Ілліч знав, що робити. Потрібна змова проти населення. У Росії треба все переробляти конспіративно. Тільки насильство здатне привести країну до тями. З населенням не цяцькатися. Якщо вбити половину (не шкода — народу багато), друга буде покірніша. Бо населення несвідоме. Нікчемність не в’яжеться з демократією. Росіян треба «шикувати».
Консерватори думають, що росіяни ні на кого не схожі, і тільки сильна держава здатна їх приборкати. Що жорстокіша держава, то краще. На мій погляд, консерватори знають таємницю російського життя. Росіян треба тримати в кулаку, у вічному страху, тиснути, не давати розпружитися. Тоді вони складаються в народ і сяк-так виживають. Консерватори завжди закликали підморозити Росію. Росіян треба шмагати. Особливо хлопців і дівчат. Приємно шмагати молоденькі дупки. У Росії треба влаштовувати публічні страти. Показувати їх по телевізору. Росіяни люблять час від часу подивитися на повішених. На трупи. Росіян це розбурхує.
У росіян немає життєвих принципів. Вони не вміють постояти за себе. Вони взагалі нічого не вміють. Вони нічого не мають. Їх можна обдурити. Росіянин — дуже підозріливий. Росіянин — понурий. Але він не знає свого щастя. Він будь-яку перемогу перетворить на поразку. Засере перемогу. Не скористається нею. Зате всяку поразку перетворить на катастрофу.
У росіянина щодня — апокаліпсис. Він до цього звик. Він вважає себе глибшим за інших, але філософія в Росії не прийнялася. Куди кликати непутящих людей? Якщо безпутність — духовність, то ми духовні. Нам, за великим рахунком, нічого не треба. Тільки відчепіться. Росіянин неосудний, непрогнозований. Ніколи не зрозуміло, що він зрозумів і що не зрозумів. Із простим росіянином треба говорити дуже спрощено. Це не хвороба, а історичний стан.
Росію можна обдурити, а коли вона про це здогадається, буде пізно. Уже під ковпаком. Росію треба тримати під ковпаком. Нехай мріє придушеною. Народ знає, чого він хоче, але це соціально не виходить. Він хоче нічого не робити й усе мати. Росіяни — справжнісінькі паразити.
Коли росіянин усе має і нічого не робить (росіянин — історичний поміщик), він і тоді незадоволений і стає самодуром. Самодур — російська межа людських бажань, те саме, що в армії — генералісимус.
Кожен росіянин-начальник — самодур. Тільки одні мляві самодури, а інші — з невгамовною фантазією. Невідомо, яку штуку викинуть наступної хвилини. Начальники схильні, здавалося б, до безглуздих дій, але в них завжди своя логіка — хамство. Начальник принципово не поважає того, хто слабший. За винятком кількох друзів юності, яких теж може скривдити, бо самодур любить принижувати всіх, хто біля нього. Російський начальник страх як любить тикати тим, хто звертається до нього на «ви». Він страх як любить свою безкарність.
Іноді самодур кається, щоб потім жити з іще більшим задоволенням. Самодурство настояне на національному садизмі.
Що найскладніше в Росії — це розібратися з мораллю. Всі інтелектуальні сили країни кинулися виправдовувати добро, але безрезультатно. У принципі, росіянин — прихильник моральності. Але тільки в принципі. Насправді росіянин — глибоко аморальна істота. Він вважає, що сам є добрим і що взагалі треба бути добрим. Мораль не має для росіянина серйозних підстав. Вона рухлива й пристосовується до обставин.
Хабарник, конокрад, росіянин створює ситуативну мораль — під себе.
Мене притягувала до себе Росія. Вона так сильно (сука!) тягла мене до себе, що знайомі дівчата казали мені:
— У тебе до Росії патологічне почуття.
Можливо, вони ревнували.
Або — або. Або будемо придатками, або державою. Нарощуємо м’язи, перед нами тремтять, і тоді віхтям давимо шкідників.
Завдяки своєму французькому дитинству я ніколи не був послідовним західником. Мене з дивним відчуттям збоченства хвилювали слов’янофіли. З їхньою самобутністю. Але вони нічого путнього про самобутність не сказали. Загрузли у Візантії.
Вестернізація — менш кривавий шлях, але вона вихолостить росіян. Цього ніхто не заперечує. Тільки одним такого не хочеться, інші — бояться. Треба свідомо йти на кастрацію російського елементу. Народ ласий до дешевої демагогії. Не треба вигадувати нічого особливого. Треба обманювати нахабними засобами.
Самодержавство — «наш» шлях — зберігає російськість, але важко буде в кого-небудь попросити наборг. Це спочатку. А потім ті самі дадуть. Знову відкриють посольства. Росія знову буде модною країною. Бо їм стане страшно. Адже за десять років росіяни проведуть колективізацію та індустріалізацію. Напишуть патріотичні пісні. Росіянам не треба давати занадто багато освіти. Достатньо церковно-парафіяльних шкіл. Не треба випускати за кордон. Наволоч повинна сидіти вдома. Тоді з’являться нові Бєлінські. Романтичне підпілля. Натуральна школа. Оживе інтелігенція. Все запрацює. Порожні крамниці — повні холодильники. Розпочнеться прекрасне життя.
Російські жінки ще вчора носили малинові панталони, а мужики ходили в чорних, до колін, трусах «динамо». При цьому народжувалися діти. При цьому росіяни створили водневу бомбу.
Деякі росіяни перехвалили Сахарова. Він був спершу патріотом і підірвав водневу бомбу. Але потім він усе це робив даремно.
Спочатку я не здогадувався про існування Сірого. Довго жив без нього. Сірого я вперше став відчувати через мову. Російська мова — царство Сірого.
Чуже тіло для росіянина не має поліцейської заборони. Російська людина — кострубата людина. Штовхається, пхається, може навіть укусити. Чуже тіло можна використати як аргумент. Його корисно зламати.
Щоб зрозуміти Росію, треба розслабитися. Зняти штани. Зодягти теплий халат. Лягти на диван. Заснути.
Я йшов по дорозі. Іноді мене охоплював розпач. Волошки. За великим рахунком, я сам — це ми. «Ми» і є російська душа. Я теж схильний до безчестя. Зустріч із Сірим. Нарешті ми з ним зустрілися. Я і Сірий.
Протигаз — і вперед. Росіяни не терплять доброго ставлення до себе. Від доброго ставлення вони розкладаються, як ковбаса на сонці. Все життя шкодять самі собі. Не піклуються про здоров’я, розвалюють сім’ї. Вони живуть у негожих умовах і приживаються. Важко собі уявити, чого тільки не витерплять росіяни. У них можна все відібрати. Вони невибагливі. їх можна примусити вмитися піском. Проте росіяни страшенно заздрісні. Якщо одних перед смертю катуватимуть, мучитимуть, а інших просто засудять до розстрілу, то перші кричатимуть з обуренням, що другим поталанило.
І їхня буде правда.
Толстой, описуючи солдатів, казав, що головний російський тип — покірна людина. Я думаю, що росіянин — це той, до кого не прилипає виховання. Він лише вдає, що вихований. Про виховання в Росії ніхто не дбає. Є тільки один тип росіян — невиховані люди. Селяни, робітники, інтелігенція, урядовці — всі невиховані. А елегантний росіянин — взагалі анекдот.
— Сашко! — сказав я переконливо. — Його ж немає.
— Як немає? — вражено спитав Сашко. — Хочете побитися об заклад? Він командує парадом.
— Нехай так. Але треба вистрибнути із себе, щоб добратися до нього.
— Звернімося до книжок. Не може бути, щоб усе написане про росіян було неправдою.
— Із книжок ми його не зцідимо, — засумнівався я. — За винятком кількох рядків Ссеніна.
— З Єсеніним не помилилися, — пильно подивився на мене Сашко.
— Наляжемо на кабаки? Шукати його серед бомжів, сторожів — життя не вистачить.
— Почнемо з кабаків, — погодився Сашко. — Все оплачується.
Російська людина здогадлива. Я здогадався про існування Сірого.
Більшість розумних росіян врешті-решт розчаровуються в росіянах. Але спершу думають про святих затворників, вологодських скромниць, нестеровську Русь. У росіян є уява. Вони вміють розповідати. Російський світ складається зі слів. Він словесний. Забрати слова — нічого не залишиться.
Жодного сонячного дня.
Кращі давно повбивані. Потім перебили більш-менш пристойних. Потім перебили врівноважену сволоту.
Прикмети — наше єдине бомбосховище. Російське життя — крихке дзеркало, страх повернутися. Ми намацуємо знайому систему світового фаталізму. Передаємо куті меду. І стаємо унікальними.
Не можу зрозуміти тих письменників, які виїхали. Росія — рай для письменників. Але я ніяк не зрозумію читачів, які тут залишилися. Росія — пекло для читачів.
Росіян багато, і вони страшні. Це весело. Урізноманітнює світ. Гітлер хотів перетворити росіян на тварин. І що б вийшло? Світ би зав’янув. А так світ рухається своїм острахом, тривогою, занепокоєнням. Хвилюються, покидьки! Добре. Блок це зрозумів. Зрадів, що зрозумів. І написав. Щоправда, потім, на диво, швидко помер.
Спершу Сашко розвеселився. Підкотив до бару, сказав, щоб дали випити. Схопив за руку стриптизерку. Нас чемно провели до кімнати, де всі один одному робили міньєт. Дівки накинулися на нас із відкритими ротами. Але Сашко раптом наїжачився, від міньєту відмовився, у казино не пішов, замислився.
— Перетворили Москву на Амстердам, — пробурчав він.
— То й слава Богу!
— Молодим скоро підріжуть крила. Покудахкають. Одні розбіжаться, інші вгамуються. Кожне покоління росіян треба палити на вогнищі.
— Сашко, що ви верзете! Ви п’яні? — здивувався я. — Ми ж прийшли шукати Сірого.
— Сірий не любить щедрої радості. Йому огидні бляді і йогурти. Черги за хлібом — це Росія. Звідки ви знаєте його ім’я?
Ми пішли із закладеними вухами.
— А може, Сірий сидить за колючкою? — сказав я. — Росія — загорожа.
— Ну.
— Послухайте, — сказав я, — а ви самі часом не сиділи?
Сашко зніяковів:
— Мене оббрехали. Посидів трохи. Випустили. Хто в Росії не сидів?
У понеділок до мене приїхав заклопотаний Павло Павлович.
— Лажа, — сказав він. — За агентурними повідомленнями, ним уже займаються. У Москві крутиться парочка: він — американець, вона — француженка, молодша. Він акредитований як журналіст, і вона з тим же дахом. Не доводилося перетинатися?
— Павле Павловичу! — заблагав я. — Я не маю стосунку до іноземців ось уже десять років. Колись вони мені були потрібні.
— Коли були дисидентом?
— Вони мене прикривали. Тепер яка від них користь?
— Кредити, — сказав Сашко, який доти сидів при начальстві тихо.
— Кисло, — відповів я.
— Країна крутиться, усе змінюється, — запевнив мене Сашко.
— Ви крутитесь, і здається — всі крутяться, — сказав я. — Павле Павловичу, знаєте, як звуть нашого мужика?
— Князь темряви? — прикинув начальник.
— Сірий.
— Кличка? — запитав Павло Павлович.
— Та ви артист! — вигукнув Сашко. — Ще тиждень тому запевняли, що його немає, а тепер знаєте, як звуть.
Вигляд у нього був справді здивований. Та Павло Павлович гнув свою лінію:
— Нехай буде Сірий. Он у зоопарку і то тваринам дали клички. Правильний крок. Навіть якщо він не Сірий. Що робити з американцем?
— Як його звуть? — запитав я.
— Грегорі, — сказав Сашко.
— Грегорі Пік?
— Як актора? Кличка, — завважив Павло Павлович.
— А «Павло Павлович» не кличка? — не втримався я.
Генерал притих.
— Я знаю Грегорі, — сказав я. — Він був запеклим антирадянщиком. Зовні схожий на Байрона. І його французьку телицю знаю.
— Я в курсі, ми перевірили, — сказав Павло Павлович. — Цей ваш Байрон ненавидить усе російське.
— А чого ж ви не попросите патріотів знайти Сірого? — запитав я.
— Вони не знайдуть. їм взагалі краще його не знати. Вони візьмуть Сірого як прапор і цим прапором почнуть нас пиздить по головах.
— Припустимо, ми з Сашком його знайдемо. Що далі?
— Нехай він увійде в наше становище, — сказав Павло Павлович.
— Раніше не входив, а тепер увійде? — розсміявся я.
— Раніше ми були самі знаєте, ким, — сумно сказав Павло Павлович. — Порушували права людини. Відсікали голови. Взагалі нарубали дров. А тепер ідемо до нормальної цивілізації. У нас не все виходить, багато мерзоти, але ми стараємося щиро і в душі — демократи.
— Демократи, які в кущах шукають Сірого, щоб ублагати його ввійти в наше становище.
— Я буду з вами відвертим до кінця, — сказав Павло Павлович. — Ми встановили, що у вас мало людських якостей. Ви збиваєте людей з пантелику й одержуєте від цього задоволення. Ви не церемонитеся. Але хоча б мене не беріть за горлянку. Ми платимо вам гроші.
— Ми ловитимемо Сірого по електричках, — запропонував я. — Він випливе на нас як ревізор.
— Думаєте, він маскується під народного типа? — запитав Сашко.
— Кожний із нас може замаскуватися під народного типа, — сказав Павло Павлович. — Я сам — народний тип.
— З іншого боку, візьміть Сашка. Він же не схожий на народного типа.
— Нове покоління, — сказав Павло Павлович. — Із ним ще не все ясно. У середньому класі я б не став шукати Сірого.
— А роль міщанства в російському житті? — здивувався Сашко. — Вся російська освічена громадськість ненавиділа міщанство. Може, саме воно і є гальмом суспільства?
— Відставити, — сказав Павло Павлович. — Ми з міщанством дали маху. Правда, хтось із літераторів любив міщан, забув, хто.
— Як же ви уявляєте собі Сірого? — запитав я. — Суперлісовиком із зажуреним поглядом, як у Врубеля?
— Хіба мало нечисті на нашій землі? — закричав Павло Павлович. — От тільки незрозуміло, з чого починати. Кого й куди потрібно перепоховати, перш ніж вирівняється площина моралі.
— Усіх не перепоховаєш, — зітхнув Сашко.
— Повернімося до американця, — запропонував генерал.
— Старий! — зрадів він мені на старомодному жаргоні. — Давай побачимося!
— Візьми Сесіль, — сказав я. — Підемо до грузинського ресторану. — Я знав, що Грегорі скупий. — Запрошую.
У ресторані нас, звичайно, захотіли підслухати, але я заборонив Сашкові навіть думати про це.
— Або довіряєте мені, або до побачення, — сказав я.
— Що ж усе-таки, по-твоєму, революція 1917 року? — задумливо спитав Грегорі. — Випадковість чи закономірність?
Він писав книжку про Росію вже десять років і ніяк не міг закінчити. То влада мінялася, то — концепція.
— Випадкова закономірність, — безпомилково припустив я.
— Як-як? — він кинувся записувати у блокнот.
Ми згадали жахи дисидентства. Розчулилися. Це було тисячу років тому, коли на свята давали пайки-замовлення із синьою куркою, баклажанною ікрою й зеленим горошком, і мені стало дивно, що я жив тисячу років тому. Грегорі був тоді схожий на молодого Байрона з півметровими віями. Я працював «одним молодим письменником» як цитатник для його впливової газети, й органи не могли вичислити, хто б це міг бути.
— Та вичислили! — сказав мені Павло Павлович під час наступної зустрічі. — Вичислили, але ж не садити вас було всіх!
— Виходить, підслуховували?
— Не все, — зізнався Павло Павлович. — Апаратура підвела в найцікавішому місці.
Грегорі любив російську поезію і грузинські ресторани, але був налаштований непримиренно. Він вважав, що Росія невиправна і її ослаблення бажане для всього людства. Будь-який провал Росії в Україні, у Прибалтиці, Чечні, Іраку, де завгодно, він сприймав з полегшенням.