Весь час Бен Мамун розповідав мені про свою вчену сестру, так що я сподівався побачити якусь Медею з чорним волоссям, з чарівною паличкою в руці, яка бурмоче незрозумілі кабалістичні слова. Я помилився в своїх очікуваннях. Чудесна Ребека, яка зустріла нас біля воріт замку, була найрозкішнішою, найчарівнішою блондинкою, яку тільки можна собі уявити. Гарне золотисте волосся з природною елегантністю опадало на плечі; сніжно-біла сукня, заколота застібками неоцінимої вартості, вільно спливала по чудовій фігурі. На перший погляд здавалося, що вона мало переймається одежами; однак навіть якщо це було не так, неможливо було якось краще презентувати красу чарівних приваб.
Ребека кинулася братові на шию, говорячи:
— Як же я непокоїлася про тебе, особливо першої ночі, коли ніяк не могла дізнатися, що з тобою сталося. Що ти в цей час робив?
— Я пізніше тобі розкажу, — відповів Бен Мамун. — Зараз постарайся гідно прийняти гостей, яких я тобі привіз. Оце пустельник з долини, а цей юнак походить з родини Ґомелесів.
Ребека байдуже подивилася на пустельника, а кинувши погляд на мене, зашарілася й сумно сказала:
— Сподіваюся, що ти, сеньйоре, на щастя, до нас не належиш.
Ми увійшли до замку, й за нами одразу підняли міст. Замок був великий і утримувався в бездоганному порядку, хоча служба складалася тільки з молодого мулата й мулатки такого самого віку. Бен Мамун спочатку відвів нас до своєї бібліотеки; це була невелика, кругла кімната, яка водночас служила й їдальнею. Мулат постелив скатертину, приніс олья подриду й чотири прибори, бо Ребека не сіла з нами до столу. Задоволений пустельник їв більше, ніж зазвичай. Пачеко, хоча все ще сліпий на одне око, заспокоївся в своєму безумстві, однак мав похмурий вигляд й сидів мовчки. Бен Мамун їв зі смаком, але був якийсь неуважний і визнав нам, що вчорашня пригода весь час сидить у нього в голові. Коли ми встали від столу, він сказав:
— Дорогі гості, ось вам для розваги книжки. Мій мулат завжди до ваших послуг; тим часом дозвольте мені покинути вас, я маю деякі важливі заняття з моєю сестрою. Побачимося завтра під час обіду.
Бен Мамун пішов, залишивши нас, можна би сказати, господарями всього замку. Пустельник узяв з бібліотеки леґенду про перших отців, які жили самотньо в пустелі, і звелів Пачеко, щоб той прочитав йому декілька розділів. Я вийшов на замкову терасу, що нависала над прірвою, в глибинах якої ревів невидимий потік. І хоча околиця здалася мені сумною, проте я з величезним задоволенням вдивлявся в неї, а радше віддавався враженням незвичайного видовища. І не так смуток мене охоплював, як радше усі мої душевні сили заціпеніли внаслідок жахливих тривог, які я пережив за останні дні. Чим більше я задумувався над пережитими пригодами, тим менше розумів їх; під кінець я вже не смів про них думати, боячись, щоб зовсім не збожеволіти. Надія провести в замку Уседи кілька спокійних днів дещо заспокоїла мою перемучену душу. Роздумуючи таким чином, я повернувся в бібліотеку. Під кінець дня мулат накрив нам вечерю, що складалася з холодного м’яса й сушених фруктів, причому м’яса нечистих тварин не було. Потім ми розійшлися: пустельника й Пачеко відвели в одну кімнату, мене ж в іншу.
Я ліг і заснув, проте невдовзі прекрасна Ребека розбудила мене й сказала:
— Сеньйоре Альфонсе, пробач, що насмілююся перервати твій сон. Я вертаюся від мого брата, з яким ми творили найстрашніші закляття, щоб пізнати сутність духів, які його переслідували у Вента-Кемаді, але всі наші зусилля не дали результату. Ми гадаємо, що він став іграшкою ваалімів, над якими ми не маємо жодної влади. Проте країна Еноха справді є такою, якою він її бачив. Усе це для нас нечувано важливо, і я заклинаю тебе, щоб ти нам розповів про свої пригоди.
Говорячи це, Ребека сіла на ліжку біля мене, але здавалася заклопотаною лише таємницею, вияснення якої вона жадала від мене. Я, однак, промовчав і обмежився визнанням, що присягнувся своєю честю нікому не розповідати про те, що бачив.
— Як же ти можеш думати, сеньйоре Альфонсе, — продовжувала Ребека, — що слово честі, дане двом дияволам, до чогось тебе зобов’язує? Ми вже дізналися, що це два злих жіночих духи, один з яких зветься Еміна, а другий Зібельда, але й досі не можемо збагнути суті цих дияволів, бо в нашій науці, як і в усіх інших, не можна знати всього.
Я знову дав заперечну відповідь і попросив гарну дівчину більше не згадувати про це. Тоді вона подивилася на мене з виразом несказанної доброти й промовила:
— Який же ти щасливий, що можеш триматися чеснот, котрі керують усіма твоїми вчинками! Яким спокійним сумлінням ти насолоджуєшся! Як же відрізняється від твоєї наша доля! Ми хотіли побачити речі, недоступні для погляду смертних, і зрозуміти те, чого людський розум не в стані зрозуміти. Я не створена для цих неземних здібностей; яка ж мені користь від марного панування над злими духами? Я б у сто разів більше прагнула панувати над серцем вірного чоловіка, але так хотів мій батько, і я повинна йти за своїм призначенням.
Із цими словами Ребека дістала хусточку й витерла сльози, які, наче перли, котилися по її прекрасному обличчю, після чого додала:
— Сеньйоре Альфонсе, дозволь мені повернутися завтра о цій самій годині і ще раз спробувати подолати твій опір чи, як ти це називаєш, незламну вірність своєму слову. Незабаром сонце перейде в знак Діви, тоді вже не буде часу, і виповниться призначення.
На прощання Ребека з дружнім виразом потиснула мені руку і, схоже, що з явною прикрістю повернулася до своїх кабалістичних занять.
День десятий
Прокинувся я раніше, ніж зазвичай, і вийшов на терасу, щоб подихати свіжим повітрям, поки сонце не розігріло його. Всюди панував спокій, навіть потік, здавалося, ревів з меншим шумом і дозволяв чути гармонійний спів пташок. Погідність стихій відбилася і в моїй душі, і я міг холоднокровно обдумати все те, що сталося від часу мого виїзду з Кадикса. Лише зараз я пригадав кілька слів, які випадково вирвалися у дона Енріке де Са, намісника провінції, і вирішив, що він також повинен був щось знати про таємниче існування Ґомелесів і навіть якоюсь мірою причетний до таємниці. Він сам нав’язав мені двох слуг, Лопеса і Москіто, тому я припустив, що ці двоє за його наказом покинули мене біля входу в нещасливу долину Лос-Ерманос. Мої кузини часто давали мені зрозуміти, що мене випробовують. Я гадав, що в Вента-Кемаді мені дали снодійний напій, а потім, під час сну, перенесли під шибеницю. Пачеко міг осліпнути на одне око з цілком іншої причини, а його любовні стосунки й страшна пригода з двома повішениками могли бути байкою. Пустельник, який за допомогою сповіді хотів вирвати у мене таємницю, був, схоже, знаряддям Ґомелесів для випробування моєї стійкості.
Нарешті я починав ясніше щось бачити в усьому цьому тумані моїх пригод і тлумачити їх, не припускаючи більше участі нелюдських істот, і тут почув звуки веселої музики, які долинали з-за гори. Музика звучала чимраз ближче, і я побачив юрбу циган, яка рухалась у такт музики, співаючи під супровід бубнів і тулумбасів. Вони стали табором під самою терасою, так що я з усіма подробицями міг розглядати своєрідну вишуканість їх костюмів і табору як такого. Я гадав, що це ті самі цигани-злодії, під чию опіку укрився корчмар з Вента-де-Карденас, як мені про це розповідав пустельник, але вони видалися мені надто доглянутими для шахраїв. Поки я до них приглядався, вони розбивали намети, ставили на вогонь казанки й розвішували колиски з дітьми на гілках оточуючих дерев. Упоравшись з цією підготовкою, вони віддалися задоволенням кочового життя, серед яких на першому місці було байдикування.
Намет ватажка відрізнявся від інших не тільки великою булавою зі срібним руків’ям, устромленою біля входу, але й більшою оздобленістю й багатими торочками, які рідко коли бувають у звичайних циган. Але яке ж було моє здивування, коли на виході з намету я раптом побачив обох своїх родичок у тих привабливих одежах, які в Іспанії називають a la gitana maja[23]. Вони наблизились аж до підніжжя тераси, але, схоже, зовсім не помічали мене. Потім покликали приятельок і почали танцювати поло на відому мелодію:
Якщо прекрасна Еміна і кохана Зібельда закрутили мені голову в мавританських одежах, то їхніми новими костюмами я був захоплений не менше. Я лиш помітив, що цього разу в них на обличчі якась злостива й саркастична посмішка, яка хоч і підходить циганським ворожкам, однак вказувала, що дівчата намагаються влаштувати мені нову капость, з’явившись у цьому новому й несподіваному вигляді.
Замок кабаліста був закритий з усіх боків, ключі були в господаря, тому я не міг зійти до циганок. Однак, пройшовши підземним переходом, який виходив до русла потоку й закінчувався залізними ґратами, я міг побачити їх зблизька й навіть розмовляти з ними. Тому я пішов цим таємним ходом, і незабаром тільки потік відділяв мене від танцюристок. Але це були зовсім не мої кузини. Вигляд їх навіть здався мені дуже звичайним і цілком підходящим для їхнього стану.
Присоромлений своєю помилкою, я без поспіху повернувся на терасу. Знову глянув — і знову цілком виразно пізнав своїх родичок. Мені здалося, що вони також мене пізнали, бо вибухнули голосним сміхом і втекли до наметів.
Я був обурений. «Боже мій! — подумав я. — Чи ж може бути, щоб два такі милі й прекрасні створіння були злостивими духами, які звикли глузувати зі смертних, прибираючи будь-який вигляд, або чарівницями чи, що було б найстрашніше, упирями, яким небо дозволило оживити огидні трупи повішеників з долини Лос-Ерманос?» Я, щоправда, гадав, що зумію собі ці речі витлумачити в якийсь звичайний спосіб, але тепер вже й сам не знав, у що маю вірити.
Поглинутий такими думками, я повернувся в бібліотеку, де знайшов на столі велику книгу, писану ґотичними літерами, під назвою «Цікаві оповідання Гаппеліуса». Книга була розкрита й сторінка наче навмисне загнута на початку розділу, в якому я прочитав таке:
Жив якось в одному французькому місті, що лежить над берегом Рони й зветься Ліон, багатий купець по імені Жак де ла Жак’єр. Той Жак прийняв це прізвище після того, як покинув торгувати й був обраний першим радником, а цю посаду ліонці надають тільки людям заможним і бездоганно чесним. Таким і справді був шанований радник де ла Жак’єр: милосердним для бідних і добродійним для ченців і священиків, які і є справжніми вбогими перед Господом.
Але цілком інакшим, ніж батько, був єдиний син радника пан Тибальд де ла Жак’єр, підпоручик королівської гвардії — гуляка, забіяка, переслідувач дівчат, картяр, ворог шиб і ліхтарів, п’яниця й богохульник гірший, ніж десяток матросів. Частенько вночі траплялося йому зупиняти на вулиці спокійних городян, аби обміняти в них свій старий плащ чи поношений капелюх на новий одяг. Невдовзі перекази про витівки пана Тибальда наповнили Париж, Блуа, Фонтенбло та інші королівські резиденції. Нарешті дійшли вони до вух нашого найсвітлішого повелителя, світлої пам’яті Франціска І. Роздратований вибриками зухвалого солдафона, він вислав його в Ліон на покуту до дому батька, шановного радника де ла Жак’єра, який тоді жив на площі Белькур, на розі вулиці Сен-Рамон.
У батьківському домі молодого Тибальда зустріли з такою радістю, наче він повернувся з Рима, обдарований відпущенням усіх гріхів від святого отця. І не тільки вбили відгодоване теля, щоб зустріти його, але радник де ла Жак’єр ще й справив бенкет, який коштував більше золотих монет, ніж було гостей. Зробили навіть ще більше. Піднімали тости за здоров’я одинака, і кожен бажав йому бути більш розсудливим і опам’ятатися. Але ці приємні побажання аж ніяк не припали йому до смаку. Розпусник узяв зі столу золотий келих і, наповнивши його вином, вигукнув:
— Мільйон і сто тисяч дияволів разом з їхнім владикою, якому я віддам з цим вином кров і душу свою, якщо коли-небудь змінюся!
Від цих страшних слів волосся на головах гостей стало дибом, деякі перехрестилися, інші встали від столу. Пан Тибальд також встав і пішов на прогулянку на площу Белькур, де зустрів двох своїх давніх приятелів, таких самих гультяїв. Він обняв їх, привів у дім і наказав принести для них кілька пляшок вина, зовсім не зважаючи ні на батька, ні на інших гостей.
Так повів себе Тибальд у перший же день після повернення. На другий день повторилося те саме, і так воно й продовжувалося з дня на день.
Бідний батько, гірко сумуючи, вирішив звернутися до свого небесного покровителя, святого Якова, і поставити на його олтарі воскову свічку за десять ліврів, оздоблену двома золотими перснями по п’ять марок кожен. Але якраз коли він ставив свічку на олтарі, то перевернув срібну лампаду, яка горіла перед святим образом. Радник свого часу наказав відлити ту свічку задля іншої мети, але думаючи передовсім про спасіння сина, він з радістю приніс цю жертву; проте, побачивши свічку на землі й перевернуту лампаду, він угледів у цьому нещасливе пророцтво й сумний повернувся додому.
Того самого дня Тибальд влаштував бенкет для своїх приятелів. Опорожнивши безліч пляшок, вони, коли вже давно настала ніч, вийшли разом на площу Белькур. Там усі троє взялися під руки й, позадиравши голови, прогулювалися площею, як це зазвичай роблять розпусники, коли хочуть привернути увагу дівчат. Проте цього разу нічого в них не вийшло; на площі не було жодної жінки, а ніч була така темна, що неможливо було побачити якусь у вікні. Коли їм вже набридла ця самотність, молодий Тибальд гучним голосом і з прокльонами, як він звик був робити, заволав:
— Мільйон і сто тисяч чортів разом з їхнім владикою, якому я готовий віддати зараз свою кров і душу, якщо він пришле сюди свою доньку! Бо так мене це вино розігріло, що я б з нею переспав.
Ці слова не сподобалися двом приятелям Тибальда, які ще не були такими запеклими грішниками, і один з них сказав:
— Друже мій, подумай, що сатана — це ж вічний ворог людський, і його не треба ні запрошувати, ні називати по імені, щоб він людині напакостив.
На що Тибальд відповів:
— Як я сказав, так і зроблю.
В цей час троє гультяїв побачили, як із сусідньої вулиці вийшла закутана жінка чудової статури і, як здавалося, дуже молода. За нею біг маленький хлопчик, негреня, але раптом спотикнувся, впав ниць і розбив ліхтар, який ніс у руках.
Молода незнайомка перелякалася й озирнулася навкруг, не знаючи, схоже, що ж їй тепер робити. Тоді пан Тибальд наблизився до неї і надзвичайно ввічливо запропонував їй руку, щоб провести її додому. Якусь мить бідна дівчина роздумувала, але потім прийняла цю пропозицію. Пан Тибальд, звертаючись до приятелів, упівголоса сказав:
— Ось бачите, той, кого я кликав, недовго примушував на себе чекати. Тож до побачення, і бажаю вам спокійної ночі.
Два приятелі зрозуміли ті слова й покинули його, сміючись і бажаючи йому весело провести час.
Тибальд подав незнайомці руку, а мале негреня, у якого погас ліхтар, крокувало перед ними. Молода жінка спочатку була така збентежена, що ледве трималася на ногах, але незабаром оговталася й сміливіше опиралася на руку супутника. Кілька разів вона спотикалася, тоді стискала його за руку, аби не впасти. Зі свого боку, Тибальд, прагнучи підтримати її, притискав її руку до серця, але щоразу дуже обережно, щоб не сполохати здобич.
Вони так довго йшли разом, що Тибальд нарешті вирішив, що вони заблукали у вуличках Ліона. Проте не жалівся, гадаючи, що в такому разі бідна заблудла приятелька менше комизитиметься. Але все ж прагнучи дізнатися, з ким він має справу, попросив, щоб вона трішки перепочила на кам’яній лавці, яку помітив перед дверима якогось дому. Незнайомка погодилася, і вони разом присіли. Тоді Тибальд ґречно взяв її за руку і з незвичною для нього ґалантністю сказав: