— А чому ж я не мав би одружитися з жінкою, яку так шалено кохаю?
— Коли будуть заручини?
— Можливо, завтра, — відповів молодий чоловік.
Аполлоній запам’ятав час бенкету, і коли гості вже зібралися, увійшов до кімнати зі словами:
— А де ж прекрасна господиня цієї учти?
— Вона тут, недалеко, — відповів Меніпп, після чого встав, дещо зарум’янившись.
Аполлоній же продовжував:
— Оце золото, срібло й оздоби цієї кімнати кому належать? Тобі чи цій жінці?
— Цій жінці, — відповів Меніпп. — У мене крім мого філософського плаща нічого більше немає.
Тоді Аполлоній звернувся до гостей:
— Чи бачили ви колись сади Тантала, які є, а разом з тим їх немає.
— Ми бачили їх у Гомера, — відповіли вони, — бо самі ми не спускалися до пекла.
Тоді Аполлоній сказав їм:
— Усе, що ви тут бачите, схоже на ті сади. Усе це чистісінька омана, а не реальність. І щоб переконати вас у правді моїх слів, скажу, що ця жінка є однією з емпуз, відомих серед загалу як ларви чи ламії. Ці відьми прагнуть не так любовних насолод, як людського м’яса, і спокусами розкоші приваблюють тих, кого хочуть пожерти.
— Міг би нам і щось розумнішого сказати, — перервала його уявна фінікіянка і, розпалена гнівом, почала наговорювати на філософів і називати їх шаленцями. Але тут Аполлоній вимовив кілька слів, і раптом зник золотий і срібний посуд, зникли оздоби кімнати. Моментально пропали й усі слуги. Тоді емпуза вдала, що плаче, й благала Аполлонія, щоб перестав її мучити, однак той, зовсім не зважаючи на її прохання, напирав на неї дедалі сильніше, так що вона нарешті визнала, що не жаліла ніяких розкошів для Меніппа, аби потім його пожерти, і що найбільше смакують їй молоді люди, кров яких додає їй здоров’я.
— Гадаю, — сказав пустельник, — що вона хотіла пожерти радше душу, ніж тіло Меніппа, і що емпуза ця була просто дияволом хтивості; однак я не розумію тих слів, які надали такої сили Аполлонію. Адже цей філософ не був християнином і не міг вжити тієї страшної зброї, яку церква дала нам в руки; більше того, хоча древні й могли якоюсь мірою панувати над злими духами до народження Христа, однак хрест, наказавши мовчати всім оракулам, ще більшою мірою позбавив сили всіх ідоловірців. Тому я гадаю, що Аполлоній не тільки не мав змоги вигнати навіть найменшого диявола, але навіть не мав ніякої влади над найменшим із духів, бо ці примари з’являються на землі з божого дозволу — і завжди з проханням про заупокійну службу, а вони, як ви знаєте, були цілком невідомими за поганських часів.
Уседа дотримувався іншої думки; він вважав, що погани, як і християни, зазнавали переслідувань злих духів, хоча причини появи останніх могли бути зовсім іншими, і щоб підтвердити це, узяв книжку з листами Плінія і почав читати наступне:
Був в Афінах дім, великий і придатний для проживання, але мав недобру славу й був покинутий. Не раз серед нічної тиші чули там дзвякання заліза, об яке вдаряли залізом, а коли прислухалися уважніше, то й брязк кайданів, який долинав начебто здалеку, а потім щораз більше наближався. Невдовзі почали бачити з’яву, щось схоже на виснаженого й скривленого старигана з довгою бородою, здибленим волоссям і кайданами на руках і ногах, які страшенно трусилися. Ця огидна примара позбавляла сну мешканців, а постійна безсонниця зумовлювала хвороби, які погано закінчувались, бо протягом дня, хоча примари й не було, але враження жахливого видовища весь час стояло перед очима й навіть найхоробріших проймало страхом. Нарешті дім покинули, залишивши його повністю примарній з’яві. Щоправда, вивісили табличку, в якій говорилося про бажання власника здати внайми чи продати непотрібну будівлю, в надії, що якийсь незнайомий, не знаючи про жахливу заваду, дозволить себе ошукати.
В той час філософ Афінодор прибув до Афін. Він побачив напис і запитав про ціну; його вразила надзвичайна дешевизна, він почав виясняти причину, і коли йому розповіли всю історію, він, замість того, щоб відступитися, надзвичайно поспішно сторгувався. Переїхав у дім і під вечір звелів внести до фронтальних кімнат ліжко, принести лампу й таблички для письма, а слугам перейти до віддаленого крила будинку. Тоді, побоюючись, щоб розбуяла уява не понесла його надто далеко і не представила йому речей, яких насправді немає, він приготував розум, очі й руки до писання.
На початку ночі як у цілому домі, так і в цій його частині панувала глибока тиша, однак невдовзі Афінодор почув скрегіт заліза й брязкіт кайданів; він, однак, не підвів очей, не покинув пера, заспокоївся і, так би мовити, примусив себе не звертати ніякої уваги на оточення. Тим часом галас ставав чимраз більшим, вже доходив до дверей, нарешті почувся в самій кімнаті. Філософ підвів очі й побачив примару, зовсім таку, як йому описували. З’ява стояла у дверях і підманювала його пальцем. Афінодор дав їй рукою знак, аби почекала, й знову почав писати, але примара, явно роздратована, почала біля самих вух філософа брязкати кайданами.
Мудрець озирнувся й побачив, що дух не перестає його кликати, тож підвівся, взяв світло й пішов за ним. З’ява йшла повільно, наче придавлена тягарем кайданів, вийшла на подвір’я дому й раптом якраз посередині провалилася в землю. Залишившись сам, філософ позначив те місце листям і травою, а зранку подався до представників влади з проханням, щоб ті наказали розпочати розшуки. Викопали яму й знайшли кістяк, обплутаний ланцюгами. Місто наказало справити тим останкам пристойний похорон, і на другий день після віддання небіжчику цієї останньої послуги спокій назавжди повернувся у дім.
Кабаліст прочитав цю історію і додав:
— Духи, вельмишановний отче, являлися від найдавніших часів. Нас переконує в цьому випадок з Ендорською чарівницею, і кабалісти завжди зверталися до нього в разі потреби. Разом з тим, я визнаю, що в світі духів відбулися великі зміни. Так, наприклад, упирі, якщо можна так сказати, належать до новіших відкриттів. Я виділяю серед них два різновиди, а саме, упирів угорських і польських, які є просто трупами, що виходять серед ночі з могил, аби напитися людської крові, та іспанських упирів, або нечистих духів, які, входячи в перше-ліпше тіло, надають йому довільної форми…
Кабаліст явно хотів звернути розмову до обставин, які стосувалися мене, тому я підвівся, може, навіть надто поспішно, й вийшов на терасу. Не пройшло й півгодини, як я помітив двох моїх циганок, які, здавалося, поспішали до замку і з цієї відстані були зовсім схожими на Еміну й Зібельду. Я пішов у свою кімнату по капелюх і шпагу й через хвилину вже був біля решітки. Відімкнувши її, я побачив, що маю ще якось перебратися на той бік потоку. На щастя, вздовж муру я знайшов неначе навмисне поприбивані гаки, за допомогою яких я дістався до кам’янистого русла; перестрибуючи з одного каменя на другий, я опинився на тому боці й одразу перед собою побачив двох циганок, які, однак, зовсім не були моїми кузинами. І хоча зовнішність їхня була іншою, але манери відрізняли їх від простацьких і невихованих жінок цього народу. Майже здавалося, що вони тільки на якийсь час, задля відомої лише їм мети, узяли на себе цю роль. Вони одразу ж захотіли мені ворожити; одна з них узяла мою руку, а друга, вдаючи, що бачить на ній усе моє майбутнє, заговорила властивою їм мовою:
— Ah, Caballero, che vejo en vuestra basti Dirvanos kamela, ma por quen? Por demonios! — що означає: «Ах, шляхетний пане, що ж я бачу на твоїй долоні! Палке кохання, але до кого? До дияволів!»
Я, як легко можна здогадатися, ніколи не гадав, що dirvanos kamela означає циганською мовою палке кохання, але дівчата витлумачили мені ці слова. Потім, узявши мене під руки, відвели до свого табору, де представили міцному й жвавому старому чоловікові, якого називали батьком. Стариган, кинувши на мене злостивий погляд, сказав:
— А чи знаєш ти, сеньйоре кавалере, що знаходишся серед людей, про яких по країні ходять недобрі чутки? Чи не боїшся ти нашого товариства?
На слово «боїшся» я поклав руку на ефес своєї шпаги, але старий привітно подав мені руку й додав:
— Вибач, сеньйоре кавалере, я не мав наміру образити тебе; навпаки, я хотів просити тебе, щоб ти провів з нами кілька днів. Якщо подорож в гори може тебе розважити, то ми обіцяємо показати тобі найгарніші й найстрашніші місця: долини, які очаровують своєю красою, поряд із прірвами, які вселяють жах; якщо ж ти любиш полювати, то й від цієї розваги матимеш задоволення.
Я прийняв його пропозицію з тим більшою радістю, що бесіди з кабалістом вже почали набридати мені, та й самотність цього замку з дня на день ставала все нестерпнішою.
Потім старий циган відвів мене в свій намет і сказав:
— Сеньйоре кавалере, цей намет стане твоїм житлом на весь той час, який ти пробудеш з нами. А я накажу тут же поряд розбити невеличкий намет, у якому спатиму сам, щоб краще піклуватися про твою безпеку.
Я відповів, що, маючи честь бути капітаном валлонської гвардії, я мав би довірити свою безпеку власній шпазі. На ті слова старий усміхнувся й сказав:
— Сеньйоре кавалере, мушкети наших розбійників з таким же успіхом можуть убити капітана валлонської гвардії, як і будь-кого іншого; проте якщо цих добродіїв один раз попередити, то можеш навіть спокійно віддалятися від нашої компанії. А до цього було б нерозважливо наражатися на небезпеку.
Старий мав слушність, і я засоромився непотрібного хлоп’яцтва.
Вечір ми провели, обходячи табір і розмовляючи з двома циганками, які видалися мені найдивовижнішими, але водночас найщасливішими створіннями на світі. Потім під розлогим ріжковим деревом, тут же біля намету ватажка, накрили вечерю. Перед нами замість обруса розстелили буйволячу шкуру, вичинену як найкращий сап’ян. Страви були чудові, особливо дичина. Доньки ватажка наливали нам вино, проте я волів тамувати спрагу водою, яка в двох кроках від нас била зі скелі прозорим ключем. Ватажок люб’язно підтримував розмову, знав, схоже, про мої попередні пригоди й пророкував мені нові. Нарешті прийшов час на спочинок. Мені постелили в наметі ватажка й поставили біля входу сторожу.
Якраз опівночі мене розбудив якийсь шурхіт. Я відчув, що з двох сторін хтось задирає мою ковдру й тулиться до мене. «Господи, — сказав я сам собі, — невже я знову маю прокинутися між двома повішениками?» Однак недовго я над цим задумувався; мабуть, циганська гостинність наказувала саме такий спосіб приймати незнайомців, тож я вирішив, що солдату в моєму віці випадає рахуватися з усталеними звичаями. Врешті-решт я заснув, глибоко переконаний, що цього разу мав справу не з повішениками.
День дванадцятий
І справді, прокинувся я не під шибеницею Лос-Ерманос, а в своєму ліжку від галасу, який чинили цигани, згортаючи табір.
— Вставай, сеньйоре кавалере, — звернувся до мене ватажок, — перед нами далека дорога. Але матимеш мула, якого не знайдеш в усій Іспанії, і ручаюся, що ти не відчуєш утоми.
Я чимшвидше одягнувся й сів на мула. Ми рушили попереду з чотирма циганами, як слід озброєними. Всі інші їхали за нами на певній відстані, маючи на чолі двох молодих дівчат, з якими я, як здогадувався, провів минулу ніч. Викрути гірських стежок то дещо піднімали, то понижали мене порівняно з ними на кількасот ліктів. Тоді я затримувався, щоб подивитися на них, і мені знову здавалося, що я бачу своїх родичок. Старий ватажок сміявся, дивлячись на мою розгубленість.
Через чотири години прискореного походу ми приїхали на пласку вершину високої гори, де знайшли велику кількість чималеньких пакунків.
— Ось перед тобою, сеньйоре кавалере, англійські й бразильські товари, яких достатньо для потреб чотирьох королівств: Андалузії, Ґранади, Валенсії і Каталонії. Король, щоправда, трохи втрачає на нашій невеликій комерції, але, з іншого боку, він має інші вигоди, а трохи контрабанди розважає і тішить цей бідний іспанський народ. Зрештою, тут усі цим займаються. Деякі з цих пакунків будуть сховані в солдатських казармах, інші — в келіях монахів, решта — в могильних склепах. Пакунки, позначені червоним, потраплять у руки митників, які похваляться ними перед владою; а ця жертва ще міцніше пов’яже їх з нашими інтересами.
Сказавши це, ватажок циганів наказав поховати товари по різних скельних щілинах, після чого подав знак, щоб накривали обід у печері, вид з якої простягався далі, ніж сягало око, тобто далекий обрій неначе зливався з блакиттю небес. Красоти природи з кожним днем справляли на мене дедалі сильніше враження. Цей вид викликав у мене несказанний захват, з якого мене вирвали дві доньки ватажка, які принесли обід. Зблизька, як я вже казав, вони зовсім не були схожі на моїх родичок; з їх поглядів, які вони крадькома на мене кидали, можна було вичитати задоволення, але якесь таємне передчуття остерігало мене, що це не вони були учасницями пригоди останньої ночі. Тим часом дівчата принесли гарячу олья подриду, яку вислані вперед люди готували цілий ранок. Старий ватажок і я охоче взялися до неї з тією лиш різницею, що він переривав своє насичення частими зверненнями до великого бурдюка з вином, я ж задовольнявся свіжою водою з сусіднього джерела.
Коли ми заспокоїли свій голод, я признався йому, що хотів би ближче з ним познайомитись; він довго відмагався від цього, я, однак, дуже настоював, так що він нарешті погодився розповісти мені про свої пригоди й почав так:
Усі іспанські цигани знають мене під іменем Пандесовни. Це дослівний переклад їхньою мовою мого родового імені, Авадоро[25]', бо слід тобі знати, сеньйоре, що я народився не серед циган. Мій батько звався дон Феліпе де Авадоро і вважався людиною щонайповажнішою і надзвичайно педантичною в своєму поколінні. Він був настільки педантичним, що якби розповісти тобі історію хоч одного його дня, то ти мав би перед собою образ усього його життя, а принаймні того часу, який минув між двома його одруженнями: першим, якому я завдячую життя, і другим, яке зумовило його смерть, бо порушило звичний для нього спосіб життя.
Мій батько, перебуваючи ще під опікою мого діда, закохався в свою далеку родичку, з якою одружився, як тільки став господарем своєї долі. Бідна жінка померла, даючи мені життя; батько ж, безутішний після цієї втрати, на кілька місяців закрився у себе й не хотів бачити нікого навіть з родичів.
Час, який пом’якшує всі страждання, заспокоїв також і його жаль, і нарешті побачили, як він відчиняв двері свого балкона, що виходив на вулицю Толедо. Чверть години він дихав свіжим повітрям, а потім пішов відчинити друге вікно, яке виходило на бічну вулицю. В домі напроти він помітив кілька знайомих йому осіб і досить весело їх привітав. У наступні дні він регулярно повторював те саме, аж нарешті чутки про цю метаморфозу дійшли до вух фра Херонімо Сантоса, театинця, дядька моєї матері.
Монах цей прийшов до мого батька, поздоровив його з поверненням до доброго самопочуття, небагато говорив про втіхи, які пропонує нам релігія, зате настійливо умовляв його пошукати якихось розваг, посунув навіть свою поблажливість до того, щоб порадити йому піти на комедію. Батько, маючи необмежену довіру до фра Херонімо, того ж самого вечора подався до театру де ла Крус. Якраз давали нову п’єсу, яку підтримувала партія Поллакос, тоді як інша партія, так звані Сорісес, з усіх сил намагалася її освистати. Суперництво цих двох партій так захопило мого батька, що відтоді він не пропустив з власної волі жодної вистави. Він приєднався до партії Поллакос і відвідував герцозький театр тільки тоді, коли де ла Крус був зачинений.
Після закінчення вистави він найчастіше ставав у кінці довгого подвійного ряду, який утворюють чоловіки, щоб примусити жінок проходити одна за одною. Але на відміну від інших він робив це не для того, щоб приглядатися до жінок; навпаки, всі вони були йому байдужі, і як тільки проходила остання, він одразу спішив до корчми «Під мальтійським хрестом», де перед сном з’їдав легку вечерю.