— От ми зараз говоримо-говоримо, а над Капрі висить місяць, як соковита скибочка лимона.
— Людина, яка не розуміє своїх інтересів і свідомо шкодить собі впродовж усього життя, справді здається загадковою. Народ, що залишився архаїчним утворенням після запуску супутника й створення ядерної зброї, небезпечний і нещадний.
— Я, певна річ, приховую свої переконання, — сказав Сашко.
— Зовні я проводжу лінію інтелігентної людини, — додав я.
Якби в Росії не було російської мови, а розмовляли, наприклад, німецькою, то тут взагалі нічого не було б. А так принаймні є російська мова.
Коли кавказець з активним ставленням до життя хотів у радянській Москві повечеряти в ресторані, він завжди знаходив слова, щоб отримати смачну їжу.
— Слюшай, — казав Кавказ, і так вагомо вимовляв своє свідомо зіпсоване «слухай», впливово морщив ніс і близько підносив до нього пальці, відокремлюючи себе мовою тіла від носіїв незіпсованої мови, що офіціантка відразу починала привітно виляти кульковою ручкою. І деякі багаті євреї з богеми теж уміли замовити собі що-небудь смачненьке, на їхніх паличках шашлику не було шматків з неїстівного жиру, а на моїх вони були. І штука не просто в тому, що офіціантка вірила в грузино-єврейські чайові. Вона вірила в мовний натиск, у поставлений голос. А росіянин, якщо він був сторонній, у відрядженні чи просто з фарбованою коханкою, ніяк не міг словесно пробитися до офіціантки, навіть якщо був при грошах. Він борсався в пасивних словах. Тому росіянин їв гівно.
Дехто вважає, що російська мова засмічена великою кількістю мерзенних слів. До них належить мат. Крім того, пострадянська мова. Але радянська мова — це все одно, що носити синьо-червону міліцейську форму з кашкетом: тисне, теліпається, тісно, муляє.
Натягни на будь-якого росіянина міліцейський кашкет — він виявиться сильнішим за росіянина. Так було. Усі мали вигляд міліціонерів. Я майже не знав винятків.
Я люблю мат за його магнетизм. Але мені подобається тонке переродження звичаїв, ніжний коректив у взаєминах, коли «блядь» тихо переплавляється на «блін». Я люблю мовну «чуму», тютюнову суміш різних фень. Коли скінчилися жарти, висохли як поняття, бо жартами стало неможливо облагородити дійсність, тоді слово здалося — почалися приколи. Я фільтрую базар, я шикую людей, чумарю дітей — саме так, у мене все гамузом, незважаючи на те, що все так занедбано.
За радянських часів машини їздили ночами з підфарниками. Підфарники — це скромно. Коли комунізм закінчився, самохіть перейшли на ближнє світло. Цим заявили про себе. Активно. Так само й пострадянська мова. Запалили ближнє світло. А дехто став їздити з дальнім.
Але ті, що стали їздити з дальнім, так швидко поїхали, що половина з них опинилася в Москва-ріці. їх там постійно виловлювали. І тому мова вибрала все-таки ближнє світло.
Воно освітлює те, що є: жіночі ноги, сміттєві баки, тугу за надією, всілякий мотлох. Підфарники освітлювали тільки самих себе. А ближнє світло — це вже світло.
Вражаюче почуття часткової правоти всіх. Правильно зробив Грозний, що образився на Курбського. Правильно зробив Микола, що образився на декабристів. Правильно зробив Курбський, що не стерпів російського ренесансу. Правильно робить обиватель, що не вірить нікому. Правда за кабацьким Єсеніним. Правда за світом мистецтв, який відвертається від смердючої Росії. Мають рацію ті, що хочуть імітувати Захід, вдихнути в Росію його енергію. І ні за ким немає правди.
— А вам усе-таки несила замиритися з державою, знайти в ній що-небудь «миле»? — запитав мене Сашко.
Сумнівність спроби, кваліфікованої як зрадництво, мракобісся чи втома. «Миле» не існує, «милого» немає. Відчайдушне пробудження до вічних цінностей серед лайна. Хамська зверхність вічно заклопотаної собою влади, яка не має часу порозумітися з людьми. Нові образи. Сила російської інтелігенції — позаурядове мислення. Воно ж — вічна слабкість. Нескінченний лист Бєлінського до Гоголя.
Тепер, дивлячись на те, що трапилося, мені здається, що це відбулося не зі мною. У Росії бути песимістом — як відстрілятися. Нічого не прийняти, нікого не визнати. Стоїш — попльовуєш. Якщо буде краще, ніж ти сказав, — забудуть. Якщо гірше, притягнуть до відповідальності: «Ти обіцяв!»
Рідкісні випадки шляхетного служіння вітчизні, яких ніколи не визнають підозріливі сучасники. Невіра у власність, нажиту нечесно. Сверблячка переділу. Гіркота в роті — головний присмак батьківщини. Нездатність змусити країну працювати на себе. Нездатність перебороти споконвічну відчуженість держави від людини. Нескінченне рюмсання. Дисидентське словоблуддя. Мартиролог. Нескінченна підлість російського життя. Коли життя йде всупереч життю. Піднесення розпачу на щабель героїзму й останньої національної істини. Розчарування диктує огиду до країни.
— Дух Лєрмонтова, — узагальнив Сашко.
Ми не могли з ним наговоритися. Ми говорили й узагальнювали. Цілими ночами. Наші слова зливалися в екстазі.
Пробудження кондової Росії. Вона висуває ідею зрадництва, спокуси країни Заходом, євреями, грамотіями. Усе забувається. І повторюється. Довга ніч політичних дебатів, яких позаочі вистачає на ціле покоління.
У чому диво Росії? У російській патології є додатковий вимір життя. Оце головна цінність. Так, але хто належить цьому виміру? Низи безвідповідальні, противні. Інтелігенція як стан істерична. Нікого немає, але є люди.
— Вони відкриваються і зникають, — припустив Сашко.
Кажуть, стосунки між людьми в Росії унікальні. Розмова, справді, може зайти далеко. Глибоко. У додатковому вимірі між мною та Сашком проскакує іскра. Нас осяює, і тоді нам здається, але того, що нам здається, ніколи не буде. Однак на секунду, коли в темряві нас осяює, це «здається» наповнюється очисною енергією. Вона приводить випадкову розмову до стану екзистенційного оголення.
ДОБРИДЕНЬ!
— Добридень! Чому не вітаєтесь?
— Та не хочеться!
— Чого це?
— Ну, якщо вітатися, то потім, за великим рахунком, треба прощатися. Це мені не подобається.
— Ви — Сірий?
— Ну!
Про росіян написано багато, як ні про кого. Але росіяни не читають учених писань. їх оспівують або паплюжать, а росіяни не читають. Нічого не доходить. Раніше все спихали на залізну завісу. Виявилося — гірше.
Ми летимо із Сашком на колоквіум у Бухарест. Бухарест не приймає. Сідаємо в Софії. В аеропорту розпочинаємо ранкову пиятику. Заливаємося горілкою. Сашко хоче додому. Соває мені гроші.
— Посади в машину. Мене — у Чертанове!
— Тут немає Чертанового. Це Софія.
— Хочу в Чертанове!
Він вибігає на площу. Сідає в таксі. Таксист відвозить його в Чертанове. Я — сам. Приходжу в Румунії на колоквіум, стою, п’ю вино й викликаю зацікавленість.
— Он росіянин стоїть.
Французи, німці, поляки стоять — і нічого. А росіянин став — одразу цікаво. Росіянин обов’язково чим-небудь вирізниться. Запізниться. Або забуде що-небудь. Або загубить. Чи бовкне дурницю. Або блисне розумом. Або кого-небудь візьме й виїбе. Або наригає на підлогу.
І я, загадковий росіянин, знаю: мене не можна розгадати. Я не піддаюся аналізу. Аналізу піддаються розумні істоти. Я сам не знаю, якого коника викину, керуючись неінтелігентними міркуваннями. Можу кинутись у вогонь і врятувати дитину. А можу пройти мимо. Нехай горить! Нехай все горить! Я, моральний дальтонік, не бачу різниці між «так» і «ні». Мені кажуть, що я — цинік. Але це вже звання. А я — без звання. Може, я безсовісний? А це — як повернеться. Я люблю глумитися, знущатися з людей. Та коли що — я допоможу. Я хочу, щоб поважали мій настрій. У мене, можливо, туга на душі. Туга — це змова «усіх» проти мене.
Можна домовитися з черепахою, але спробуй домовся з її панциром. Те ж саме й Росія. Росія радикальніша за росіян. Творіння сильніше за творців. З росіянами якось ще можна мати справу; з Росією ніколи не домовишся.
Занадто багато гівна в неї злито.
Розуміючи, що відбувається щось не те, але сказати не вміючи, росіяни придумали собі вигадану батьківщину й повірили в неї. Одні називають її так, інші — інакше.
Треба відокремити росіян від Росії. Росія гівнистіша за росіян.
Де шукати Сірого? Навіщо шукати? Якщо не знайти тепер Сірого, Росія втратить своє обличчя. Можливості Росії лежать в уяві російської людини.
Російський суд страшніший за Страшний Суд.
Ніяк не виходить побачити себе такими, якими ми є насправді. Щось заважає. Чи не тому росіяни — не Монтені, тобто не здатні до самопізнання, звідки й біда?
Завбачливо заблокована система.
Якщо її зламати, то вийде, що національна ідея росіян — нікчемність. Немає ніякої іншої ідеї, яку росіяни проводили в життя послідовніше. У всьому вони непослідовні, у нікчемності — непохитні.
На такій ідеї каші не звариш. І не треба. Національна ідея в тому й полягає, щоб не варити кашу. Хто береться варити кашу — той не росіянин. Нікчемність — нульовий ступінь творення, невміння завершити будь-яку справу. Літаки падають, автомобілі глухнуть. Нікчемність — пустоцвітна духовність, близькість до релігійної свідомості, але з протилежного боку. Крайнощі люди схильні плутати. Звідси вічне непорозуміння з богоносцем. Росія — негативна теологія. Був час, коли письменники намацали прошарок зайвих людей. Але справа не обмежується ледачими розумниками. Бізнесмени Росії — теж зайві люди. Вони не потрібні. Не потрібні пенсіонери. І самі письменники — зайві люди. Селяни теж не потрібні. Навіщо орати вічну мерзлоту? Робітники абсолютно зайві. До влади йдуть лише зайві люди. Діти — неходовий товар.
Кожен у Росії — зайвий. Однак із соціального ряду, де це звучить підозріло, зайву людину достатньо перевести в метафізичну, щоб нікчемність перетворилася на чесноту й усе стало на своє місце. Виникнуть метафізичні селяни, їм подадуть руку метафізичні робітники, вони разом стануть на п’єдестал.
А якби Наполеон завоював Росію, як про це мріяв Смердяков? Все одно нічого б не змінилося. Звідси такий розквіт мистецтв і літератури перед революцією. Грандіозні збори зайвих людей. Росія всіх позбавляє сала, залишає сам на сам із буттям, без посередників.
Не даремно росіяни змішалися з татарами, і тепер незрозуміло, чи то була Куликовська битва, чи просто громадянська війна. А якби росіянам насправді не сподобалася Візантія, можна було б, як на те пішло, перефарбуватися в католицтво. Запросили чи не запросили слов’яни варягів княжити — незначна суперечка, а те, що могли запросити (теж мені, знайшли кого: північних дикунів!), не впоравшись із собою, це точно.
Як важливо вміти не справлятися із собою, не бути жандармерією власної особистості! Усі із собою справляються, причісують інстинкти, стрижуть нігті, читають газети, а ми не справляємося. Ні з собою, ні один з одним. Ми вище за це.
Проте й інші теж із нами не справляються. Варяги не впоралися. Царі дали маху. Навіть Петро Перший не впорався. Бороди голив, стрільцям голови рубав, хуй у царя стояв, нічого не вийшло.
Росію час, нарешті, колонізувати. Як Африку. Колонізація Африці допомогла. Проклали дороги, стовпчики уздовж них поставили, червоно-білі, як у Франції. Навчилися казати «дякую» і «будь ласка». Завезли в крамниці нормандські сири. Не все, звичайно, вийшло, не всі полюбили сири, животіють, як і раніше, гаснички світять, але щось усе-таки вдалося.
Попросити, щоб росіян колонізували. Без усяких потурань. Кого попросити? Тільки не німців. У тих нерви слабкі. Можуть росіян перебити. Вигідніше всією Росією попроситися до Японії новим островом. Або, за прикладом Аляски, відійти на торгах за сім мільйонів. І росіяни навчаться їсти нормандські сири, запивати їх бургундським вином. Зміняться нечувано. Але самобутність залишиться. Як у африканців. Ті все одно їдять руками. Вірять у своїх, не французьких богів. Носять божественний одяг бубу з королівською гідністю. Чим Росія гірша за Африку? А якщо гірша, якщо у нас немає бубу, немає хисту гідно носити одяг, немає гнучкості в пальцях і танцях, що тоді?
Росія не забувається. Усе в ній погано, але не просто погано, а найкращим чином погано. Російська еміграція, навіть найосвіченіша, не вростає в іншу реальність. Поляк виїде в Німеччину — не загубиться, мову вивчить, погладшає, вуса стовбурчаться. Ми ж не складаємося в чужій скриньці. Нам треба відрізати хвоста. Ми — хвостаті.
Полонені німці, й ті з якимось змішаним почуттям згадували Росію. Обрусіли фріци. Їм теж привиділися хвости.
Російська еміграція — переродження, як заміна підлоги. Не хочу бути цяця-хлопчиком! Хочу знову бути бабою! Усі скаржаться. Ностальгія душить до сліз. Назад, у баби. Але страх як бояться своєї батьківщини.
Росіяни за кордоном — уже в другому поколінні — кастрати. На вигляд пики ще начебто й ті, але начинка інша, не наська. Розкладається все-таки російська порода поза Росією.
Росіяни неестетичні. Неохайні. Із плямами. На штанях плями. На сраці теж плями, якщо не прищі й пухирці. Плямисті гади. Погано пахнуть.
Праця в Росії гаситься із двох боків. З боку бажання і — результату. Я хотів підправити кожну огорожу, вирівняти стовпи, але зрозумів: роблю не те. Зроблене не стоїть, воно тому й робиться погано, що все одно впаде. З іншого боку, тому й не стоїть, що робиться погано. У Росії не треба нічого самому робити. Воно якось саме по собі зробиться.
Мене завжди дивувало, що люди на Заході так швидко стомлюються. Кажуть — багато працюють, але це небагато. Вони — які завгодно, тільки не жилаві. А от росіянин — жилавий. Роздягнути його — він складається із самих жил. Росіянин рідко скаржиться на втому. Я, наприклад, соромлюся, коли стомлююся.
Сашко показав мені карту, і ми зажурилися. Росія лежала на карті великою розтягнутою гармошкою, покинутою після пиятики. Довга батьківщина, за сто років не об’їдеш, і ми поїхали у Вишній Волочок на міжміському автобусі. Раптом повалив лапатий сніг. Вийшли на автостанції, поїли чебуреків, пішли по коліна в снігу до вбиральні.
Громадські нужники в Росії — це більше, ніж тракт по вітчизняній історії. Це собори. З банями не вгору, а вниз. їх би показувати туристам, як Грановиту палату, з належною самоповагою. Росія дядечко-прорубай-вікно-лібералів уже не перше сторіччя соромиться своїх нужників — вважає своїм слабким місцем. Однак громадське життя людей найкраще визначається справжньою, а не по-католицькому святенницькою громадськістю вбиральні. Наші місця соціальних зібрань за натуральною потребою, що зв’язують людину з природою, не знищила історична дестабілізація як наслідок зниження пасіонарної напруги етнічної системи.
Вбиральні відстояли свою самобутність, незважаючи на отих дядечків-прорубай-вікно-егоїстів, які не здатні до самопожертви заради безкорисливого патріотизму. Вбиральні врятувала тверда позиція неприйняття іноплемінних впливів. Нам є чим пишатися. Ми перебороли умовності. Ми вийшли у відкритий туалетний космос. Ми всі — космонавти громадського поштовху. Я повісив би перед входом до кожної громадської вбиральні андріївський прапор. Нехай майорить. А на стіні — ікони й портрет президента. Я бачив багато чудових убиралень, вони всі хоч так, а хоч так не діють, нишком розвінчують філософську суєту Заходу, але ніде більше не бачив такого візантійського дива, як у Вишньому Волочку. Там перегородка між жіночим і чоловічим відділеннями проходить не низом, а горою, від стелі. Голів не видно, а все решта — як на вітрині. Сидять жінки різного віку рядочком і, безголові, із великою пасіонарністю сцють-серуть у дірки. Труси, анатомія, пердіння і ток-шоу. Хто курить, хто газету читає, хто перемовляється про насущне, а той просто пасіонарно тужиться, забувши про все на світі. Еротичний театр, сиди скільки хочеш, але смороду, звичайно, багато. Ми звідти вийшли і вирішили далі не їхати. Навіщо? І так на батьківщині все вкрай пасіонарно.