Я замислився над його словами.
Росія — мати анекдотів. Ми створили державу-анекдот. Коли золочений пафос облазить, залишається самий анекдот. Що означає жити в анекдоті? Анекдот — російський жанр, невидані твори. Недрукованість російського анекдоту походить від його споконвічної непристойності, яка, своєю чергою, відображає споконвічну непристойність російського життя. У Росії все непристойно. Непристойне народження. Непристойна смерть. Непристойна влада. Непристойний народ.
Зробити щось непристойне — вища пристойність. Все інше в системі російського світу не береться до уваги і не враховується. Гоголь стоїть на анекдоті й не розвінчує його. Те ж саме у Платонова — анекдотичні переживання. Інші — пафосні — інтелігентські — письменники, можливо, й потрібні, але вони не свої. Свій — непристойний. Свій пердне. Свій насере. Свій, врешті-решт, уб’є. Але якщо він уб’є всередині анекдоту, то буде прощений. Чаадаєв обурювався, що анекдот Гоголя подобається, а його власні гіркі думки — ні. Гоголь — не божевільний, а він, Чаадаєв, ходить по місту навіжений.
Російський анекдот групується навколо знакових фігур за економією матеріалу, але про кого б, про що б він не був, він — про існування, що не відбулося, тобто про кожного з нас. Ось чому в Росії все неанекдотичне тьмяніє і стирається, а анекдот, навіть найдавніший і не дуже виразний, залишається жити. Російська історія складається з анекдотів більше, ніж із літописів. Щоб бути адекватною, Росії треба перетворитися на надзвичайну і повноважну еманацію анекдоту й відповідно діяти.
Російський сміх — заохочення правопорушення. Всі герої анекдоту діють не за правилами, але тому й смішно, тому вони й викликають подвійне почуття: відторгнення і визнання. Вони висміюються; тим самим відчужуються, але, по суті, на них лягає тінь нашого розуміння. Через анекдот відбувається одомашнювання російського світу.
Росіянин цінується за анекдотом. Правильно розповів — виходить, свій. Чужий не вміє розповідати анекдотів. Чужий обов’язково проколеться. Через анекдот проходить взаєморозуміння. Довіра. Близькість. Ділові партнери, закохані розповідають анекдоти. Анекдот розказано — вислухано — на людину не можна ображатися. Це гріх. Вона, ця людина, пройшла у свої. їй, дівчино, треба «дати». Кожна наша дія містить у собі зародок анекдоту. Як і бездіяльність. Провалитися за межі анекдоту означає випасти з російського світу.
Влада переслідувала анекдот як спробу розгерметизувати її міф. Анекдот розвінчує. Він — діло. Але він розвінчує і того, хто розповідає анекдот. Тому що анекдот примиряє з дійсністю. Анекдот підбадьорює. Він відкладає вирішення питання на невизначений час. Анекдот — це російська церква. Це конфесія.
Росіяни розповідають один одному анекдоти, щоб зробити розминку сміхом, насамперед покепкувати над собою, але є межа, за яку анекдот не виходить. Француз, американець, німець в анекдоті завжди гірший за росіянина. Зрозуміла річ: вони в анекдоті неанекдотичні. Вони шукають лінію поведінки. Росіянин — без лінії.
Анекдот — єдина форма російського самопізнання. Вид терапії. Більше того, спосіб виживання. З іншого боку, це різновид розпачу. Улюблені герої анекдоту — еліта непутящих людей. Безпутність не дратує, а стимулює. Не подумали, не передбачили — нарвалися на реальність. Зганьбилися, знеславилися. І сміх, і гріх. Ми колективно безтолкові. Соборно — без голови. Взялися за щось — не вийшло.
Ось — анекдот. І чому ми так легко сміємося над собою? Але це — не просто. Ми не любимо, коли нам не прощають дурості. Ми дурні у високому розумінні зневаги до поверховості життя. Це російська цінність — безпутність.
Анекдотування кожного акту життя є формою його проживання. Без анекдоту російське існування було б неможливим. Що ж тоді закладено в голову росіянина, якщо він усе бачить крізь призму анекдоту?
Російське слово підіграє анекдоту. У російському синтаксисі захований ембріон анекдоту. Анекдотичний вірус. Надлишкова уява й недостатня рефлексія. Зі світу вихоплюється й розвивається до безмежжя його безглуздість.
Чукча — гіперболізація російської безпутності, гіпербезпутність, яка, з російського погляду, здається тотальною, а росіяни виходять помірно розумними істотами. Ми підставляємо чукчів, безпорадно намагаючись скоротити безкрайність власної тупості. Те ж саме, начебто, оберіути.[1] Вони довели до межі принцип інтелігентної тупості. Культуру обікрали. І вони крикнули страшним криком. Але анекдот не кричить. Навіть не розмовляє. Він мукає і сміється, пережовуючи культуру.
Облом — печерний бог, прабатько Сірого.
Самопізнання.
— Сірий!
— Ну?
— Пізнай самого себе!
— Це як? — примружився Сірий.
— Це як? — прищулив вуха Сірий.
— Ти чого? — не зрозумів він.
У мене з інтелігенцією смакове розходження. Інтелігенція любить кавуни, а я — вінегрет. Вона — за розум, а я — за океанський бриз. Інтелігенція любить повісті, а я — рекламні щити.
Інтелігенція — секта борців за народне щастя. В інтелігенції завжди одне й те саме: якщо самодержавство, то плач за народом. А як революція — російські свині. Інтелігенція підіслала мені вітання від учителя життя.
— Чи не можна Сірого використати в мирних цілях? — запитали змовники.
— Навіщо? — запитав я.
— На благо народу.
— Та розпустите ви цей колгосп, — відгукнувся я.
— Якщо ви нам не допоможете, — сказала інтелігенція, — ми вам більше не подамо руки.
Я засунув руки в кишені, а інтелігенція сховала руки за спину.
Павло вийшов із народу, а його батько, п’яниця й забіяка, так і не вийшов. Павло осмислив себе в осмисленні потреб народу. Це революційний вихід із народу в романі Горького «Мати».
Другий, релігійний, вихід із народу — вибір чернецтва, сектантства, будь-якої іншої релігійної активності.
Третій — бандитський. Бандит, який приймає самостійні рішення, бачить свої інтереси, схвалює свої бажання, ховається від погоні — розгальмована людина, тобто вже не народ. Народ любить такий вихід із самого себе більше за інших і залюбки співає блатні пісні.
Четвертий, художній, вихід властивий самородкам на зразок того ж таки Горького або Шаляпіна і прямо пов’язаний з талантом.
П’ятий, кар’єрно-освітній, затягує на довгі літа, несе із собою всі нещастя першого покоління інтелігенції та керівників усіх рівнів. До цього виходу колись належав і спадково-родовий, аристократичний. Саме п’ятий вихід породжує великі ілюзії щодо зв’язку народу і влади, викликає багато непорозумінь.
Кожний виходить із народу по-своєму. Якщо з народу виходить чоловік, це не означає, що дружина теж вийде. Де пролягає межа між народом і не народом, чи незворотній перехід? Можна знову опуститися в народ. Для цього досить опуститися. Вихід із народу, як правило, супроводжується посиленням європейських понять, але вони зникають, якщо їх не культивувати. Є кілька межових положень. Це нижче-середній клас: перукарі, вчителі молодших класів, ветеринари, таксисти, продавці, челядь, молодший командний склад армії, водії службових машин (по суті, та сама челядь), майстри на виробництві. Вихід із народу не має однозначного морального змісту, і навіть революційний вихід замість боротьби за народне щастя може стати або показухою, або відторгненням від народу, розчаруванням у ньому.
Щоб вивести Росію на нормальний цивілізований шлях, треба росіянам усім до одного вийти з народу.
Нинішнє покоління молоді розпочало широкомасштабний вихід із народу, принаймні, по пояс.
Народ же залишиться, як скинута шкура, яку можна здати в музей.
Голі пальці у нареченої радісно розчепірилися.
— Заходь!
— Бігом! Мерщій!
— Звичайно!
— Ще швидше!
— Ну, як ти?
— Погано.
— Червона армія дужча за всіх! Ти мене кохаєш?
— Дуже.
— Ой! Ну, годі.
— Добре. Давай.
— Бувай.
— Я поїхав.
Дехто вважає, що слово «батьківщина» треба писати з великої літери й носити в серці, а решту — з маленької і носити в штанях.
От, власне, і вся різниця між «патріотами» й західниками.
— А що я можу зробити? Я, ти чуєш, на все готова. На все.
Рекламний поборник презерватива змінює своє обличчя разом із віком, окулярами, кольором волосся, статтю, голосом, інтелігентністю, своїм соціальним образом, залишаючись, однак, єдиною фігурою поборника презерватива, якому краще застрелитися, ніж відмовитися від користування гондоном. Найрадикальніша публіка могла б припустити, що Сірий і є саме той гондон, у вірності якому клянуться смішні й сумні морди, що змінюють одна одну. Але гондон не існує без хору його шанувальників. їх безліч. Від молодого козла, що проміняв прислів’я на цитати з рекламного ролика, і будівельника казкового палацу з башточкою — до батянь із колодками незрозуміло якої війни, що вийшли бозна з якого колгоспу; від російських нахрапистих дипломатів з пещеними пиками до жіночих подоб, які для спрощення набирають тут форму родичок, своячок, наречених, матерів та інших квочок, — увесь цей калейдоскоп клянеться в чомусь на межі розпізнаваного, але досі не розчутого. Напевно, зміст слів не менш суворий, ніж віра в гондон. Проте невловність загального хору очевидна. Звичайно, можна припустити, що, змінюючи геометрію крила, Сірий висловлює прямо протилежні думки, матеріалізується в непоєднуваних речах, і саме цей шум-гам збиває слухача з пантелику. Поганий слух, однак, не виправдання і навіть не привід для загадки. У системі раціональних розрахунків, традиційних логічних побудов маски, які змінюють одна одну, здаються насильством над здоровим глуздом. Але сам здоровий глузд змінює геометрію крила.
Серед суперечливих істин, які становлять сутність Сірого, є одна така, що видається мені безсумнівною. Це — схильність до саморуйнування. По суті справи, жодна з масок не змогла цього перебороти. Якщо мати на увазі, що Сірий зібрав у собі низку клятв і запевнень, перетворився на містичне тіло, заряджене енергією сліз, дикої перенапруги, хронічного страху і дивовижної поблажливості до вад, що розсмоктуються самі по собі завдяки цій поблажливості, одне слово, якщо спільними зусиллями, я б не сказав народу, але певного перенапруженого населення, сформувався єдиний містичний продукт, то зрозуміло, що без визначення його параметрів важко збагнути джерело його небезпеки.
Схильність до саморуйнування, самознищення набагато значущіша за всі інші вольові характеристики Сірого. Якщо взяти до уваги, що схильність до саморуйнування небезпечна для тих, хто тебе оточує, точніше кажучи, для всього світу, оскільки Сірий — продукт багатомільйонного гниття, то є привід на ньому зосередитися.
Скрутиш в’язи у цих нескінченних іменах-по батькові, у юродстві, брехні і злодійстві, авгієвих стайнях російської свідомості. Можна тільки дивуватися невігластву людей, які одірвалися від іншого світу й не мають нічого спільного з ним. Було б дуже доречно пригасити цю енергію, розмагнітити її настільки, щоб вона відносно мирно розтеклася й пішла в пісок. Зрештою те, що понадозволяв Сірий, називається непотребом.
Але не можна не помітити, що російський світ гіпнотизує. Замість однозначної оцінки Сірий викликає зацікавленість. Сірий приваблює своїм винятково млявим шаленством гри. Сірий не просто відверто виходить за межі добра і зла. Він розриває коло моральної ентропії грою зі смертю. Сірий будує життя як долю. Сірий виколює життю очиці.
Вогненне озеро. Водяник, домовик і лісовик, занурившись у нього, ідуть на фронт трьома богатирями.
Олександр Невський дарує Василисі Премудрій лантухи відрізаних російських вух і носів.
Петро Перший попросився назад до Азії.
Христос поборовся з Перуном, решта поганих богів розбіглися, не знаючи своїх імен.
Перший бал Наташі з чортом.
Клеїться до сутінків серпанковий світанок.
Мілітаристський виступ сестрички Альонушки у військово-політичній академії імені Фрунзе.
Сашко, застебнутий на чотири ґудзики, вискочив на город.
Цвіте безшумна капуста.
Авакум міняє Біблію на коня.
Політ сорокою, їзда на корові голіруч.
Я сидів на табуретці й віддирав Росію, як пластир, від своєї волосатої ноги.
— Я стільки часу змарнував на Росію, — пояснював я Сірому.
— Час на те й час, щоб його марнувати, — сказав Сірий.
— Сьогодні яке число?
— У Росії кожний день окаянний, — співчутливо зауважив Сірий.
На березі озера, повернувшись до світу сідницею, наречена полоскала французьку білизну.
— Я тобі кохаю, — посміхнулася вона до нас із Сірим, утираючись.
ДОСЛІДИ
Сірий сьогодні білий. Сірий сьогодні у білому. Пухнастий Сірий сьогодні у білому. Дуже високі виросли ялини.
Мені відкрилися всі обрії.
— Ти читав таку книжку — «Три мушкетери»? — запитав Сірий.
— Ну.
— Кривава книжка. Там усіх убивають. А людям подобається. Мені теж подобаються криваві книжки, трилери — не трилери.
— А мені не дуже, — сказав я.
— Є такі письменники, вони чортів наганяють, — сказав Сірий. — Давай заліземо куди-небудь високо-високо.
Ми полізли на Останкінську вежу. Подивилися зверху вниз.
— Що ти бачиш? — прокричав Сірий, борючись із горішнім вітром.
— Ну, зрозуміло, — сказав я, тримаючись за вежу. — Росія і є трилер.
— А я тобі що казав? — зрадів Сірий. — Трилер! Тільки хріново написаний! На газетному папірцеві! У дебільній палітурці! Не одірвешся! Не знаю, мені подобається.
— Давай поїдемо у святу Русь, — сказав я.
— На електричці? — запитав Сірий.
— Як хочеш.
— На електричці я не поїду, — сказав Сірий. — Я не люблю купувати квиток, а без квитка мені не хочеться їхати.
— Давай я тобі куплю квиток.
— Ну, купи.
— З якого вокзалу?
— Та мені однаково, — здивувався Сірий.
— До якої станції?
— До якої завгодно.
Одних — середовище заїло, інші — заїли середовище. А ось і Сірий.
— Щось у мене все збіглося, — почухав потилицю Сірий.
У Сірого померла мати. Від неї залишився смертний вузол.
Хрясь! Хрясь! Хуяк! Хрясь!
Каламутним поглядом Сірий подивився на пташку.
— Юрію Петровичу! — старший лейтенант Млечина весело подивилася на шефа. — У нас у підрозділі думають, що Сірий у всьому винуватий.
Сірий жагуче поцілував Млечину в губи.
Сірий прибив капотом Юрія Петровича.
Сірий нафарбував нареченій із зубами щоки буряком.
— Так буде краще, — зауважив він.
— Я — гарна, — радісно дихаючи, сказала вона. — На Курському вокзалі два солдати сприйняли мене за повію!
— Ти й так блядь, — придивився до неї Сірий. — Виведи бородавки з лиця.
— Дурненький, це родимки, — пояснила наречена із зубами.
Сірий погнав літак у Стамбул.