Так вони вступили в новий Кочубеєвий двір. Господар відпровадив достойного гостя до його покоїв. Туди подали йому хліб, сіль і троянди.
Біля гетьманових світлиць мали покої Орлик і Войнаровський.
Прислуга вносила з возів гетьманські ящики і скрині, залізом посковувані, з замками, котрих ніхто, крім гетьмана, відчинити не вмів.
Перед дверима стояло двох сердюків на варті.
Гетьман перебирався.
Молодий Кочубей розводив інших гостей по їх кватирах і просив, щоб не гнівалися, якщо не буде їм так вигідно, як дома, але Ковалівка — не Київ і не Батурин навіть, стільки і таких знаменитих гостей вона не дожидала.
Козаків примістили на економії, для прислуги готовили столи на подвір'ю. На бочках клали широкі і грубі дошки і накривали їх полотном. І дощок, і полотна було в Ковалівці доволі.
Любов Федорівна ходила по великій світлиці, в якій розставлено столи «в підкову», і пильно приглядалася до всього, щоб не осоромили Кочубеєвої хати. Почувала себе, як вожд перед битвою.
Коли Мотря переходила через тую столову салю, мати спинила її.
— Ти нині до людей подібна, — сказала і поправила їй волосся. — Знаючи твої норови, я боялася, щоб ти якої дурниці не зробила, та, на щастя, ні, — вважай же, щоб не осоромила мене.
— Ні, мамо, не бійтеся, я нічого дурного не зроблю. Питалася, чи для неї нема тут якого діла.
— Досить одної хазяйки, — відповіла Любов Федорівна, і Мотря пішла в город.
Шукала самоти, щоб заспокоїтися.
Переходячи стежкою біля дівини, котру з нянею минулого тижня нагнула і третьої днини кам'янець відложила, стала числити на пальцях:
— Нині якраз дев'ятий день, — сказала і стривожилася. — Якраз і дев'ятий день. І не вір же тут ворожбам!.. А все ж таки вірити смішно.
БАНДУРА
Гості стояли гуртками попід стіни й розговорювали з собою, коли в дверях появилися господар дому і його знаменитий гість — гетьман.
Легким рухом скинув з плечей горностаями підбиту кирею, віддав її своєму пажеві і кивнув головою направо й наліво:
_ Здорові були, шановне товариство! — промовив.
_ Доброго здоровля пану гетьманові! — відповіли йому. _ Милості просимо, сідайте! Чим хата багата, тим і рада, — припрошували господарі.
В просторій салі стояли два столи, злучені вгорі третім, поперечним. При тому, третьому столі, по самій середині, було гетьманське місце.
Кінець лівого стола хотів сісти Кочубей, а кінець правого — Кочубеїха, як господарі.
Але гетьман подав Кочубеїсі праве рам'я, а Кочубеєві — ліве і попровадив їх уверх та посадив праворуч і ліворуч коло себе.
Любов Федорівна казала, що так не годиться, бо господарі, по старосвітському звичаєві, повинні сидіти нижче своїх гостей, але гетьман відповів, що нині можна відступити від звичаю, бо він приїхав до них не на пир, а на добру, товариську розмову.
— А коли ж розмовляється краще, як не за добрим обідом? — казав. — Сідаймо!
Кочубеїха ніби нерадо згодилася на те, але видно було по її залишенім обличчю, що все ж таки вважала собі честю сидіти біля гетьмана.
Кінець одного стола сіла Мотря, а кінець другого — старша донька Кочубеїв, Ганна, що була віддана за гетьманського небожа Обидовського.
Кочубеїв старший син Василь не сидів. Він виручував батька: ходив і припрошував гостей, щоб сідали, бо вистигне страва.
— Та що ти, сину, турбуєшся, — казав до нього його тесть, миргородський полковник Апостол. — Ми не москалі, не посваримося за місце. Сядемо де кому любо. В добрих господарів краще низько сидіти, як у злих високо.
А все ж таки сіли по літах і по рангах.
Апостол подав рам'я Марії Федорівні, котра не хотіла йти до обіду, бо казала, що не бажає вносити смутку в веселе товариство.
— Нам усім так весело, як тій козі, що її на ярмарок провадять, — відповів Апостол. — А все ж таки живий живе гадає, як той путник, що на тонкій гіллячці над деброю висів, лютого звіра мав над собою, миші корінці його дерева підгризали, а він все-таки солодкі ягідки зривав і їв. Така вже наша вдача, що мусиш сам себе дурити.
І Марія Федорівна згодилася сісти за стіл. Тільки стару няню годі було намовити. Вона сиділа в своїй кімнатці недалеко від кухні у високому кріслі і гнівно стукала палицею та нарікала на теперішні збитки, розпусту і на зіпсуття.
— Постів святих не соблюдають, без благословенні. стола до обіду сідають, брюху служать, не Богу, антихрист наближається, — шимшикала беззубими устами. Але ніхто її не слухав, бо не було як. Це, мабуть, ще гірше стару дратувало. Стала голосно грозити карою божою цареви і всім, що з ним тримають, казала, що прийде потопа, огонь і мор, що люди людей стануть жерти, бо кари Господньої теперішнім грішникам не минути. З тими погрозами на устах і заснула.
Розносили горівку. Першу чарку піднесла хазяйка його милості гетьманові.
— От тут-то й годиться пошанувати наш предківський звичай, — сказав гетьман, натякаючи на те, щоб Кочубеїха пригубилася до чарки. Вона це і зробила. Але гетьман і тим не вдоволився: — Хто не вип'є до дна, — казав, — той не мислить добра.
І Кочубеїха вихилила свою чарку.
— За здоровля ваших милостей! — говорив гетьман, випиваючи свою. — Пошли Боже з неба чого вам ще треба.
Його попросили на другу. Гетьман прийняв чарку, підніс її вгору і, глянувши кругом, промовив:
— Від краю до краю, усім добра желаю.
Тоді вже й другі гості стали частуватися, і чарки бігали з рук до рук, як живі. Примівкам не було кінця. Лучалися й такі, що навіть поважні полковники голосно сміялися, підтримуючи рукою пояс, щоб не розперезався.
Хоч Кочубеї були великі пани і хоч їх новий двір подобав уже на великопанську палату, та звичаї в них водилися ще старосвітські.
Давали багато їсти й пити, страва й питво були гарні, але без тих вибагів химерних, що їх понавозили польські пани з заграниці, особливо від французів і від італійців.
Прислуги в Кочубея було чимало, але за спиною кожного гостя не стояв окремий слуга, щоб скоріш вхопити з рук пана півмисок або хоч тарілку та бігти з нею в кут і доїдати. Кочубеї того не любили. Їх гості також ні. Прислуга приносила з кухні великі срібні півмиски, повні знаменито приправленої страви, і розставляла по столах, кладучи перший перед гетьманом, а тоді домашні припрошували: «Не погордіть, будь ласка, зробіть нам честь, не цурайтеся хліб-солі, чим Бог милував, тим і гостимо».
Гості відпрошувалися. Казали, що до такого обіду треба би було їм хоч який тиждень попостити. Пам'ятали, бачиться, стару пословицю: у гостині останній починай їсти, а первий переставай! А що всі хотіли бути тими первими й тими останніми, так минало чимало часу, заки одна страва обійшла столи.
А страв було багато. Коли який півмисок підходив до Апостола, то він, як сват, не відпрошувався, тільки накладав на тарілку своєї сусідки і свого сусіда зліва, а тоді і на свою та приговорював:
— От тут тії сидять, що добре їдять!
Накладаючи на тарілку Марії Федорівни, він за кожним разом кликав: «Шуми до куми!» — і Марія Федорівна всміхалася, дивлячись на його бадьоре обличчя.
А Кожухівський, натякаючи на те, що Апостолові недалеко до Ковалівки, говорив:
— Святилося, через долинку та в гостинку! На що Апостол відповідав:
— Запряжу бугая, куди люди, туди я, запряжу я й другого, сідай, жінко, небого!.. Правда, жінко?
— Або я твою правду бачила, — відповіла через стіл полковниця.
Страву попивали пивом, кидаючи до нього краянки на маслі прижареного хліба. Молодші того не робили, бо привикли чисте пиво пити.
Чуйкевич сидів оподалік від Мотрі. Глянув угору — бачив гетьмана, глянув униз — Мотрю. Ніби два сонця сіяли перед ним. Оба для його очей сліпучо-ясні, й оба дорогі його серцю. «Двох сонць забагато на одному небі, — майнуло йому через голову. — Гляди в одно, і від одного буде тобі ясно…»
Чуйкевич не був скорий до чарки, а нині пив як не більше, то тільки, що й другі. Хотів залити хробака, що його всередині мулив. Бачив, як Мотря весело й привітно поверталася до своїх сусідів, як щиро й радо відповідала кожному, хто лиш до неї звернувся, як несміливо, ніби засоромлена, зиркала іноді туди, де сидів гетьман.
І не окрилося від бистрих козацьких очей також те, що гетьман нібито дуже живо розбалакував з Кочубеєм і його Дружиною, а між тим раз у раз позирав на Мотрю або пестив своєю тонкою рукою тую троянду, що лежала перед його тарілкою — троянду від неї. «Що воно таке? Невже би?.. Та ні, куди, куди! Це ж не рівня, до того вона хрещениця його», — і Чуйкевич чарку підносив до уст.
— Горілочка, як дівочка, — казав до нього сусід, — як не, п'єш до ладу, то зведе на біду.
— Хилю, хилю, — не тече, коло серця пече, — відповів! Чуйкевич.
— На те ми й молоді, товаришу, щоб нас пекло, які остаріємося, то зробиться зимно, не поможе й вино, як буде студено. Так тоді і випиймо з отсього скляного божка.
— З божка Пріяпа, шо горілка ляпа, — ніби жартуючи, доповів Чуйкевич, хоч йому жарти так були в голові, як торішній скіг.
«А коли б так дійсно, не дай Господи, йому, або їй, або й обоїм прийшла до голови така грішна гадка, невже ж ти сердився б на них, лютував, шукав помсти, що?» — питав самого себе Чуйкевич і боявся відповісти… Думав, аж додумувався до того, що ні, бо не має права. Вона ж не условилася з ним, не обіцяла бути йому вірною, просила тільки, шоб оставалися приятелями, бо подруж багато, а приязні мало на світі. От що!..
— Господи вишній, чи я в тебе лишній? Чи я коли в церкві бував, чи я коли шинки минав? — приказував один старий сотник, приймаючи чарку з рук свого сусіда.
— Наливає, випиває, випиває і куняє, свого віку козацького доживає, — казав Кожухівський, показуючи на старого сотника.
Чим більше їли й пили, тим більше розв'язувалися язики. Затиралися ріжчиці віку й ранги. Недаром же говорять: «В хоршмі панів нема, самі люди». Так і тут говорили свобідно, не окриваючи гадок і не рахуючись із словами.
Музика не мішала їм. Вона грала перед обідом, а за обідом ішла тільки розмова.
Говорили гуртами: тут кількох або кількоро, там знов, — у цілій залі гуділо, як у пасіці влітку.
Любов Федорівна питалася гетьмана, чого їм тепер сподіватися, миру чи дальшої війни.
— Жди біди від води; а горя від моря, — відповів гетьман. — Мира ще й не видати. Мабуть, війна щолиш розгорюється. Боюся, щоби той пожар не обхопив і нашої хати. Польща і Росія, сакси, датчани і шведи, а з полудня турки — такої війни вже давно не бувало. Не дай Бог, щоб наша Україна зробилася боєвищем народів.
— Ваша річ, ясновельможний пане гетьмане, не допустити до того.
— Коли б так ваше слово та Богові в ухо. Але хай ваша
милість говорить мені, Іване Степановичу, бо так зручніше.
— Ваша воля, ваша сила. А чому ж ви, Іване Степановичу нє можете хоронити нашої країни від війни? На те ви є нас і гетьман. Стількі літа заправляєте нами, добули собі слави і значення. Щасливі ви!
— Такий я щасливий, як віл під обухом, шановна Любове Федорівна.
— Чому ж би то?
— А тому, бо не хочуть мене розуміти. Гадають, що про себе тільки й дбаю, а не про Україну. Доноси на мене шлють. Ви, мабуть, чузвли?
— Я туди пальців не суну, — відповіла, спускаючи очі, Любов Федорівна.
— Так, так. Завидують мені булави, гадають, що є такі, що будуть її краще від мене носити і вище. А я таких не бачу.
Любов Федорівна мовчала. Кашляла тільки, ніби її страва на польську дорогу пішла.
— Ніколи в нас згоди не було, — говорив дальше гетьман, — через те ми терпіли та, мабуть, і будемо терпіти. Солуниця, Кумейки, Берестечко — це кара за наші гріхи, за заздрість, зненависть, помсту, за тії гидри, котрим ми не вміли голов відрубати. Не били нас ляхи, тільки наші гріхи, вельмишановна Любове Федорівна, а якщо ми залишимося, як є, то і Москва нас поб'є.
— Не такий чорт страшний, як його малюють, — відповіла Любов Федорівна.
— Ой, страшний він, страшний, ваша милосте, може, страшніший, як собі люди гадають.
— Хто? Шведський король?
— Його я найменше боюся, бо він України не забере, закоротка рука.
— Кажуть, що він цілий світ хоче підбити і що такого вояка від Олександра Великого ще не бувало.
— Вояк-то він великий, але світ ще більший. А хоч би Карло його і підбив, так під своєю рукою не вдержить, бо шведи — народ невеличкий. Наш ворог — це наші сусіди, котрі нібито жеруться між собою, а дивись, вже вони приятелі, а ми за тую приязнь платимо. Деруть нас, як вовки барана, бо ми дійсно нібито барани, що себе рогами штовхають, а перед ворогом голови опускають додолу.
Гетьман перестав на хвилину і глянув. Кочубеїха сиділа залишена, ніби їй ця мова не була по душі. Кочубей крутив вус, той, що все хотів ховатися за обшивку, зате всі, щд сиділи недалеко гетьмана, перестали говорити між. собою повернулися до нього й слухали уважно.
— Невже ж ми, пане гетьмане, дійсно такий народ до нічого? — спитав котрийсь.
— Я цього не кажу. Лицарського духу нам не брак Нечай, Немирич, Богун, Виговський, Сомко і Дорошенко це лицарі, але яка їх доля? Де вислід їх хоробрості, їх ума, де їх гадки і плани? У нас як хто зніметься трохи вгору, так зараз його по голові: а не спинайся, сякий-такий сину! Зараз підуть толки про дуків-гетьманців і про козаків-нетягів, голоколінників, нацькують брата на брата, і заведеться таке, що крий Господи! Ніхто не знає, скільки я ночей недоспав, міркуючи, як би це наше розгукане море заспокоїти, а тепер боюся, щоб воно не розігралося наново, і бо надто вже сильні вітри на нього з усіх боків дують.
Апостол, що перестав був жартувати і також слухав гетьманських слів, замітив: — Поки ми живі, не буде того. Не бійся, пане гетьмане, ми всі, що під твоїм регіментом єсьмо, постоїмо за тебе.
— Не за мене, а за себе і за нашу матір отчизну стійте!
— Постоїмо, пане гетьмане, постоїмо! — гукали кругом навіть ті, що не чули розмови і не знали, про що йде річ.
— Хай живе наш гетьман, Іван Степанович Мазепа! — гукнув Апостол, знімаючи свою чарку.
— Хай жиє, хай жиє! — відповіли всі, знімаючися з місць, і вихилили до дна, бажаючи гетьманові добра.
Сталося це стихійно і необдумано, бо за здоровля гетьмана повинен був випити господар дому, а не його сват.
— Не гнівайся на мене за це, Василю, — просив Кочубея Апостол, — говори, послухаємо і вип'ємо ще раз, щоб нам довго жив і рейментував наш славний Іван Степанович.
Кочубей не був бесідником. Він це зазначив і просив гетьмана, щоб вибачив йому, бо не всякого Бог обсипав ріжними талантами так щедро, як Івана Степановича Мазепу. Висловив радість, що гетьман вшанував його нову хату своєю гостиною, і натякнув на якісь хмари, котрі повисли були над ними, та тепер вони розвіються, і настане така гарна погода, як нині.
Біля вікна стояв його син Василь і, як батько кінчив, хусткою дав гарматчикам знак. На цей знак заревіли з валів свіжоуставлені моздірі, короткі й грубі, голосніші від пушок.
Гетьман дякував, як звичайно, щиро й краснорічиво, що не всякому бесідникові дається. Казав, що для його нема більшої радості, як зі своїм товариством за одним столом сидіти, що він щолиш тоді розуміє нашого рівноапостольного князя Володимира, котрий не гордував ложкою і чаркою серед своїх братів-дружинників. Коли б не це, що йому, Мазепі, дружба з Кочубеєм і другими старшинами дуже лежить на серці, він не їхав би до Ковалівки тепер, коли в нього так багато і такого пильного діла. Але того діла сам гін не зробить, його треба робити спільними силами, і тому гетьман бажає, собі й цілому товариству, згоди та єдиномислія для цебра і слави вікопомного війська Запорозького всього народу українського.
Всі вихилили чарки, з валів знов заграли моздірі, і знову Загуділо в салі, вже не як у пасіці, а як у млині. Стали всіляко толкувати собі гетьманові слова. На кого ж він гадає однодушне стати, проти якого ворога хоче повернутися? Огінський і Вишкевецький, Сапіга чи Сас? Одна Польща всілякі толки насувала.