– Беріть, синку, – промовив абат. – Загалом відповідали ви незле. І за це висока оцінка. Коли наберете таких десять, я дам вам малюночок. Гарнесенький малюночок.
Вольф отетеріло позирнув на святого отця й покрутив головою.
– Неправда, – сказав він. – Ви не такий. Не такий терпимий. Усе це тільки машкара. Підривна діяльність. Пропаганда. Художній свист.
– Та ні ж бо, ні, – почав запевняти його абат, – ви помиляєтесь. Ми дуже терпимі.
– Розказуйте-розказуйте. Хто ще може бути терпиміший за атеїста?
– Покійник, – недбало кинув абат Шкваро, закладаючи портмоне до кишені. – Ну що ж, дякую вам, красно дякую. Хто там далі?
– До побачення, – сказав Вольф.
– Дорогу знайдете? – спитав абат Шкваро, але відповіді не дочекався.
Розділ 24
Бо Вольф уже вийшов. Тепер він про все це думав. Про те, чого при абаті не можна було й згадувати… Про довге клякання в темному приділі, яке завдавало такої муки і яке він усе ж з приємністю воскресив у пам’яті. Про саму каплицю, прохолодну й трохи таємничу. Одразу праворуч від входу була висповідальня. Він пам’ятав свою першу сповідь – плутану, повну загальників, як і всі наступні, і голос священика за ґратками віконця, голос, що здавався відмінним від того, яким панотець звичайно розмовляв, – таємничий, трохи приглушений, рівніший, так ніби сама роль сповідника підносила його над власним саном, чи то сан – над сповідником, надаючи йому вишуканої здатності прощення, безмежного розуміння й спроможності успішно розрізняти добро й зло. Найпотішнішою була процесія перед першим причастям: озброєний дерев’яним торохкальцем, святий отець муштрував їх, як маленьких солдатів, аби в урочистий день усе минуло гладесенько-рівнесенько. Каплиця втратила свою владу над ними й стала ріднішою – щось на взірець змови утворилося між прадавнім камінням і школярами, які, поділені на групи, вправлялися виладнуватись у два ряди по праву й ліву руч від центрального проходу, розсипатися й шикуватись у щільнішу колону, проходити центральним нефом до сходин і, розділившись на два симетричні ряди, приймати облатку з рук отця-настоятеля та вікарія, який того дня мав йому допомагати. «Вікарій чи не вікарій подасть мені облатку?» – перепитував себе Вольф і прораховував багатоходові комбінації, внаслідок яких він вирішальної миті стане на місце свого товариша і причаститься від того, від кого належить, бо якщо переплутає, його поб’є грім чи схопить лукавий і забере, на віки вічні. А ще вони вивчали церковні гімни, і приділ повнився голосами лагідних божих ягняток, звуками слави, надії та опори! А нині Вольф із подивом подумав, наскільки ж усі ці слова любові й поклоніння нічого не важили, наскільки обмежувались лише своїм звуковим призначенням в устах дітей, у його власних устах. Тоді так цікаво було приймати це перше своє причастя, стояти навпроти молодших за тебе з відчуттям, що ти ступив соціальною драбиною на сходинку вгору, що тебе підвищено в званні. Коли ж стояв віч-на-віч зі старшими, складалося враження, що ти вже впритул наблизився до них і можеш поводитися з ними як рівний з рівними.
А ще була пов’язка на рукаві, блакитний костюмчик, крохмальний комірець, лаковані черевички, тож хай там як, а він не забуде цього піднесеного заквітчаного дня, каплиці, повної людей, запаху ладану й тисячі пломінців свічок. А ще змішаних почуттів присутності на виставі й доторку до великої таємниці, бажання напоумлювати людей своєю побожністю та боязнь проковтнути облатку, никання між двома думками («якби він був насправді» і «він є»), а потім повернення додому з набитим животом і гірким усвідомленням, що на тебе надіто шори.
Від усього цього зосталися позолочені іконки, виміняні в приятелів, костюм, який він зносив, крохмальний комірець, що більш ніколи не знадобився, а ще гарний золотий годинник, без жалю проданий пізніше, в добу безгрошів’я. Ще був у нього требник – дарунок побожної кузини; його він ніяк не міг викинути, бо надто гарненька палітурка, а куди притаковити – так і не придумав. Недолуге розчарування… дешева комедія… тиха досада, що так і не второпав, чи то насправді була коротка з’ява Ісуса – чи мана, викликана спекою, пахощами, раннім уставанням, а може, комірцем, що так муляв шию.
Порожнеча. Марна лічба.
Вольф знов опинився перед дверима кімнати пана Опіка, а невдовзі – й перед самим паном. Потер лоба й сів.
– Склали? – спитав пан Опік.
– Склав, – сказав Вольф. – Безрезультатно.
– Як це? – не зрозумів пан Опік.
– Якось не клеїться, – сказав Вольф. – виходить суцільна брехня.
– Ну, а пізніше? – спитав пан Опік. – Ви ж самі собі в усьому признались, і це головне.
– Ви гадаєте? – спитав Вольф. – Гаразд, хай і так. Принаймні цей номер ми можемо викреслити з програми. Це річ незмістовна. Нематеріальна.
– Саме тому я й попросив вас спершу піти до нього, – пояснив пан Опік. – Щоб, не зволікаючи, усунути таке маловагоме питання.
– Украй маловагоме, – відгукнувся Вольф. – Ніколи цим не переймався.
– Атож-атож, – промурмотів пан Опік, – але так буде повніше.
– Господь Бог виявився Ганаром, одним з моїх однокласників, – пояснив Вольф. – Я бачив його фотокартку. Це ставить предмет на належне йому місце. Власне кажучи, розмова була недаремна.
– А тепер, – сказав пан Опік, – поговорімо серйозно.
– Це тягнеться вже стільки років, – сказав Вольф. – Усе переплуталось. Треба розкласти по поличках.
Розділ 25
– Найголовніше питання, яке треба визначити: на якому етапі навчання у вас з’явилася відраза до життя, – проказав пан Опік, чітко вимовляючи кожне слово. – Адже це й тільки це привело вас сюди.
– Десь так, – сказав Вольф. – Тобто, чому я розчарувався в житті.
– Але передовсім треба знати, якою була ваша частка доброї волі в тому навчанні.
Вольф дуже добре пам’ятав, як сам охоче ходив на заняття. Про це він і розповів панові Опіку.
– Та заради правди, гадаю, не зайве буде сказати, що й не бажаючи цього, я однаково опинився б там, – додав він.
– Ви певні цього? – спитав пан Опік.
– Наука давалася мені легко, – пояснив Вольф, – до того ж, ніде правди діти, я хотів мати підручники, ручки, ранець, папір. А ще зважте й на те, що мої батьки не збиралися тримати мене під замком.
– Можна було зацікавитися чимось іншим, – сказав пан Опік. – Музикою. Малюванням.
– Ні, – сказав Вольф.
Він сягнув неуважливим поглядом по кімнаті. На припалій пилом картотеці стояло давнє гіпсове погруддя, якому чиясь невміла рука домалювала вусики.
– Мій батько полишив навчання в досить юному віці, – знову вдався до пояснень Вольф. – Його кошти давали змогу обійтись і без навчання. Що ж до мене, то він дуже наполягав, щоб я здобув освіту. Отже, й щоб пішов учитися.
– Одне слово, вас записали до ліцею, – сказав пан Опік.
– Я хотів мати за приятелів своїх перевесників, – провадив Вольф. – Це теж чимало важить.
– І все пішло як по маслу? – спитав пан Опік.
– Так, певною мірою… – відповів Вольф. – Почали якнайкраще розвиватись мої нахили, які вже тоді багато важили в моєму дитячому житті. Хочу, щоб ви зрозуміли. З одного боку ліцей дав мені свободу, оскільки я дістав змогу споглядати людей, чиї звички й уподобання сягали корінням у власне оточення й не збігалися з правилами поведінки оточення мого. Рикошетом це змусило мене зректись усеїдності й обрати серед багатьох нахилів найпридатніші на шляху перетворення в особистість.
– Може бути й так, – мовив пан Опік.
– Та водночас, – вів далі Вольф, – ліцей посилив такі мої характерні риси, про які я казав панові Бісеру: потяг до геройства, з одного боку, й суто фізичні лінощі – із другого, ну, і як наслідок, оскільки я не зміг цілковито віддатися ні тому, ні тому, – неминуче розчарування.
– Саме потяг до геройства й спонукав вас змагатися за перше місце, – сказав пан Опік.
– Зате лінощі позбавляли мене змоги посідати його постійно.
– Так у житті встановлюється рівновага, – сказав пан Опік. – Що ж тут поганого?
– Це нестійка рівновага, – заперечив Вольф. – Рівновага, яка вимотує жили. Мені більше пасувала б система, де рівнодійною всіх сил є нуль.
– Що може бути стабільнішого за… – почав був пан Опік, але, якось дивно позирнувши на Вольфа, не доказав.
– Моє лицемірство день у день зростало, – й бровою не зморгнувши, провадив той, – але воно було не з того розбору, що його треба приховувати: лицемірство поширювалось тільки на навчання. Я мав щастя народитися кмітливим хлопцем і, працюючи, тільки вдавав, ніби працюю, а насправді майже не витрачав сил. Але ви знаєте – здібних не дуже люблять.
– А вам хотілося, щоб вас любили? – спитав пан Опік ніби між іншим.
Вольф зблід, обличчя його замкнулось.
– Це ми обминаємо, – мовив він. – Розбираємо ж тільки навчання.
– Тоді поговорімо про навчання, – сказав пан Опік.
– Ви запитуйте, а я відповідатиму, – запропонував Вольф.
– Яким чином освіта вплинула на ваше формування? – відразу ж почав пан Опік. – Тільки прошу вас, не обмежуйтеся спогадами дитинства. Що стало наслідком усієї цієї роботи? Бо ж з вашого боку була певна робота, не обійшлося, мабуть, і без певної старанності, оскільки регулярність правил одразу ж дається взнаки, надто ж коли ця регулярність триває досить довго.
– Досить довго… – проказав за ним Вольф. – Яка голгофа! Шістнадцять років… шістнадцять років протирати куприком мулькі лави… шістнадцять років крутійства й порядності впереміж. Шістнадцять років нудьги – і що в пам’яті? Порізнені, не варті уваги образи… Запах нових підручників у перші дні нового навчального року, листочки на уроках малювання, клубок у горлі від вигляду препарованої жаби на практичних заняттях і дух формаліну, а ще останні дні навчального року, коли несподівано помічаєш, що вчителі такі ж, як і всі, люди, бо теж збираються на канікули, а ряди учнів порідшали, А смертельний страх напередодні іспитів, причина якого мені й досі невідома… «Регулярність правил» – ось чим усе це обмежувалось. А чи знаєте ви, як це огидно – накидати дитині регулярність правил, що тягтиметься потім цілих шістнадцять років? Час піддається деформації, пане Опіку. Справжній час – не накручувана іграшка, яка точно відбиває години, справжній час суб’єктивний… Його носять у собі… Спробуйте прокидатися щоранку о сьомій, обідати опівдні, вкладатися спати о восьмій – і ніколи не побачите ні справжньої ночі… ні того моря, яке під час відпливу на якусь мить завмирає, а потім знову наступає на берег, ніч із днем зливаються, перемішуються і здіймаються пінявими хвилями, мов річка, що зустрічається з океаном. У мене вкрали шістнадцять років ночей, пане Опіку. В шостому класі мені товкмачили, що єдиним моїм поступом буде перехід у сьомий… у випускному – іспити на бакалавра… тоді далі… Ви не повірите, пане Опіку, але я був переконаний, що маю мету… А мети не було… Я ніби йшов безконечним коридором у ланцюжку бовдурів, а попереду й позаду такі ж дурні. Життя загортають у гербову цидулу, як гіркі ліки заливають глазур’ю, аби приємніше їх ковтати… але, розумієте, пане Опіку, тільки тепер я збагнув, що люблю справжній смак життя.
Пан Опік залишив ці слова поза увагою. Він сплів пальці й сильно хруснув суглобами; неприємний звук – подумки відзначив Вольф.
– Саме тому я грав не за правилами, – докинув Вольф. – Я шахрував… аби здаватися таким собі мислителем у клітці, а мене оточували істоти пасивні… І вийшов я з клітки разом з ними, ані хвилиною раніше. Вони могли думати що завгодно – що я скорився, став таким, як і вони, – хай думають, казав я собі. А сам увесь цей час жив у іншому світі… віддавався лінощам, і думки мої були далеко.
– Послухайте, я не бачу тут ніякого шахрування, – зауважив пан Опік. – Як ви вже там лінувалися – не знаю, тільки чомусь дійшли до випускних іспитів з відзнакою. З того, що ви там думали про щось інше, ще не випливає факту вашої вини.
– Навчання мене виснажило, пане Опіку. Я ненавиджу ті роки, – сказав Вольф. – Ненавиджу спрацьовані речі. – Він ляснув долонею по столі. – Хоч би й оцей старий стіл… Протягом усього навчання тебе супроводжують отакі речі. Старі, обшарпані, запорошені. Фарба на стінах шолушиться струпом. Припалі пилом, обсиджені мухами плафони. Залиті чорнилом, порізані ножами парти. Засклені стелажі з поїденими міллю опудалами птахів. Смердючі кабінети хімії, сіренькі затхлі спортзали, гори жужелю на шкільному подвір’ї. І старі здитинілі викладачі. Абсолютні маразматики. Школа маразматиків. Це називається освітою… І все розкладається, все пожирає проказа. І під зношеною поверхнею проступає гнилизна.
Пан Опік насупивсь, його ніс узявся невдоволеними зморшками.
– Ми теж зношуємося, – сказав він.
– Так, безперечно, – відгукнувся Вольф, – тільки трішки не в такий спосіб. Ми розшаровуємось… старіємо зсередини. Це не так ріже очі.
– Старіння не ґандж, – зауважив пан Опік.
– Не ґандж, – погодився Вольф. – Але, мабуть, соромно почувати себе зношеним.
– Усі приходимо до цього, – сказав пан Опік.
– Не страшно, коли ти вже пожив. Але ж не починати з цього! Ось я проти чого, – сказав Вольф. – Розумієте, пане Опіку, я дивлюсь на речі просто: поки є клаптик землі з чистим повітрям, ясним сонцем і зеленою травою, тебе завжди туди вабитиме. Надто замолоду.
– Повернімось до нашої розмови, – запропонував пан Опік.
– Ми весь час говоримо про те саме, – сказав Вольф.
– Невже після навчання у вас не лишилося нічого, що ви могли б зарахувати до свого активу?
– Ох, добродію, – зітхнув Вольф, – даремно ви про це спитали…
– Не розумію… – здивувався пан Опік. – Кому-кому, а мені однаковісінько.
Вольф звів на нього очі, і в погляді його знову промайнула тінь розчарування.
– Атож, звісно… Перепрошую… – сказав він.
– А проте, я мушу це знати, – наполягав пан Опік.
Вольф кивнув головою й закусив нижню губу.
– Неможливо в житті, що складається з різних етапів, – почав він, – прожити безкарно, не спокусившись на примарно-ласу подобу порядку. А спокусившись, нічого не може бути природнішим, як поширити цей порядок на все, що тебе оточує…
– Цілком справедливо, – підхопив пан Опік, – хоча ці два твердження насправді характерні тільки для вашої ментальності й аж ніяк не для всіх. Але припустімо.
– Я звинувачую своїх учителів, – провадив Вольф, – у тому, що вони спрямуванням своїх уроків, своїми книжками переконали мене в тому, ніби світ може бути незмінним. У тому, що вони на певному етапі заморозили плин моєї думки (коли саме це зробити, до речі, визначалося між ними, не без протиріч) і примусили мене повірити в те, що десь та колись може існувати ідеальний устрій.
– Ну гаразд, а вам не здавалося, що віра дає надію?
– Коли бачиш, що ти до цього не доживеш і цю радість треба лишити поколінням далеким, мов чужі галактики, надія випадає в осад у вигляді розпачу десь глибоко в тобі, як ото сірчана кислота випадає солями барію. Я сказав так, аби не збиватися зі шкільної ноти. Щодо осаду солей барію, то він – білий.
– Знаю, знаю, – закивав пан Опік. – Не розпорошуйтесь на незначущі коментарі.
Вольф сердито глипнув на нього.
– Крапка, – сказав він. – Я задосить вам усього наговорив. Як хочете, так і розплутуйте.
Пан Опік насупив брови й затарабанив пальцями по столі.
– Шістнадцять років життя, – промовив він. – Чималенько ж ви про них наговорили. Так ось що вони для вас важать. Ви вельми недооцінюєте їх.
– Пане Опіку, – знову почав Вольф, карбуючи слова, – послухайте, що я вам скажу. Послухайте уважно. Ваше навчання – це просто посміх. Це найлегша у світі річ. Людям з покоління в покоління втовкмачують, ніби інженер або вчений – це еліта суспільства. І мені стає смішно: ніхто не ловиться на такий гачок, окрім тих-таки кандидатів в еліту. Набагато важче, пане Опіку, навчитися боксу, ніж математики. Якби навпаки, то в школах було б найбільше класів боксу. Зробитися добрим плавцем куди складніше, ніж навчитися французького письма. Інакше тренерів плавання було б більше, ніж викладачів французької. Кожен може стати бакалавром, пане Опіку, – зрештою, тими бакалаврами вже можна греблі гатити, – а назвіть мені з-поміж Них бодай одного, що може взяти участь у змаганнях з десятиборства. Я ненавиджу своє навчання через те, що дуже багато є йолопів, які вміють читати, а подивіться, як вони видирають один в одного спортивні журнали й кричать на стадіонах «Слава!». Вже краще було б навчитися правильно кохатись, а не маринуватися до отупіння над підручниками з історії.