— Тож вам сукня сподобалась! — згукнула Ізіда.
— Вона дуже зваблива, — повторив Колен. — А коли туди руку просунути, там ніхто не вкусить?
— На це не сподівайтеся, — відказала Ізіда, вивільнившись. Тоді взяла Колена за руку й повела до центру впрівання. Вони натикалися на нових прибульців загостреної статі, ковзнули в коридор і потрапили до загального гурту через двері їдальні.
— Слухай! — похопився Колен. — Аліса і Шик уже тут?
— Так, — кивнула Ізіда. — Ходімо, я вас познайомлю…
З пересічною дівчиною цілком варто було знайомитись.
Вирізнялася, проте, дівчина у вовняній сукні барви зеленого мигдалю з великими позолоченими керамічними гудзиками, на спині в неї видніла вставка своєрідної форми.
— Познайомте мене насамперед із цією, — попросив Колен.
Ізіда струснула Колена, аби він угамувався:
— Може, вже годі дурниць?
Колен тим часом накинув оком уже на іншу і смикнув свого проводиря за руку.
— Це Колен, — сказала Ізіда. — Колене, знайомтеся, це Хлоя.
Колен проковтнув слину. Йому дерло в горлі, немов він наївся перепечених пиріжків.
— Добридень, — сказала Хлоя.
— Добр… А вас уже аранжував Дюк Еллінгтон? — запитав Колен і мерщій утік, бо в нього з’явилась переконаність, ніби він бовкнув дурницю.
Шик зловив Колена за полу курточки.
— Куди це ти так поспішаєш? Ти що, вже тікаєш звідси? Подивись!..
Шик витяг із кишені невелику книжечку в червоній сап’яновій палітурці.
— Це перше видання Партрових «Парадоксів блювотини».
— Ти його все-таки знайшов? — запитав Колен. Тоді згадав, що тікає, і втік.
Дорогу йому заступила Аліса.
— Отже, ви тікаєте, не потанцювавши зі мною жодного разу? — запитала вона.
— Перепрошую, — мовив Колен, — я повівся мов йолоп і мені соромно залишатись.
— А проте, коли на вас так дивляться, ви просто змушені скоритися…
— Алісо, — застогнав Колен, обійнявши дівчину і потершись щокою об Алісині коси.
— Що, мій друже?
— А нехай йому грець! Чортова оказія! Нехай йому біс! Бачите он ту дівчину?
— Хлою?
— Ви знаєте її? — запитав Колен. — Я бовкнув їй дурницю і через те й утікаю.
Він не додав, що у нього в грудях немов грає німецький військовий оркестр, з усіх звуків якого долинає тільки гупання великого барабана.
— Правда ж, вона гарненька? — запитала Аліса.
У Хлої були червоні вуста, брунатні коси, щасливе обличчя, а її одяг не мав ніякого значення.
— Я ніколи не наважуся! — зітхав Колен. А потім залишив Алісу й пішов запрошувати Хлою. Дівчина глянула на нього, засміялась і поклала йому на плече праву руку. Колен відчув на шиї її холодні пальці. Він зменшив відстань між своїм і Хлоїним тілом з допомогою скорочення правого двоголового м’яза плеча, сигнал надійшов від мозку вздовж пари розважливо вибраних черепних нервів.
Хлоя знову подивилась на Колена. Очі в неї були сині. Вона струснула головою, відкидаючи назад лискучі кручені коси, і рішуче й твердо притулилася скронею до Коленової щоки.
Навколо залягла густа тиша, все інше — і товариство, і світ — стало безвартісним.
Але, як і слід сподіватися, платівка зупинилася. Тільки тоді Колен повернувся до справжньої реальності й помітив, що стеля має просвіти, крізь які зазирають пожильці з верхнього поверху, що підніжжя стін укриває густа облямівка болотних півників, що з отворів, просвердлених тут і там, вириваються струмені барвистого газу і що його приятелька Ізіда стоїть перед ним і пропонує йому тістечка на герцинському тарелі.
— Дякую, Ізідо, — відмовилась Хлоя, струснувши кучерями.
— Дякую, Ізідо, — мовив Колен, беручи невеличкий еклер, що мав два балкони і еркер.
— Ви даремно не взяли, — сказав він Хлої. — Вони дуже смачні.
І одразу ж закашлявся, бо, на лихо, наколовся на їжакову голку, запечену в тістечку.
Хлоя розсміялася, показавши гарненькі зубки.
— Що сталося?
Колен був змушений покинути її і відступити вбік, щоб уволю накашлятись; зрештою йому стало легше. Надійшла Хлоя з двома келишками.
— Випийте, — запропонувала вона, — це вас покріпить.
— Дякую, — зворушився Колен. — Це шампанське?
— Це суміш.
Колен ковтнув чималеньку порцію й захлинувся. Хлоя аж нетямилася з реготу. До них підійшли Шик і Аліса.
— Що з ним сталося? — поцікавився Шик.
— Він не вміє пити!
Аліса поплескала Колена по спині, і здалося, немов залунав балійський гонг. Усі враз припинили танцювати й пішли до столу.
— От і чудово, — мовив Шик. — Нарешті ніхто не заважатиме. А що, як поставити гарну платівку? — підморгнув він Коленові.
— Може, станцюємо навскосяк, — запропонувала Аліса.
Шик став порпатись у купі платівок біля програвача.
— Шику, танцюй зі мною, — сказала йому Аліса.
— Ось зараз, тільки платівку поставлю.
То було буги-вуги.
Хлоя чекала.
— Невже ви зараз затанцюєте навскосяк? — вражено запитав Колен.
— Чом би й ні? — здивувався Шик.
— Не зважайте на них, — сказав Колен Хлої і, легенько нахиливши голову, поцілував її між вушком і плечем. Дівчина здригнулась, проте голову не відсмикнула. Колен тим паче не відводив уст.
Натомість Аліса й Шик чудово витанцьовували навскосяк у негритянському стилі.
Платівка крутилась дуже швидко. Аліса вивільнилась і почала шукати, що ставити далі. Шик повалився на диван. Виявилось, що перед ним стоять Колен і Хлоя. Шик схопив їх за ноги і вони впали біля нього.
— Ну що, голуб’ята, — спитав Шик, — усе гаразд?
Колен сів, а Хлоя затишно вмостилась біля нього.
— Правда, ця дівчина дуже мила? — заговорив знову Шик.
Хлоя всміхнулася. Колен промовчав, але обняв Хлою за плечі і знічев’я став гратися першим гудзиком її сукні, що розстібалася спереду.
Підійшла Аліса.
— Шику, посунься, я хочу сісти між Коленом і тобою.
Аліса дуже вдало вибрала платівку. То була «Хлоя» в аранжуванні Дюка Еллінгтона. Колен покусував Хлоїні коси біла вушка й бурмотів:
— Це стеменно ви.
Перш ніж Хлоя встигла відповісти, всі знову пустилися в танець, урешті усвідомивши, що сідати до столу ще рано.
— Ох, — застогнала Хлоя, — який жаль!
12
— Ти з нею ще зустрінешся? — спитав Шик.
Друзі сиділи перед останнім витвором Ніколя — гарбузом із горіхами.
— Не знаю, — вагався Колен. — Я не знаю, що діяти. Адже, гадаю, ти знаєш, вона дуже добре вихована. Тоді в Ізіди вона випила так багато шампанського…
— Це їй вельми пасувало, — мовив Шик. — Вона дуже мила. Тільки не кривися отак! Ти лишень подумай про те, що я сьогодні знайшов видання Партрової «Проблеми вибору перед нудотою» на рулоні немережаного туалетного паперу…
— А де ти береш такі гроші? — запитав Колен.
Шик спохмурнів.
— Це мені обійшлося дуже дорого, але я вже не можу не купувати. Партр потрібен мені. Адже я збирач. Мені потрібне все, що він пише.
— Але ж він пише без упину, — зауважив Колен. — Партр щотижня публікує принаймні п’ять статей…
— Я це знаю, — буркнув Шик.
Колен наклав йому на тарілку нову порцію гарбуза.
— А як мені побачити Хлою? — спитав він.
Шик подививсь на нього і всміхнувся.
— Таки справді, — погодився він. — Я тобі лише набридаю своїми розповідями про Жана Соля Партра. Звичайно ж, я допоможу тобі. Що мені робити?
— Це жахливо, — бідкався Колен. — Я водночас і в розпачі, і страшенно щасливий. Адже як добре, коли є бажання, пов’язані з такими почуттями.
— Я хотів би, — провадив він далі, — лежати на припаленій сонцем траві, коли яскраве проміння висушило землю і трава пожовкла, немов солома, в траві тлуми всіляких кузьок, де-не-де сухий мох. Лежати долічерева й дивитись.
І нехай там буде старезний мур і покручені дрібнолисті дерева. Це було б великим щастям.
— Плюс Хлоя, — додав Шик.
— Авжеж, звичайно, і Хлоя, — погодився Колен. — Не так вона сама, як ідея Хлої.
З хвилину друзі помовчали. Цим і скористалася карафа, видавши кришталевий звук, що відбився від стін кімнати.
— Випий трохи сотерну, — запропонував Колен.
— Так, дякую, — відказав Шик.
Ніколя приніс наступну страву — ананасові скибки в помаранчевому кремі.
— Дякую, Ніколя, — мовив Колен. — Як ви гадаєте, що мені зробити, аби знову побачитись із дівчиною, в яку я закоханий.
— Ох, пане, — збентежився Ніколя, — таке й справді трапляється, але я мушу признатися, що зі мною цього не траплялося ніколи…
— Очевидячки, — мовив Шик. — Ви збудовані наче Джонні Вайсмюллер. Але така статура — це виняток.
— Дякую панові за оцінку, що зворушила мене до самого серця, — сказав Ніколя. — Я раджу панові, — провадив він далі, звертаючись до Колена, — спробувати через особу, в якої пан зустрівся з людиною, що її, як на нього, йому тепер бракує, дістати певну інформацію про звички і знайомства тієї людини.
— Попри велику складність ваших зворотів, — сказав Колен, — я гадаю, Ніколя, що тут і справді є тільки одна можливість. Але ж ви знаєте, що закоханий обертається на дурня. Ось чому я й не казав Шикові, що давно вже думаю про це саме.
Ніколя подався на кухню.
— Цей хлопець неоціненний, — похвалив Ніколя Колен.
— Атож, — погодився Шик, — у куховарстві він тямить.
Друзі випили ще сотерну. Повернувся Ніколя, несучи чималенький торт.
— Це додатковий десерт, — пояснив він.
Колен узяв ножа й зупинився, не зважившись розтинати незайману поверхню:
— Він дуже гарний. Слід трохи зачекати.
— Чекання, — проголосив Шик, — то прелюдія в мінорних тонах.
— Що тебе напоумило це сказати? — запитав Колен. Потім узяв Шиків келих і наповнив його золотавим вином, густим і рухливим, мов важкий ефір.
— Не знаю, — признався Шик. — Ця думка несподівана.
— Покуштуй його, — припросив Колен.
Друзі разом спорожнили келишки.
— Щось неймовірне! — вигукнув Шик, а його очі спалахнули миготливими червоними вогниками. Колен схопився руками за груди.
— Нема нічого кращого, — говорив Колен. — Воно не схоже на жодну відому марку.
— Це не має ніякої ваги, — заперечив Шик. — Ти тим паче ні на кого не схожий.
— Я певен, — почав Колен, — що коли випити достатню кількість цього вина, Хлоя зразу прийде.
— Це ще не доведене! — кинув Шик.
— Ти мене провокуєш! — гукнув Колен, простягаючи келих.
Шик наповнив обидва келихи.
— Зачекай! — мовив Колен. Він загасив плафон і невеличку лампу, що освітлювала стіл. Тільки в кутку світився зелений вогник лампадки біля шотландської ікони, що перед нею Колен звичайно поринав у медитації.
— Ох! — зойкнув Шик.
У кришталевому келишку вино засвітилося мінливим фосфоричним блиском, немов породженим міріадами світляних різнобарвних цяток.
— Пий! — наказав Колен.
Друзі випили. Тепер засвітились і їхні вуста. Колен знову запалив світло. Він, здається, вагався, сідати йому чи ні.
— Одна пляшка — ще не пиятика, — виснував він. — Гадаю, її можна допити.
— А що, як розрізати торт? — запропонував Шик.
Колен схопив срібного ножа і став вимальовувати спіраль на гладенькій тортовій білості. Раптом він зупинився і здивовано поглянув на свій витвір.
— Зараз я спробую одну річ, — сказав Колен. Він узяв листок падуба з букета на столі, другою рукою схопив торт. Миттю крутнувши його на кінчику пальця, вставив у спіраль гострий листочок падуба. — А тепер слухай!
Шик слухав. То була «Хлоя» в аранжуванні Дюка Еллінгтона.
Шик подивився на Колена: той побілів мов крейда. Шик забрав ножа з Коленових рук і рішуче вгородив його в торт. Торт розпався на дві половини, а всередині лежали нова Партрова стаття для Шика і записка про побачення з Хлоєю для Колена.
13
Колен, стоячи на розі майдану, чекав Хлою. Майдан був круглий, на ньому стояла церква, ходили голуби, журився сквер, сумували лави, а по шосе сновигали машини й автобуси. Сонце теж чекало на Хлою, але могло розважатися: створювало затінок, в закутках сприяло проростанню дикої квасольки, розчиняло віконниці і присоромлювало ліхтар, що його не вимикнув несумлінний електрик.
Колен торсав краї рукавичок і готував свою першу фразу. Фраза змінювалась дедалі швидше, бо час побачення наближався. Він не знав, як йому повестися з Хлоєю. Може, запросити її до чайного салону, але ж тамтешня атмосфера здебільшого вкрай гнітюча, ненажерливі сорокарічні дами наминають по сім тістечок з кремом і відставляють мізинця, Коленові те не до вподоби. Ненажерливість він прощав лише чоловікам, саме в них вона набуває свого сенсу, водночас не позбавляючи їх природної гідності. І не в кіно, на це вона не погодиться. Не на депутатодром, цього вона не любить. Не на телячі перегони, вона злякається. Не в шпиталь Людовіка Святого, туди не пустять. І не в Луврський музей, там за ассірійськими херувимами причаїлися сатири. І не на вокзал Сен-Лазар, там самі багажні візки і жодного потяга.
— Добридень!
Хлоя прийшла ззаду. Колен став швиденько стягати рукавичку, заплутався, смикнув, щосили вдарив себе кулаком по носі, зойкнув і потис дівчині руку. Хлоя сміялася:
— Ви, здається, неабияк збентежені!
Хлоя була вдягнена в довгошерсте хутряне манто такої ж барви, як і її коси, шапочку — теж хутряну — і невеличкі короткі чобітки з хутряною оторочкою.
— Дайте мені руку, — сказала вона, беручи Колена за руку. — Бачу, ви сьогодні трохи скуті!
— Минулого разу в мене виходило краще, — признався Колен.
Хлоя й далі сміялась, а подивившись на Колена, аж зайшлася реготом.
— Ви глузуєте з мене, — жалібно проказав Колен. — Серця у вас нема.
— Ви хоч утішені, побачивши мене? — запитала Хлоя.
— О так!
Вони пішли, повернувши на перший хідник, що простелився перед ними. З неба спустилася невелика рожева хмарка й підпливла до них.
— І я піду з вами! — запропонувала вона.
— Іди, — відповів Колен.
І хмарка огорнула їх. Усередині стало тепло, запахло цукром і цинамоном.
— Нас більше не бачать! — зрадів Колен. — Зате ми їх бачимо.
— Хмарка прозора, — зауважила Хлоя. — Отож стережіться.
— Це пусте, з нею все одно набагато затишніше, — заперечив Колен. — Чого ви хочете?
— Просто пройтися. Це вас не обтяжить?
— Тоді розкажіть мені що-небудь…
— Я майже нічого не знаю, — відказала Хлоя. — Можна ж і вітрини роздивлятися. Погляньте ось на цю. Вона дужа цікава.
У вітрині на пружинному матраці лежала гарненька жіночка. Її груди були оголені і якийсь пристрій щіткою з довгим тонким білим шовковим волосом гладив їх знизу вгору. На плакатику було написано: «Бережіть взуття з допомогою антипода превелебного Карла».
— Непогана ідея, — похвалила Хлоя.
— Таж від цього жодної вигоди! — запалився Колен. — Адже рукою набагато приємніше.
Хлоя зашарілася.
— Не кажіть так. Я не люблю, коли хлопці говорять при дівчатах такі непристойності.
— Я у відчаї, — знітився Колен, — я геть не хотів…
На його обличчі проступив такий відчай, що Хлоя всміхнулася й кілька разів шарпнула його, аби показати, що не сердиться.
У другій вітрині дебелий чолов’яга в різницькому фартусі перерізав горлянки маленьким дітям. То була вітрина пропаганди на користь добродійних товариств.
— Ось де гроші діваються, — заговорив Колен. — Спробуй прибери це кожного вечора — мабуть, страшенно дорого.
— Вони несправжні! — стривожилася Хлоя.
— Хто його зна, — стенув плечима Колен. — У дитячих притулках цих дітей однаково, що сміття.
— Мені це не подобається, — скривилася Хлоя. — Ходімо, далі вже ніби немає таких вітрин пропаганди. Гадаю, це аж ніяк не свідчення поступу.