Мій батько ненадовго замислився й сказав полковнику:
— Гадаю, що ти маєш рацію, сеньйоре, і якби ти раніше вказав мені на це, тобто до того, як я витягнув шпагу, то поєдинку, без сумніву, не було б; але зараз ти сам бачиш, сеньйоре, ми дійшли вже до того, що без кровопускання не зможемо розійтися.
Полковник, мабуть, порахував цю причину цілком достатньою і теж добув шпагу. Бій був недовгим. Батько мій, відчувши, що поранений, одразу опустив вістря шпаги й почав вибачатися, що посмів завдати полковнику труду, той же у відповідь запропонував свої послуги, сказав, де його можна знайти в Парижі, після чого сів в екіпаж і поїхав.
Мій батько спочатку не звертав уваги на поранення, але тіло його так було вкрите попередніми ранами, що цей новий удар попав у старий шрам. Укол шпаги полковника розкрив мушкетний постріл, куля від якого ще сиділа в тілі. Цього разу свинець вийшов на поверхню, і лише після двомісячних припарок і перев’язок мої батьки вирушили в дальшу дорогу.
Батько, прибувши до Парижа, одразу поспішив нанести візит маркізу д’Юрфе (так звався полковник, з яким він мав справу). Це був один з найбільш шанованих при дворі людей. Він прийняв мого батька надзвичайно люб’язно й обіцяв представити його міністрові, а також першим французьким вельможам. Батько подякував і попросив представити його тільки герцоґу де Таванну, який у той час був старійшиною маршалів і якого батько хотів як слід розпитати про суд честі, бо завжди дуже високо той суд ставив, часто розповідав про нього в Іспанії як про дуже мудру інституцію і хотів його впровадити в своїй країні. Герцоґ теж був радий моєму батькові й відрекомендував його шевальє де Бельєвру, першому секретарю згаданого суду честі і його референдарію.
Шевальє, який часто навідував мого батька, побачив якось у нього хроніку поєдинків. Ця праця видалася йому настільки унікальною в своєму роді, що він попросив дозволу показати її панам маршалам, які погодилися з думкою свого секретаря і звернулися до мого батька з проханням зробити копію, яка мала би вічно зберігатися в актах суду честі. Це прохання справило батькові надзвичайне задоволення, і він охоче дав дозвіл зробити копію.
Подібні вияви поваги робили перебування мого батька в Парижі надзвичайно приємним; зовсім інакше ставилась до цього моя мати. Вона твердо вирішила не тільки не вчитися говорити французькою, але навіть не слухати, коли говорили тією мовою. Її духівник, Іньїґо Велес, весь час їдуче висміював терпимість ґаліканської церкви, а Ґарсіас Ієрро завершував кожну розмову запевненням, що французи — це боягузи і незґраби.
Нарешті мої батьки покинули Париж і після чотирьох днів подорожі прибули до Буйона. Батько виконав усі необхідні формальності й був введений у володіння маєтком. Дах наших предків віддавна був позбавлений не тільки присутності своїх хазяїв, але й черепиці; дощ лив у кімнаті так само, як і надворі, з тією лиш різницею, що бруківка подвір’я невдовзі висихала, а калюжі в кімнатах весь час збільшувались. Це затоплення домашнього вогнища дуже подобалося моєму батькові, бо нагадувало йому облогу Леріди, коли він провів три тижні, стоячи по пояс у воді.
Незважаючи на такі милі спогади, він, однак, постарався знайти сухе місце для ліжка своєї дружини. У великій вітальні був фламандський камін, біля якого могли цілком зручно грітися п’ятнадцять осіб. Виступаюче склепіння цього каміна утворювало свого роду дах, підпертий з кожного боку двома невеличкими колонами. Димар тоді забили, а під цим дахом поставили ліжко моєї матері, столик і один стілець; оскільки ж основа каміна була на фут вище рівня підлоги, то становила свого роду острівець, недосяжний для повені.
Батько оселився в протилежному кінці кімнати на двох столах, поєднаних дошками, і обидва ліжка з’єднував міст, зміцнений посередині чимось на кшталт греблі зі скринь і ящиків. Ця споруда була створена в перший же день після приїзду до замку, а рівно через дев’ять місяців прийшов на світ я.
У той час, коли йшло таке активне облаштування нашого житла, батько отримав листа, який наповнив його радістю. У тому листі маршал, герцоґ де Таванн, просив його поради в певній справі честі, яка всьому трибуналу здалася надто важкою для прийняття рішення. Батько з такою радістю прийняв цей доказ особливої прихильності, що вирішив дати з цієї нагоди великий бал для сусідів. Але оскільки ніяких сусідів у нас не було, то весь бал звівся до фанданґо, виконаного моїм фехтувальником і сеньйорою Фраске, головною камеристкою моєї матері.
У відповіді на лист маршала мій батько просив, щоб йому в майбутньому присилати, по можливості, витяги з вироків трибуналу. Ця ласка була йому дарована, і відтоді він на початку кожного місяця отримував великий сувій паперів, якого протягом чотирьох тижнів вистачало для домашніх розмов і бесід біля каміна зимовими вечорами, а влітку — на двох лавках, приставлених до замкової брами.
Коли я вже відчутно давав знати, що готовий народитися, батько постійно розмовляв з моєю матір’ю про сина, якого він чекав, і про вибір хрещеного батька. Мати пропонувала герцоґа де Таванна або маркіза д’Юрфе; батько погоджувався, що це було б для нас великою честю, але висловлював побоювання, чи не вважатимуть ці панове, що виявляють нам надто велику честь. Керуючись обґрунтованою обережністю, він схилявся до шевальє де Бельєвра, який зі свого боку з пошаною і вдячністю прийняв запрошення.
І нарешті я з’явився на світ. На третьому році життя я вже вимахував маленькою рапірою, в шість років, не зморгнувши, стріляв з пістолета. Мені вже було майже сім, коли мій хрещений батько приїхав до нас у відвідини. Шевальє за цей час одружився в Турне й мав там посаду лейтенанта конетаблії і референдарія в справах честі. Ці звання збереглися ще від часів судів божих, потім їх віддали суду честі маршалів Франції.
Пані де Бельєвр була дуже слабкого здоров’я, і чоловік возив її на води в Спа. Обоє вони надзвичайно мене полюбили, а оскільки не мали власних дітей, то умовили мого батька довірити їм моє виховання, яке не могло бути достатньо вишуканим у безлюдній околиці, де ми жили. Батько охоче пристав на їхнє прохання, особливо заохочений посадою референдарія в справах честі, яка обнадіювала його, що в домі Бельєврів я завчасу засвою засади, що визначатимуть дальшу мою поведінку.
Спочатку хотіли, щоб мене супроводжував Ґарсіас Ієрро, бо мій батько завжди вважав, що найшляхетніший поєдинок — коли в правій руці шпага, а в лівій кинджал. У Франції зовсім не знали такого способу фехтування. Однак оскільки батько вже звик щоранку фехтувати з Ґарсіасом під замковим муром, і ця забава стала потрібною для його здоров’я, то він вирішив залишити фехтувальника у себе.
Збиралися також відправити зі мною теолога Іньїґо Велеса, але оскільки мати й досі вміла говорити лише по-іспанськи, то не годилося позбавляти її духівника, який знав цю мову. Так я виявився розлученим з двома людьми, яких ще до мого народження призначили мені у вчителі. Проте дали мені слугу-іспанця, щоб у його товаристві я не забув рідної мови.
Я виїхав з хрещеним батьком до Спа, де ми провели два місяці; звідти подалися до Голландії і нарешті під кінець осені повернулися в Турне. Шевальє де Бельєвр повністю виправдав довіру мого батька й протягом шести років не щадив зусиль, щоб завчасу зробити з мене зразкового військового. Під кінець шостого року мого перебування в Турне померла пані де Бельєвр. Її чоловік покинув Фландрію і переїхав у Париж, мене ж відкликали до батьківського дому.
Внаслідок дощової погоди я мав обтяжливу подорож. Коли через дві години після заходу сонця я приїхав до замку, то застав усіх жильців біля великого каміна. Батько хоча й був ощасливлений моїм приїздом, не виявляв, однак, ознак радості, боячись, щоб не завдати шкоди тому, що ви, іспанці, називаєте «la gravedad»[7], мати ж зустріла мене зі сльозами. Теолог Іньїґо Велес привітав мене благословенням, а фехтувальник Ієрро одразу подав мені рапіру. Я тут же напав на нього й наніс кілька уколів, які дали всім присутнім уявлення про мою незвичайну спритність. Батько, будучи неабияким знавцем, одразу змінив холодність на повну розчуленість.
Накрили вечерю, і всі весело сіли до столу. Після вечері всі знову зібралися біля каміна, і батько сказав теологу:
— Преподобний дон Іньїґо, зроби мені таку ласку, принеси велику книгу з незвичайними оповіданнями і прочитай нам яке-небудь.
Теолог пішов до своєї кімнати й невдовзі повернувся з величезним фоліантом, оправленим у білий пергамент, який вже пожовк від старості. Він навмання відкрив книгу й почав читати:
Жив якось багато років тому в італійському місті, що зветься Равенна, молодик по імені Трівульціо, пристойний, багатий, але водночас напрочуд зарозумілий. Равеннські дівчата виглядали крізь вікна, щоб побачити, як він проходить вулицею, але жодна не могла справити на нього враження. Якщо ж якась випадково подобалася йому, він мовчав, побоюючись, що своїм почуттям виявить їй надто велику честь, Нарешті краса молодої Ніни деі Джерачі перемогла його пиху, і Трівульціо освідчив їй своє кохання. На це Ніна відповіла, що він виявляє їй велику честь, але вона з дитинства кохає свого родича Тебальда деі Джерачі й, мабуть, до смерті не перестане його кохати. Після такої несподіваної відповіді Трівульціо вийшов, виявляючи ознаки оприскливої роздратованості.
Тижнем пізніше, а було це якраз у неділю, коли всі жителі Равенни поспішали до собору Святого Петра, Трівульціо пізнав у натовпі Ніну, яка йшла під руку зі своїм родичем. Він огорнувся плащем і поспішив за ними.
У соборі, де не можна було закривати плащем обличчя, закохані легко могли помітити, що Трівульціо переслідує їх, але так сильно були захоплені коханням, що навіть не слідкували за службою, що, правду кажучи, є великим гріхом. Тим часом Трівульціо сів за ними на лавці, слухав їхні розмови й розпалював у собі озлоблення. У той момент священик вийшов на амвон і промовив:
— Любі браття, оголошую вам про заручини Тебальда й Ніни деі Джерачі. Чи хтось із вас має щось проти цього шлюбу?
— Я проти! — крикнув Трівульціо і в ту ж мить завдав обом закоханим кільканадцять ударів стилетом.
Його намагалися затримати, але він знову схопився за стилет, вирвався з собору, потім з міста і втік до Венеції. Трівульціо був пихатий і розбещений долею, але душу мав чулу; докори сумління помстилися йому за нещасних жертв. Він бурлакував з міста до міста й життя проводив у розпачі. Через кілька років його родичі залагодили усю справу, і він повернувся до Равенни; проте це був уже не той самий молодик, який світився щастям і пиндючився своєю вродою. Він змінився так сильно, що власна годувальниця не могла його пізнати.
У перший же день після приїзду Трівульціо одразу запитав про могилу Ніни. Йому сказали, що вона разом із коханим була похована в соборі Святого Петра, тут же поряд із місцем, де їх убито. Тремтячи, Трівульціо пішов у собор, упав на могилу й залився ревними сльозами. Незважаючи на біль, який нещасний убивця відчув у ту мить, сльози принесли йому полегшення; він віддав свій гаман ключарю й отримав дозвіл приходити до собору, коли йому тільки хотітиметься. Відтоді він приходив щовечора, і ключар так звик до нього, що не звертав уже ніякої уваги.
Одного вечора Трівульціо, безсонно провівши попередню ніч, заснув на могилі, а коли прокинувся, то виявив, що собор уже замкнений, і вирішив хоробро провести ніч у місці, яке так узгоджувалось із його глибоким сумом. Він слухав, як били години одна за другою, і шкодував лиш, що кожен останній звук не є останньою хвилиною його життя.
Нарешті пробила північ. Відчинилися двері до ризниці, й Трівульціо побачив ключаря, який увійшов з ліхтарем в одній і мітлою в другій руці. Це був не звичайний ключар, а кістяк; він, щоправда мав трохи шкіри на обличчі й щось на кшталт запалих очей, але стихар, який прикривав його, виразно показував, що на кістках зовсім не було тіла.
Жахливий ключар поставив ліхтар на великому вівтарі й позапалював свічки, як до вечерні; потім почав підмітати собор і протирати лавки, пройшов навіть кілька разів коло Трівульціо, але начебто не помітив його. Нарешті він наблизився до дверей ризниці й став дзвонити в маленький дзвін; на той звук розкрилися гробниці, вийшли померлі, завинуті в савани, й затягли похмуру літанію.
Після того, як якийсь час вони співали, один з померлих, який мав на собі стихар і єпитрахиль, вийшов на амвон і промовив:
— Любі браття, оголошую вам про заручини Тебальда і Ніни деі Джерачі. Проклятий Трівульціо, чи маєш ти щось проти цього?
Тут мій батько перервав теолога і, звертаючись до мене, запитав:
— Сину мій Альфонсе, а ти злякався б, якби був на місці Трівульціо?
— Дорогий батьку, — відповів я, — гадаю, що злякався б страшенно.
На ці слова батько підхопився, охоплений несамовитим гнівом, підбіг до шпаги й хотів мене нею прибити до стіни.
Присутні кинулися поміж нас і якось зуміли його заспокоїти. Сівши на своє місце, він гнівно подивився на мене й сказав:
— Син, негідний свого батька, твоя ганьба певною мірою покрила весь полк валлонської гвардії, куди я збирався тебе віддати.
Після цих гірких докорів, коли я думав, що помру від сорому, настало глибоке мовчання. Ґарсіас перший перервав його й, звертаючись до мого батька, сказав:
— Чи не краще було б, ясновельможний пане, якби замість усього цього переконати сина вашої милості, що немає на світі ні привидів, ні упирів, ні покійників, які співають літанії. Тоді він, без сумніву, не тремтів би від згадок про них.
— Сеньйоре Ієрро, — ущипливо відповів мій батько, — ти забуваєш, що вчора я мав честь показувати вам історію про духів, власноручно написану моїм прадідом.
— Я ніяким чином, — відповів Ґарсіас, — не сумніваюся в правдомовності прадіда ясновельможного пана.
— Як це розуміти, — сказав батько, — «ніяким чином не сумніваюся в правдомовності»? Хіба ти не знаєш, що цей вираз явно припускає твій сумнів у правдомовності мого прадіда?
— Ясновельможний пане, — продовжував Ґарсіас, — я знаю, що я надто незначна особа, аби ясновельможний прадід вашої милості міг вимагати від мене якої-будь сатисфакції.
Тоді мій батько, маючи ще страшніший вигляд, закричав:
— Ієрро! Хай тебе Бог боронить від виправдовувань, бо вони допускають можливість образи.
— У такому разі, — сказав Ґарсіас, — мені залишається лише покірно піддатися покаранню, яке ваша милість від імені вашого прадіда зволить мені визначити. Тільки покірно благаю, щоб для захисту гідності моєї професії кара ця була мені визначена нашим духівником; у цей спосіб я могтиму вважати її церковною покутою.
— Це непогана думка, — сказав батько, помітно заспокоївшись. — Пам’ятаю, що колись я написав трактат про сатисфакцію в тому випадку, коли поєдинок не може мати місця; я мушу краще над цим подумати.
Батько спочатку начебто глибоко замислився над цим, але переходячи від одних зауважень до інших, він нарешті заснув у своєму кріслі. Моя мати й теолог давно вже спали, незабаром і Ґарсіас пішов за їх прикладом. Я тоді пішов до своєї кімнати, і так минув перший день після мого повернення до батьківського дому.
На другий день я зранку фехтував з Ґарсіасом, потім пішов на полювання, а після вечері, коли всі зібралися біля каміна, батько знову послав теолога по велику книгу. Преподобний приніс її, навмання відкрив і почав читати наступне:
В італійському місті, що зветься Феррара, жив колись молодик по імені Ландольфо. Це був розпусник без честі й совісті, який викликав жах у всіх побожних мешканців. Цей негідник найохочіше перебував у товаристві розпусних жінок; він знав їх усіх, але жодна не подобалася йому так, як Біанка де Россі, оскільки вона перевищувала всіх інших у розпутності.
Біанка була не тільки розпусною, жадібною до золота й зіпсованою до глибин душі, вона до того ще й завжди вимагала, щоб її коханці опускалися до її рівня ганебними вчинками. Одного дня вона зажадала від Ландольфо, щоб той привів її на вечерю до матері й сестри. Ландольфо одразу пішов до матері й розповів їй про цей намір, так наче не бачив у цьому нічого непристойного. Бідна мати залилася слізьми й заклинала сина, щоб він зглянувся на добру славу сестри. Ландольфо залишився глухим до тих прохань і тільки пообіцяв зберегти це, по можливості, в таємниці, після чого пішов і привів Біанку в дім. Мати з сестрою прийняли цю безчесну значно краще, ніж вона заслуговувала, але Біанка, бачачи їх доброту, ще й подвоїла зухвалість, почала говорити про непристойні речі й давати сестрі свого коханця поради, без яких та цілком би обійшлася. Нарешті вона відправила обох із кімнати, заявивши, що хоче залишитися з Ландольфо сам на сам.