Зрештою, що таке біла людина? Це більшою мірою обмаль пігментів, ніж наявність якихось особливих переваг, і тому не зовсім зрозуміло, чому нетяги, які винайшли порох, так звеличили себе над усіма й дозволили собі стромляти носа в царину не менш цікавих розваг, таких, як танці й музика. Тому заради свого спокою неграм не лишилося нічого іншого, як знайти цей закамарок. Печеру охороняв сторож, отже, щоб побачити негра, потрібно було того сторожа вколошкати. Такий акт в очах темношкірих набував сили своєрідного посвідчення: коли вже в тебе таке велике бажання подивитись, значить, маєш право, бо ти довів, що жодні забобони на тебе не діють.
А взагалі, цей негр улаштувався з комфортом. Спеціальна помпа подавала йому знадвору повітря й сонце. Те розгалуження, яке він обрав, було далеко від центрального проходу, мало досить високе склепіння й сяяло гарними хромово-оранжевими кристалами. Тут росли тропічні рослини, що своїми квітками принаджували колібрі й давали майже всі необхідні прянощі. Негрові підігравала музична машина останньої моделі, що могла сама подовгу відтворювати одну й ту саму мелодію. Зранку він репетирував танок уривками, а ввечері виконував цілком з усіма колінцями.
Коли з’явилися Вольф та Лазулі, негр саме збирався починати танок змії. Цей танок виконується частиною тіла від стегон до пальців ніг без залучення решти. Негр чемно почекав, поки гості підійдуть, і розпочав. Музична машина створювала чарівний акомпанемент, в якому вчувався низький тембр пароплавного ревуна, що без попередження заступив гру баритон-саксофона, коли платівку вже було записано.
Вольф і Лазулі дивились мовчки. Негр виявився напрочуд спритним, він володів більш як п’ятдесятьма способами вихляння колінними суглобами, що чимало навіть для негра.
Потроху-помалу забулись усі прикрощі: машина, муніципальна рада, Грайвесна і кров’янка.
– Я не шкодую, що ми вертаємось печерами, – озвався Лазулі.
– Про що ти кажеш! – погодився Вольф. – Коли ще взяти до уваги, що надворі тепер ніч, А тут, бач, іще ясний день.
– Ми могли б переселитися сюди назавжди, – висловив думку Лазулі.
– А робота? – завагався Вольф.
– Ет, знову ця робота! – вигукнув Лазулі. – Скажіть краще, що ви просто хочете повернутись у свою кліть, а робота – це просто зручний привід. Ну, а я теж хочу знати, чи повернеться мій тип.
– Годі вже! – вигукнув Вольф. – Дивись на негра і мовчи. Він не дасть тобі про це думати.
– Звісно, не дасть, – сказав Лазулі. – А як бути з професійною гідністю?
– Іди ти знаєш куди з тією своєю гідністю! – розсердився Вольф.
Негр спинивсь і послав їм широку усмішку. Танок змії добіг краю. Негрове чоло було вкрите рясними краплинами поту, і він утер їх великим картатим носовиком. По тому, не роблячи паузи, розпочав танок страуса. Він не схибив жодного разу, щомить притупував ногою й знаходив якийсь новий ритм.
На кінець своєї хореографічної композиції він знов обдарував їх щедрою усмішкою.
– Ви вже дивитесь дві години, – зауважив він.
Вольф глянув на годинника. І справді.
– Не сердьтеся на нас, – мовив він. – Ми були просто зачаровані.
– Для того все це й робиться, – сказав негр.
Але Вольф підсвідомо відчув, що негр став підозріливим, – отже вони перебрали міри.
Він став прощатись.
– До побачення, – відповів негр і тепер упіймав рухи кульгавого лева.
Перш ніж завернути в головну печеру, Вольф і Лазулі востаннє озирнулись, і було це саме в ту мить, коли негр зображував стрибок газелі з кручі. Вони завернули за ріг і більше його не бачили.
– От чорт! – вигукнув Вольф. – Шкода, що не можна побути довше.
– Ми й так, певне, добряче загаялись, – зауважив Лазулі, й не думаючи наддавати ходи.
– Усьому причиною розчарування, – сказав Вольф. – А воно від того, що немає продовження.
– І почуваєш себе ошуканим, – докинув Лазулі.
– Та якби це й мало продовження, кінець був би той самий, – сказав Вольф.
– Бо ніщо не вічне.
– Ні.
– А я кажу – так.
Це було складне питання, і тому Вольф перевів розмову в інше річище.
– Маємо попереду цілий робочий день, – зронив він, а тоді подумав і додав: – Робота – ось що вічне.
– Ні.
– А я кажу – так.
Цим разом розмову довелось урвати. Вони йшли швидко, до того ж дорога почала братися вгору. І раптом – сходи. Праворуч вартівні струнко стояв дідок-сторож.
– Якого біса ви тут вештаєтесь? – спитав він їх. – Це ви коцнули мого колегу з тамтого боку?
– Не до смерті, – заспокоїв його Лазулі. – Завтра буде на ногах.
– Тим гірше, – сказав старий. – Мушу вам зізнатись, я полюбляю публіку. Щасти вам, хлопці.
– Якщо ми повернемось, ви нас пропустите? – поцікавився Лазулі.
– Яка може бути мова? – сказав дідок. – Наказ є наказ. Тільки через мій труп.
– Так і зробимо, – пообіцяв Лазулі. – До скорого.
Надворі все було в блідо-сірих контурах. Знявся вітер, невдовзі мало світати. Проходячи повз машину, Вольф спинився.
– Іди сам, – сказав він Лазулі. – Я вертаюся туди.
Лазулі, не озвавшись ні словом, пішов далі. Вольф відчинив шафу й заходився споряджатись. Він тихо щось проказував самими губами. Вбравшися, опустив важіль, і двері відчинилися. Він увійшов у кліть, і сірі двері лунко клацнули за його спиною.
Розділ 23
Цього разу Вольф натис указівним пальцем на максимальну швидкість, і час збіг непомітно. Коли свідомість проясніла, він знову побачив себе на виході з широкої алеї, на тому самому місці, де розлучився з паном Бісером.
Була та сама сіро-жовта земля з каштанами й опалим листям. Тільки румовище й зарості чагарника були безлюдні. Побачив Вольф і поворот, який належало пройти, і без вагань подавсь уперед.
Він одразу ж відчув різку зміну декорацій, хоч на розрив чи порушення певної спадковості не було й натяку. Тепер перед ним лежала доволі похмура й крута брукована вулиця. Праворуч вона починалася великим сірим будинком, обсадженим кулястими липами. Ліворуч тягся темний мур, утиканий скляними скалками. Над усім панувала мертва тиша. Скрадаючись, Вольф пішов уздовж муру. За півсотні метрів натрапив на двері з прочиненим віконцем. Вольф штовхнув їх і сміливо переступив поріг. Щось коротко дзеленькнуло – і знову стало тихо. Він стояв у просторому квадратовому дворі, що скидався на подвір’я ліцею. Це місце він уже десь бачив. Сонце почало сідати. У дальшому кутку, там, де колись була контора наглядача, мерехтів жовтий вогник. Майданчик був чистий, добре доглянутий. На широкому черепичному дасі порипував флюгер.
Вольф подався на світло. Підійшовши досить близько, він побачив за скляними дверима чоловіка, який сидів біля столика й ніби на когось чекав. Вольф постукав і ввійшов. Чоловік витяг з кишені сірого лейбика годинник і підніс до очей; годинник був круглий, у сталевому корпусі.
– Ви спізнилися на п’ять хвилин, – промовив наглядач.
– Перепрошую, – сказав Вольф.
Контора мала сумний класичний вигляд. Пахло чорнилом і дезинфекцією. На столику, там, де чоловік поклав свої руки, лежала невеличка прямокутна табличка, а на ній чорними літерами викарбувано: «Пан Опік».
– Сідайте, – сказав наглядач.
Вольф сів і подивився на нього. Перед паном Опіком лежала розгорнута картонна тека з паперами різного формату. Був він років сорока п’яти, сухорлявий, з тугою жовтою шкірою на щелепах і гострим носом, похнюпленим донизу. З-під поїдених міллю брів дивились недовірливі очі, витоптане колом волосся на шпакуватій голові позначало місце капелюха, якого чоловік здіймав рідко.
– З моїм колегою паном Бісером ви вже зустрічались, – почав пан Опік.
– Так, добродію, – сказав Вольф. – Леон Авель Бісер.
– Дотримуючи плану, тепер мушу я розпитати вас про працю в школі та ваші інститутські студії, – мовив пан Опік.
– Я готовий, добродію, – відгукнувся Вольф.
– Мені дуже прикро, – докинув пан Опік, – що моєму колезі абатові Шкваро доведеться вертатися з вами назад. Справді ж бо, ваші взаємини з релігією були нетривалі, тоді як у тенета навчання ви потрапили на довгі шістнадцять років.
Вольф кивнув головою.
– Зараз ви підете від мене внутрішнім переходом і дійдете до третього коридора. Там неважко буде знайти абата Шкваро, якому ви й віддасте цього квитка. Потім знову повернетесь до мене.
– Гаразд, – погодився Вольф.
Пан Опік заповнив бланк і простяг Вольфові.
– Таким чином ми обидва матимемо час зібратися з думками. Отже, переходом до третього коридора.
Вольф устав, віддав честь і вийшов.
На серці ніби щось гнітило. Лункий перехід з дугастою стелею дивився вікнами на внутрішнє подвір’я, на сумовитий садок з алеями, жорствою і карликовими букшпанами. На посохлих клумбах, ледь порослих жалюгідною травичкою, їжачились мертві трояндові кущі. Вольфові кроки помножувались луною між стін, і йому здавалось, ніби він біжить, як біг колись, спізнюючись на уроки, а потім прослизає через комірчину консьєржки, бо великі ворота, закуті в глухі залізні листи, вже зачинено. На зернистий цементовий майданчик опускались перпендикуляри колон, що підтримували напівкруглу арку з білого черепашника. Арка потерпіла від часу найбільше. На протилежному боці в прочинені двері було видно порожні класи з партами, що уступами підіймалися вгору. Вряди-годи в поле зору потрапляла пряма й сувора чорна дошка або кафедра на зачовганому помості.
Коло третього відгалуження коридора Вольф умить засік білу емальовану табличку: «Катехізис». Він нерішуче постукав і ввійшов. Це був клас, звичайнісінький шкільний клас, без столів, з простими грубо рубленими лавами та лампами під полив’яними абажурами на довгих шнурах. Півтора метра стіни, пофарбованої в коричневий колір, що вище вироджувався в сірий брудний відтінок. На всьому лежав грубий шар пилюки. З-за столу на Вольфа дивився худезний благовидий абат Шкваро. Він мав борідку клинцем і сутану доброго крою. На столі лежав тоненький портфельчик з чорної шкіри. Вольф без подиву постеріг у його руках те саме досьє, яке кілька хвилин тому тримав пан Опік.
Він подав абатові свій квиток.
– Вітаю вас, сину мій, – озвавсь абат перший.
– Добридень, отче, – відповів Вольф. – Я від пана Опіка…
– Знаю-знаю, – сказав абат Шкваро.
– Ви кудись поспішаєте? – спитав Вольф. – Я можу піти.
– Ну що ви, що ви, – заспокоїв його абат, – маю силу часу.
Його ґречний утомлений голос оглушив Вольфа, як звук розбитої тарілки.
– Отже… – почав абат Шкваро, – стосовно мого предмета… Ну добре, ви ні в що не вірите, правда?.. Тоді скажіть мені таке… Коли ви перестали вірувати? На це неважко відповісти, еге ж?
– Та неважко, – кивнув головою Вольф.
– Ви сідайте, сідайте, – запросив абат. – Онде візьміть собі стільця… Не кваптеся, не хвилюйтесь…
– Було б через що хвилюватись… – сказав Вольф утомлено.
– Вам нецікаве моє запитання?
– Ні-ні, що ви! – вигукнув Вольф. – Тільки дуже просте, ото й тільки.
– Не таке просте, як вам здається… подумайте ще…
– Надто рано беретеся до малечі, – сказав Вольф. – Ви їх вербуєте в тому віці, коли вони вірять у дива й хочуть бодай одне з них побачити навіч. Але див нема, і на цьому все закінчується.
– Ви були не такий, – зауважив абат Шкваро. – Подібне міг би сказати хтось інший, але не ви. Ви зараз відповіли так, аби не заходити з собою в суперечність, я розумію… а поза тим, ваш випадок, коли не помиляюсь, дещо відмінний… атож, дещо відмінний.
– Ну знаєте! – обурився Вольф. – Якщо ви так добре поінформовані про мою особу, чого ж вам ще треба?
– Ваша правда, – погодився абат Шкваро, – мені нічого не треба. Це треба лише вам… лише вам…
Вольф присунув собі стільця й сів.
– Катехізис у нас викладав такий же абат, як і ви. Його звали Лисохвіст де Коленкур з Рож-Бізона.
– Шкваро – моє неповне ім’я, – люб’язно повідомив абат. – Я теж маю дворянську приставку до свого прізвища…
– Так ось, не всі діти були рівні в його очах, – провадив Вольф. – Більше його цікавили ті, що краще вбрані, а також їхні мами.
– Усе це не може стати визначальним мотивом для втрати віри, – примирливо зауважив абат Шкваро.
– У день свого першого причастя я палко вірив у Бога, – сказав Вольф. – Мало не зомлів у церкві. Думав, так хоче Ісус. А насправді так подіяло тригодинне очікування в задушному приміщенні. До того ж я був голодний як вовк.
Абат Шкваро засміявся:
– Ви до релігії по-дитячому злопам’ятний.
– Релігія ваша дитяча, – віддав йому Вольф.
– Не вам про це судити, – парирував абат Шкваро.
– Я не вірю в Бога, – Вольф кілька хвилин помовчав, тоді додав: – Бог – ворог продуктивності.
– Продуктивність – ворог людини, – відказав на це абат Шкваро.
– Людського тіла… – виправив його Вольф.
Абат посміхнувся.
– Початок нашої з вами розмови невдалий… Ми збилися на манівці, ви не відповідаєте на моє запитання… Ну що ж…
– Мене розчарували форми, якими користується релігія, – сказав Вольф. – Надто все дешево. Усе оте блазнювання, пісеньки, костюмчики… Що католицизм, що мюзик-хол – жодної різниці.
– Спробуйте відтворити свій умонастрій двадцятилітньої давнини, – попрохав абат Шкваро. – Не соромтесь. На те тут я, щоб вам допомагати. Немає значення, хто я – священик чи хтось інший. Думка про мюзик-хол теж дуже важлива.
– Тут не буває аргументів ні за, ні проти. Людина або вірить, або ні. Мені завжди було ніяково входити до церкви. Ніяково було дивитись, як чоловіки, ровесники мого батька, колінкували перед маленькою шафкою. Мені ставало соромно за них і за свого батька. Таких священиків, про яких ото пишуть усякі неподобства в педерастичних книжечках, я не зустрічав, жодної несправедливості з їхнього боку не зазнав – та й навряд чи розпізнав би її, – і все одно, в присутності святого отця мені було ніяково. Може, через сутану…
– Може, коли ви промовляли: «Зрікаюся сатани з його помпами й чорними діяннями»? – спитав абат Шкваро, намагаючись допомогти Вольфові.
– Тоді я думав про помпу… атож, здається, думав… про зелену помпу з флюгером-розприскувачем, що стояла в сусідів у садку. Знаєте, я ж тільки по верхах нахапався катехізису, не міг піднесено плекати в собі віру так, як мене було виплекано. Це було чистісіньке лукавство, аби лиш тобі подарували золотого годинника і не чинили перешкод з одруженням.
– Хто ж вас примушував вінчатись у церкві? – спитав абат Шкваро.
– Людям це подобається, – сказав Вольф. – Молода у вінчальній сукні, ну, і… та що там, усього не розповіси, забув уже. Ніколи й не згадував.
– Хочете подивитися на фотографію Господа Бога? – запропонував абат Шкваро. – Справжнє фото.
Вольф звів очі на абата. Святий отець не жартував. Був увесь як на долоні – уважний, запопадливий, нетерплячий.
– Де б це ви могли її взяти! – сказав Вольф.
Абат Шкваро сягнув рукою до внутрішньої кишені сутани й видобув гарненьке портмоне з крокодилової шкіри каштанового кольору.
– Тут у мене є одна чудова серія… – сказав він, витяг три знімки і простяг Вольфові. Вольф недбало кинув на них оком.
– Так я й думав, – промовив він. – Друзяка Ганар. Він завжди грав Боженьку в шкільних виставах та під час перерв.
– Отож-бо! – вигукнув абат Шкваро. – Хто б міг подумати, Ганар! Він же був ледар. Валяка. Ганар. І сам Господь Бог. Хто б міг подумати? А погляньте ось на цю, в профіль. Вона чіткіша. Впізнаєте?
– Впізнаю, – сказав Вольф. – Коло носа ще мав таку жирну родимку. Було, на уроці приробить їй крильця з лапками, а всі думають – муха сіла. Ганар… бідолашний друзяка…
– Не треба його жаліти, – сказав Шкваро. – Він чудово влаштувався. Просто чудово.
Вольф зітхнув.
– Далі нікуди.
Абат вклав фото до портмоне. У сусідньому відділку лежала маленька прямокутна картка, і він простяг її Вольфові.