— А що гамма-глобулін? Ну, спізнилися трохи — нічого страшного. Рану я йому одразу обробив, вакцину негайно ввели.
Бадяк поглядав на них спідлоба, упершись підборіддям у шию, й Жадану здалося, що зараз він кивне головою й заспіває «Дивлюсь я на небо…».
— Де ви були, Бадяк? — Кротова крутила вцілілу дужку від окулярів, наче і її хотіла відламати. — Я ж вам лекцію читала. Мабуть, не слухали? По магазинах бігали? У випадках укусів небезпечної локалізації ми вводимо готові антитіла, щоб встигнути заблокувати вірус. Активний імунітет пізніше виробляється. Тільки гамма-глобулін може врятувати. Я ж усе пояснювала.
— Не знаю я ваших теорій, — вперто повторив Бадяк. — Ось у мене повно людей у відділенні… вчора стільки аварій було, що… Цілий день гіпсував.
Він показав руки, хоча ніяких слідів гіпсу на них, звісно, не залишилося.
— Але ж ви самі призначили гамма-глобулін, — здивувався Жадан. — І зробили правильно. Тобто ви розуміли, що треба його ввести. Чому ж не ввели?
— Тому що його не було, — похмуро мовив хірург. — Марусю, коли прийшов цей Чорнодуб?
— У суботу, — одразу відгукнулася медсестра, наче очікувала цього запитання. Жадан упізнав її: це вона на вчорашній репетиції повідомляла про вихід Бадяка на сцену.
— У суботу санепідстанція не працювала, — сказав Бадяк. — А гамма-глобулін зберігається у них.
— Було б подзвонити! — загула Куля.
— Дзвонив. А вас не було. Тоді послав Марусю до цієї помічниці… як її?
— Тесленко, — підказала Маруся.
— Тесленко. А вона каже — гамма-глобуліну на складі нема.
— Чого ж ви до мене не подзвонили? — спитала Кротова. — Я ж вас учила.
Бадяк невесело посміхнувся.
— І до вас дзвонив, Діно Михайлівно. Додому. І не один раз. Як ви наказували. Хотів спитати вас, порадитись. А ви у відпустці.
Кротова розгублено почала ховати окуляри в сумочку.
— Я була в Піцунді… Але треба було в обласну санепідстанцію звернутися. Там є черговий. Гамма-глобуліну в нас скільки завгодно… Одразу б прислали.
— Я що, завгосп? — потемнів Бадяк. — У мене повно хворих. Переломи, поранення. В неділю ні до кого не додзвонишся. В понеділок, чесно кажучи, я забув. У нас конференція була по боротьбі з автотравматизмом… Закрутився… і забув. А у вівторок лише надвечір привезли. Але все одно я певний, що він помер не від того. Гамма-глобулін тут ні при чому.
— А в чому причина, як ви думаєте? — спитав Жадан.
— Ваша вакцина винна. Робите експерименти на людях, даєте якусь водичку, а потім — Бадяк за все відповідай. Не вийде! Чув я, що вдова Чорнодуба хоче подавати заяву в прокуратуру. Так ось, я вам тут усім кажу офіційно: мене так просто не візьмеш. Я теж не дурний. Пришили, понімаєш, мені гамма-глобулін, а про вакцину ні слова… Колись не було ніяких гамма-глобулінів, лише вакцина, а людей рятували… Як Пастер врятував російських мужиків, покусаних вовком? Га? Із запізненням їх привезли до Парижа, але він усіх врятував. Без усякого гамма-глобуліну.
— Не всіх, — сказав Жадан. — 3 п'ятдесяти росіян, привезених до Пастера, загинуло вісім. Тобто шістнадцять процентів. Погодьтеся — немало. Їх якраз тільки гамма-глобулін міг би врятувати. Але його тоді не було, У Чорнодуба дуже короткий інкубаційний період — двадцять днів. Це й зрозуміло, бо укуси майже в мозок. В таких випадках жодна вакцина не встигає спрацювати. Єдина надія на гамма-глобулін. Чим скоріше введеш — тим краще. І ви це прекрасно знаєте. А в тому, хто винен у затримці з гамма-глобуліном, ми ще розберемось.
Він підвівся, а за ним Куля і Кротова. Маруся теж встала з винуватим виглядом, наче й її звинуватили у вбивстві Чорнодуба. Тільки Бадяк залишився сидіти, похиливши голову. Він дряпав пінцетом по склу, саме там, де на схемі Жадана була намальована людина з піднятими догори руками й заштрихованою головою. Як йому боліло, здригнувся Жадан, уявивши, як звір мертвою хваткою вгризався в шию Чорнодуба.
V
Вирішив побувати вдома у Чорнодуба, поговорити з близькими — може, дізнається щось нове, бо епідеміологічне обстеження цього випадку проведене вкрай погано, якщо взагалі воно проводилось. Тесленко, яка нарешті приїхала з Києва, тепер, сидячи в кабінеті Кулі, безперервно плакала, й щось путнє від неї годі було почути. Вона ніяк не могла збагнути, як це Жадан випередив й чому взагалі все вперлося в неї, коли над нею товклося стільки лікарів, а тепер, бач, у всьому винна вона. Вона людина маленька, хай старші відповідають; з'ясувалося, що того злощасного понеділка Куля брала участь у районній нараді по забезпеченню вивезення буряку, і її не було в санепідстанції цілий день, і Тесленко сама дзвонила в область, просила вислати гамма-глобулін, їй пообіцяли, але оскільки в понеділок ніхто до Старої Митниці з області не їхав, то препарат передали тільки у вівторок: гамма-глобулін привіз лікар з гігієни харчування, якого обласна санітарно-епідеміологічна станція відрядила в ці краї на перевірку робітничих їдалень. Ліміти на бензин в обласній санепідстанції закінчилися, тому лікар той плуганився до Старої Митниці рейсовим автобусом і приїхав лише надвечір. Кротова сумно хитала головою, наче хотіла сказати: ось бачите, Євгене Петровичу, життя є життя. Тепер ви розумієте, як вас шанують у нашій області, бо, незважаючи на труднощі з бензином, вам одразу ж дали «Москвич», можна сказати, персональний… Куля гримала на Тесленко, мовляв, чому вона їй не доповіла, а та, не скидаючи своєї яскраво-зеленої, з червоними квітами хустки, шморгала носом та краєм хустки витирала очі. Коли Тесленко вийшла, Куля і Кротова почали відмовляти Жадана від цієї затії — йти додому до Чорнодуба: зрозумійте, Євгене Петровичу, там горе, і ваша з'ява тільки піділлє масла у вогонь, тим паче що вже все відомо, давайте краще подумаємо, як виплутатися з цієї історії.
Він не хотів виплутуватись з цієї історії чи когось виплутувати, а наполягав на своєму: бажав знати всю правду. Нарешті домовились так: з Жаданом поїде лікар Афанасьєв, якого вже знають у сім'ї Чорнодуба, бо він від санепідстанції брав участь у похороні, як того вимагає інструкція.
Чорнодуб жив поблизу цукрового заводу. Поїхали туди не оранжевим «Москвичем», а УАЗом, що належав Старомитницькій санепідстанції, бо вулиця була немилосердно розтовчена самоскидами, вся в калюжах, ямах і грузьких борознах. Їхали нахильцем — праві колеса у глибокій колії, майже по ступиці занурені в чорні збиті вершки грязюки, а ліві — набагато вище, там, де якраз пролягає середина колії, вигладжена днищами вантажних автомашин. В нього стислося серце, коли побачив невелику хатинку за стареньким штахетником і уявив, якого горя зараз торкнеться. Від заводу відгонило кислим запахом жому. Постукали — ніхто не відповів. Тоді зайшли в дім. Середину кімнати займав розкладений стіл, накритий скатеркою, помережаною рудими й фіолетовими плямами. На столі стояв вимитий посуд — чарочки, склянки, тарілки. В кімнаті пахло рибними консервами. Невеличкий буфет, диван, яких тепер не часто зустрінеш: з високою спинкою і дзеркалом, фікус, присунутий до самого вікна, на стіні фотокартка: чоловік і жінка у весільному вбранні. Жінка більша за чоловіка, з широким обличчям і важким підборіддям; чоловік дрібний, з відчужено-пташиним поглядом на безбровому обличчі; можна було б подумати, що це не спільний знімок, а невдалий фотомонтаж, немовби у поспіху склали різні за розмірами і настроєм фотокартки й зліпили з них оцей сімейний портрет.
З сусідньої кімнати вийшла жінка — ще більша, ніж можна було б уявити з фотокартки, чомусь у білому медичному халаті. На руках у неї сидів хлопчик років трьох у червоному светрику й заштопаних на колінах нитяних колготках. Потім з дверей визирнула дівчинка років десяти, викапаний батько: таке ж дрібне безброве обличчя, тонкий ніс-дзьобик, тільки погляд не блукав у невизначених далях, а сумно й очікувально вдивлявся в нежданих гостей.
Афанасьєв пояснив, що ось цей товариш приїхав з Києва, хоче дізнатися, як усе було з чоловіком. Говорив затинаючись, підбираючи слова, від чого весь його вступ виходив покручений і малозрозумілий, а жінка мовчки, не перебиваючи, слухала, і Афанасьєв зовсім розгубився і теж змовк. В кімнаті запала тиша, тільки голосно цокали ходики, що висіли поруч з подружнім портретом Чорнодубів. Жадан помітив ще невеличке дзеркало-трельяж, вкрите чорною хусткою.
— Мамо, а коли тато прийде? — спитав хлопчик.
— То ви з прокуратури, чи що? — нарешті звернулася до них жінка.
— Ні, з інституту, — винувато пояснив Афанасьєв. — Я ж вам казав. Це лікар з Києва.
Жінка сіла за стіл, а вони залишилися стояти. Хлопчик почав дзеленькати чарками. Мати скло відсунула, дала йому чайну ложку, якою він одразу почав бити по столу.
— Оркестру не дали, — похитала жінка головою, не дивлячись на них. — Наче він зачумлений. Скажений був, скаженим і помер. Він механіком на центрифугах працював. Не пив з ними, з цими… Тільки гроші позичав їм. І одразу ж забував — кому і скільки. Тому вони його ненавиділи, що він не пив, не курив, нікому нічого поганого не робив. Оркестр не змогли зібрати. Побоялися, бачиш. Бо Василь сказився. Я їм п'ятдесят рублів давала… Щоб усе, як у людей… А вони не можуть. План, кажуть, треба гнать. Вася нікому ніколи не відмовляв… Тільки дітям своїм і мені… Я в дитячому садку працюю. У борги залізла, тепер не знаю, коли й вилізу. Похорон — сімдесят рублів, два вінки залізні по сім рублів, поминки — рублів на сто п'ятдесят… Що ж мені тепер робити? Кому яку машину лагодити — пожалуста, Вася тут як тут. Відбою не було від клієнтів. Казала йому піти на автобазу, там би й заробляв більше. Так ні. Хоч кіл на голові теши. Завод йому, бач, подобався… Бо директор перед ним вихилявся: «Василь Іванович, Василь Іванович, ви в нас найперший робітник, вам місце в президії, грамоту вам…» А що я з тими грамотами робитиму? Дірки ними свої залатаю?
Вона рвучко підвелася, передала хлопчика дочці в руки:
— Тримай. — І кинула гостям: — Пішли.
Як була в халаті, не вдягаючись, повела їх у двір до обшарпаного сарая з великими, наче на веранді, вікнами. Грюкнувши клямкою, відчинила двері. На них війнуло запахом оліфи, лаку і фарб.
Посередині сарая стояв мольберт, на якому вони побачили майже викінчену картину: два дерева — дуб і тополя — з обличчями чоловіка й жінки тяглися гіллям своїм, схожим на руки, одне до одного, але так і не змогли подолати відстань, що пролягла між ними. Попід деревами замість палого листя лежали пласкі людські очі.
Сарай усередині виявився досить світлим і охайним. На його стінах висіли не менш дивні картини: квіти з обличчями людей (Жадана особливо вразила троянда, в якій ховалося й віддзеркалювалося лице вродливої молодої жінки), якісь химерні споруди з золотими банями, що замість вікон вдивлялися в глядача широко розплющеними тривожними очима; на одній з картин змальовані були чорна річка й моторошно безживні береги, а посередині річки човен, повний людських очей. Всі постаті і предмети на Чорнодубових картинах були напівпрозорі зеленкуватими й рожевими тінями вони накладались одна на одну, проростаючи міражами, дивними снами, від яких уранці стає радісно й сумно.
— Ось де всі наші гроші, — показала жінка. — І все його життя. Весь час він убив на це… Стидно людям показувать… А мені лишилися діти й борги. Що тепер мені робити? Хто оце страхіття купить? Кому воно потрібне?
— Він вчився малювати? — спитав Жадан.
— Де там, — скривилася жінка. — Хіба не бачите, що не вмів? Я йому казала: ти хоч би для клубу щось намалював, копійчину б якусь заробив… На заводі його просили стінгазету намалювати або плакати… Куди там! Мені, каже, неінтересно. А оцю мазанину малював день і ніч, день і ніч… Ось і домалювався.
Тільки тепер вона почала гірко плакати, пучками пальців змахуючи сльози зі щік.
Жадан і Афанасьєв вийшли у двір, стали, тупцюючи, перед сараєм. Сніг, що випав учора, швидко танув, відкриваючи поверхню землі, листяне й трав'яне її покриття. Жадан вдарив носком черевика по острівцю мокрого снігу — вусібіч розсипалися крупні, наче погано помелена сіль, сірі снігові зерна.
Виплакавшись, жінка Чорнодуба акуратно причинила двері й накинула на них клямку.
— Так ви лікарі? — наче отямившись від сну, спитала здивовано, немовби вперше їх побачила. — То що, в мого чоловіка справді був сказ?
— Мабуть, що так, — сказав Жадан.
— Тоді йдіть звідси й більше не приходьте, — почала відштовхувати їх у спини. Розпатлана, з мокрим від сліз, зблідлим ураз лицем вона дихала в їхні спини люттю, кидаючи слова важкі, як каміння, і найстрашніше було те, що вона не кричала тих слів ненависті й розпачу, а мовила тихо, майже пошепки, як крізь сон:
— Лікарі з Києва… Чого ж ви раніше не приїхали, Васі не врятували? Пізно ви прийшли сюди. Тепер не треба… Ідіть звідси, щоб не бачили вас мої очі. Лікарі… Ходять тут, а Вася мій на тому світі… Я цього так не полишу… оркестру не дали, Васю вбили, а тепер прийшли, бач, питають. Інтересно їм… Під суд всіх віддам… всіх до одного…
Вони швидко, майже бігцем, посунули стежкою до УАЗа, що зупинився метрів за п'ятнадцять від дому Чорнодуба, а коло хвіртки залишилася стояти жінка з мертвим, нерухомим обличчям і щось шепотіла, наче сама з собою розмовляла.
VI
Зібралися в кабінеті головного лікаря старомитницької лікарні. Був це високий лисий хірург на прізвище Огородник; впевненою горою здіймалася над столом його постать у білому халаті з закасаними рукавами; руки міцні, як у гирьовика, вкриті золотистою шерстю. Разом з Жаданом до головного лікаря прийшли Кротова, Куля і Афанасьєв. Бадяк їх уже тут чекав. Жадан розповів про наслідки розслідування і розлючено сказав, що він змушений буде скласти спеціальну службову довідку про неподобства, виявлені в Старомитницькому районі, й відвезе її в Київ — передасть особисто заступнику міністра охорони здоров'я.
— Це зрозуміло, — спокійно мовив Огородник, вислухавши Жадана. — Це ваше право і ваш обов'язок. Але ви як спеціаліст повинні підказати нам, мені як адміністратору, кого ви особисто вважаєте винним у смерті Чорнодуба.
— Хіба я незрозуміло висловився? — здивувався Жадан. — Головна провина лежить на лікареві Бадяку, який не забезпечив своєчасного і правильного лікування хворого, грубо порушив усі інструкції й накази.
— Ні, ні, ви заждіть. — Огородник легко, наче це було гумове кільце, розтягнув металевий браслет і скинув з руки електронний годинник. — Я вважаю, що мій хірург абсолютно правий. Лікування він призначив? Призначив. Правильно призначив? Правильно. А хто його повинен був забезпечити гамма-глобуліном? Га? От Ксеня Григорівна хай і відповідає. А то, розумієш, штрафувати вона вміє. Мене вже кілька разів оштрафувала за непорядок у лікарні. А як відповідати, то хірурги? Ні, товариші, так справа не піде. Я вам дивуюся, Євгене Петровичу. Замість того щоб бути принциповим, ви починаєте покривати своїх колег. Адже ви епідеміолог, чи не так?
— Так, — підтвердив Жадан.
— Все ясно, — почав гратися годинником Огородник. — Чого не зробиш заради колег? Тим паче, я чув, що Ксеня Григорівна вам уже розкішний прийом влаштувала. Вона це вміє. Великий майстер укоськувати всі комісії.
Куля зіскочила зі стільця й грюкнула рукою по столу головного лікаря так, що все ходором заходило.
— Та як ви смієте? Як вам не соромно? Думаєте, про вас нічого не знаємо? Як на кабанів полювати з отією гнидою, з Євдокимовим? І скільки за апендицит берете?
— Товариші! — стукнула і собі кулаком по столу Кротова. — Припиніть! Ксеню Григорівно, сядьте, заспокойтеся. А ви, Федоре Кириловичу, не ту пісню співаєте. Не ту! До нас приїхав видатний спеціаліст, представник міністерства, керівник Республіканського центру по сказу, без двох хвилин професор, Євген Петрович, він тут розгрібає ваш гній, вказує вам — що і як, недоліки виявляє, а ви… Ви ще пошкодуєте про це, Федоре Кириловичу. Тут йдеться не про честь мундира, а про смерть людини… Прокуратура завтра займеться цією справою — подумайте, що тоді буде. А ви обідом дорікаєте…
— Вибачте, коли що не так, — збавив тон Огородник, — але ми теж живі люди. Ви думаєте, що в нього, — він кивнув на Бадяка, який похмуро мовчав, забившись у куток кабінету, — тільки один той Чорнодуб? Ми, хірурги, того сказу зроду не знали, а нам його почепили, як зайцю стоп-сигнал. Ви знаєте, скільки у нас автомобільних травм? Скільки п'яних? Я сьогодні цілу ніч не спав, шість годин оперував проривну виразку шлунка, а ви мені тут…