Про Росію чомусь-то говорили тихіше. І вона була розбита на два ворожі табори, на стару й нову, і в ній можна було підтримати один або другий табор, котрий вигідніше. Але ж це розбиття було всередині, а не назверх. Назверх усіх придавлював, як обвисла скеля на кручі, цар Петро. Всім він дався добре взнаки, всім його воєводи, намісники, навіть ратники залили гарячого сала за шкуру. Але про це в Кочубеєвім дворі балакалося чомусь-то нишком. Невже ж гетьмана бояться? Мабуть, ні. Хоч він і не давав тог» по собі пізнати, а все ж таки хто був догадливий, той і розумів, що гетьман так само чув і гадав, як і загал. Але так само, як і загал, він боявся тих, що в Москві шукали ласк якихсь нових і невідомих і на ті ласки доносами гадали собі заробити. Отеє і була їх велика турбота.
Не дивлячись на те, полтавський полковник Іскра, одномишленик і приятель Кочубея, випивши зайву чарку, взявся хвалити Петра. Казав, що козаки, як оборонці святої православної віри, повинні з ним заодно стояти, щоб захистити церкву святу перед посяганнями лютеран та єзуїтів.
Апостол, зачувши це, аж за голову взявся.
— Та що це ти кажеш, пане-товаришу! Петро і віра. Невже є гірший ворог святої нашої церкви, як він? Не чув хіба, як він її повсякдень зневажає, насміхаючися зі священства і зневажаючи навіть святі сосуди?
— А ти, товаришу, мабуть, не чув, що недавно тому сталося у Полоцьку?
— Не чув, будь ласка, скажи.
— Отож, виступаючи в Литву, Петро поступив у Полоцьк і зайшов до тамошнього василіанського монастиря. Бачить ікону не відомого собі святого і питається: хто це такий? А черці отвітують: Йосафат Кунцевич, той, якого православні замордували. Як не схопиться Петро, як не кинеться на черців, бив, бив, а тоді чотирьом казав голови відрубати, а п'ятого повісити, як собаку. От що!
— І тобі це, пане-товаришу, подобалося? Бо мені, бачиш, — ні. Всяка святиня — річ божа. І до турецької мечеті як увійдеш, то поводися у ній, як турки. Бог один, тільки люди його не однаково чують і не однаково віддають йому честь. А мордувати священиків за те, що вони своїй вірі хочуть вірно служити, — це недобре і не по-людськи. Куди ми тою дорогою зайдемо? Я, може, й не гірший християнин від других і віри своєї православної кріпко тримаюся і обороняю її, де і як тільки можу, але ж здається мені, що, зневажаючи християнських черців, будь вони й уніати, ми підкопуємо пошану і для своїх духовних, обливаємо кров'ю не різниці, а стіни й пороги християнських святинь. Невже ж того учив нас Христос?
— А вони з нашими що роблять? Чи давно то, як Огінський і Вишневецький прибули до Вільни і оголосили універсал, силою котрого Сапіга і всі його прихильники ставилися поза законом. Їх можна було вбивати, а їх маєтності грабувати. Що тоді терпіли православні — пригадаймо собі! Скільки їх погибло від грабежів і розбоїв усяких бродяг, а то й від шляхти, котра не щадила ні дітей, ні старців, ні священиків. Люди вірили, що кінець світу настав.
— Знаємо це і не одно ще більше, — відповів Апостол, — але невже ж, коли хтось робить зле, то мені треба робити ще гірше? Куди ж то ми таким кривим шляхом зайдемо? Поробимося звірами й пожеремо одні других, а нехрести прийдуть на наше місце.
Слово по слові, вони добалакалися до того, що коли б не сусіди, то, може, й схопилися б були на себе, бо миргородський полковник, хоч і звався Апостол, не був апостольської вдачі, а полтавський теж недаром Іскрою звався.
Але добрі сусіди пристали до них і насилу уговкали, згадуючи гетьмана, для котрого така сварка все одно, що важка зневага.
Гетьман дійсно, зачувши суперечку двох своїх визначних старшин, насупив брови й нетерпляче став стукати пальцем і по столі. Ніяково було йому встрявати в суперечку свого одномишленика Апостола і Кочубеєвого приятеля Іскри, тим паче, що й Апостол був Кочубеєві близький чоловік, тесть його сина. А вже ніяк не хотілося Мазепі виявляти своєї думки про Петра. Привик, що гострі уші підслуховували кожде його слово й передавали в Москву. Найкраще було вдати, що нічого не знає і навіть не догадується. Тому-то й повернувся він у другий бік, де невеличкий гурток слухав оповідань старого бувалого сотника і сміявся так голосно й щиро, як тільки за добрим обідом козаки вміють сміятися, забуваючи і про минуле зло, і про грядучі небезпеки, і про теперішню непевну хвилину.
— А чого ви там, панове, так голосно смієтеся? Говоріть, щоб і ми чули та посміялися разом з вами, — сказав гетьман.
— А, тут нам пан сотник всячину про шляхту розказує, — відповіли гетьманові.
— Приміром…
Сотник не хотів зразу розказувати, боявся обидити гетьмана, бо гетьман до вченого слова привик, а він невчений вояк. Але на нього напирали з усіх боків, і він почав:
— Як був я з вашою милостею, пане гетьмане наш, на Волині та на Червоній Русі, то надивився на тамошню шляхту. Дивний народ, їй-Богу, дивний! Отже, я і розказую тепер дещо товариству про тую шляхту, а воно й сміється, — не в обиду будь се вашій ясновельможності… Ото раз — стрічається двох шляхтичів. Один — в лаптях, а другий — в капцях, в одного подрана сукмана, а в другого сорочка від Різдва до Великодня не прана, один — наш, а другий — лях. Сусіди були, та в незгоді жили. Пішло їм за квочку, що засиділа двоє курчат у садочку на самім окопі. «Оддай куре, хлопі», — каже лях. «Як дам, то по зубах», — отвітує наш. «А невже ж даш?» — «Їй-Богу, дам». — «А я шаблє мам. Дуелюймисє». А наш мав тільки ціп. Дуеля і зроду не бачив. «Глове хронь, писка тронь, складай бронь!» — гукає шляхтич і напирає на нашого шляхетно уродженого своєю погаратаною карабелею. Наш відскакує то направо, то наліво, то присідає, то підскакує вгору, а далі як не добере злості, як не замахнеться ціпом як не засягне ворога біяком по зубах — той тільки ногами накрився. «А-яй-яй, а-яй-яй!» — верещить, як навіжений. А наш став, почіхався у потилицю і каже: «Не рад враг, що дістав по зубах, ще й ногами дриґає». Слухачі розсміялися.
— Кажіть ще, кажіть, пане сотнику, — просили. Сотник попив і обтер рукою вус.
— Збідніла шляхеться фамілія. Шістьох братів і сема сестра Гелена, а тільки один у них хлоп — до всього. Їде раз молодший брат своєю тарадайкою і сам коня сухореброго поганяє. «Ов! — питається його сусід, — а де ж вашої милості хлоп?» — «Нема, утік. Тільки один день у кожного з нас на тиждень робив, а в неділю Гелену до костьола возиз, і втікла шельма…»
Старий сотник міг розказувати до раня, бо козаки, привиклі до багацтв на Україні, любили насміхатися зі убожілої ходачкової шляхти, але гетьман рад, що втишилася суперечка між Апостолом і Іскрою, підняв чарку за згоду усього християнського воїнства й боголюбивого українського народу, подякував господарям за хліб-сіль і піднявся з місця.
За ним і другі піднімалися, та не всякому воно приходилося легко. Хто пив пиво, тримався на диво, хто горівку, дивився у долівку, а хто мід, того тягло підспід, бо мід у ноги йде. Хто ж вірно служив божкові Пріяпу, уподобнявся цапу, шукав тільки зачіпки, щоб стати чоло до чола зі своїм противником. Але ці останні мусіли покоритися перед звичаєм, що, де гетьман двором стоїть, там не смій починати бійки, бо за це кара, і то немала. Це й називали з польська горловою справою, бо можна було і горлом заплатити.
Жартовливий сотник не піднявся зі свого місця. Заснув. Але він і крізь сон усміхався, так якось дивно підморгуючи правою бровою, що з нього ще більше сміялися, ніж з його оповідань.
— Випиває і куняє, свого віку козацького доживає, — гукнув йому хтось над самим ухом.
Сотник збудився і здивовано глянув кругом себе.
— Слихом спихати, видом видати! — ніби вітали його.
— Дайте приску ноги посипати! — відповів. А тії знов, ніби давно не бачилися з ним:
— Як поживаєте?
— Спасибі! Отак собі, то скоком, то боком, як бачите! Кажучи це, кланявся на всі боки, гетьманові, господарям цілому товариству.
Гетьман з господарями, а за ними й решта гостей перейшли до сусідньої кімнати, великої, на чотири вікна в одній стіні до городу. В кімнаті тій не було ніякої обстанови, крім крісел попід стінами. Навіть долівка не була встелена коврами й килимами. Проходжувалися або ставали гуртами й балакали.
Гетьман підходив то до одного гуртка, то до другого, вважаючи, щоб хоч кілька слів до кожного гостя сказати. З ким довше не бачився, розпитував його про здоровля, про жінку й дітей, що нового й доброго чувати. Тут-то й була нагода виповісти все, що кому на серці лежало. А бажань було більше, ніж їх гетьман міг заспокоїти, бо старшини не вдоволялися будь-чим, кожному хотілося пірнача, а й пірначі не всі були однакі.
Але Іван Степанович був мистець у таких розмовах. Навіть і гірке слово вмів так якось своїм гарним усміхом придобрити, що воно нікого не боліло, навпаки, лишався раз на все дорогий спомин з тієї розмови.
З деким балакав на самоті, і такі розмови тривали найдовше. Після доброго обіду та після чарок він довідувався такого, чого по тверезому, може б, ніколи й не почув. Переконався, що, крім Іскри й Кочубея та ще, може, декого, що тримався їх клямки, всі були до краю огірчені московською господаркою на Україні. Московські люди допускалися насильств і ґвалтів і прямо доводили народ до розпуки.
— Кінець світа, ваша ясновельможності, — жалувалися полкові й сотенні старшини. — Поки ми терпітимем таку наругу? Ми ж народ вольний, козацький, а з нами поступають, як з холопами-невільниками. За кожним разом, коли надходять москалі, наші люди сповідаються і причащаються, не знаючи, чи доживуть до другої днини, а буває і так, що цілі свободи лишають хати й утікають куди їх очі понесуть. Якщо ми народу нашого не охоронимо перед тим заливом ворожим, то горе буде нам і Україні.
Гетьман заспокоював своїх людей як міг, натякуючи на те, що спасення наше не в чиїх, а в наших власних руках. Коли б тільки ті руки кріпше шаблі, ніж чужих клямок, трималися.
— А то ми на себе дивимося, — казав гетьман, — вовком, а на чужих овечими очима. Не віримо собі, завидуємо помсти кличемо, а вороги наші бачать це й тільки руки затинають. Це ж вода на їх млин. Пригадайте собі Тетерю і Брюховецького, якого лиха вони накоїли і чи така була, б нині Україна, якби не вони?
Старшини слухали, притакували і ніби змовилися, — кожний впевняв гетьмана, що буде вірний свому вождові, якщо він загадає якесь нове діло.
Коли доходило до того і коли гетьман запримітив, що хтось із табору Іскри наслухує розмови, бистро звертав на іншу тему або вривав розмову і дальше йшов. Так обійшов раз, другий цілу кімнату, аж утомлений сів у високому кріслі й похилив голову, повну тих жалоб, нарікань і бажань, що довелось йому почути.
Посідали і старші з гостей, а лиш дехто вийшов у садок пройтися і відсвіжити голову.
У салі зробилося тихо, ніби над нею ангел перелетів. Ніхто не важився переривати гетьманської мовчанки. Кождий споглядав з-під ока на понурену голову Івана Степановича, і всякому важко робилося на серці.
Хоч не в одного були свої жалі до нього, бо, відома річ, що ще ся той не вродив, щоб усім догодив, але все ж таки на голову гетьмана привикли дивитися як на наймудрішу з усіх, талановиту зроду, наукою просвічену і довгим досвідом життєвим багату. Всякому відомо було, що гетьман і з найбільшої халепи вмів вийти ціло. Так було з Палієм, з поляками і з Москвою. Цінили його не тільки за те, що дбав про піднесення добробуту й освіти, що будував церкви, піклувався школами тощо, але всякий хвалив його охоту вдержати за Україною якнайбільше української землі. Хоч і як настоювали поляки на те, щоби він віддав їм Правобережну Україну, то Мазепа все ж таки вмів знайти якийсь викрут і тримав її під своєю булавою. Багато було таких, що сердилися на нього, чому він не порве з Москвою, але й вони не сміли голосно свого гніву виявляти і, зітхаючи, казали, як колись про старого Хмельницького говорилося: «Бог один знає, Бог один відає, що наш гетьман думає-гадає».
Отся примівка і тепер приходила всякому на гадку, й тому ніхто не важився бентежити задуманого гетьмана.
Про що він думав? Чи про царські слова: «Слухай, що Меньшиков скаже», чи про свою куму з хрестин у Вишневецьких, гарну княгиню Дольську, чи про Саса і Ляса, про те, з ким йому кидатися в небезпечний вир великої війни, чи про Київ як нову, блискучу столицю відродженої і обновленої України, чи прямо про тую троянду, яку він не забув узяти зі стола і яку ще й тепер тримав у руці, хоч вона вже таки добре прив'яла?
Ніхто й ніколи не міг угадати гадок гетьмана Мазепи, навіть найближчі до нього люди, — ні.
— Щось ми, панове товариство, присмирніли, як черц, — промовив нараз гетьман, стаючи зі свого високого крісла. — Невже ж. мої полковники задивилися на царя та й собі хочуть після обіду спати? Що правда, то вже й князь Мономах радив своїм дітям переслатися в полуднє, бо такий сон покріпляє тіло, але ж тепер, славити Бога, вже підвечір іде, а підвечір навіть дітям не дають уснути, бо воно недобре. Може б, ми по старосвітському обичаєві завели танець. Молодіж сама, бачиться мені, не хоче починати.
Господар, почувши це, дав музикам знак, і ті заграли якоїсь сумовитої думки. Гетьман повільним кроком пішов у покої, відшукав хазяйку і попросив її до танцю.
Випрошувалася, казала, що її вже не до того, але гетьман, показуючи на свою голову, питався:
— А невже і мені до танцю? Мені біда грає. Козака і гопака не обіцяюся з вашою милостю танцювати, але польонеса можемо перейтися по салі, а тоді хай молодіж танцює собі що хоче.
Музика заграла польонеса на українську тему, і гетьман з Кочубеїхою поплили по воскованій долівці. За ними йшли полковники, помінявшися своїми жінками, Войнаровський, Орлик, Кочубеїв син, Василь Васильович, і навіть той старий сотник; що про шляхту розказував. Він замикав хоровід. Раз у раз підкручував вус, вихилявся, хапався рукою за серце, бо казав, що так шляхта польонеса танцює.
Інші танцювали поважно, прямо йшли, ніби у якомусь святочному поході, пильно вважаючи на першу пару. Гетьман був мистець провадити танці.
Колись славний у світі гуляка, за котрим дуріли жінки й дівчата і котрого любовних пригод навіть на воловій шкірі не списав би, затримав легкість рухів, почуття темпа й розуміння, що краса танцю не засновується на розгуканих скоках, лиш на зіспоєнню руху зі звуками в одну мистецьку настроєву цілість. Обійшовши салю довкола, гетьман поділив свою танцюючу армію на дві частини, з одною сам пішов у праві двері, другу лівими попровадив Войнаровський. Так обійшли вони всі більші покої на долині двора і знову злучилися в салі. Пари розвинулися в колони гетьманову і Войнаровського, колони стали напроти себе як дві армії ворожі, пустилися, ніби атакою, на себе, аж нараз зупинилися і поклонилися собі. Тоді мужчини стали кланятися своїм дамам, дякувати їм за танець і відводили на місця.
Гетьман відпровадив Любов Федорівну до того покою, з котрого привів її.
Як вернув у салю, всі підходили до нього і дякували за гарний провід.
— Було колись, — отвітував гетьман, — минулося. Правда, Апостоле? Тепер нам інші танці на умі.
— Правда. А все ж таки розібрало мене, мов вовка опеньки, а сорочки, бачиться, навіть прати не треба, така мокра.
— Жаль дуже, що пан гетьман не бачив, як наш сотник польонеса йшов.
— Я, — озвався, підморгуючи, сотник, — по-шляхецьки:
гуляй, душа, без контуша, шукай пана без жупана, — я інакше не вмію, лиш по-панськи.
— Ви, пане сотнику, — жартував з нього Кожухівський, — мабуть, із тих панів, що про них співають: штани мої сині, вдома двоє в скрині, так скинь же мої, коли в тебе є свої.
— З другого ся насміваєш, а за себе забуваєш, — відповів сотник, підморгуючи сивою бровою, — смішки з сусідової кішки, а як своя здохне, то плакатимеш.
— Добре тобі так, Кожухівський, — запримітив гетьман, — не зачіпайся зі шляхтичем, знай пана.
— Розібрало собі хлопство, — буцімто нарікав сотник, — ніякого шацунку для ослячої шкури не має, ніякої реверенції, дальше з одної миски їсти схоче. Треба б нам пригадати, почому лікоть кваші!
— Жарти набік! — перебив Апостол. — Ти б нас, пане гетьмане, повів так, як у тому танці, до бою за визволення всього народу козацького, українського, о, то б був гарний танець!