Мені трапився американець, великий ворог Росії. Все йому не подобалося. Ми гуляли в лісі. Йому хотілося привести Росію до морального знаменника або — знищити.
— У Росії моральність не повинна відрізнятися від інших країн, — сказав мені Грегорі на прогулянці.
— Але вона тільки-тільки розпочала свій шлях у цивілізацію. Ще вчора тут було мертве місце. Дай їй час.
— Не дам.
Я не витримав і почав на лісовій доріжці танцювати перед ним танець «Так»:
Так, я люблю все це.
Рижики.
Рибку.
Горілку.
Шашлик по-карському.
Так.
Офіціанта Васю.
Не ображайте.
Люблю.
Так.
Грегорі з підозрою дивився, як я танцюю танець «Так».
Російський державний порядок, заходячи в суперечність із внутрішнім хаосом, як правило, викликає чергову порцію самоїдства (ми і є справжнісінькі самоїди).
Сірий ніколи не був у Бобруйську. Я теж у Бобруйську не був і не прагну. Бобруйськом більше, Бобруйськом менше — яка різниця. Але Сірий, навіть не будучи вхожим до Бобруйська, — організатор Бобруйська, його хранитель, охоронець від єресі дрібних справ. Докази на користь Росії, зрозуміло, є. Росія, звичайно, безрука дурепа. Бобруйськ створено не для того, щоб вигадувати зручну машинку для протирання овочів, він в’янув у винаході штопора, але натомість Бобруйськ має святині й багато яскравих талантів: музичних, акторських, письменницьких. Що нездарніша й каламутніша бобруйська загальна маса, що гниліша картопля на бобруйських полях, то більше Бобруйськ плодить учених, він готовий завалити ними увесь світ.
— Ну, от і все, — потер руки Сашко. — Помер Сірий. А ви боялися.
— Приїхавши в Росію, Катерина обзавелася меблями. Якось в Америці мені розповіли, що «Вог» не наважився опублікувати на своїх сторінках фотографії цих їбальних меблів.
— Скільки б не говорила Катерина про те, що Росія — європейська держава, Пушкін мав рацію: розміщення Росії в Європі — помилка географії.
— Росія взагалі помилка.
— Не країна, а бездонна пизда.
— Здрастуй, снодійне!
— Якби Катерина залишилася в Європі, вона б не писала слово «еще» із чотирма орфографічними помилками — исчо.
— Я теж хочу исчо.
— Вона збісилася не тому, що була німфоманкою, а через те, що в Росії жінкам страшенно кортить їбатися. Про це виняткове явище писали всі мандрівники, включаючи мадам де Сталь.
— Російський клімат давить на клітор.
— Чому в Росії усе влаштовано так безсоромно?
— Кислотно й депресивно…
— Ми нічого не мали, але в нас, здається, була совість. Ми втратили совість.
— Персики! Як добре бути безсовісною…
— Російське населення не тільки відмінне від європейців, а й радикально протилежне Європі.
— Якщо ми не вони, то — хто? Ми — не Азія. Не сци, сестро, не знявши труси. Ну, будь ласка.
— Нас також важко назвати євразійцями. Ми не з’єднуємо дві культури, а внутрішньо ворожі обом. З більшою підставою можна сказати, що нас немає.
— Ми — онтологічне «ніщо». Чистий продукт. Зефір у шоколаді.
— Прагнення визначити наш зефір викликане не філософською невдоволеністю, а пекучими питаннями самооборони. Як захиститися від самої себе, якщо ти росіянка?
— Я подумала зараз, сестри, що якщо росіянин — мочило самого себе, то виходить, така доля і примха. Монтень стверджував, що кожен має право на самознищення.
— Росіяни знищують самих себе як великими статистичними порціями, так і поодинці, але не розуміють цього, їм, навпаки, здається, що вони себе не знищують.
— їжте торт! Крім саморуйнування, ми чинимо ще й руйнування, знищуємо те, чим ми не є і що нам не належить. Іноземці не можуть уявити, що бувають такі люди, які націлені на самознищення, але про це не здогадуються.
— Тим більше, що зовні ми почасти схожі на європейців: у нас білі груди.
— Але в нас жовті п’яти.
— Так. Ніхто не помітив наші жовті п’яти. У нас білі груди й жовті, китайські п’яти.
— Масний торт. Я люблю все масне: у природі, у людях, у самій собі. Я хочу бути дуже жирною, з жирними стегнами, жирною спиною, жирним язиком, жирними, відвислими складками на животі.
— Білі груди — не привід для братання. Звичайно, деякі сусіди, що пізнали щастя вмирати від російських куль, висловлюються досить виразно й неприємно, але навіть вони не здатні сказати всю правду, бо її не бачать.
— Як може чоловік, за винятком Джойса, описати потоки жіночої менструації? Як може іноземець описати росіянина, якщо в росіянина інші процеси в організмі, не західні й не східні?
— Коли дівчата мешкають в одному домі і ходять в один туалет, у них менструація поступово синхронізується й усе починається в один день.
— Дурниця! Ми просто щадимо свою національну самосвідомість, оберігаючи її від ворогів.
— Персики! Ми — головні вороги Росії. Росія — наш головний ворог.
— Навіть люблячи Росію «дивною любов’ю», ми зупиняємося й ховаємо цю правду. Інакше — звинувачення в божевіллі.
— У Росії немає кохання. Самі викидні.
— Я хочу жирного кохання з жовто-рожевим кремом.
— Березова кучерявість, ухильність, мережива, лиштви, крутійство, барвистість. Наш стиль — колючка.
— Ми — одаліски-незабудки.
— Ми — онаністки-рекордистки.
— Чаадаєв був видатним критиком країни, але послідовними були ті, хто втікав із неї, як Печорін.
— У чому головна наша відмінність од усіх інших людей?
— Нелюбов до прямої лінії.
— Персики! Настав час валити з Москви…
Сірий показав себе на пожежі. Але потім йому стало соромно.
Мені приснилося: наречена із зубами зустрілася з моєю мамою на дачі батьків. Наречена поводилася гідно, тільки метушилася. Мені було приємно, що вона метушиться, але я дивився на неї маминими очами й не міг зрозуміти, подобається вона мені чи ні. Наречена не володіла ні виделкою, ні чашкою. Перероблена лівша, вона подала для добавки чаю чашку без блюдця.
— Подають із блюдцем, — сухо сказала мама.
Як завжди, мама шпетила всіх. Вона не з чуток знала етикет, але чомусь не враховувала прості закони гостинності. Коли наречена кудись зникла, мама сказала:
— Розумна, але метушлива.
У мене відлягло від серця.
— Але яка ж вона негарна!
Знову заболіло серце.
— Твоя мама — грубіянка, — промекала наречена.
— У чому привабливість Росії? — запитав Сірий.
— У буреломі? — замислився я.
— Сам ти — бурелом! Головне — несерйозне ставлення до життя. Німець — серйозний, француз — серйозний, американець — теж, паскуда, серйозний. А ми — ні. У нас є охуєнна несерйозність.
— Нічого собі, — сказав я. — А як же всі ці катування?
— Які катування?
— Ну, вся історія.
— А це — покарання за несерйозність.
— Як справи?
— Нічого.
З’їв. Мій брат. Ваш дім. Наш ключ. Рік. Іванов. Око. Чоловік. Друг. Завтра.
— Іван — ваш друг?
— Так, він мій друг.
— Іван — ваш чоловік?
— Так, він мій чоловік.
Потім. Погано. Багато. Відповідати. Добре. Крамниця. Життя потихеньку влягалося, повертаючись у підручник російської мови для іноземців. Алла Іванівна. Директор Будинку вчених. Усіма командує. Сталін місцевого життя. Відганяє від мене людей. Народ. Скромний. Немолодий. Соромиться своїх імен.
— Як вас звуть?
— А хіба що?
— Щоб підписати книжку.
— А ви так підпишіть, без імені.
— Ну, добре.
Наївність помислів; садизм учинків.
Зачеши бабусю-матір з особливим цинізмом.
Миколай Угодник
мама
Солженіцин
екстремістка тітка Женя
юродивий
Іван Піддубний
бандит
Набоков
мент
кабанчик
єврей
блядь
бурлаки на Волзі
француз
американський друг Росії
Распутін
Іван Грозний
відьма
Горбачов
Іван-дурень
народ
татарин
японці
степ
Запорозька січ
монгольське іго
бідні люди
Обломов
зайві люди
розчулення
емігрант
хитрий росіянин
злий хлопчик
піп
чиновник
бюрократія
лісоповал
алхімія
маківки
каша в голові
Ірина Борисівна
водопровідник
солдат
генерал
Віхи
заздрість
щиросерді люди
чеченець
халтурник
халявщик
пустельник
споглядальник
робітничий клас
казка
совість
Іван Грозний — Сірому:
— Що ти губи витріщив?
Убиральня — з’єднання Сірого з туалетом.
Стаханов — це така тварина. Як свиня.
Горілка — це така тварина. Як свиня.
— Квас — за нас, — вважав Сірий.
Пушкін — хороший, але Сірий — кращий. Сталін повинен бути сильним, гарним, несподіваним. Як космонавт.
Сірий любить, щоб йому вірили на слово, залишаючи за собою право нікому на слово не вірити. Тому Сірий любить гасла. Одружуйся, коли одружується. Розлучайся, коли розлучається. Не ґвалтуй себе. Ґвалтуй інших. Хто слабший. Гордість — ось чого зовсім немає у Сірого. Ми — люди не горді. Сірий терпить приниження з великою покорою. Сірого приємно принизити.
Сірому доручили знайти вбивцю.
— Лади, — відповів Сірий.
Сірий став шукати. Він довго шукав убивцю. У хрущобах. В інших місцях. На горищах. Нарешті він знайшов убивцю.
— Здрастуй, — сказав Сірий.
Сірий прокинувся вранці зовсім парубком. Він поголив чоло й потилицю, накачався і став охоронцем, поборником православної монархії.
— Імперію розвалили масони, — сказав Сірий.
Масони розвели руками.
— Йес, — сказали масони. — Це ми.
Сірий розхлябано здригнувся. Росіяни до начальника відчувають щиру глибоку неприязнь.
Сірий побачив дівчину й став на чотири лапи. Сірий завдав страшного удару в дихало, потім у мошонку, потім у сонну артерію. Самарська дівчина Юля мала спину від сфінктера до астралу.
— Саме задоволення, — пив горілку Сірий. — Я князь — ти княгиня!
— Ти граф — я графиня!
З усіх програм Сірий найдужче любив футбол. Що гірше грали, то він більше любив футбол. А взимку любив музобоз і хокей. Хокей шанував. А теніс не любив. Треба розширювати внутрішні людські можливості.
— More! — провістив Сірий новий закон.
«Незабаром знову будемо вішати», — подумалося Сірому.
Сірий був романтиком, який ударився об смітник. Від травми він закульгав, зате знайшов чистоту жанру. Нарвався на «колеса» — став візіонером. Йобнувся так, що побачив блакитний місяць. Розбився об рекламний щит — іскри з очей стали його новим стилем. Потім мистецтво закінчилося, і Сірий придбав пивний ларьок.
А все-таки, незважаючи на всі поразки, ми кращі за кавказців.
Сірий знав, що тітка Дуся платить податки, але він ніколи не бачив тітки Дусі.
Сірому приснилося (всяке може приснитися), що він — старий.
— Почалася агонія, — сказав Сірий.
— Усі знамениті футболісти — буддисти, всі знамениті рокери — буддисти, а я зостаюся з тобою, рідна моя сторона, — заспівав Сірий. — Гондон — не гондола, до Венеції не допливеш.
Нуль. Нуль — нуль. Нуль.
Цар — це така тварина. Як свиня. Цар у всьому винен, але він наш.
— Сіренький!
— Ау?
Єврей — друг Сірого. У кожного росіянина є свій еврей. Єврей — це таке страшне слово, якого бояться навіть самі євреї. У російській мові немає неприємнішого слова, ніж єврей.
— Бережися, пизда й срака! — заспівав Сірий. — Їде з Півночі їбака!
У Сірого все добре виходить, він цеглу кладе на цеглу. Ось — розчин. Ось — цегла. Кипить робота. Сірий машинам не довіряє. Він вірить своїм рукам. Він — ручник.
Щоб зрозуміти Росію, треба розслабитися. Це приблизно так само, як коли тебе б’ють ногами. Розслабся, зовсім розслабся, і ти побачиш яблуню у цвіту. Я не знаю іншої такої краси. Що сильніше б’ють, то яскравіше яблуневе світло.
Антонівка.
Ти тільки не бійся.
У Росії обіцяли скасувати тілесні покарання. Я сам ратував за це марення. Я піддавався легковажним настроям. Я забув запах яблук.
Тільки тепер я бачу, що прорахувався. Кому спала божевільна думка, що Росія повинна перестати корчитися? Не постраждаєш — не буде життя. Судома — наш імпульс.
Чорний переділ — заповіт батьків. Рідні, бийте! Повій — на шибеницю. Наркоманів — четвертувати. Педерастів — на палю. Патріарха — під лід! З нами, братці, Ісус Христос.
Зірка Богородиці! Заберіть скуплені квартири. Зупиніть джипи! За кожний захований долар — по кулі! Робітники, ваш клас — алмаз. Пенсіонери — начепіть ордени! Комісари — запровадьте голод!
Навколо вороги. Усі — вороги. Хочу громадянської війни! Дайте нам цензуру. Ми — силачі! Україно — на коліна! Тільки пташок Божих не кривдьте.
Що може бути прекрасніше за російське застілля? Ну, хіба що яблуня у цвіту. Під нею розляглися на траві троє не розпізнаних мною офіцерів. Між ними всілися в яблуневий запах три наші сестри в ластовинні й у білих косиночках. Милі! І подивилися безпосередньо своїми середньо-російськими очима. З кострубатими букетами яблуневих квітів у руках. Мабуть, офіцерський подарунок. І я там був. Навіщо? Швидше за все, від розчулення.
У Сірого немає кордону. Кордон. Кордон. Хамство. Недоробленість Сірого, необпаленість. Про Росію й так занадто багато написано.
У Ненудному саду Сірий причепився до французького звіряти Сесіль, дружини французького посла, і навіть трішки її поїбав, злякавши ножем. Після цього випадку маленька жінка своїм ходом рушила до себе в резиденцію.
Нам із Сірим не потрібні ні жиди, ні ці самі, ніхто нам не потрібний, окрім нас самих. Сірий перевдягнувся в міщанина.
— Мені пасує міщанський одяг, — казав Сірий. — Він мене прикрашає.
Щохвилини ми відставали на рік. Учора відстали назавжди. Не квапся. Сповільни крок. Настав час повернути в інший бік. Жалібне майбутнє індійських обрубків нам ближче, рідніше. Воно так солодко принизливе.
— О, це рідне, — сказав Сірий.
— Ти пам’ятаєш: наречена із зубами шанувала прислів’я і співала частівки?
— Давай Росію порвемо на шматки, — сказав Сірий. — Ну, чого? Не знаю, мені подобається.