– Привіт… – промовив Лазулі, не змінюючи пози.
– Привіт, – озвалася Грайвесна.
Він не ворушивсь. Грайвесна торкнулася свого намиста з жовтих квіток і непомітно його розстебнула. Не відводячи від Лазулі погляду, опустила руку, і разок важкою гадючкою впав на підлогу. По тому неквапом скинула черевичок, трохи помарудившись із хромованою застібкою. Черевичок легенько стукнув підборчиком об паркет. Тоді Грайвесна розстебнула й другий черевичок.
Лазулі задихав частіше. Мов зачарований стежив він за руками Грайвесни. За її губами, соковитими й червоно-гарячими, як темна глибизна свіжої квітки.
Тепер вона приспустила до кісточки одну панчоху з ефірного мережива, і та стала маленьким сірим клубочком. Потім з’явивсь і другий – обидва лягли поряд з черевиками.
Нігті в Грайвесни на ногах були покриті синім перламутровим лаком. Шовкова сукня мала ряд ґудзиків на кожному боці від плеча до литки. Почала вона згори й розстебнула два перші. Відтак перейшла на другий бік і розчепила три. Тоді ще по два з кожного боку. Зрештою лишився один-єдиний ґудзик на поясі. А тоді обидва полотнища сукні впали до її відполірованих колін, і там, куди лягали сонячні промені, Лазулі побачив тремтливий пушок.
Два трикутники чорних мережив зачепились і зависли на торшері, тепер треба було розстебнути тільки останній ґудзик, бо на самому низу її животика лишалось іще легке кошлате вбрання, яке становило з Грайвесною одне ціле.
У її усмішці раптом зібралося все сонце кімнати. Як заворожений, Лазулі опустив руки і нерішуче підступив до неї. Грайвесна саме вийшла з сукні і завмерла, схрестивши руки на грудях, наче по важкій роботі. Поки роздягався Лазулі, вона не поворухнулась, і тільки на пружних персах, розкинутих вільно й безтурботно, невблаганно наливалися рожеві бруньки.
Розділ 29
Він ліг поряд і обійняв її. Грайвесна повернулась на бік і відповіла на його цілунки. Тонкими пальцями вона гладила йому щоки, губи ледь торкались його він. Лазулі ввесь тремтів, відчуваючи, як пекучий вогонь охопив йому поперек і став виразно окресленим бажанням. Він хотів розтягти його, не хотів спускати з ретязя свою плотську жагу, бо інша річ, реальне занепокоєння, холодило йому потилицю й не давало розслабитись. Лазулі заплющив очі, тихий шепіт Грайвесниного голосу приколисав його оманливим чуттєвим сном. Лазулі лежав на правому боці, Грайвесна – лицем до нього. Він підняв лівицю, зустрівся вгорі з її білою рукою й пішов по цій руці до пахвової ямки, ледь прикритої цупким білим волоссячком. Розплющив очі й побачив краплю-перлину прозорого поту, що збігала в неї по груді. Нахилився й злизнув її – перлина мала присмак підсоленої лаванди. Тоді торкнувся губами напнутої шкіри, і дівчина, засміявшись від лоскоту, поклала його руку собі на стан. Друга його рука ковзнула по її довгому волоссі і стисла шию. Його груди накрили її настовбурчені пипки. Грайвесна вже не сміялась, її вуста трохи розтулились, і від цього обличчя стало ще молодшим – так прокидається маля.
За спиною в Грайвесни стояв чоловік і сумно дивився на Сапфіра Лазулі.
Лазулі не поворухнувся. Він непомітно помацав лівою рукою позад себе. Ліжко було невисоке, і він допнувся до своїх штанів, що лежали долі. Потім намацав причепленого до паска ножа – свого ще скаутського ножа з глибокою боріздкою на лезі.
Лазулі не зводив з чоловіка очей. Грайвесна тільки ронила зітхання, і між губами в неї біло зблискували зуби. Лазулі вивільнив праву руку. Чоловік стояв біля самого ліжка, за спиною в дівчини, і не ворушився. Неквапом, так само дивлячись на нього, Лазулі звівся навколішки і перебрав ножа в правицю. На скронях і верхній губі виступили краплини поту. Різало очі. Він спритно, немов багром, ухопив чоловіка лівою рукою за комір і нахилив до ліжка. Відчував у собі нездоланну силу. Чоловік був інертний, мов труп, і Лазулі раптом відчув, що ще трішки – і той розчиниться в повітрі, зникне в нього на очах. Він перехилився через Грайвесну, яка шепотіла якісь розрадливі слова, і з дикою силою вгородив ножа тому типові в серце. Удар вийшов глухий, як по діжці з піском, і лезо ввігналося в самісіньку колодочку, втягши за собою тканину. Лазулі висмикнув ножа – кров на лезі вмить скипілась. Він витер її підкладкою чужого піджака. Тоді поклав ножа напохваті й штовхнув безживне тіло, яке сповзло на килим. Лазулі втер ліктем мокрий лоб. Його м’язи налилися нелюдською силою – ось-ось задвигтять. Він підніс руку до очей подивитись, чи не тремтить. Рука була тверда і впевнена, немов сталева.
Надворі знімався вітер. Похилими пасмами вставала курява й неслась по ланах. Вітер чіплявся за дахи й скрізь лишав по собі протяглу скаргу, дзвінкі пачоси. Грюкнула незачинена кватирка в коридорі. Під вікном Вольфового кабінету гойдалось і шуміло дерево.
У кімнаті Лазулі було все спокійно. Сонце повільно пливло небом і звільна проявляло барви на малюнку над шафою. Симпатичний такий малюнок: переріз авіаційного двигуна, на якому вода була зелена, пальне червоне, випрацюваний газ жовтий, а впорскуване повітря синє. Злиття червоного й синього в камері згорання давало красивий пурпуровий колір свіжої печінки.
Лазулі перевів погляд на Грайвесну. Та вже не всміхалась і була схожа на без причини скривджену дитину.
Причина лежала у суточках між ліжком і стіною, підпливаючи густою кров’ю, яка витікала крізь чорну щілину навпроти серця. Лазулі схилився над Грайвесною, ніжним цілунком торкнувся її шиї збоку, відтак його губи спустилися по плечі, сягнули боку з хвилями ребер, опустились у заглиблення стану й побралися стегном униз. Грайвесна, яка доти лежала на лівому боці, відкотилась на спину, і Лазулі вперся в її пах. Під прозорою шкірою тоненькою лінією прозирала блідо-синя вена. Грайвесна хотіла була йому допомогти, та Лазулі вже одірвавсь од неї і зі страшним обличчям підводився з ліжка.
В ногах ліжка стояв чоловік у чорному й сумно дивився на нього.
Лазулі знову схопив ножа, стрибнув і завдав удару. Чоловік заплющив очі, його повіки поопадали, мов металеві покривки, і все ж він ще стояв. Тільки коли Лазулі вдруге ввігнав йому лезо між ребер, той захитавсь і зламаною щоглою хряснув за ліжком.
Голий, із ножем у руці, Лазулі стояв і дивився на скорботний труп, і обличчя в нього було спотворене гримасою люті й зненависті. Він так і не наважився копнути трупа.
Грайвесна сиділа на ліжку і з тривогою стежила за Сапфіром. Ясна гривка, відкинута набік, падала на очі, і Грайвесна нахилила голову до плеча, щоб гривка не заважала дивитись.
– Іди до мене, – сказала вона Лазулі і подала йому руку, – сядь отут, не треба, не карайся.
– На двох менше, – сказав Лазулі у відповідь.
Він говорив глухо, наче вві сні.
– Заспокойся, – промовила Грайвесна. – Усе гаразд, послухай мене. Усе минулось. Розслабся. Йди до мене.
Лазулі скрушно похнюпився, підсів до Грайвесни.
– Заплющ очі, – говорила вона. – Заплющ очі й думай про мене… візьми мене, негайно візьми мене, прошу тебе. Я нестерпно хочу тебе, Сапфіре, мій коханий…
Лазулі ще тримав у руці свій тесак. Тоді поклав його під подушку і, опустивши Грайвесну на ліжко, впав у її обійми. Вона оповила його тіло білими ліанами рук і стала щось нашіптувати на вухо.
Чулося лише їхнє перемішане дихання та з-за вікна долинали жалісні скарги вітру, що сухо шмагав дерева. Швидкоплинні хмари набігали й застували сонце, ганяючись одна за одною, мов поліцаї за демонстрантами.
Лазулі щільно притис до себе трепетне Грайвеснине тіло й розплющив очі. Побачив її трішки розплескані груди, притиснуті до його грудей, і тіняву лінію, яка запала між ними, – вологий вигинистий контур.
Інша тінь змусила його здригнутись. Наглий промінь сонця висвітив у рамі вікна чорний силует Чоловіка. Чоловік був у темному вбранні і сумно дивився на Лазулі.
Лазулі здавлено застогнав і ще дужче притис до себе золотаву дівчину. Йому хотілося заплющити очі, але повіки не слухались. Чоловік не ворушився. Він чекав байдужно й трохи осудливо.
Лазулі випустив Грайвесну з обіймів. Помацав за подушкою – ніж був там. Він старанно вицілив і метнув.
Зброя з усього маху ввігналась у бліду шию по саме руків’я. Побігла кров. Та чоловік стояв ніби ніде нічого. Аж коли кров закапотіла на паркет, похитнувся й гепнувсь на ввесь зріст. І щойно торкнувся підлоги, як несамовито заревів вітер. Але Лазулі відчув, як задвигтіла підлога. Він вирвався з обіймів Грайвесни, що силкувалася його не пустити, й, заточуючись, рушив до чоловіка. Нахилився і висмикнув ножа з рани.
Скрегочучи зубами, Лазулі обернувся й побачив ліворуч від себе ще одного понурого чоловіка, такого самого, як і три перших. Лазулі підняв ножа над головою й кинувся на нього. Цього разу бив згори вниз, між лопатки. І одразу праворуч з’явився ще один чоловік, а за хвильку й шостий – навпроти.
Затуливши рот долонею, щоб не закричати, Грайвесна сиділа на ліжку з розширеними від страху очима. Та коли побачила, що Лазулі повертає лезо до себе й шукає власного серця, вона закричала. Лазулі впав на коліна. Він іще пробував підвести голову – від закривавленої по зап’ясток руки на паркеті лишився відбиток. Він хрипів, як поранений звір, і в горлі у нього клекотіло. Він хотів був щось сказати, але закашлявся. З кожним новим нападом кашлю підлога вкривалася безліччю яскраво-червоних цяточок. Почулося щось схоже на схлип, рот у Лазулі перекосився, рука підітнулась. Він упав додолу на руків’я ножа. Блакитне лезо вийшло з голої спини, піднявши й прохромивши шкіру. Більше він не ворухнувсь.
І тоді Грайвесна побачила одразу всі трупи. Тут був найперший, що випроставсь уподовж ліжка, і той, що впав у ногах, труп зі страшною раною в шиї і ще один, який лежав біля вікна. І кожну таку рану вона потім знаходила й у Лазулі. Останнього Сапфір убив ножем в око, і коли Грайвесна кинулась до свого коханого з надією оживити, то побачила, що його праве око являло собою жахливу чорну дірку.
За вікном, у мертвотно блідому передгрозовому світлі невиразно наростав потужний гомін бурі.
Грайвесна мовчала. Губи їй тремтіли, наче з морозу. Вона підвелась і, не тямлячись, натягла на себе одіж. І весь час не спускала з ока трупи, такі подібні один до одного. Потім придивилася пильніше.
Один із похмурих чоловіків, той, що лежав горіспини, був приблизно в тій самій позі, що й Лазулі. Їхні профілі видавалися напрочуд схожими. Такий самий лоб, такий самий ніс. Капелюх упав з голови й відкрив таку саму чуприну. Грайвесна подумала, що стратилася розуму, й безгучно заплакала, залилася слізьми, боячись поворухнутися. Всі ці мерці були Сапфірові двійники. Та ось контури першого трупа стали не такі виразні. Сірий туман огорнув і пом’якшив їх. Метаморфоза пішла швидше. Тіло почало танути на очах. Чорне вбрання розчинялось у повітрі, як дим. Перш ніж остаточно зникло, Грайвесна встигла завважити, що воно таке самісіньке, як і в Лазулі. Але ось уже все геть розпливлось, по підлозі потягся сірий димок і вислизнув у щілину між стулками вікон. Почалася переміна і з другим трупом. Прибита страхом, Грайвесна чекала нерухомо. Тільки один раз скинула оком на Лазулі. У міру того як трупи один по одному перетворювались на туман, рани на його засмаглому тілі теж одна по одній зникали.
Коли в кімнаті не зосталося нікого, крім Грайвесни та Сапфіра Лазулі, його тіло зробилося молодим і гарним, як за життя. Обличчя без жодної подряпини набуло вмиротвореного виразу. Праве око тьмяно виблискувало під довгими опущеними віями. І тільки на могутній спині недоречною плямою лишався блакитний сталевий трикутничок.
Грайвесна ступила до дверей. Ніде анішелесть. Останні пелехи сірої пари злодійкувато шаснули по підвіконні. Грайвесна вилетіла з кімнати, грюкнула дверима й побігла коридором. Цієї ж миті кімнату осяяв спалах, яскравіший за всі попередні, і одразу ж за ним прогуркотів оглушливий вибух. Стіни задвигтіли, наче згори на будинок гахнув чийсь велетенський кулак. А по тому запала цілковита тиша, тільки у вухах Грайвесні ще шуміло, нібгі вона поринала в пучину.
Розділ 30
Вона відпочивала на ліжку подруги. Поряд сиділа Ліль і дивилася на неї з ніжним жалем. Грайвесна ще доплакувала останні сльози, тамуючи гіркі схлипи і не випускаючи її руки.
– Ну, що скоїлось? Звичайнісінька буря. Не бери так близько до серця, Грайко, – говорила Ліль.
– Лазулі більше нема… – вимовила Грайвесна.
Сльози її висохли. Вона підвелась і сіла на ліжку. Погляд блукав, вигляд був несамовитий.
– Що це ти таке кажеш, цього не може бути, – мовила Ліль.
Вона відчувала дивну загальмованість усіх своїх реакцій. Лазулі – живий, Грайвесна марить, не інакше.
– Він там, нагорі, мертвий! – не вгавала Грайвесна. – Лежить на підлозі голий, з ножем у спині. Усі інші пощезали.
– Що за інші? – спитала Ліль.
Марить вона чи не марить? Рука начебто не гаряча.
– Чоловіки в чорному, – сказала Грайвесна. – Він хотів усіх їх повбивати, але збагнув, що це йому не до снаги, і порішив сам себе. Тільки тоді я їх усіх побачила, разом з моїм Сапфіром… Я думала, він збожеволів… але я всіх їх бачила, Ліль, я їх побачила, коли він упав.
– Які вони були? – спитала Ліль.
Вона не зважилася питати про Лазулі. Лазулі там, нагорі. Мертвий… Та ще й ніж… Не дочекавшись відповіді, вона підвелася.
– Ходім подивимось…
– Я боюся… – відповіла Грайвесна. – Вони розтанули, як дим, і всі були схожі на Лазулі. Як викапані.
Ліль стенула плечима.
– Нечувана легковажність, – сказала вона. – Що, власне, сталося? Ти не захотіла його, і він наклав на себе руки? Так треба розуміти?
Грайвесна ошелешено поглянула на Ліль.
– О, Ліль! – тільки змогла вона сказати і вдарилась у сльози.
Ліль рушила до дверей.
– Не можна його лишати там самого, – пробурмотіла вона. – Треба перенести сюди.
Грайвесна теж підвелася.
– Я з вами.
Ліль здавалася розгубленою і не знала з чого починати.
– Лазулі живий, – нашіптувала вона. – Вмирають не так.
– Він наклав на себе руки, – сказала Грайвесна. – А я так любила його цілунки.
– Горенько моє, – зронила Ліль.
– Занадто вони складні, ці чоловіки, – сказала Грайвесна. – Ох, Ліль, як би я хотіла, щоб цього всього не було, щоб зараз було вчора або кілька хвилин тому, тоді, коли він обіймав мене… Ох, Ліль…
Вона пішла слідом за жінкою. Ліль на мить прислухалась, тоді рішуче побралася сходами вгору. Кімната Грайвесни була перша ліворуч, Сапфірова – праворуч. Кімната дівчини виявилась на місці, а та, друга, що праворуч…
– Що тут було, Грайвесно? – здивувалася Ліль.
– Не знаю, – мовила та і вчепилася Ліль у руку.
Там, де досі була Сапфірова кімната, лишився тільки похилий дах і коридор, який тепер нагадував лоджію.
– А де ж кімната? – вигукнула жінка.
– Я не знаю, Ліль, – відказала Грайвесна. – Я не знаю. Я піду звідси, Ліль, мені страшно.
Ліль прочинила двері до Грайвесниної кімнати. Все було на своїх місцях: трельяж, ліжко, стінна шафа. Усюди лад і легкий запах жасмину. Обидві пішли до сходів. Цього разу черепицю було видно вже на половині даху, в шостому ряді один шматок трішки надбитий.
– Це блискавиця, – виснувала Ліль. – Сапфіра разом з кімнатою забрала блискавиця.
– Не хочу, – сказала Грайвесна. Тепер її очі були сухі. Вона трималася з останніх сил. – Отак тут завжди… – вичавила вона з себе. – Кімнати не було, і Лазулі не було. І я нікого не кохаю. Я піду вниз, Ліль, ходімте зі мною.
– Ех, Лазулі… – приголомшено мовила Ліль.
Вона спускалася вниз і не чула свого тіла. Коли відчиняла двері кімнати, не зразу наважилась повернути клямку – боялася, що і її помешкання поглине морок. Вона пройшла повз вікно, і по спині в неї перебіг холод.