— Прекрасна мандрівна зірко, якщо вже моя зоря так підгадала, що я зустрів тебе цієї ночі, то зроби мені ласку й скажи, хто ти й де живеш.
Молода жінка спершу вагалася, але потім осміліла й сказала так:
Мене звуть Орландина, принаймні так називали мене кілька осіб, які жили разом зі мною в замку Сомбр-Рош у Піренеях. Я не бачила там жодної людської істоти крім моєї дуеньї, яка була глухою, прислужниці, яка так затиналася, що її можна було вважати німою, і старого сліпого сторожа.
У сторожа роботи було не так вже й багато, бо лише раз на рік він відчиняв ворота, та й то тільки одному-єдиному панові, який приходив до нас, аби полоскотати мене під підборіддям і поговорити з моєю дуеньєю біскайською говіркою, якої я зовсім не розуміла. На щастя, я вже вміла говорити, коли мене замкнули в замку Сомбр-Рош, інакше б так ніколи й не навчилася з двома товаришками мого ув’язнення. Щодо сліпого сторожа, то я бачила його тільки тоді, коли він подавав нам обід через єдине наше заґратоване віконечко. Щоправда, моя глуха дуенья часом кричала мені над вухом якісь моральні повчання, але я з того розуміла стільки, наче сама була глухою, бо вона говорила мені про шлюбні обов’язки, ніколи не пояснюючи, що то таке шлюб. Не раз правила мені й про інші речі, але ніколи не давала жодного пояснення. Часто й прислужниця-недоріка намагалася розповісти мені якусь історію, в забавності якої запевняла мене, але не будучи в стані дійти до другого речення, обривала й перше й ішла геть, белькочучи виправдання, які йшли їй так само важко, як і сама історія.
Я вже сказала, що ми мали тільки одне вікно, яке виходило на замкове подвір’я; всі інші відкривалися на друге подвір’я, засаджене кількома деревами, що мали являти собою сад, єдиний вихід з якого вів у мою кімнату. Я доглядала там якісь квіти, і це були всі мої розваги. Ні, я помилилася, я мала ще одну, таку ж невинну забаву. Це було велике дзеркало, в якому я розглядала себе кожного ранку, як тільки вставала з ліжка. Моя дуенья, роздягнена, також приходила розглядати себе, і я гралася порівнянням її постаті з моєю. Цій забаві я віддавалася також перед сном, коли дуенья вже міцно спала. Часом я уявляла собі, що бачу в дзеркалі товаришку свого віку, яка відповідає на мої рухи й поділяє мої почуття. Чим більше я піддавалася омані, тим більше ця гра мене розважала.
Я вже сказала тобі про певного пана, який раз на рік приїздив до замку, лоскотав мене під підборіддям і розмовляв біскайською говіркою з моєю дуеньєю. Одного дня цей пан, замість того, щоб полоскотати, узяв мене за руку й відвів у карету, в якій замкнув мене з моєю дуеньєю. Я сміливо кажу, що він замкнув нас, бо світло доходило тільки згори.
Вийшли ми з неї на третій день, а радше на третю ніч, бо було вже вельми темно, коли ми зупинилися, завершивши подорож. Якийсь незнайомець відімкнув дверцята карети й сказав:
— Ви зараз на площі Белькур, біля входу на вулицю Сен-Рамон, а той будинок на розі належить раднику де ла Жак’єру. Куди ви хочете, щоб вас тепер відвезли?
— Накажи в’їхати в перші ворота за будинком радника, — відповіла моя дуенья.
Тут Тибальд став дуже уважним, бо він і справді мав сусідом певного дворянина, який звався де Сомбр-Рош і вважався надзвичайно ревнивим. Він неодноразово хвалився Тибальду, що покаже йому, як можна мати вірну дружину; казав, що виховує в своєму замку привабливу дівчину, з якою він одружиться, щоб підтвердити істинність свого твердження. Але молодий Тибальд зовсім не знав, що дівчина в цей час знаходиться в Ліоні, і дуже тішився, що вона попалася йому в руки. Тим часом Орландина продовжувала:
— Отож, ми під’їхали до воріт, звідки нас відвели у великі й багаті кімнати, а звідти крученими сходами у вежу, з якої, як мені здавалося, можна би вдень бачити усе місто. Проте я помилялася, навіть вдень неможливо було нічого побачити, бо вікна були затягнуті товстим зеленим сукном. Сама ж вежа була освітлена позолоченою кришталевою люстрою. Дуенья посадила мене в крісло й дала для розваги свої чотки, сама ж вийшла й замкнула за собою двері.
Коли я лишилася сама, то покинула чотки, взяла ножички, які мала на поясі, і розрізала зелене сукно, яке заслоняло вікно. Тоді я побачила поряд ще одне вікно, а за тим вікном — ясно освітлену кімнату, в якій сиділи біля столу троє молодих дівчат і троє молодих людей, гарніших, ніж можна собі уявити. Вони співали, пили, сміялися й загравали з дівчатами, часом навіть лоскотали їх під підборіддям, але з зовсім іншим виразом обличчя, ніж отой пан у Сомбр-Рош, який, однак, тільки для цього і приїздив до нашого замку. А потім ті дівчата й ті молоді люди почали помаленьку скидати з себе одяг, так як я часто це робила вечорами перед дзеркалом. Вони й справді робили це так, як я, а не так, як моя стара дуенья.
З цих слів Тибальд здогадався, що йшлося про вечірку, яку він учора влаштував своїм друзям, тож обійняв рукою стрункий стан дівчини й притиснув її до серця.
— Так само робили й ті молоді люди, — продовжувала Орландина. — Правду кажучи, мені здається, що вони мали бути надзвичайно закоханими. Нарешті один з них сказав, що вміє кохати краще від інших. А ті двоє те саме твердили про себе. Дівчата були різної думки. Тоді юнак, який перший похвалився своїм умінням, аби підтвердити, що він має рацію, придумав особливу річ.
Від цих слів Тибальд, який добре пам’ятав перебіг бесіди, мало не захлинувся від сміху.
— Ах, не смійся, сеньйоре; запевняю тебе, що це була надзвичайно приємна вигадка, й цікавість моя зростала дедалі більше, коли раптом відчинилися двері; я підбігла до своїх чоток, бо входила дуенья.
Вона взяла мене за руку й відвела в карету, яка вже не була такою закритою, як учорашня, і якби ніч не була така темна, то я б докладно роздивилася увесь Ліон, а так помітила тільки, що ми їдемо кудись дуже далеко. Невдовзі ми виїхали за міські мури й затрималися біля останнього будинку передмістя. На перший погляд це була звичайна хата, навіть крита соломою, але середина була зовсім іншою, як ти й сам переконаєшся, якщо це мале негреня не забуло дороги, бо я бачу, що воно добуло десь вогонь і запалило ліхтар.
На цьому Орландина закінчила свою історію. Тибальд поцілував їй руку й сказав:
— Прекрасна блукачко, скажи мені, чи ти сама живеш у тій хатці?
— Зовсім сама, — відповіла незнайомка, — лишень з дуеньєю і цим малим негреням. Але не думаю, щоб дуенья встигла сьогодні повернутися додому. Пан, який приїздив лоскотати мене під підборіддям, велів мені прийти з нею до своєї сестри. Оскільки він не зміг прислати карети, яку відправив по священика, то ми пішли пішки. Хтось затримав нас на вулиці, щоб сказати мені, яка я гарна. Глуха дуенья вирішила, що він дозволив собі якусь брутальність і почала йому відповідати. Зібралося багато людей, які теж устряли до суперечки. Я перелякалася й чимшвидше втекла. Негреня побігло за мною, впало, ліхтар розбився; я сама не знала, що мені робити, і тут, на щастя, зустріла тебе.
Тибальд, захоплений простотою цієї розповіді, знову взявся до загравань, але тут негреня принесло запалений ліхтар, світло якого впало на обличчя Тибальда.
— Що я бачу! — вигукнула Орландина. — Це той самий, який учора похвалявся своїми вміннями!
— І твій покірний слуга, — відповів Тибальд. — Але запевняю тебе: те, що я робив учора — ніщо порівняно з тим, чого може від мене сподіватися порядна й шляхетна жінка. А жодна з учорашніх дівчат такої назви не заслуговує.
— Як це? А мені здавалося, що ти так кохаєш тих трьох дівчат! — перервала його Орландина.
— Це ще один доказ, що жодної з них я не кохаю насправді, — відповів Тибальд.
Орландина щебетала, Тибальд усіляко догоджав їй, і в такий спосіб, самі не знаючи як, дісталися вони на сам кінець передмістя до самотньої хатки, двері якої негреня відімкнуло ключем, що висів у нього на поясі. Середина нічим не нагадувала сільську вбогість. Стіни були увішані фламандськими килимами з витканими малюнками, на яких були зображені немовби живі постаті. Під стелею висіли гарні люстри з чистого срібла. Коштовні шафи зі слонової кості й чорного дерева, крісла з ґенуезького оксамиту, оздоблені золотими торочками, стояли біля пружистих канап, оббитих венеційським муаром. Однак Тибальд не звертав на все це уваги, він бачив тільки Орландину й чекав закінчення дивної пригоди.
Тим часом маленький чорний прислужник прийшов накрити на стіл, і тільки тоді Тибальд побачив, що це не дитина, як він спершу подумав, а старий чорний карлик огидного вигляду. А втім малий чоловічок приніс речі, які зовсім не були гидкими: великий позолочений полумисок, на якому парували чотири куріпки, смачно й вишукано приготовані, а під пахвою — пляшку пряного вина. Не встиг Тибальд поїсти й випити, як відчув, що неначе вогонь потік по його жилах. Щодо Орландини, то вона їла мало, зате весь час поглядала на свого гостя, то кидаючи йому чулі й невинні погляди, то вдивляючись у нього такими злими очима, що юнак не знав, що й думати.
Нарешті чорний слуга прийшов прибрати зі столу. Тоді Орландина взяла Тибальда за руку й сказала:
— Милий кавалере, як же ми проведемо цей вечір?
Тибальд не знав, що на це відповісти.
— Мені прийшла в голову одна думка, — продовжувала вона. — Бачиш оте велике дзеркало? Давай покривляємося перед ним, як я колись робила це в замку Сомбр-Рош. Тоді мене забавляло порівняння тіла моєї дуеньї з моїм; зараз я хотіла б побачити різницю між тобою і мною.
Орландина присунула крісла до дзеркала, після чого відстебнула Тибальдове жабо й сказала:
— Шия в тебе майже така, як і моя, плечі також — але які ж різні груди! Рік тому ще не було б такої різниці, але зараз я своїх просто пізнати не можу, так вони змінилися. Скинь, прошу тебе, свій пояс і розстебни каптан. А що це за бахрома?..
Тибальд вже не володів собою, він поніс Орландину на канапу і вважав себе найщасливішим з людей… І раптом відчув, як хтось немовби пазурі запускає йому в шию.
— Орландино! — закричав він. — Орландино, що це значить?
Але не було вже Орландини; Тибальд побачив на її місці жахливі, не знані йому досі обриси.
— Я не Орландина! — вигукнула потвора страшним голосом. — Я Люцифер!
Тибальд хотів прикликати на поміч Спасителя, але сатана, який розгадав його намір, схопив його зубами за горло й не дозволив вимовити цього святого імені.
Наступного ранку селяни, які несли овочі на базар до Ліона, почули стогони з покинутої придорожньої халабуди, куди викидали стерво. Вони увійшли й знайшли Тибальда, який лежав там на згнилих трупах тварин. Забрали його, віднесли до міста, і нещасний де ла Жак’єр пізнав свого сина.
Його поклали до ліжка; невдовзі Тибальд, схоже, прийшов до пам’яті й слабким, майже нечутним голосом сказав:
— Відчиніть двері цьому святому пустельнику, відчиніть чимшвидше.
Спершу його не зрозуміли, однак відчинили двері й побачили поважного священика, який звелів, щоб його залишили наодинці з Тибальдом. Так і зробили й, вийшовши, зачинили двері.
Довго чулися ще напучення пустельника, на які Тибальд голосно відповідав:
— Так, отче мій, розкаююся в гріхах і всю надію покладаю на милосердя Боже.
Незабаром, коли все стихло, відчинили двері. Пустельник зник, Тибальд же лежав мертвий із розп’яттям у руках.
Ледь я скінчив цю історію, як увійшов кабаліст і неначе хотів вичитати з моїх очей враження, яке в мене склалося. Щоправда, пригоди Тибальда сильно здивували мене, але я не хотів цього показувати й пішов до себе. Тут я знову почав роздумувати над власними перипетіями й майже повірив, що дияволи, аби ввести мене в оману, оживили трупи двох повішеників, і хто знає, чи я не є другим Тибальдом.
Продзвонили на обід. Кабаліст до столу не прийшов. Усі здавалися якимись неуважними, можливо, тому, що я сам не міг позбирати думки.
Після обіду я повернувся на терасу. Цигани усім табором вже сильно віддалилися від замку. Таємничі циганки зовсім не показувались; тим часом настала ніч, і я пішов до своєї кімнати. Довго чекав на Ребеку, але цього разу марно, і нарешті заснув.
День одинадцятий
Мене розбудила Ребека. Розплющивши очі, я побачив прекрасну ізраїльтянку, яка сиділа на моєму ліжку й тримала мою руку в своїх долонях.
— Хоробрий Альфонсе, — сказала вона, — ти вчора хотів непомітно вибратися до двох циганок, але решітка зі сторони потоку була замкнена. Я принесла тобі ключ від неї. Якщо вони й сьогодні з’являться під замком, прошу тебе, піди за ними навіть до їхнього табору. Обіцяю тобі, що ти ощасливиш мого брата, якщо зможеш розповісти йому про них щось нового. Щодо мене, — сумно додала вона, — то я мушу покинути вас. Моя доля, моє дивне призначення вимагає цього від мене. Ах, батьку мій, чому ж ти не зробив мене схожою на всіх інших смертних? Я відчуваю, що здатна сильніше кохати в дійсності, ніж у дзеркалі.
— Що ти маєш на увазі, говорячи про кохання в дзеркалі?
— Ні… нічого, — перервала мене Ребека, — коли-небудь ти про це дізнаєшся. А зараз я прощаюся, до побачення!
Ізраїльтянка пішла, дуже схвильована, я ж мимоволі подумав, що вона з трудом зможе бути вірною двом неземним близнятам, яким була призначена в дружини, як мені про це розповідав її брат.
Я вийшов на терасу; цигани вже далеко відійшли від замку. Я узяв книжку з бібліотеки, але не зміг довго читати. Не міг зосередитись, а голова моя була зайнята чимось іншим. Нарешті нас покликали до столу. Розмова, як завжди, точилася про духів, привидів і упирів. Наш господар говорив нам, що древні мали про них плутані уявлення і знали їх під назвою емпуз, ларв і ламій, але що давні кабалісти були такими ж розумними, як сьогоднішні, хоча й відомі були виключно як філософи — разом із багатьма людьми, які не мали ніякого уявлення про містичні науки. Пустельник згадав про Симона Чудотворця, але Уседа твердив, що слави найвидатнішого кабаліста тих часів заслуговує Аполлоній Тіанський, оскільки він домігся нечуваної влади над усім демонічним світом. Сказавши це, він пішов відшукати Філострата, виданого в 1608 році Морелем, кинув погляд на грецький текст і без найменших запинок став чистою іспанською мовою читати наступне:
Жив якось у Коринфі двадцятип’ятирічний дотепний і вродливий лікієць по імені Меніпп. У місті розповідали, що його кохає якась багата й гарна чужоземка, з якою він познайомився випадково. Він зустрів її на дорозі, що вела в Кенхрею; незнайомка мило підійшла до нього й сказала:
— О Меніппе, я вже давно тебе кохаю; я фінікіянка й живу в кінці найближчого передмістя Коринфа. Якщо ти захочеш прийти до мене, то почуєш мій спів і вип’єш вина, якого ти ще ніколи в житті не куштував. Тобі не потрібно боятися ніяких суперників, і ти переконаєшся в моїй вірності, так само як я переконана в твоїй порядності.
Молодик, хоча й стриманий від природи, не зміг опиратися таким солодким словам, промовленим кораловими устами, і всією душею прив’язався до нової коханки.
Коли Аполлоній уперше побачив Меніппа, то почав приглядатися до нього, як різьбяр, який хотів би вирізьбити його погруддя; потім сказав йому:
— Гарний юначе, ти пестиш змію, яка оточує тебе зрадливими кільцями.
Меніппа здивували ці дуже незвичайні слова, але Аполлоній за мить додав:
— Тебе кохає жінка, яка не може стати твоєю дружиною. Ти гадаєш, вона тебе справді кохає?
— Безсумнівно, — відповів молодий чоловік, — я впевнений у її коханні.
— І одружишся з нею? — запитав Аполлоній.