— Спека — не холод, — сказав він нареченій на прощання.
— Який прекрасний будинок! — сказала наречена.
— Петрівка, 38, — сказав Сірий.
— Давай тут жити, — сказала наречена. — Це краще за Зимовий палац.
Сірий їв яблуко. Кусав, жував, заковтував, знову кусав.
— Сірий, привіт! Ти куди?
— Я завжди на роздоріжжі, — відповів Сірий.
Сірий — веселий. Сірий — сміливий. Сірий — пристрасть убивати.
Росія мене загризла вкрай. Боже, як набридла! Вона сере по ногах. Вона сере. Ми серемо.
Один із головних парадоксів мого життя — ставлення до Росії. Росіянин з голови до п’ят, по всіх лініях і діагоналях, я занурився в проблему Росії і не зміг для себе її вирішити. Я ніколи не хотів їхати з Росії, хоча ненавидів режим. Я не хотів виїжджати, бо, на відміну від друзів-дисидентів, уявляв собі Захід. Вони втікали з Росії, як собаки, що випадково зірвалися з ланцюга.
Я не виїхав, хоча знання мов, західні зв’язки та сімейні обставини сприяли. Бідні батьки, особливо мама, багато років вели в родині спасенні антиемігрантські розмови. Набагато пізніше я довідався, що мене збиралися вислати за системою Солженіцина, але не вислали, не знаю чому. Я б цілком упорався з життям на Заході, не дивився б на нього знизу вгору. Я ніколи не приставав до жодного ідеологічного руху, включаючи західництво. Західник на Заході — суб’єкт, що розчиняється.
Я зостався в Росії. Надія — погана супутниця письменника. Початок реформ був пов’язаний із надією. На щастя, вона була недовговічною. Надія на те, що в Росії не вичерпаний людський потенціал, виявилася занадто прекраснодушною. Росія не належить до культур, здатних на самовизначення. Це історично нечесна країна. Вона спочиває на неправді. У Росії можна прожити тільки на неправді, включаючи гуманістичну неправду інтелігенції.
У країні вічної мерзлоти населення не впоралося із кліматом, не знайшло існування, яке б перебороло ворожість природи до людини. Зима не обіграна в російській свідомості як повноцінна пора року і, незважаючи на всі зимові свята, не обжита по-людському. А іншої пори року в нас немає. Літо скінчилося вчора, не почавшись.
Колапс життя в комунальній квартирі — росіянин не комунальний. Колапс російського комунізму — росіянин не любить людей. Він — людина негромадська і в своїй основі нетовариська. Росіянин не вріс у світ, як німець. Він летить, кружляє над світом. Росіянин не опанував світ, не впорався з ним і завис. Із цього «завис» виникла російська духовність.
Безцінний досвід круглого невдахи.
«Навіщо?» — центрове російське слово. Воно тикає в зміст. Без нього немає відповіді, на нього немає відповіді, тому що безбуттєвість — російська доля.
Усе покинути — й піти.
Росіянин — не шлях; він — дорога.
Російська духовність — бесіда про тлінність. Але росіянин — вимушений аскет. Не впоравшись зі світом, він говорить про марність світу. Він одвертається від світу, скривджений, і культивує в собі скривдженість, підозрілість до світу як найдорожчу істину в останній інстанції.
— Мій гріх, — сказав отець Сергій, підводячись зі стільця. — Я думав: ти гірший!
— Прости, святий отче! — заблагав я. — Я й справді гірший! Я люблю їсти сирий людський мозок. Відкриваю чашу черепа і їм його ложкою. Як ікру.
— Ну, іди, іди з Богом, — посуворішав отець Сергій.
Росіянин не менше за німця шанує порядок, але німецький порядок піднімає німця над іншими народами, а російський порядок доводить росіянина до знищення. Росіянин іде хибним колом історії, не усвідомлюючи, що це коло і що воно хибне.
Росіянин — радикально неісторичний, і в цьому — його самобутність. Він постійно збивається й, почавши про одне, говорить про інше, не тримає думки. Очевидно, він боїться думки. Не впоравшись зі світом, він паскудить у світі. Він антиекологічний. Світ перетворюється на смітник, і якби не влада, росіянин уже давно потонув би у відходах. Він — механічний богоносець.
Закон заходить у суперечність із найсокровеннішими інтересами росіянина, суперечить ідеї виживання: від злидарського «не померти з голоду» до загальноміщанського «звести кінці з кінцями». Нема коли оглянутися навколо. Звідси — легковажне ставлення до планетарних і районних справ: начхати. Росіянин зацькований, замучений, задрочений. То вишкіривши пащу, то виляючи хвостом, він чекає для себе виправдання.
У росіян яскраві свистки. Усе навколо — кучеряве, в завитушках. Сірий оголосив поголовну амністію. Прийшов до влади й усіх випустив із в’язниці. Але потім передумав і знов усіх посадив у в’язницю.
— Так треба, — сказав він. — Так простіше керувати.
— Павловская слобода, — відповів я. — Зануримося з головою в любов?
— Не зашкодить, — погодився Сірий.
— Давай відв’яжемося, — сказав Сірий, беручи в руки «калашника».
— Ну, давай.
— Люблю убивати, — зізнався Сірий. — Люблю, коли вони бояться вмирати, тремтять, на все згодні, ноги лижуть, всцикаються, як щенята, раком стають. А ти вдаєш, що вони тебе вмовили, що не стрілятимеш, а тоді стріляєш їм прямо в лоб. Мізки летять, як бризки шампанського. А ґвалтувати дівчаток? Тремтять, за піську тримаються. Руки по швах, бляді! Ширше сраку, гівнюки! Хлоп’ята мої! Не знаю, мені подобається.
Я мовчки зітхнув.
— Люблю бити ногами, — вів далі Сірий. — Давай жити по-людському. Побудуємо дитячі садки, скопаємо городи, прориємо тунелі, наче якісь італійці, прокладемо кільцеву дорогу. — Сірий зняв кепку, втерся, висякався. — Але найсмішніше, звичайно, збивати пасажирські літаки. Вони летять собі вночі, загорнувшись у пледи, з апельсиновим соком у руках, стюардеси ходять сюди-туди, нічого не підозрюючи. А ти — хуяк! І вони падають униз без парашутів. Від удару із них злітає одяг. Як із клена. І вони падають, голі, у море. А ще таке! Якби я був ватажком військової хунти, ну, наприклад, аргентинцем із вусами й шаблею, то викидав би ворогів-депутатів із вертольота. Чах-чах-чах — летить вертоліт. А я викидаю ворогів-депутатів. Одного за одним. Над океаном. Без парашутів. Не хотів би потрапити в їхнє становище.
Ми стали грабіжниками. Ми стали ґвалтівниками. Ґвалтували, як джазисти, в усі дірки. Бомбили села й міста, давили селища міського типу, жінки голосили, ми підривали газові плити. Все ґвалтувалося легко, все розвалювалося невимушено, наче тільки й чекало дня розвалу. Російська земля лежала готового до спустошення. Будинки падали, як доміно. Природа гидливо струшувала із себе російську халтуру. У Смоленську зрівняли із землею собор. У Ярославлі спалили міліцейський відділок. Приїхали пожежники. Зі шлангів ледве капала вода.
— Допоможіть! — смішно махали руками менти.
— Начальнику, забери свій труп! — кричав у відповідь Сірий командирові охоронців порядку.
Ми зодягли тільняжки й дали в їхню пам’ять благодійний концерт. Ми реготали. Кинулися на Москву. Вирізали уряд, заборонили пошту й телеграф, взяли банки, об’їли аптеки. Дума вивісила червоного прапора. Ми тільки посміхнулися.
— Давай катувати людей! — запропонував Сірий. — Будемо розбишаками.
Почали катувати. Прасками, паяльниками, щипцями, капали воду на тім’я. Катували по-всякому.
— Ти подивися, як вони красиво страждають! — милувався Сірий, ламаючи росіянам кістки, хребти, черепи. — Ні, ти тільки глянь! Витривалі і невибагливі. Ціни вам немає, — звертався він до мучеників.
У відповідь росіяни дико репетували. Ніхто не уник катування. Усі зізналися в усьому.
— У мене є мрія. Іноді так хочеться бути медсестрою, — сказав Сірий, перев’язуючи мені поранену руку після ранкового нальоту. — По голівці гладити людей.
Біля урни стояла порожня пляшка. Ми кинулися до неї наввипередки. Я — швидше, Сірий — із більшим досвідом. Він зробив мені ціпком підніжку, а потім тим-таки ціпком підкотив пляшку до себе.
— На, — сказав він, посміхаючись. — У тебе немає. Візьми.
— Сірий, — вдячно промовив я.
— Звичайно, у нашій комуналці був закон тайги, — похитав головою Сірий. — Та коли приходили похоронки, всі забували про бійки, про те, що ми євреїв називали жидами. Ми хотіли допомогти, хто чим міг, розумієш?
Ми написали на радіо листа з проханням виконати нашу улюблену пісню, але не сказали яку. Ми добрим словом згадали батьків. Ми виїбали мумію Леніна в мавзолеї. Повечеряли й пішли спати до ранку.
Сірий сидів на купі й думав. Він міркував, але не думками, а так, незрозуміло як, широко. Він не бачив різниці між різними речами. Повз нього проходили люди.
Сірий одержав завдання поклеїти шпалери до четверга. Міліція не працювала. Сірий сам вів розслідування. Вранці Сірий пішов на завод.
Сірий зодягнувся у темно-сіре. Діти зодягнулися в темно-сіре. Запалили свічі, Святки. Святці. Задиміло зчеплення. На вечерю Сірий їв темно-сірих дітей.
— Усі анекдоти про Чапаєва придумав я, — сказав Сірий.
— Ну, прямо-таки, отак зразу всі, — не повірив я.
— Усі до одного, — сказав Сірий. — І ті, що не вигадав, я теж вигадав.
— То ти самозванець!
— Так, — сказав Сірий, — і пишаюся цим. Ідея самозванства вимучила Росію настільки, що вона її створила.
Сірий на землю сере.
— Олександре Івановичу, хочете чаю?
Сірий на землю сере.
— Не відмовлюся.
— Вам з лимоном?
Сірий на землю сере.
— Не з апельсином!
Сірий взяв у руки червоного прапора і пішов світ за очі.
Сірий каламутним поглядом подивився на єврея.
Сірий зустрівся з підерастом і перехрестив його.
Сірий сів в електричку і поїхав замолювати гріхи. Ми вирішили стати ченцями. По дорозі поїзд зійшов з рейок. Це були вже не вагони, а суцільний баян. Нам пощастило — відбулися саднами.
— Що за знак? — Сірий виліз зі зламаної електрички, плюючись зубами. — їхати далі чи вертатися додому?
— Давай поїдемо далі, — сказав я.
— Ну, давай, — сказав Сірий.
І ми на хвилинку стали ченцями.
— Юрію Петровичу! Давайте сьогодні візьмемо Сірого.
— Давайте.
— А як?
— А як знаєте.
Сірий остудив запал вождя.
Мами немає. Тата немає. Нікого немає. Народу — багато. Сірий знає: щоб вижити, потрібно все зрадити.
Сірий може не голитися. Сірий може не стригтися. Сірий обстрижений наголо. Сірий не чистить зуби. У Сірого мало зубів. Сірий хвилясто летить над країною. Огинає в польоті різні хмари. Тримає курс на Схід. Царі не беруться до уваги. Сірий знущається. Сірий глузує. Сірий глумиться. Сірий мордує Сірого. Сірий зрозумів, що виходу немає. І всім добре. Відбили нирки.
Застрочив кулемет.
— Наші?
Усе якось змішалося.
Йшли татари через річку. Сірий ішов через Волгу, коли стояли морози. Брови в снігу. Назустріч — татари. Ну, скінчилося все компромісом.
Сірий відкусив вухо та інші надмірності.
Сірий влаштувався працювати в колгоспі. Закурив. Купив валянки. Настали жнива.
— Юрію Михайловичу! Сірий летить на Схід.
— Мене це не обходить, — різко відповів Юрій Михайлович.
Сірий купив на ринку час. Купований час став обтяжувати Сірого. Все своє життя Сірий збирався почати нове життя.
Сірий лагідніє, коли все хмурніє.
— Правильно, — похвалив Сірий. — Позаду — пес. Попереду — Христос. Хто придумав?
— Блок.
— Нагодуйте висівками.
Блока потягли.
— Чаадаєв! — закричав Сірий. — Щеня!
Чаадаєв заметушився, перекинувся на морську свинку. Сірий зареготав:
— Гаразд, помилився! Хто наступний? Побєдоносцев? Олександр Третій? Володимир Ульянов? Пішли геть — у пісочницю!
Ті стали гратися в «мисочки».
— Ось так краще, — сказав Сірий. — А де Костянтин Леонтьєв? Щось я не бачу його сьогодні.
— Я тут! — озвався Костянтин Леонтьєв.
— Дай прикурити.
Костянтин Леонтьєв кинувся із запальничкою.
— А де твій дружок? — напівротом спитав Сірий, прикурюючи цигарку.
— Дружок?
— Ну, ця паскудна пика! Розанов!
— У лікарні.
— Трипер? Сифіліс? Чи, може, СНІД? Вєховці! — закричав Сірий. — На вихід! З речами!
Професори висипали на плац.
— Ну, що, хуйососи? — сказав їм Сірий. — Де ваші капелюхи? Запитання руба: що таке обов’язок?
Професори закивали:
— Обов’язок перед батьківщиною.
— Обов’язок перед батьками, — сказали професори.
— Брешете! Я ні перед ким не зобов’язаний! — сказав Сірий охороні. — Усіх розстріляти, а цього четвертуйте!
Він навмання ткнув пальцем в одного з них.
— Вони всі тут такі, — сказав Сірий, звертаючись до мене. — У нас дуже багато всяких діячів.
Ахматову виволокли на поріг будинку голою.
— Народ мудріший за владу! — заволала гола хоробра жінка.
Я жадібно до неї придивився.
— Яка страшна помилка, — здригнувся Сірий.
— Душогуби! — вигукнула Анна Андріївна.
— Перебити їй ніс! — наказав Сірий охороні. — І зодягти тепліше!
— Ось ти кажеш: жаль, — зітхнув Сірий, розстібаючи тілогрійку. На грудях, як панорама Бородінської битви, розгорнулося барокове татуювання. — А я вважаю, що росіяни повинні мучитися. Так їм на роду написано. Великими літерами. Росіяни повинні мучити росіян. Багаті — бідних, і навпаки. Так має бути. Це льотний закон самовинищувачів. Так треба.
— Сірий, — запитав я, — навіщо?
— А хуй його знає, — весело відповів Сірий. — Ти думаєш, я не читав того ж таки Чаадаєва? Чаадаєв розітнув вени Росії. І Побєдоносцева читав. Сухо, але переконливо. Це я Ульянову кличку придумав — Ленін. Так, я заохочую бандитів. Так, я перетворив цю країну на братську могилу. І це ще не все. Якщо веселитися — то веселитися. Якщо давити сік — то давити до кінця. Тут усе можна. А подивися, яка в нас молодь — я тобі скажу: вифранчена молодь. Усе підірвемо! Відірвемо яєчка! Нехай падають із небес літаки й вертольоти! Нехай розтягнуть по домах усі рейки! Нехай сушать сухарі. Країна сушених сухарів. Це в генах. Не знаю, мені подобається.
— Ходімо дивитися трупики, — запропонував Сірий.
— Страшилка, — мерзлякувато пересмикнув я плечима.
Але помилився. Глибоке замороження усім сподобалося. А Маргарита Іванівна різко обернулася до мене й сказала:
— Мене не вразиш ніяким Інтернетом. Я завжди жила під віртуальною зіркою першого балу Наташі Ростової.
Сірий так різко обернувся до неї, що в нього злетіла шапка, і подивився, як то буває, не в очі, а в далечінь:
— Російська духовка — це і є п’ятизірковий морг.
Я теж різко обернувся на ці слова. У мене ввійшов запах цибулі.
— Тікай у свою Америку, — сказав Сірий. — Це тобі останній шанс.
— У неї такі очі, — сказав я. — У наших жінок немає таких очей. Ти, каже вона мені, непередбачуваний. Учора ти боляче хапав мене за руку. Сьогодні ти лагідний і сумний. Ти, каже, мене вражаєш. Але якщо вже ми перейшли на сексуальну територію, ти, будь ласка, не роби мені боляче.