На другий день безсоромниця рознесла цю історію по всьому місту, так що протягом кількох днів ні про що інше не говорили. Незабаром звістка про цей випадок дійшла до Одоардо Зампі, брата матері Ландольфо. Одоардо аж ніяк не був людиною, яка безкарно зносить образи; він заступився за свою сестру й наказав того самого дня убити негідну Біанку. Коли Ландольфо вибрався до своєї коханки, він знайшов її неживу й усю закривавлену. Невдовзі він довідався, що це справа його дядька, тож побіг, щоб відплатити йому, але вірні друзі, які оточували Одоардо, ще й посміялися з його безсилої злості.
Ландольфо, не знаючи, на кому зірвати свою лють, побіг до матері, щоб її вилаяти. Бідна жінка якраз сідала з донькою до вечері й, бачачи, що прийшов син, запитала, чи й сьогодні Біанка прийде до столу.
— Ох, якби вона могла прийти, — крикнув Ландольфо, — і забрати тебе до пекла разом з усією родиною Зампі!
Нещасна мати впала на коліна, волаючи:
— Великий Боже, прости йому його блюзнірство!
У цю мить з грюком відчинилися двері, й усі побачили, як заходить страшна примара, вся вкрита ранами від стилету, в якій, однак, не можна було не пізнати труп Біанки.
Мати й сестра Ландольфо почали ревно молитися, і Бог дарував їм ласку, дозволивши витримати це жахливе видовище й не вмерти від страху.
Примара наблизилась повільними кроками й сіла до столу, наче хотіла повечеряти. Ландольфо з відвагою, якою саме тільки пекло могло його надихнути, підсунув їй полумисок.
Примара відкрила таку велику пащу, що здавалося, ніби голова в неї розпадається надвоє, і дихнула червоним вогнем; потім простягла обсмалену руку, схопила шматок, проковтнула його, і тут же почули, як він падає під стіл. У цей спосіб вона пожерла весь полумисок, однак усі шматки попадали під стіл. А потім, звернувши жахливі очі на Ландольфо, промовила:
— Ландольфо, якщо я вже в тебе повечеряла, то ніч проведу також з тобою. Ходімо тепер до ліжка.
Тут мій батько, перервавши духівника, обернувся до мене й сказав:
— Альфонсе, сину мій, а ти б злякався, якби був на місці Ландольфо?
— Любий батьку, — відповів я, — присягаюся, що зовсім би не злякався.
Ця відповідь потішила мого батька; весь вечір він був веселий і радісно на мене поглядав.
Так ми проводили дні, один за другим, з тією лиш різницею, що взимку сиділи біля каміна, а влітку на лавці, приставленій до замкової брами. Шість років минуло в цьому солодкому спокої, і коли я зараз пригадую їх, то мені здається, що кожен рік тривав не довше години.
Коли мені виповнилося сімнадцять років, батько задумав віддати мене в полк валлонської гвардії і з цією метою написав кільком давнім друзям, на яких найбільше розраховував. Ці достойні й шановані люди поєднали свої зусилля й отримали для мене патент капітана. Батько, діставши цю звістку, так був нею зворушений, що всі боялися за його життя; незабаром, однак, він прийшов до себе й відтоді займався тільки підготовкою до мого від’їзду. Він хотів, щоб я плив морем, а висадившись у Кадиксі, одразу представився дону Енріке де Са, наміснику провінції, який найбільше зробив для отримання мною звання. Коли поштова карета вже в’їхала на замкове подвір’я, батько завів мене до себе в кімнату й, замкнувши як слід двері, сказав:
— Любий Альфонсе, я хочу довірити тобі таємницю, яку отримав від свого батька, а ти перекажеш її своєму синові, якщо визнаєш його гідним її.
Я був переконаний, що таємниця стосувалася якогось захованого скарбу, тому відповів, що завжди вважав золото тільки засобом, який допомагає приходити на допомогу нещасним.
— Ти помиляєшся, любий Альфонсе, — відповів батько, — тут аж ніяк не йдеться про золото чи срібло. Я хочу навчити тебе невідомому тобі досі прийому, за допомогою якого, відбиваючи удар і імітуючи випад збоку, ти завжди виб’єш у супротивника зброю з рук.
Говорячи це, він узяв рапіри, навчив мене цьому прийому, поблагословив на дорогу й відвів до карети. Я обійняв матір і за мить вже покинув батьківський замок.
Я вирушив сушею аж до Фліссінґена, там сів на корабель і зійшов на берег у Кадиксі. Дон Енріке де Са зайнявся мною, наче я був його рідним сином, допоміг мені пристойно екіпіруватися й порадив двох слуг, один з яких звався Лопес, а другий — Москіто. З Кадикса я прибув до Кордови, потім до Андухара, звідки вирішив поїхати дорогою через Сьєрра-Морену. На моє нещастя, біля джерела Лос-Алькорнокес обидва слуги покинули мене. Незважаючи на це, я того ж дня дістався до Вента-Кемади, а вчора увечері — до твоєї келії.
— Любий сину, — промовив пустельник, — твоя історія дуже зацікавила мене, і дякую тобі, що ти погодився мені її розповісти. Тепер я зі способу твого виховання бачу, що страх для тебе — почуття зовсім невідоме, але оскільки ти провів ніч у Вента-Кемаді, я побоююся, чи не чіплялися там до тебе двоє повішеників і щоб тебе колись не спіткала сумна доля безумного Пачеко.
— Отче, — відповів я, — довго я думав цієї ночі про пригоди сеньйора Пачеко. Хоч він і має в тілі диявола, але він дворянин, тому я не думаю, аби все, що він говорить, не було найчистісінькою правдою. Однак, з іншого боку, наш замковий духівник Іньїґо Велес присягався мені, що хоча раніше й зустрічалися біснуваті, особливо в перші віки християнства, зате сьогодні їх вже немає зовсім, а його запевнення здаються мені тим важливішими, що батько наказав мені в усьому, що стосується нашої релігії, сліпо вірити преподобному Велесу.
— Як це? — здивувався пустельник. — Хіба ти не бачив жахливої постаті цього безумця, якому дияволи викололи одне око?
— Звичайно, отче, однак сеньйор Пачеко міг і в інший спосіб подібним чином скалічитися. Врешті-решт, стосовно таких речей я завжди звертаюся до людей, які знають більше за мене. Мені вистачає, що я не боюся ніяких примар і упирів. Однак, якщо ти хочеш заради спокою моєї душі дати мені якусь святу реліквію, присягаюся носити її з вірою і шаною.
Пустельник начебто усміхнувся моїй простоті, а потім сказав:
— Бачу, сину мій, що ти ще зберігаєш віру, але боюся, щоб ти не втратив її пізніше. Ці Ґомелеси, від яких ти походиш по матері, лише віднедавна є християнами, а деякі навіть, як здається, в глибині серця визнають іслам. У разі, якби тобі запропонували незліченні багатства за умови переходу в їхню віру, що б ти тоді зробив?
— Не прийняв би, — відповів я, — бо вважаю, що зречення віри чи здача прапора в усіх випадках може принести лиш ганьбу.
Тут пустельник знову неначе усміхнувся й сказав:
— Я з сумом помічаю, що твої чесноти основуються на надто перебільшеному почутті честі, й застерігаю тебе, що сьогодні в Мадриді вже не буває стільки поєдинків, скільки їх бувало за часів твого батька. Крім того, чесноти сьогодні спираються на інші, значно тривкіші засади. Але не хочу тебе більше затримувати, бо перед тобою ще довга дорога, поки ти дістанешся до Вента-де-Пеньйон, тобто Корчми-під-Скелею. Корчмар живе там, незважаючи на розбійників, бо сподівається на захист циганів, які стоять недалеко табором. Післязавтра ти приїдеш до Вента-де-Карденас і тоді вже будеш за Сьєрра-Мореною. Біля сідла ти знайдеш харчі на дорогу.
Сказавши це, пустельник чуло обійняв мене, але не дав жодної реліквії для збереження душевного спокою. Я не хотів нагадувати йому й, скочивши на коня, покинув скит.
Дорогою я роздумував над деякими зауваженнями пустельника, бо не міг збагнути, яким чином чесноти можуть спиратися на міцнішу основу, ніж почуття честі, яка, як я гадав, сама містить у собі всі чесноти.
Я саме замислився над цим, як раптом якийсь вершник виїхав з-за скелі, загородив мені дорогу й запитав:
— Це тебе, сеньйоре, звуть Альфонс ван Ворден?
Я відповів, що саме так.
— У такому разі арештую тебе ім’ям короля й найсвітлішої інквізиції; прошу віддати мені шпагу.
Я мовчки виконав його вимогу, а тоді вершник свиснув, і я виявився оточений з усіх сторін озброєними людьми. Вони накинулися на мене, зв’язали мені ззаду руки, пустилися манівцями в гори, і через годину їзди я побачив перед собою укріплений замок. Спустили підйомний міст, і ми в’їхали у двір. Коли ми опинилися біля замкової вежі, мене бічними дверцятами увіпхнули до льоху, навіть не подумавши розв’язати.
В’язниця була зовсім темною; оскільки я не міг витягнути перед собою рук, то боявся ходити, бо міг би вдаритись головою об стіну. Тому я всівся на тому місці, де мене залишили, і — як легко зрозуміти — почав роздумувати над причинами такого грубого зі мною поводження. Я одразу ж подумав, що інквізиція схопила Еміну й Зібельду, і що негритянки розповіли про все, що сталося у Вента-Кемаді.
У такому випадку мене, безумовно, запитають про прекрасних африканок. Переді мною було два шляхи: або зрадити своїх родичок і зламати дане їм слово честі, або заперечити знайомство з ними. Дотримуючись другого шляху, я б забрів на манівці безсоромної брехні. Добре над усім цим подумавши, я вирішив зберігати повне мовчання й на будь-які запитання не відповідати ні слова.
Позбувшись цих сумнівів, я почав міркувати про події двох попередніх днів. Я був твердо переконаний, що мав справу з жінками з плоті й крові, якесь таємне почуття, сильніше від будь-яких уявлень про могутність злих духів, підтримувало мене в цьому переконанні; однак мене обурювала негарна витівка з перенесенням мене під шибеницю.
Так минали години. Мене почав мучити голод; знаючи, що у в’язницях не бракує хліба й глечиків з водою, я почав шукати ногами, чи не знайду якої поживи. І дійсно, я незабаром домацався до якоїсь півкулі, яка й справді виявилася хлібом. Ішлося тільки про те, яким чином підняти її до рота. Тоді я ліг біля хліба й спробував ухопити його зубами, але він раз за разом вислизав у мене через брак опору; тоді я спромігся приперти його до стіни й, виявивши, що буханець розрізаний посередині надвоє, спромігся його надгризти. Якби не здогадалися розрізати хліб, мені б ніколи не вдалося від нього відкусити. Потім я домацався до глечика, але знову ніяк не міг його нахилити до рота. Власне кажучи, ледь я змочив горло, як уся вода вилилася на землю. Ведучи пошуки далі, я знайшов у кутку оберемок соломи й ліг. Руки мені зв’язали так майстерно, що я не відчував ніякого болю і невдовзі заснув.
День четвертий
Мені здавалося, що я проспав уже кілька годин, коли мене несподівано розбудили. Я побачив, як заходить монах з ордена святого Домініка, а за ним кілька осіб дуже неприємного вигляду. Деякі з них несли смолоскипи, інші — зовсім невідомі мені знаряддя, що служили, певно, для тортур.
Я пригадав собі своє недавнє рішення й збирався ні на йоту від нього не відступати. Я подумав про свого батька; щоправда, його ніколи не катували, але я знав, що під час численних і болючих хірургічних операцій, які він переніс, батько ні разу навіть не скрикнув.
— Я піду за його прикладом, — сказав я собі, — не вимовлю ні слова, навіть не зітхну.
Інквізитор наказав принести собі крісло, сів біля мене, прибрав лагідний і солодкий вигляд і озвався такими словами:
— Дорогий мій і любий сину, подякуй небу, яке привело тебе в цю в’язницю. Але які ти дав для цього підстави? Який гріх вчинив? Висповідайся, в сльозах і покорі шукай заспокоєння на моєму лоні. Ти мовчиш — шкода, сину мій, погано ти робиш, дуже погано. Ми, згідно з нашими правилами, не допитуємо винуватих. Ми залишаємо їм свободу оскаржувати самих себе. Таке визнання, нехай і дещо вимушене, має також свою добру сторону, особливо коли винуватий називає своїх співвинуватців. Ти продовжуєш мовчати? Тим гірше для тебе; бачу, що я сам повинен наставити тебе на вірний шлях. Чи знаєш ти двох африканських принцес, а радше двох негідних чарівниць, двох мерзенних відьом, сущих дияволиць? Мовчиш? — Нехай же введуть тих двох інфант з двору Люцифера.
Тут ввели обох моїх родичок з руками, як і у мене, зв’язаними за спиною, після чого інквізитор говорив далі так:
— Ну, як, сину мій коханий, пізнаєш їх? Продовжуєш мовчати? Любий сину, хай тебе не лякає те, що я тобі скажу. Тобі справлять тут невеликий біль; бачиш ці дві дошки? Тобі вкладуть ноги між ці дошки й прив’яжуть їх мотузами, потім молотом заб’ють тобі між колінами ось такі клинці. Спершу ноги в тебе набрякнуть, потім кров присне з великих пальців, а з інших повідпадають нігті; підошви в тебе полопаються і витече жир, перемішаний із роздушеним м’ясом. Це тебе вже більше болітиме. Ти все ще мовчиш? Маєш рацію, це лиш підготовчі катування. Незважаючи на це, ти усе ж зомлієш, але невдовзі за допомогою цих солей і спиртів прийдеш до тями. Тоді тобі витягнуть клинці й заб’ють оці, більші. Першим ударом тобі розтрощать коліна й кістки, після другого ноги полопаються в тебе повздовж, виприсне мозок з кісток і разом із кров’ю заплямить цю солому. Ти вперто продовжуєш мовчати? Добре, нехай йому стиснуть пальці.
На ці слова кати схопили мене за ноги й поклали між двома дошками.
— Не хочеш говорити? — всуньте клинці!.. Мовчиш? — Підніміть молоти!..
У цю мить почулися численні постріли. Еміна крикнула:
— О Пророку! Ми врятовані! Зото йде нам на поміч.
Зото увійшов з юрбою своїх, викинув за двері катів і прикував інквізитора до залізного кільця, вбитого у в’язничний мур. Потім розв’язав мене й обох мавританок. Як тільки дівчата відчули, що руки в них вільні, вони одразу закинули мені їх за шию. Нас розтягли. Зото наказав мені сідати на коня й рушати вперед, обіцяючи що невдовзі поспішить за мною разом із жінками.
Аванґард, з яким я вирушив, складався з чотирьох вершників. На світанку у відлюдному місці ми поміняли коней; потім пробиралися верхівками й схилами крутих гір.
Близько четвертої пополудні ми опинилися серед скелястих печер, де мали намір переночувати. Я тішився, що сонце ще не зайшло, бо вид був чудовий, особливо для мене, який бачив досі тільки Арденни і Зеландію. У моїх ніг простягалася чарівна Веґа-де-Ґранада, яку мешканці того краю вперто називали «la Nuestra Vegilla»[8]. Я бачив її усю: шість її міст і сорок сіл, звивисте русло Хенілу, водограї, що спадали з вершин Альпухари, тінисті гаї, альтани, доми, сади й безліч сільських садиб. Зачарований чудесним видом стількох речей, зібраних разом, я всі свої відчуття зосередив у зорові. В мені прокинувся любитель природи, і я зовсім забув про своїх родичок, які незабаром прибули в паланкінах, несених кіньми. Коли вони всілися на подушках, розкладених у печері й дещо відпочили, я звернувся до них:
— Мої сеньйорити, я аж ніяк не жаліюся на ніч, проведену у Вента-Кемаді, але щиро визнаю, що спосіб, у який я її завершив, був мені дуже не до смаку.
— Оскаржуй нас, Альфонсе, — сказала Еміна, — лише в приємній частині твоїх снів. Зрештою, на що ти нарікаєш? Хіба ти не дістав нагоди виявити нелюдську хоробрість?
— Як це? — перервав я її. — А хтось мав би сумніватися в моїй хоробрості? Якби я побачив такого, то бився б з ним на плащі чи з хусткою в зубах.
— На плащі, з хусткою в зубах? Я не знаю, що ти маєш на увазі, — відповіла Еміна. — Є речі, про які я не можу тобі говорити. Є навіть такі, про які я сама досі нічого не знаю. Я тільки виконую накази глави нашого роду, наступника шейха Масуда, який володіє таємницею Кассар-Ґомелеса. Можу лиш тобі сказати, що ти наш близький родич. Оїдор Ґранади, батько твоєї матері, мав сина, який став гідним відкриття йому таємниці, прийняв віру Пророка й пошлюбив чотирьох дочок дея, що правив тоді в Тунісі. Тільки наймолодша з них мала дітей, і якраз вона була нашою матір’ю. Незабаром після народження Зібельди мій батько й три його дружини померли від епідемії, яка в той час спустошувала береги Берберії. Але залишмо в спокої речі, про які ти сам пізніше докладно довідаєшся. Поговорімо про тебе, про вдячність, яку ми тобі винні, а радше про наше захоплення твоєю відвагою. З якою байдужістю дивився ти на підготовку до катувань! Яку незворушну вірність зберіг своєму слову! Так, Альфонсе, ти перевищив усіх витязів нашого роду, і ми відтепер належимо тобі.
Зібельда, яка не переривала сестру, коли розмова велася про поважні речі, — вступала в свої права, коли наставали чуттєві хвилини. Я аж купався в лестощах, догоджаннях і був задоволений собою та іншими.