Зображення видавалося дуже втомленим.
– Ну, й на що тут дивитись? – спитав Вольф. – Туман, люди, очі, сіра курява доріг… І це кляте сонце, рухливе, як діафрагма.
– Не нервуйсь, – чітко проказало відбиття. – Ти нам починаєш набридати.
– Розчарував, га? – Вольф усміхнувсь. – Боїшся, що, забувши все, я розчаруюсь? Краще вже розчаруватись, аніж вірити невідомо в що. Принаймні треба хоч подивитись, що воно таке, коли вже навертається така нагода… Чого мовчиш, шахраюго?
Його візаві й не думало відповідати.
– Машина мені нічого не коштувала, – сказав Вольф. – Розумієш, це мій шанс. Єдина нагода за все життя, так-так. І ти хочеш, щоб я її змарнував? Не діждеш. Рішення, що призводить до повного самознищення, більше важить, ніж найкращі вагання. Ти не згодний?
– Не згодний, – повторило відбиття.
– Ясно, – різко кинув Вольф. – Говорив тільки я – ти ні до чого. Ти більше мені не потрібний. Я обрав для себе. Прозрів. Ух, як категорично!
Він важко випростався. Перед очима, немов вибите на срібному листі, стояло його зображення. Вольф увімкнув світло, й зображення поволі згасло. Рука, що крутнула вимикач, була біла і тверда, як поверхня металевого дзеркала.
Розділ 5
Перед тим, як повернутися до зали, де пилось і танцювалося, Вольф трішки опорядив себе. Помив руки, запустив собі вуса, побачив, що вони його не пасують, відразу ж зголив їх і пов’язав іншу краватку, місткішого крою, з огляду на останній крик моди. Відтак, щоб не шокувати цим коридор, пішов у зворотному напрямку. Дорогою вимкнув автоматичний перемикач, який довгими зимовими вечорами регулював склад повітря. Як наслідок, замість електричного освітлення, з’явилось надм’яке рентгенівське випромінювання, розсіяне задля більшої обачності; воно проектувало на стіни з люмінесцентним покриттям збільшені зображення сердець танцюючих. З биття сердець було видно, як хто кого кохає.
Сапфір Лазулі танцював з Ліль. Тут усе було гаразд. Обидва серця, вельми симпатичні, хоч і досить різні формою, скорочувались спокійно, ніби між іншим. Біля буфета стояла із спиненим серцем Грайвесна. Дві інші пари обмінялися законними складниками жіночої статі, а частота пульсацій безперечно доводила, що ця система працює й поза межами танцю.
Вольф запросив Грайвесну. Вона пішла за ним байдужа й лагідна. Було чи то вже запізно, чи ще зарано. За вікном струменіла й бурунилась ніч – важкими клубами туману, які скочувалися з даху будинку і випаровувались під гарячими променями зорі. Вольф ступив крок, тоді ще один і спинивсь. Перед ним були двері.
– Ходім, трішки прогуляємось, – сказав він Грайвесні.
– Ходім, – відповіла та.
Вона, не дивлячись, узяла з тарілки жменю черешень, і Вольф пропустив її першою. Вони ввійшли в ніч усім тілом. Небо купалось у мороці, рухливе й неспокійне, як живіт добре нагодованого чорного кота. Коли вони#ступили на гравієву доріжку, Вольф узяв Грайвесну за руку. Під їхніми ногами дзвеніли короткі нотки дзвінких кремнієвих калаталець. Перечепившись через край газону, Вольф ухопився за Грайвесну. Вона поточилась, і обоє з розмаху сіли в траву. Трава була тепла, і вони полягали, не торкаючись одне одного. Після ще однієї конвульсії ночі несподівано з’явилося кілька нових зірок. Грайвесна їла черешні, і було чути, як вони бризкають у роті живим соком. Вольф усім тілом припав до землі. Він набирав повні жмені пахучих стеблин і розтирав їх пучками. Він так би тут і заснув.
– Тобі хороше, Грайко? – спитав Вольф.
– Хороше… – відказала Грайвесна не цілком упевнено. – От тільки Сапфір… Якийсь він дивний сьогодні. Ніяк не насмілиться мене поцілувати. Усе ніби озирається на когось.
– Усе владнається, – заспокоїв Вольф. – Він перепрацювавсь.
– Дай Боже, щоб так і було, – промовила Грайвесна. – Нарешті закінчили.
– Головне зроблено, – сказав Вольф, – завтра почну випробування.
– Ой, і я б хотіла подивитись, – вихопилося в Грайвесни. – Не могли б ви взяти мене з собою?
– Ні, – сказав Вольф. – Теоретично машина розрахована на одного, а потім, хто зна, що я знайду там, позаду? Тебе це, Грайко, ніколи не цікавило?
– Ні, – сказала Грайка. – Я надто ледача. До того ж завжди всім задоволена, тому й допитлива.
– Яка ти киця, – сказав Вольф.
– Чому ви так сказали, Вольфе? – спитала Грайвесна, змінивши інтонацію.
– А що я сказав? – промурмотів Вольф. – Можна черешень?
Він відчув на своєму обличчі прохолодні доторки пучок, які шукали його рот, і між губами прослизнула ягода.
Перш ніж уп’ястись у неї зубами, він дав їй нагрітись, а тоді розкусив рухливу кульку. Грайвесна була зовсім поруч, до пахощів землі домішувавсь аромат її тіла.
– Ти гарно пахнеш, Грайко. Мені подобаються твої парфуми, – сказав Вольф.
– Я не вживаю парфумів, – відповіла Грайвесна.
Вона дивилась, як одна за одною гаснуть і вмирають у яскравих спалахах зірки. Праворуч, саме над їхніми головами, три з них виробляли на якогось східного танцю. Інколи вони зникали в спіралях ночі.
Вольф неквапно перевернувсь горілиць, аби ні на мить не втрачати контакту з травою. В пошуках опори його права рука торкнулась якогось маленького звірятка. Тваринка не втікала. Він напружив зір, намагаючись розгледіти її в темряві.
– У мене під боком тепле звірятко, – сказав він.
– Дякую… – відгукнулася Грайвесна й тихо-тихо засміялась.
– Я не про тебе, – сказав Вольф. – Це кріт… чи пак кротеня. Не втікає, а все як ртуть… послухай, зараз я його гладитиму.
Кротеня замуркотіло, його червоненькі очки горіли. Вольф сів і поклав звірятко Грайвесні на груди, там, де починалася сукня, між персів.
– Яке м’якеньке, – промовила Грайвесна і засміялась. – А тут гарно.
Вольф знову впав у траву. Його очі вже зникли до пітьми. За кілька сантиметрів від його обличчя марно лежала ясна й гладенька Грайвеснина рука. Вольф присунувсь і торкнувся губами темної улоговинки в згині ліктя.
– Грайко… ти така мила.
– Ти думаєш?.. – ніяковіючи, проказала та. – Тут гарно. Поспімо?
– Можна, – відгукнувся Вольф. – Я сама про це й подумав.
Він притулився щокою до її плеча, ще трохи вугластого від надміру юності.
– Ми прокинемось усі в кротах, – сказала вона і знову засміялася своїм трохи приглушеним сміхом.
– Як духмяніють трави, – сказав Вольф. – Трави й ти. Скільки квітів. Що це пахтить конвалією? Вона вже мала відцвісти.
– Я пригадую ці квіти, – сказала Грайвесна. – Колись їх тут було повно, цілі поля, густі, як щіть на голові. Ми сідали на землю й сидячи збирали букети. Ціле море квітів. Це якась інша рослина – з помаранчевими квітками, схожими на маленькі бляшки. Я не знаю, як вона називається. В головах у мене фіалки смерті, а там, біля моєї другої руки – асфоделі.
– Ти не переплутала? – спитав Вольф звідкись іздалеку.
– Ні, – відказала Грайвесна. – Я ніколи їх не бачила, але оскільки мені подобається це слово й ці квіти, то я дала квітці таке ім’я.
– Так і буває, – сказав Вольф. – Те, що люблять, завжди поєднують. Якби ми не любили так самих себе, нудилися б самотою.
– Сьогодні ми такі самотні, – сказала Грайвесна. – Такі самотні. Ти і я… – І потішено зітхнула. – Як, усе-таки, гарно, – прошепотіла вона за хвилю.
– Ніч без сну, – сказав Вольф.
Вони затихли. Грайвесна пестила кротеня, і те солодко, тоненько мукало, як може мукати кротеня. Угорі над ними розчахнулись коридори космосу, але їх разом із зірками змивали хвилі сірого мороку. Так вони й заснули без слів на теплій землі серед пахощів закривавлених квітів. Благословлялося на світ. Від будинку долинав невиразний гамір, мудрований, як блакитна саржа. Легкий подих Грайвесни пригинав бадилинку до землі.
Розділ 6
Утомившись чекати, поки Ліль прокинеться, що могло любісінько статись і ввечері, Вольф черкнув цидулку, поклав біля неї і вийшов з кімнати. На ньому були зелені штани та куртка – така собі форма для гри в шпок.
Сенатор Дюпон, уже запряжений служницею, тяг за ним маленького візочка з кулями, прапорцями та лопатою, а також лічильником ударів і кульковим сифоном для надто глибоких лунок. За плечима Вольф ніс у футлярі шпокові ключки: одну з гострим кутом, одну з тупим і ще одну, якою хоч ніколи й не користуються, зате вона гарно блищить.
Була одинадцята година ранку. Хоча Ліль і протанцювала до світання, Вольф почував себе бадьоро. Сапфір, мабуть, уже порався коло машини. Грайвесна, певне, як і Ліль, спала.
Сенатор лаявся, як старий биндюжник, його душа ніяк не лежала до шпоку, тим більше – до цього візочка. Вольф залюбки сам тягав би цей візочок, щоб зганяти живіт. Сенаторова душа була в жалобі. З його животом була зовсім інша історія – твердий, як камінь, згониш, аякже. Щотри метри сенатор спинявсь і з’їдав жмут пирію.
Поле для шпоку межувало з південною стіною Квадрата. Трава тут була зовсім не червона, а приємного штучно-зеленого кольору. Подекуди гайки й майданчики для зизооких кролів. Тут можна було грати годинами, йдучи все вперед і вперед Це становило одну з найголовніших вигод. Вольф широко ступав, удихаючи свіже вранішнє повітря. Час від часу він звертався до сенатора Дюпона й потихеньку кпинив з нього.
– Ти ще не наївсь? – питав він його щоразу, коли той кидався на особливо високий кущ пирію. – Треба ж було сказати. Дивись, і підкинуть колись на обід.
– Давай-давай, – буркнув сенатор. – Не дуже це чесно – насміхатися зі старого хворого пса, який і так насилу плентає, а його змушують тягти ще й цього стопудового воза.
– Тобі це конче потрібно, – сказав Вольф. – А то ти набираєш животика. Спочатку в тебе вилізе вся шерсть, тоді ти підхопиш лишай і станеш бридким.
– Я й так бозна на що перетворився, – сказав сенатор. – Усе одно служниця повидирає останнє – розчісує мов скажена.
Вольф ішов попереду, стромивши руки в кишені, й, не обертаючи голови, розмовляв із сенатором.
– І все ж таки… Уяви собі, що нам зустрілась, ну, скажімо… така собі сучечка.
– Не на дурного напали, – буркнув сенатор. – Ситий усім тим по саме нікуди.
– Тільки не пирієм, – зауважив Вольф. – Дивні в тебе смаки. А я віддав би перевагу все-такий гарній сучечці.
– Хоч сто порцій, – сказав сенатор. – Я не ревнивий, гик… Тільки бебехи трішки болять.
– Але коли ти все те їв, тобі смакувало… – зауважив Вольф.
– Гм, – сказав сенатор. – Усе б нічого, якби не земляна каша та гірчиця у вухо.
– Ти просто не давай сідати собі на голову, – сказав Вольф. – Навчи шанувати себе.
– Мене нема за що шанувати, – відповів сенатор. – Я старий смердючий собака, який цілий день знай набиває собі кендюха. Бу-а-а… – вихопилося в нього, й він безпорадно затулив лапою писка. – Вибачте, я на хвилинку… Це був пирій найвищої якості… починає діяти… Якщо вам не важко, відчепіть візка, боюсь, він мені заважатиме.
Вольф схиливсь над сенатором і вивільнив його з голобельок, у які той був запряжений ременями. Припавши носом до землі, сенатор подавсь на пошуки потрібного кущика, здатного приховати від Вольфа непристойні рухи, яким він мав віддатись. Вольф спинився й став дожидати.
– Не квапся. Не горить, – сказав він.
Зосереджений на своїй гикавці, сенатор Дюпон залишив ці слова без відповіді. Вольф сів на землю, обхопив коліна руками й почав погойдуватися взад-уперед. Він мугикав якийсь вельми сентиментальний мотивчик. Потім, аби надати події певної цікавості, почав наспівувати пісеньку, яка діймала до живого.
Тут п’ятьма хвилинами пізніше і знайшла його Ліль. Сенатор ніяк не міг спинитись, і Вольф хотів був піти допомогти йому, але кваплива хода дружини стримала його. Він ще не встиг подивитись, а вже знав – це вона. На ній була сукня з найтоншого матеріалу, розплетені коси підстрибували в такт кроків. Ліль уклякла перед Вольфом і обняла його за шию.
– Чому мене не почекав? Отака в тебе відпустка? – сказала вона йому на вухо.
– Я не хотів тебе термосити, – мовив Вольф. – Ти здалась мені трохи втомленою.
– Я таки дуже втомилась, – визнала дружина. – А тобі справді закортіло пограти сьогодні в шпок?
– Мабуть, радше просто походити, – сказав Вольф, – Сенаторові теж, але дорогою він змінив свою думку. А це означає, що я готовий робити все, що ти запропонуєш.
– Ти – пупсик! – вигукнула Ліль. – Я саме прийшла тобі сказати, що мені треба відвідати одну людину, тож можеш грати в шпок без докорів сумління й незважаючи ні на що.
– А як відносно десяти хвилин? – спитав Вольф.
– На мене чекають, – пояснила Ліль. – Це ділова зустріч.
– Вільних десять хвилин маєш? – перепитав Вольф.
– Ну звісно, маю, – відказала Ліль. – Бідолашний сенатор, я так і знала, що він захворіє.
– Не захворіє, а отруїться, – здобувся на слово сенатор з-за куща. – Це різні речі.
– Оце маєш! Ти ще скажи, що їжа була погана, – промовила Ліль.
– Земля, а не їжа, – буркнув сенатор і заскавучав.
– Ходім погуляємо, поки є час, – запропонувала Ліль. – Куди ми підемо?
– Куди захочемо, – відгукнувся Вольф.
Він підвівсь разом з Ліль і повкидав свої ключки у візочок.
– Я прийду, – сказав він сенаторові. – Ти потихеньку, пожалій себе.
– Нічого страшного, – відповів сенатор. – Боже правий! Лапи так тремтять, ніби хто до смерті налякав.
Вони йшли проти сонця. Широкополі оболоні затоками вклинювались у темно-зелені масиви будівельного лісу. Здаля дерева зливались у стіну, тулячись одне до одного. Під ногами було сухо й трав’янисто. Шпокове поле лишилось від них ліворуч, трохи в долині, оскільки вони йшли в гору. Кілька чоловік ретельно шпокали, уживаючи при цьому всі відповідні аксесуари.
– Ну, як учорашній вечір? – озвався Вольф. – Тобі було весело?
– Дуже весело, – жваво підхопила Ліль. – Танцювала й танцювала.
– Бачив, – сказав Вольф. – Із Лазулі. І дуже ревную.
Вони повернули праворуч і ввійшли до лісу. Клюваки на деревах грались морзянкою в «зіпсутий телефон».
– А скажи-но мені, що ти сам робив з Грайвесною? – перейшла в контрнаступ Ліль.
– Спав на моріжку, – відповів Вольф.
– Вона гарно цілується? – поцікавилась Ліль.
– Не верзи дурниць, – сказав Вольф. – Мені й на думку таке не спало.
Ліль засміялась і пригорнулася до Вольфа, ступаючи з ним у ногу, що вимагало неабияких зусиль.
– Як хочеться, щоб була вічна відпустка, – сказала Ліль. – Як хочеться отак завжди гуляти з тобою.
– Швидко набридне, – сказав Вольф. – Ось у тебе вже з’явилися якісь справи.
– Дурниці, – сказала Ліль. – Це вперше й востаннє. То тільки тобі твоя робота над усе. Ти не можеш не працювати. Навіснієш без роботи.
– Не від безділля навіснію, просто такий я є. Не навісним, власне, я стаю, а, сказати б, якимсь неприлаштованим абощо.
– І не тоді, коли ти спиш з Грайвесною, – докинула Ліль.
– Чи з тобою, – сказав Вольф. – Але сьогодні вранці спала ти, і я поклав за краще піти пограти в шпок.
– Для чого? – спитала Ліль..
– Інакше розбудив би тебе, – сказав Вольф.
– Для чого? – знову спитала Ліль безневинно.
– Для цього, – сказав Вольф, поєднуючи слово й діло, після чого вони опинилися на траві під деревом.
– Не тут, – сказала Ліль, – тут повно людей. – Але сказала не дуже впевнено. – Ти не зможеш потім грати в шпок, – додала вона.
– Мені люба й ця гра, – прошепотів Вольф їй на вухо.
– Як хочеться, щоб у тебе була вічна відпустка! – зітхнула Ліль майже щасливо, тоді зовсім щасливо з ахами та охами, помітно пожвавівши в рухах…
Нарешті вона розплющила очі.
– Це було так гарно, так гарно… – сказала на довершення.