Моя мачуха не залишила мені часу на відповідь; вона взяла мене за руку, повела численними коридорами аж до останніх дверей і почала підглядати через дірку від ключа. Досита вже надивившись, сказала:
— Усе йде добре, переконайся сам.
Я й справді побачив прекрасну Інезілью; вона лежала в ліжку, але нічого в ній не було від звичної скромності. Вираз її очей, приспішений подих, палаючі щоки, уся постава — все вказувало на те, що вона чекає на прихід коханця.
Давши мені надивитися досхочу, Камілла сказала:
— Залишайся тут, любий Пачеко; скоро надійде час, і я прийду по тебе.
Коли вона увійшла до кімнати, я знову наблизив око до замка й побачив тисячі речей, які мені нелегко описати. Камілла без поспіху роздяглася й, лігши в ліжко до своєї сестри, сказала їй:
— Нещасна Інезільє, ти й справді прагнеш коханця? Бідна дитина! Хіба ти не знаєш про біль, якого він тобі завдасть? Кинеться на тебе, притисне — поранить…
Вирішивши, що достатньо вже напоумила свою вихованку, Камілла відчинила двері, відвела мене в ліжко своєї сестри й лягла разом з нами. Що ж можу я сказати про ту нещасну ніч? Я досяг вершин гріха й насолод. Боровся зі сном і з природою, щоб якнайбільше продовжити пекельні розваги. Врешті-решт я заснув, а вранці прокинувся під шибеницею братів Зото, чиї трупи лежали обабіч мене.
Тут пустельник перервав безумця й сказав, звертаючись до мене:
— То що ж, сину мій, що ти про це думаєш? Гадаю, тобі було б дуже не по собі, якби ти опинився між двома повішениками.
— Ти ображаєш мене, отче, — відповів я, — дворянин нічого не повинен боятися, особливо якщо він має честь бути капітаном валлонської гвардії.
— І все ж, сину мій, — перервав мене пустельник, — чи доводилось тобі чути, щоб із кимось колись трапилась подібна пригода?
Я на хвильку замислився, після чого відповів:
— Якщо така пригода трапилася з сеньйором Пачеко, то легко могла трапитися і з іншими. Я зможу судити краще, якщо ти зволиш наказати йому продовжувати.
Пустельник обернувся до безумця й промовив:
— Пачеко! Пачеко! Іменем твого Спасителя наказую тобі продовжувати.
Пачеко страшенно заревів і почав розповідати далі:
— Напівмертвий, тікав я з-під шибениці. Брів, сам не знаючи, куди, нарешті зустрів подорожніх, які зжалилися наді мною і відвели до Вента-Кемади. Там я застав корчмаря й своїх слуг, які дуже за мене непокоїлися. Я запитав їх, чи мій батько й справді провів ніч у сусідньому селі. Вони відповіли, що досі ніхто ще з моєї родини не приїхав.
Я не міг довше витримати у Вента-Кемаді й повернувся до Андухара. Приїхав я вже після заходу сонця; корчма була повна людей, тож постелили мені в кухні. Я ліг, але марно намагався заснути: жахи попередньої ночі весь час стояли в мене перед очима. На кухонній печі я поставив запалену свічку, але та раптом погасла, і я відчув, як від смертельного дрожу в мене стигне кров у жилах. Щось почало стягати з мене ковдру, і незабаром я почув тихий голос, що промовив такі слова:
— Це я, Камілла, твоя мачуха, тремчу тут від холоду. Пачеко, дорогий, зроби мені місце під ковдрою.
Її тут же перебив другий голос:
— Це я, Інезілья, дозволь мені лягти до твого ліжка. Мені також холодно.
І тут я відчув, як холодна рука гладить мене під підборіддям. Я зібрав усі сили й закричав:
— Геть від мене, дияволе!
На що обидва голоси знову тихо відповіли:
— Як це? Ти женеш нас? Хіба ти не наш чоловік? Нам холодно, розпалимо трохи в коминку.
І справді, незабаром легенький пломінчик зайнявся в кухонній печі. Коли стало трошки світліше, я розплющив очі й побачив уже не Каміллу з Інезільєю, а двох братів Зото, які висіли в комині.
Від цього страшного видовища я мало не збожеволів; вискочив з ліжка, вистрибнув через вікно й почав тікати в поле. Якийсь час я гадав, що щасливо втік від усіх тих жахів, але, озирнувшись, помітив, що повішеники женуться за мною. Я мчав чимраз швидше й невдовзі залишив упирів далеко за собою. Але радість моя тривала недовго. Огидні істоти покотилися колом на руках і ногах і в одну мить наздогнали мене. Я ще пробував тікати, але врешті забракло мені сил.
Тоді я відчув, що один з повішеників хапає мене за щиколотку лівої ноги, я хотів її вирвати в нього, але другий тут же заступив мені дорогу. Він затримався, витріщив на мене жахливі очі і вивалив язик, червоний, як залізо, вийняте з вогню. Я благав про милосердя — марно. Однією рукою він схопив мене за горло, а другою вирвав якраз оце око, яке й досі не може загоїтись. На місце ока він всунув свій розжарений язик і став лизати мені мозок так, що я ревів від болю.
Тим часом другий повішеник, який схопив мене за ліву ногу, пустив у хід пазурі. Спершу він став лоскотати мені стопу ноги, за яку мене тримав, а потім пекельна потвора здерла з неї шкіру, повитягала всі нерви, очистила від крові й почала перебирати по них пальцями, як на музичному інструменті. Бачачи, однак, що вони зовсім не видають приємних для нього звуків, він запустив пазурі мені під коліно, підчепив пазурами жили й став їх підкручувати, зовсім так, наче настроював арфу. Нарешті він став грати на моїй нозі, з якої зробив щось на кшталт бандури. Я чув його диявольський сміх, а пекельне виття супроводжувало мої жахливі крики. Вуха мені роздирав скрегіт зубів тих клятих: мені здавалося, що вони перемелюють в зубах усі фібри мого тіла; врешті-решт я втратив свідомість.
Вранці пастухи знайшли мене на полі й принесли в цю келію. Я висповідався в своїх гріхах і біля стоп вівтаря знайшов певне полегшення в моїх стражданнях.
Після цих слів безумець страшенно заревів і замовк. І одразу заговорив пустельник:
— Тепер ти бачиш, юначе, силу диявола, молися ж і плач. Але вже пізно, час нам розлучитися. Я не пропоную тобі для ночівлі своєї комірчини, бо крики Пачеко не дали б тобі заснути. Іди лягай у каплиці, там під захистом хреста ти знайдеш допомогу проти нечистої сили.
Я відповів пустельникові, що спатиму там, де він схоче. Ми віднесли в каплицю невеличке розкладне ліжко, і пустельник пішов, побажавши мені доброї ночі.
Залишившись на самоті, я почав пригадувати оповідання Пачеко. Справді-бо, в певних відношеннях воно нагадувало мої власні пригоди, і я якраз замислився над цим, коли вдарила північ. Не знаю, чи то пустельник дзвонив, чи то був диявольський знак. А тоді я почув, що хтось шкребеться в двері. Я підійшов і запитав:
— Хто там?
Мені відповів тихий голос:
— Нам холодно — відчини, це ми — твої дві коханки.
— Аякже, кляті повішеники, — закричав я, — забирайтеся геть до ваших шибениць! Не заважайте мені спати!
На це знову озвався тихий голос:
— Ти насміхаєшся з нас, бо сидиш у каплиці, але вийди-но до нас надвір.
— Та хоч зараз! — швидко відповів я. Схопив шпагу й хотів вийти, але що ж, коли двері виявилися замкненими. Я сказав про це упирям, які нічого не відповіли. Потім я ліг і спав аж до білого дня.
День третій
Розбудив мене голос пустельника, який, схоже, несказанно тішився, що бачить мене здоровим і веселим. Він обійняв мене зі сльозами на очах і сказав:
— Сину мій, дивні речі діялися цієї ночі. Скажи правду: чи ночував ти у Вента-Кемаді й чи мав там справи з нечистими? Бо ще можна цьому зарадити. Стань на коліна біля стоп вівтаря, визнай свої гріхи й покайся.
Він досить довго умовляв мене, потім замовк і чекав на мою відповідь.
— Отче, — відповів я йому, — я сповідався, виїжджаючи з Кадикса, і не думаю, що від того часу сотворив якийсь смертний гріх, хіба що уві сні. Я й справді ночував у Вента-Кемаді, але якщо й бачив там що-небудь, то маю свої причини, щоб про це не згадувати.
Пустельник на перший погляд сильно здивувався цій відповіді; від докоряв мені, що я запав у диявольську гординю й неодмінно прагнув переконати мене в нагальній потребі сповіді. Однак невдовзі, бачачи, що я твердо стою на своєму, він подобрішав, покинув апостольський тон, яким промовляв до мене, й сказав так:
— Сину мій, мене дивує твоя відвага. Скажи мені, хто ти, хто тебе виховував і чи віриш ти в духів. Прошу тебе, заспокой мою цікавість.
— Отче, — сказав я, — ти виявляєш мені честь, прагнучи ближче мене пізнати. Дозволь мені встати, а тоді я прийду до тебе в келію і розповім тобі про себе все, що ти захочеш, з усіма подробицями.
Пустельник знову обійняв мене і пішов.
Одягнувшись, я пішов до хатини, де старець кип’ятив козяче молоко, яким він мене й пригостив з цукром і хлібом, сам же задовольнився кількома якимись вареними корінцями. Поснідавши, пустельник обернувся до безумця й промовив:
— Пачеко! Пачеко! Іменем твого Спасителя наказую тобі: жени тих кіз на гору.
Пачеко страшенно заревів і пішов.
Після чого я такими словами почав розповідати про свої пригоди:
Я походжу зі старовинного роду, в якому було мало знаменитих мужів і ще менше достатків. Весь наш маєток становив рицарський лен, що звався Ворден, який входив у склад Бурґундського герцоґства й знаходився в Арденнських горах.
Батько мій, маючи старшого брата, мусив задовольнитися маленькою часткою спадщини, якої йому, однак, вистачало на пристойне утримання у війську. Він служив протягом усієї війни за іспанську спадщину, і після укладення миру король Філіп V надав йому звання підполковника валлонської гвардії.
В іспанському війську діяв тоді кодекс честі, розроблений надзвичайно детально, який, однак, мій батько вважав ще недостатньо досконалим. Правду кажучи, йому не варто було цим докоряти, адже честь має бути душею військового життя. В Мадриді не було жодного поєдинку, щоб мій батько не визначав його умови, а коли він вже сказав, що сатисфакція була достатньою, ніхто не смів сперечатися з цим вироком. Якщо ж у якихось особливих випадках хтось не був повністю задоволений, то одразу мав справу з моїм батьком, який вістрям шпаги підкріпляв кожну свою думку. Окрім того, батько вів велику книгу, в яку записував історію кожного поєдинку з усіма подробицями і в особливих випадках найчастіше саме в ній шукав поради.
Постійно зайнятий лишень своїм кривавим трибуналом, мій батько довго залишався байдужим до приваб кохання; нарешті його серце зворушила краса молодої ще дівчини Ураки Ґомелес, доньки оїдора[6] Ґранади, що походила з роду давніх королів цього краю. Спільні приятелі незабаром познайомили обидві сторони й влаштували шлюб.
Мій батько вирішив запросити на весілля всіх тих, з ким мав свого часу поєдинки і яких, ясна річ, не повбивав. До столу сіли сто двадцять дві особи; тринадцятьох не було в Мадриді, а про місце перебування тридцяти трьох, з якими він бився у війську, не було ніякої інформації. Мати розповідала мені, що ніколи не бачила такого веселого бенкету, де б так цілковито панувала щирість. Я легко повірив цьому, бо батько мав виняткове серце, і всі його любили.
Зі свого боку, мій батько, сильно прив’язаний до Іспанії, ніколи б не покинув служби, якби через два місяці після шлюбу не отримав листа, підписаного бурґомістром міста Буйон. Йому сповіщали, що його брат, бездітним покинувши цей світ, залишив йому весь свій маєток. Ця звістка несказанно збентежила мого батька, і мати розповідала, що він запав у таке заціпеніння, що з нього й слова не можна було видобути. Нарешті він розкрив свою книгу поєдинків, відшукав дванадцять людей, які мали цих поєдинків найбільше в усьому Мадриді, запросив їх до себе й промовив до них такими словами:
— Дорогі мої товариші по зброї, ви знаєте, скільки разів я заспокоював ваше сумління, коли ваша честь нібито опинялася під загрозою. Сьогодні я сам вимушений звернутися до вашого світлого розуму, бо боюся, що моє власне рішення не буде достатньо проясненим, а радше, що почуття сторонності могло б мені перешкодити. Ось лист від бурґомістра Буйона, свідчення якого заслуговує на повагу, хоча чиновник цей не походить з дворянства. З’ясуйте ж мені, чи наказує мені честь оселитися в замку моїх предків, чи я й далі маю служити королеві дону Філіпові, який обсипав мене своїми благодіяннями, а останнім часом навіть підняв до ранґу командира бригади. Залишаю цей лист на столі, сам же виходжу; через півгодини повернуся й дізнаюся про ваше рішення.
Сказавши це, мій батько вийшов з кімнати. Коли він повернувся через півгодини, почалося голосування. П’ять голосів було за те, щоб лишитися на службі, сім — за переїзд в Арденнські гори. Мій батько без спротиву пішов за більшістю.
Мати моя охоче залишилась би в Іспанії, але так сильно кохала свого чоловіка, що без найменшого жалю погодилася покинути вітчизну. Від того часу займалися однією лиш підготовкою до подорожі й наймом кількох осіб, які могли б серед Арденнських гір нагадати про Іспанію. Хоча мене тоді ще не було на світі, однак батько, ні найменшою мірою не сумніваючись у моїй появі, подумав, що час підшукати для мене вчителя фехтування. З цією метою він зацікавився Ґарсіасом Ієрро, наймайстернішим фехтувальником у цілому Мадриді. Цей молодик, втомившись від штурханів, які щодня збирав на Пласа-де-ла-Себада, охоче погодився із запропонованими йому умовами. З іншого боку, моя мати, не бажаючи пускатися в подорож без духівника, вибрала Іньїґо Велеса, теолога, що отримав диплом в Куенці, який мав навчати мене засадам католицької релігії та іспанської мови. Усі ці розпорядження стосовно мого виховання були зроблені за півтора роки до мого приходу на світ.
Оскільки все вже було підготоване до від’їзду, мій батько пішов попрощатися з королем і, згідно звичаю, усталеного при іспанському дворі, приклякнув на одне коліно, однак жаль так йому раптом стиснув серце, що він зомлів, і його віднесли додому непритомного. Уранці він пішов попрощатися з доном Фернандо де Лара, який у той час був першим міністром. Дон Фернандо прийняв його дуже ласкаво й повідомив, що король призначає йому дванадцять тисяч реалів довічної пенсії разом зі званням sargente general, що відповідає званню генерал-майора. Мій батько віддав би половину своєї крові, щоб ще раз кинутись до ніг монарха, але оскільки він вже попрощався, то мусив на цей раз задовольнитися письмовим вираженням гарячих почуттів вдячності, яка пройняла його до самого серця. Нарешті, не без ревних сліз, покинув він Мадрид. Дорогу вибрав через Каталонію, щоб ще раз навідати поля, на яких він дав стільки доказів мужності, і попрощатися з кількома давніми товаришами, які командували підрозділами військ, розставлених на кордоні. Звідти він через Перпіньян в’їхав у Францію.
Уся подорож до Ліона відбулася щонайспокійніше, але коли він виїхав з Ліона поштовими кіньми, його обігнав значно легший екіпаж, який першим прибув на станцію. Незабаром мій батько також під’їхав до поштового будинку, де побачив, що в екіпажа, який його випередив, вже поміняли коней. Він негайно взяв шпагу, підійшов до подорожнього й попросив приділити йому хвилинку для розмови наодинці. Подорожній, якийсь французький полковник, бачачи мого батька в генеральському мундирі, щоб не виявити йому неповагу, також прип’яв шпагу. Обидва увійшли до корчми, що знаходилася напроти поштового будинку й зажадали окрему кімнату. Коли вони вже залишились на самоті, мій батько звернувся до подорожнього з такими словами:
— Сеньйоре кавалере, панський екіпаж випередив мою карету, намагаючись неодмінно першим прибути до станції. Цей вчинок сам по собі, можливо, і не є виявом зневаги, однак є в ньому щось неприємне для мене, а відтак прошу дати мені пояснення.
Полковник, сильно здивований, усю вину звалив на поштарів і присягнувся, що сам він у це аж ніяк не втручався.
— Сеньйоре кавалере, — перервав його мій батько, — я не вважаю, що це справа аж такої великої ваги, тому готовий обмежитися першою кров’ю.
Сказавши це, він витягнув шпагу.
— Почекай-но, сеньйоре, — сказав француз, — гадаю, що це не мої поштарі випередили ваших, а навпаки, ваші, не бажаючи поспішати, залишилися позаду.