Мабуть, хотів сказати: «Голову морочите», — але стримався, тільки рукою махнув.
— Я не прокурор і не суддя, — мовив Жадан. — І не моя справа — визначати ступінь провини того чи того лікаря. Це справа адміністрації… Моя справа — назвати причину смерті.
Бадяк, який зіщулився, не скидаючи шкіряного пальта й волохатого мохерового шарфа, хоча в кабінеті було тепло, сказав, ні на кого не дивлячись:
— Я ні в чому не винний. Вакцину ми йому ввели. А всі ці ваші схеми — мені не указ. Так, бумажки. Я знаю, що цей ось товариш, — він пальцем ткнув у бік Жадана, — перевіряє вакцину Мідатова в нашій області. На будь-якому суді я заявлю, що винні ті, хто нав'язує нам нові, неперевірені препарати. Мовчати я не буду, так і знайте.
— Ми це розуміємо, — сказав Жадан. — І тому я вилучаю двісті восьму і двісті двадцять третю серії вакцини Мідатова, а також гамма-глобулін, що ви вводили Чорнодубу, і передаю все це на експертизу у Московський контрольний інститут імені Тарасевича. Вони визначать індекс імуногенності, й ми тоді побачимо, чи винна в чомусь вакцина. Вона випробовується зараз в дванадцяти областях Радянського Союзу і в НДР, і ще не було жодного випадку смерті тих, кого нею лікували.
Кротова теж вирішила не мовчати.
— Три місяці тому я була в лабораторії професора Мідатова, і там були французи, які порівнювали його вакцину з вакциною Шар'є. Вакцина Мідатова відповідає найвищим міжнародним вимогам.
Бадяк встав, з гуком відсунувши стілець, і пройшовся по кабінету. Чорні поли його шкіряного пальта розліталися, як вітрила.
— Ви мені лекцій тут не читайте! Я сам грамотний. Вже кілька ночей не сплю, тільки те й роблю, що вивчаю книжку вашого улюбленого професора Мідатова. «Профілактика сказу» — чули про таку? Він там пише, що у випадках таких укусів, як у Чорнодуба, бувають невдачі навіть при застосуванні всіх препаратів! Ви лікарі чи хто? Ви не бачили, як люди помирають від новокаїну чи після операції апендициту? Що ви мені весь час — Чорнодуб, Чорнодуб! Наче на ньому світ клином зійшовся! Я сотні людей врятував — ніякої подяки. Один помер — і починається!
Він підбив ногою стілець, законопатив його знову в ряд і сів, затуливши вуха руками, наче нічого більше не хотів чути. Потім підвів голову і втомлено сказав:
— Крім того, я радився з юристом. Ніде, ні в яких наказах немає мого прізвища як людини, що призначає антирабічну допомогу.
— Як нема? — обурилася Кротова. — Не брешіть, Бадяк. Ви всюди є.
— А так, немає. Я перевірив. І на ваших курсах я не був, Діно Михайлівно. Мене туди записали, але підпису мого нема. Гаврилюк була, а мене немає в списках. І тому за лікування Чорнодуба я юридично не відповідаю,
— Це правда? — спитала Кротова Огородника.
Годинник в руках Огородника двічі писнув. Той подавився уважно на циферблат, приклав чомусь годинник до вуха, але більше ніяких звуків той не подавав. Тоді головний лікар надів годинник на руку і похмуро подивився на Кротову:
— Не знаю. Я ще не перевіряв наказів. Але якщо з приводу кожної смерті ми почнемо судити хірургів, у нас хворих не буде кому лікувати. Бадяк — відмінний хірург, передовик соціалістичного змагання, бере активну участь у громадському житті. Тому нам треба не роздмухувати цю справу, а подумати разом, як зробити так, щоб вийти з неї з честю.
Огородник встав, даючи зрозуміти, що розмова скінчилася. Всі теж підвелися.
— Євгене Петровичу, — сказав Огородник, — прошу вас, залишіться на кілька слів. А ви, товариші, вільні.
Тепер, коли вони залишилися вдвох, Огородник не сів у своє масивне дубове крісло за столом, а вмостився навпроти Жадана на стільці для відвідувачів і скрушно похитав головою.
— Вибачте, Євгене Петровичу, зірвався. Не треба було мені той обід згадувати… Пробачте, будь ласка. — Жадан помітив, що в Огородника очі червоні від недосипання й поголений він погано — рудувата колька щетина, як лишай, проступала на підборідді й шиї. — Три години лише поспав, а зрання знову тяжке ножове поранення. Чоловік жінку вночі застукав з кимось. Я думав, що зараз ніхто ні до кого вже не ревнує, а бач… Всю спину їй посмугував… її вранці знайшли сусіди. Знекровлену.
— Виживе? — спитав Жадан.
— Думаю, що виживе. Правда, гемоторакс. Але молода. А він у колонію помарширує. Ось такі справи… Ви довго в нас ще будете?
— Сьогодні, мабуть, поїду.
— А може, залишитесь? Ви як, полювати любите?
— Ніколи цим не займався.
— Жаль. А то б поїхали, постріляли. Зараз на зайців почнеться, кабани тут є. Лазня є, потім погрітися можна. Бо знаєте, тиждень так покрутишся — тут і операції, і скарги, і будівництво, нехай йому, і диспансеризація, і комісії, і Куля ця, якби ви знали, Євгене Петровичу, така вредна баба… ну, просто життя не дає… Через неї я й зірвався… Так от, час від часу хочеться кинути все кудись-розкудись, піти собі з рушницею на природу, до Сувацького лісу, скажімо, посидіти біля вогнища з добрими людьми, те та се, послухати, що на світі білому робиться… Тут чудові місця для полювання: ліси, яри. Навіть вовки є. Як там Мартинюк, нічого?
Мартинюк був одним із заступників міністра охорони здоров'я. Жадан його погано знав, бо за санітарно-епідеміологічну службу відповідав інший заступник.
— Не знаю, — сказав Жадан.
— Це мій добрий товариш, ще з інституту, — пояснив Огородник. — Колись в одній кімнаті в гуртожитку жили, все спільне… А тепер велика людина. Але нічого, не зазнався. Нам допомагає. Оце недавно допоміг дістати німецьке обладнання для стоматологічної поліклініки… То, може, якось з тим Бадяком уладнаємо справу, га, Євгене Петровичу?
— Як ви собі це уявляєте?
— Ну, мені важко вам підказувати. Ви ж спеціаліст. Я розумію, що Бадяк винний. Але треба його пожаліти. В нього дружина — терапевт. Красуня була — очей не відведеш. І що ви думаєте? Якийсь незрозумілий поліартрит в неї почався. Деформація кульшових суглобів. Ходити не може. В інвалідському візку тепер їздить по квартирі. Він її на руках переносить, бо вона тоненька, легенька. Де він тільки з нею не був! У Москві, у найкращих наших світил. Нарешті йому сказали, що в Німецькій Демократичній Республіці є один професор, що робить унікальні операції: вставляє протезний кульшовий суглоб. Це все дуже дорого коштує, бо протези американські. Ну, взяли Бадяка на чергу, чекає тепер, коли зможе поїхати з дружиною до того професора. Уявляєте? Він хірург першої категорії. Буде скандал — доведеться категорію знімати, переводити на другу. А йому гроші, самі розумієте, як зараз потрібні. Крім того, він співак. Якби ви тільки почули, як співає гарно. Його вся область знає. Незабаром республіканський огляд самодіяльності, на нього покладають великі надії… Мені здається, Євгене Петровичу, треба по-людському зрозуміти… З ким не буває? Хіба ви ніколи не помилялися?
Жадан почав гризти нігті. Розумів, що це погана, некультурна, негігієнічна звичка, не личить без двох хвилин докторові наук робити це, тим паче в медичній установі, але не зміг стриматись.
— То як? — напосідав Огородник. — Я дуже вас прошу.
— Я не знаю, — глухо мовив Жадан. — Треба подумати.
— От і подумайте. А поки тут з вами хочуть проконсультуватися кілька наших співробітників. У зв'язку зі смертю Чорнодуба. Ті, що мали з ним контакт. Я піду у відділення, а вони сюди до вас зайдуть.
Огородник міцно потиснув йому руку. Перед цим високим, впевненим у собі, міцним чоловіком Жадан зовсім змалів і розгубився, відчуваючи, як Огородник в'яже його в якийсь темний вузол.
— Ще раз, ради бога, вибачте, Євгене Петровичу, за мою нетактовність. А Бадяка ми покараємо, ви не сумнівайтесь. Я негайно видам наказ, оголошу йому догану, а замість нього рабіологом призначу іншого хірурга. Тут у нас є одна жінка, Ліда Гаврилюк. Молода, розумна. Ви її зараз побачите. Наведемо порядок, не думайте. Дуже радий був з вами познайомитись.
Він вийшов, залишивши Жадана самого. Чути було, як він наказав секретарці негайно знайти тих, хто має проконсультуватися в товариша з Києва.
Першим увійшов маленький, ще менший за Жадана, білявий красень з голубими очима — хоч на дореволюційні листівки його фотографуй з написом «Жди мене, як пташка сонця»; волосся, ретельно укладене в високу зачіску, вилискувало, наче красень щойно вийшов від перукаря, де його сприснули лаком; навіть запах солодкий почувся Жадану; весело потираючи руки, дивний відвідувач одразу ж почав розповідати якийсь анекдот про телепата, що вимагає в когось запасне колесо, а колеса, хоч ти лусни, немає; голова цього чоловіка здавалася непропорційно великою порівняно з коротенькими ногами й руками. Він ходив у вузьконосих світлих туфлях з високими, майже жіночими підборами. Виявилося, що це патологоанатом, який робив розтин трупа Чорнодуба і, виймаючи мозок з черепної коробки, випадково порізався. Жадан уважно подивився на руки веселуна (згадав чомусь весільну фотокартку в домі Чорнодуба) і, хоч нічого не знайшов, ніяких слідів, призначив лікування, бо знав, що може потім статися з цим красенем: якщо не захворіє (таких випадків майже не було), то вигризе, випалить йому душу страх — ні сну йому не буде, ні спокою.
— Тільки попереджаю вас, — похмуро сказав Жадан, який уже зрозумів і походження солодкого запаху, і причину доброго настрою патологоанатома, — киньте пити. Інакше я ні за що не ручуся. Рік не пити.
— Відомо, — весело погодився білявий красень. — Ви б, колего, якби побачили те, що я бачу, не так би запили. От, наприклад, з тим Чорнодубом. Він помер у неділю вночі. Його дружині вже в суботу сказали, що безнадійний. То вона в понеділок прийшла до мене вранці і почала кричати, щоб я скоріше розтин робив. Бо, мовляв, тепло, а вона зрання в неділю на поминки холодцю наварила і боїться, щоб цей холодець не зіпсувався, чого доброго.
— Що? Холодець?
— Ось так. Холодець. А ви кажете… Спасибі, що призначили лікування. А то цей Бадяк ні в яку не хотів. Ти, каже, симулянт. А тепер я відпочину хоч кілька днів від своїх покійничків. А вони — від мене. Я думаю, в цьому логіка є, га?
— Нормально, — підтвердив Жадан.
— А пити ні, не буду. Зав'язав. Слово честі даю.
Маленькими кроками, наче вистукуючи морзянку, він жваво прочимчикував до виходу.
За ним, озираючись навсібіч, наче хтось за нею гнався, увійшла літня жінка-санітарка, яка працювала в інфекційному відділенні і заходила до палати, в якій помирав Чорнодуб, заносила йому їсти й пити; пити він зовсім не міг, а їсти пробував, але теж давився, й вона ці тарілки й склянки забирала.
— Ви були в гумових рукавичках? — спитав Жадан.
— Аякже! В нас Галина Федорівна знаєте яка строга!
— То чого ж вам треба? — роздратування почало охоплювати його.
— А повітря? Я ж дихала з ним одним повітрям, — наполягала жінка, весь час чомусь обмацуючи зморшкувату шию. Пальці в неї тремтіли.
Він не витримав.
— Слухайте, ідіть звідси, жінко, і не морочте собі й мені голови. Сказ повітрям не літає. Хай вам ваша Галина Федорівна розкаже. Чортзна-що.
Одразу ж стало соромно за те, що не стримався, він хотів вибачитись, сказати цій жінці бодай кілька підбадьорливих слів чи пожартувати з нею, щоб зняти всі її темні підозри, але її вже як вітром здуло. Щоб якось заспокоїтись, підійшов до вікна. Побачив річку, над якою нависли горби протилежного берега, наче круглі порепані житні хлібини. На одному з горбів легко і сумно, немов намальовані молоком, біліли стіни старовинного монастиря. Хвиля теплого повітря, що накотилася вранці на ці землі, майже повністю з'їла сніг, повернувши берегам їхню осінню сонливість. Йому здалося, що протилежний берег живе в якомусь іншому часі, у неквапному, величному вимірі природи, яка не знає ні смертей, ні жалюгідних, дрібних пристрастей, ні брехні чи зла, наче ці коричнево-сірі узвишшя були заповідником спокою, тиші й вічності. Можливо, саме про це думав Чорнодуб, коли малював свої дивні картини і річку з човном, повним людських очей.
Він озирнувся.
В кімнаті стояла тендітна молода жінка в білому халаті й високій білій шапочці, під яку акуратно було відібране чорне волосся. Жінка трималася невпевнено і зніяковіло, наче соромилася Жадана чи навіть боялася його.
— Я вас слухаю, — сухо сказав він.
— Моє прізвище Гаврилюк, — тихо, не підводячи на нього очей, мовила жінка. — Лідія Василівна. Я лікар-хірург. Вибачте, я не хотіла до вас звертатися, але мені наказав Огородник… Справа в тому, що саме під час мого чергування в Чорнодуба почалися явища гідрофобії. Він не міг ковтати, і я… я думала, що в нього ангіна, оглядала горло, вводила шпадель. У нього була сильна слинотеча, і він заслинив мені руки. Після цього його перевели в інфекційне відділення.
Жаданові довелося напружувати слух, щоб її почути.
— У вас поранення на руках були?
— Була подряпина.
— Покажіть.
Вона звела на нього очі. Погляд її чорних очей здавався йому дивним, немовби жінка ця була трохи зизоока, наче дивилася вона і на нього, і водночас зазирала кудись далі, за його спину, немовби зовсім його не бачила в тихій своїй задумі.
— Що? — спитала вона, мовби прокинувшись.
— Дайте руку.
Взяв її руку й відчув сухе, лагідне тепло її тонких пальців, довірливу податливість її долоні. На правій кисті, на ніжному пагорбі, з якого починається великий палець, помітив подряпину, досить давню, мабуть, бо на місці її утворився білий рубчик.
— Це давно у вас?
— Не знаю. Не помітила коли.
— Ви дуже боїтесь?
— Ні, — спокійно сказала жінка. — Кажу вам — не хотіла ні до кого звертатися. Начальство наказало.
— Якщо я не призначу вакцинації — будете спати по ночах? — відпустив Жадан її руку.
— Ні, не буду, — усміхнулася вона. — Але не з тої причини. В дочки моєї бронхіальна астма. Бувають приступи.
— Я думаю, що для вас небезпеки ніякої немає, — сказав він. — У світовій літературі немає достовірних даних про зараження людини від людини. Майже немає, — уточнив він, згадавши два повідомлення — одне професора Левковича, друге — доцента Матвєєва.
— А я і не боюсь. Вибачте, що потурбувала… До побачення. — Вона вже зібралася йти, але він її зупинив.
— Почекайте хвилиночку, Лідіє…
— Василівно.
— Мені ваш головний лікар сказав, що тепер ви будете призначати антирабічне лікування. Замість Бадяка.
— Так.
— Ви проходили спеціалізацію з рабіології?
— Я була дублером Бадяка. Коли він був у відпустці, призначала лікування. Була на курсах в області, у Кротової. Торік чула вашу лекцію, коли ви приїздили в область. Ваша схема в мене є. Але, звичайно, я в цьому плаваю… А тепер, після цієї смерті, боятимусь, як вогню…
— Ми вам допоможемо. На тій схемі є телефон нашої лабораторії, дзвоніть, коли треба буде.
Вона подякувала і вийшла, і тихі, невиразні звуки її голосу, і ледь чутний шелест її накрохмаленого халата залишили по собі дивний слід в його душі — наче побував на короткому святі осені, на протилежному березі річки, серед цвілих запахів мокрої землі й темно-рудих пластів лежалого листя, немовби його лице зігріли промені далекого, швидкоминучого сонця — і він відчув на якусь мить полегкість, звільнення від лікарняної метушні, від усього того безладного, тривожного і неправедного, що побачив і почув у цьому маленькому провінційному містечку. Потім зрозумів, що справа не в цій чорнявій молодій лікарці з задумливим поглядом, а в тому, що сьогодні день народження Олі. Тільки зараз він про це згадав.
VII
Куля важкими кроками міряла свій кабінет, задихаючись від гніву.
— Ні, ви подумайте тільки, яка гнида цей Огородник! Щоб дорікнути обідом! До речі, треба пообідати, я замовила. Нас чекають.
— Ні, — ввічливо, але твердо відмовились Кротом і Жадан.
— Ось бачите! Ну, я йому покажу. І Михайлу Михайловичу теж. Його коханка — медсестра в Огородника. Вона і доповіла. Я закрию йому кухню, бо в нього рибний і м'ясний цехи разом, — він у мене тоді поскаче. Згадає той обід. Ну, нічого, — заспокоїлася вона, — ми зараз тут щось організуємо. Щоб санітарний лікар та не міг нагодувати своїх гостей, де ви таке бачили?