних пацанів верещать, через багаття стрибають і верещать, наввипередки біжать і верещать, на голих мужиків з вилами верещать, а їх усе більше ріжуть, їх зовсім уже ріжуть. Навіщо дівок ріжуть? Кому, питається, яке діло, що їх ріжуть? Раз вони верещать — їх ріжуть, а також, виходить, навпаки. Верески — домінанта сільських істеричних пристрастей, але Москва недарма «велике село», і її позачасова суть проступає в дівочих вересках на тлі «Макдональдсів» та електронних табло. У Пітері, Смоленську, біля казахського кордону — по всій країні верещать різані дівки.
Скільки ще залишилося верещати російським дівкам? Незрозуміла глибина їхніх тваринних вересків. Замовкнуть верески — висохне російська душа. Закриється остання сторінка моєї енциклопедії. У біблійній культурі спочатку було Слово, в Росії — вереск.
Мама купала Сірого. Сірий купав ляльку. Лялька була Петром Першим, чоловіком, високим на зріст.
— Мамо, — запитав Сірий, — що таке бути росіянином?
— Захід є Захід, Схід є Схід, — весело, по-молодому заговорила мама, витираючи піт із чола, — і разом їм не зійтися.
— Не зійтися! — і собі зрадів Сірий.
— Зійтися! Зійтися! — рішуче заперечила мама. — Кіплінг помилився. Схід і Захід зійшлися в Росії.
— Навіщо? — насупився Сірий.
— Що «навіщо»? — не зрозуміла мама.
— На хріна вони зійшлися в Росії? — Фарба вдарила Сірому в обличчя.
— Ти що? Ти що? — здивувалася мама. — Росія є великий і цілісний Сходо-Захід за Божим задумом і невдалий спотикач, Заходо-Схід фактично, за емпіричним наповненням.
— А раптом це стереотип? — злякався Сірий.
— Не треба боятися, — м’яко заперечила мама. — Ми живемо у світі домінуючого стереотипу.
— Від опису національного характеру до фашизму — один крок, — сумно сказав Сірий.
— Знаю.
Вони помовчали.
— Ну, вставай! — скомандувала мама. — Давай мити спину й живіт.
Сірий підвівся, тримаючи Петра Першого за руку.
— Як ти виріс! — зніяковіла мама, оглянувши тіло сина. — Ти виріс і змужнів.
— Кращий за нас тільки Бог, — зі смішком завважив Сірий.
— Російський народ — богоносець, — сказала мама. — Що це означає?
— Немає такої надмірності, на яку були б нездатні російські чоловіки й жінки, коли вони беруться утверджувати свою вільну особистість, — сказав Сірий. — Мене не примусиш пристібнути ремінь у машині. Пристібатися входить у моє уявлення про боягузтво.
— Чому німці називають нас російськими свиньми? — запитала мама. — Але ж ми справді свині. Неохайні, невдячні свині, синку! У росіян брудна душа?
— Навпаки: світ занадто брудний для росіянина.
— Хтось, не пам’ятаю, хто, сказав, що росіянин нахиляється до супу, а не підносить ложку до рота. Він підлещується до супу. Він плазує перед супом.
— Росіянин схильний до запозичень, — сказав Сірий. — Він — сама сприйнятливість.
— Російська істина виведена за межі російської людини. Вона не в ній, а десь там. — Мама звела очі до стелі.
— Бог створив росіянина для повчального прикладу. Росіяни в метро мають такий вигляд, начебто вистрибнули із себе.
— «Нічого» — насправді головне російське слово. Це поступка вічній поразці.
— А раптом і це стереотип? — знову злякався Сірий.
— Росіянами не стають, синку, — сказала мама. — Росіянами народжуються.
— Як це? Як це? — дивувався Сірий.
— Запитай у свого батька, — сухо сказала мама, намилюючи голову Сірого.
— Він не відповість, — переконано сказав Сірий. — Він лежить п’яний у канаві. На городі. Під тином.
— Він помре під тином, та поки що він виїхав у відрядження.
— Наш тато — розвідник?
— Наш тато — Генштаб.
— Я пишаюся своїм татом, — сказав Сірий.
— Він протверезіє і відповість, — машинально сказала мама. — Чому ти не миєш вуха? У нас, росіян, вуха виробляють велику кількість сірки. Російські вуха треба мити щодня. Ми — велика країна.
— Він не протверезіє, — насупився Сірий.
— Хай живе, синку мій, Росія! — сказала мама. — Немає на світі кращої країни.
— Правильно, — глибоко зітхнув син.
— От кажуть, — підхопила мама, — що в нас дороги погані. А справа ж не в дорогах, а в кліматі. Жодне шляхове покриття не витримує, — додала вона з гордістю.
— Та й узагалі, — сказав Сірий, піднімаючи голову, — у російській людині важлива не форма, важливий зміст.
— Російська людина складається вся зі змісту, — заперечила мама. — У неї форма відсутня.
— А як же тіло?
— Видимість. У російської людини немає тіла.
— Стривай, — Сірий наморщив чоло. — Що ти зараз конкретно миєш?
— Я мию твій життєвий зміст, — незворушно сказала мама.
— Зрозумів! — зрадів Сірий. — Тепер я зрозумів, чому всі російські тітки такі товсті.
— Вони повні життєвого змісту, — сказала мама. — Їм цей зміст ніяк не вгамувати.
— Знаєш, яка в мене мрія? — примружився син. — Я, коли стану великим, займуся докладним описом російської людини. Ми нарешті повинні зайнятися своїм самовизначенням.
— Думка сама по собі непогана, — погодилася мама. — Але біда в тому, що російська людина невимовна, вона не піддається опису, — мама розвела руками. — У цьому її відмінність від інших національностей.
— Я тільки боюся, — пристрасно вів далі Сірий, не слухаючи маму, — щоб із цього не вийшло торжество стереотипу.
— Лише дурні вважають стереотипи лайкою.
— Правильно, — зрадів син. — Я горю бажанням послужити російським людям у новому тисячолітті. Я хочу вивести формулу російської душі.
— Для цього треба багато їздити по країні, — сказала мама. — Треба об’їхати Росію уздовж і впоперек.
— Я об’їду! — закричав Сірий. — І тебе візьму із собою.
— Як добре! Тільки я не поїду! Я вже стара, мені пора на спочинок.
— Спокій нам тільки сниться, — відбувся жартом Сірий.
— Ану давай мити наші дорогі кінцівки! — наказала мама.
Сірий підняв ногу, тримаючи Петра Першого за руку.
— От чого росіяни не знають, — сказала мама, косуючи на Петра Першого, — то це власної історії. От коли він народився? Коли вмер?
— Коли народився, не знаю, а помер 1725 року.
— І чим він був знаменитий?
— Ой, матусю! — сказав Сірий. — Ну й запитання ти мені поставила! У нас ще історія не почалася.
— А по-моєму, вже скінчилася, — недобре посміхнулася мати.
— Не скажи! — стрепенувся син. — Росіяни ще всім покажуть.
— Так, нас бояться, бо є за що! — сказала мати. — І нехай бояться! Ми їм усім покажемо. А це що в тебе?
— Вавка. З гірки впав.
Не встиг я вбити Сірого, як усі хати стали цегляними. Деякі з них перетворилися на хмарочоси. Імпотенти стали коханцями. У найстисліший термін побудували Дніпрогес. Спалахнули мільйони лампочок Ілліча, навіть у тих місцях, де на них не сподівалися. Північні ріки самі по собі повернули назад. Кілери пішли в ченці; клерки — у медсестри. Охорона здоров’я сягнула висот. Росіяни кинулися в банки відкривати особисті рахунки. У них накопичилося стільки грошей, що вони стали допомагати продуктами та ширвжитком Індії, Індонезії, Анголі, Перу. Визвольні рухи затопили світ. Африка пішла російським шляхом. Спорудили мордовські табори для шпигунів та іноземців. Почалися показові процеси. Після довгої кривавої війни перемогли Гітлера. Захопили Східну Європу. Освіта вдалася. Землю нарешті віддали народові. На птахофермі «Маяк» виростили експериментального вічного гусака, який після того, як його з’їдять, воскресає з обгризених кісток, загорнених у скатертину, по команді:
— Гусак, ану сюди!
У всіх наречені як наречені, а в моєї — пизда схожа на собачу. Чотири пари сосків, шерсть тигриста, ніс приплюснутий. Щоранку крутиться перед дзеркалом в самих французьких трусах. Відкрито розповідає чоловікам про настання менструації, але не часто користується прокладками, тому підлога в кімнаті закапана кров’ю. Майже кожний другий (48 %) росіянин — господар собак і 60,5 % власників кішок вступають зі своїми тваринами у статеві відносини. Тварини не тільки запрошуються у свідки для збудження плоті. Вони — активні співучасники подружньої єблі. Вони лижуть, смокчуть, роздряпують до крові геніталії господарок і господарів, які, за російською традицією, називають себе при цьому їхніми «мамами» і «татами». Бувають випадки, коли збуджений пес відкушує хуя своєму господареві. За міліцейською таємною статистикою, це найчастіше відбувається в Нижньому Новгороді. В царині зоофілії Росія б’є всі рекорди. Для прикладу, США сильно відстають, перебувають на 15-му місці, Франція — на 23-му, Англія — на 27-му. На другому місці — срібний призер по зоофілії — Сейшельські острови. Там собак після трахання вживають у їжу практично в сирому вигляді.