Всі знову розсміялися, а Кротова — та просто-таки зайшлася від реготу, ляскала долонями по столу й примовляла:
— Ну, Ксеню Григорівно, ну, насмішили! Язичок у вас — як бритва!
— А як же санітарному лікарю без язика? — продовжувала Куля. — Мовчатимеш — нічого не матимеш. А скільки квітів я попереносила в облплан та фінансистам нашим. Як на побачення йшла. В Москві була, в Держплані. До міністра нашого дійшла. Кажу: ви мені вибачте, може, я щось не те кажу, але як, кажу, можна наводити санітарну культуру в районі, сидячи в свинюшнику? Пробила нарешті. І ви знаєте, Євгене Петровичу, досить швидко побудувались, усього за вісімнадцять місяців. Ну, звичайно, довелося нам усім добре попрацювати. Самого сміття двадцять машин вивезли. Після будівельників самі вже білили, фарбували. Бо вони знаєте як? їм аби тяп-ляп, на халтуру. Ось ви питали, навіщо я лелек поставила. Та це моя мрія була ще з дитинства: мати свою хатиночку і щоб над нею лелеки сиділи… Я хотіла, щоб старі наші співробітники в людських умовах попрацювали. Нові, молоді прийдуть і цього не знатимуть. Як жили, як мучились.
— В Піцунді дуже оригінально зупинки автобусні побудовані, — вставила Кротова. — У вигляді восьминогів, риб чи жабок. Пофарбовані яскраво.
Принесли вареники з сиром і сметаною, гарячі, аж парували, а разом з варениками до них виплив директор ресторану — невисокий на зріст, непоказний, вкритий густим коричневим ластовинням чоловік у пошарпаному коричневому костюмі, чорній сорочці й коричневому галстуці. Спитав, чи всім задоволені. Він трохи гаркавив.
— Знайомтеся, Михайло Михайлович, — сказала Куля. — Це наш дорогий гість, професор з Києва.
— Дуже приємно, — сказав директор, обережно потискуючи руку Жадана. — Ми завжди раді таким великим людям. А я, знаєте, теж недавно був у Києві.
— Що — по ікру їздили? — підморгнула Куля і пояснила: — В нашого Михайла Михайловича чого тільки нема. Пташине молоко — і те є. В нього найкращий ресторан на всю Україну.
— Ох, ох, таке скажете — найкращий! — задоволено замахав руками директор. — Був я там у ресторані «Київ» — ото, скажу вам, ресторан. Вищий рівень! Офіціанти в смокінгах. Рибне, м'ясне асорті… Куди там. Але, скажу вам по секрету, котлети «деволяй» ми робимо краще… Ми курей спеціально годуємо для цего.
Він, як багато хто на Поділлі, казав не «цього», а «цего».
— Смачного, значить! — І директор делікатно подався до виходу, щоб не перешкоджати гостям.
— Почекайте, Михайле Михайловичу, — гукнула Куля.
Директор зупинився.
— Ви нас сьогодні не фотографуєте?
На обличчі директора з'явився вираз муки і образи.
— Ксеню Григорівно, Ксеню Григорівно, — сказав він. — Ми з вами давні друзі, як ви могли? Хто вам цей анекдот сказав? Ображаєте.
— Та я жартую, — засміялася Куля. — Розумієте, Євгене Петровичу, це тут недавно посадили директора нашого цукрозаводу. Хабарі, подлєц, брав, приписки до плану робив, державні гроші розтринькував, все пропивав з дружками. Ну, його ОБХСС — цап-царап, подлєца. Ну, а на процесі показували фотокартки — як вони по ресторанах гуляли.
Директор ображено підняв руки.
— Пробачте, Ксенію Григорівно, але тут він не бував. Тут боявся. Він до Львова їздив, думав, що там його ніхто не знає… Крім того, — він притишив голос, — якби вас фотографували, я б спочатку ввімкнув додаткове світло. Ось так.
Він увімкнув ряд яскравих світильників, схованих у стелі.
— А потім би так зробив.
Тихо відсунув убік вишиту золотою ниткою коричневу штору, і гості побачили невеличкий ілюмінатор, який виходив не на вулицю, а в сусіднє приміщення. Холодне скляне око втупилося в них.
Куля підійшла до віконця й зазирнула в нього.
— Це що — серйозно?
Директор прикрив ілюмінатор шторою і засміявся.
— Ви жартуєте, я теж жартую. Щоб не перешкоджати гостям, — а в нас бувають дуже високі люди з Києва, з Москви, — ми дивимось у це віконечко, щоб знати, коли подавати страви. Смачного вам, — уклонився директор і вийшов.
На десерт їм подали морозиво зі смородиновим варенням, каву і якийсь не бачений ними ніколи медовий узвар. Гості обважніли, очі почали злипатися, й розмова вже точилася кволо, сонливо, ніхто ні словом не згадував про причину, що привела їх сюди, наче її не було зовсім; Куля розповідала про свого сина, який вчиться у Московському інженерно-фізичному інституті, пішов у батька, той теж був математиком, викладав у середній школі і завжди казав: для ледарів я куля, що вилітає з гвинтівки, а для начальства — куля більярдна, яку можна до будь-якої лузи закинути. Навіть до Старої Митниці. Виявляється, чоловік Кулі так ніколи й не був у Москві Все мріяв поїхати, збиралися у відпустку з Ксенею Григорівною вибратись, якийсь друг їхній казав, що ветеранам Вітчизняної війни дають місця в готелі «Москва», — а чоловік всю війну пройшов, старший був за Ксеню Григорівну, орден Слави мав, — але так і не довелося у столиці побувати. Навесні помер. А син, бач, москвичем став. Невдовзі має одружитися з москвичкою.
Влаштувавшись у номері готелю, Жадан подивився на годинник: сьома година. Підійшов до вікна, що виходило на річку. Все оповила темрява, лише тьмяно виблискували на воді вогні протилежного берега. Все здавалося чужим і незнайомим, і цей нескінченний день теж видався йому дивним, наче не з його життя. Дуже хотілося спати, але він боявся зараз заснути, бо знав, що опівночі може прокинутись з жорстоким нападом безсоння — і тоді вже не засне до ранку, й тому він, не вмикаючи світла, витягнув із сумки піжаму й кинув на ліжко, заніс до ванної кімнати мило й зубну щітку, вимив руки і вийшов з готелю. Кротову влаштували в іншому кінці коридора; вона оголосила, що одразу ж піде спати, й Жадан був радий, що нарешті залишився сам. У першому виході в незнайоме містечко завжди крилася якась надія, яка, щоправда, дуже швидко зникала: замість імлистого і прекрасного Невідомого, що мало відкриватися на кожному кроці й вгадуватися в кожному невеличкому провінційному будиночку, негайно виникала звична схема, все ставало знайоме й тисячу разів бачене, наче він народився в одному з цих Конотопів, Ізяславів, Могилів-Подільських чи Бердичевів; але чекання невідомого залишалося. Перед ним лежала площа з фонтаном, яка, за всіма ознаками, була одночасно і продовженням, і розширенням головної вулиці містечка. Ліхтарі ще не горіли, обриси площі ледь угадувались у темряві. Від річки віяло сирою свіжістю. Повагавшись якусь мить, Жадан пішов ліворуч, туди, де світилася вивіска аптеки. Він і справді потрапив на головну вулицю містечка, що тяглася вздовж річки; двоповерхові старовинні будинки з дерев'яними балконами нагадали йому київський Поділ. Пройшов лише один квартал, запримітивши, де міститься пошта з міжміськими телефонами-автоматами, і побачив районний Будинок культури — важку споруду п'ятдесятих років з квадратними чотирма колонами, прикрашеними зверху якимись ліпними квітами й шестернями. Двері були відчинені, й він зайшов усередину. Відчув специфічний вогкуватий запах вокзалів, спортивних споруд і кінотеатрів — запах прощання, мокрої тирси, самотності. Зал був притемнений, а сцена яскраво освітлена. В залі сиділо кілька осіб, які не звернули на нього жодної уваги.
Вісім жінок — одна за одну огрядніші — у довгих темно-червоних сарафанах співали жалібними голосами «Во поле березонька стояла». Закінчивши пісню, жінки невміло повернулися і, підштовхуючи одна одну, почали повільно виходити за куліси. Тоді на сцену вистрибом вибіг якийсь елегантний чоловік у чорному костюмі з вигадливо пов'язаною замість галстука вишиваною стрічкою і почав кричати на жінок, що ходять вони, як гренадери Суворова через Альпи, а не як ніжні створіння, й примусив їх ще кілька разів повторити евакуацію зі сцени. Жадан уже збирався непомітно вийти, щоб, надто не заглиблюватись у творчі таємниці художньої самодіяльності медичних працівників Старомитницького району, коли почув сердитий крик чоловіка у чорному костюмі:
— А де Бадяк? Чому немає Бадяка? Скільки його треба чекати? Він мені весь темпоритм збиває!
— Йде, йде, — писнула якась дівчина, яка, наче мишка, вихопилась на мить з правої куліси і зникла.
У супроводі двох баяністів на сцену вийшов красивий баритональний мужчина — чорнявий, повновидий, з гострими кутиками ретельно підголених бакенбардів. Чому баритональний? Жадан цього не знав, але саме це слово якнайкраще пасувало співакові. Став, упершись підборіддям у товсту шию, витримав довгу, томливу паузу й рішуче кивнув головою. Баяністи дали вступ.
«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» — могутньо й задушевно почав вести мелодію співак.
Жадан тихо вийшов у вестибюль. Якісь дівчата в плахтах, коротких барвистих спідницях й віночках на головах курили у вестибюлі й здивовано подивились на нього. Голос співака, хоч і притишений, здавався тут, у цьому казенному приміщенні, де пахло тютюном і висіли старі кіноплакати, особливо чистим і зворушливим. Жадан вийшов на вулицю, з насолодою вдихнувши морозяне повітря.
IV
Районна лікарня лежала на узгір'ї понад берегом річки. Територія була схожа на шахівницю: поміж білих, устелених вчорашнім снігом клаптиків землі лежали купи розгаслого чорнозему, уздовж і впоперек зяяли траншеї, перейти через які можна було лише по мокрих, хитливих дошках: зводили приміщення поліклініки. Як пояснила Куля, будували давно, вже років з шість, а кінця-краю будівництву не видно, бо дійшли тільки до другого поверху, але, враховуючи захоплюючі можливості майбутнього, на стару поліклініку рукою махнули. У справедливості цих слів Жадан негайно переконався. Його ввели у довге й темне приміщення з порепаними стінами, попід якими сиділи й стояли люди; у центральній частині, де за дерев'яними бар'єрами розмістилася реєстратура, стояла велика чорна кругла піч, на якій, здавалося, ледве трималася стеля — вся в синюватих плямах дощових затьоків. Перед кабінетом травматолога стояла довга черга. Куля, ні в кого нічого не питаючи, владно розсунула людей, які з інтересом поглядали на незрозумілих відвідувачів; загіпнотизована впевненою ходою Кулі й тих, хто йшов за нею, черга покірливо і мовчазно пропустила їх у кімнатку, перегороджену ширмою. Тут пахло йодом і затишно булькала вода в електрокип'ятильнику, в якому лежали шприци.
— А де Бадяк? — голосно гукнула Куля, хоч кімната була зовсім маленька. Жадан пригадав учорашню репетицію і оте ідіотське слівце — темпоритм.
З-за ширми вийшов Бадяк, який видався Жаданові вже не таким гарним, як учора, коли стояв на сцені в яскравому освітленні.
— Марусю, — звернувся він до медсестри за ширмою, — кінчайте перев'язку самі. До мене комісія прийшла.
Його, мабуть, уже попередили, бо без зайвих слів він витягнув амбулаторну карту хворого Чорнодуба В. І., карту призначення щеплень та історію хвороби померлого. Однак Жадан не схопився одразу за ці папери, хоч йому й кортіло швидше зазирнути в них, а спитав Бадяка:
— Розкажіть, будь ласка, як усе було?
— Ну, як було? — знизав Бадяк плечима. — П'ятого жовтня він звернувся до мене. Глибокі укуси в потилицю й шию. Хоча з хірургічного погляду не такі вже й страшні.
— А як його лисиця укусила в шию?
— Та тут діло темне. — Бадяк скинув білу шапочку й запустив п'ятірню в густу чорну чуприну. — Бачите, цей Чорнодуб — людина дивна….
— Що означає — дивна?
— Не такий, як усі. Мені сказав, що сидів біля річки, рибалив. А лисиця буцімто кинулася ззаду на нього й учепилася мертвою хваткою. А потім відпустила його й побігла далі. Але я щось не вірю…
— Чому?
— Зроду не чув, щоб лисиці так кидались на людей.
— А я чув, — сказав Жадан. — І не тільки чув. Бачив.
— Вам і карти в руки, — ображено стулив губи Бадяк. — Ви із столиці, все знаєте, а ми люди темні.
— Не треба так, лікарю, — по-дружньому мовив Жадай. — Я просто хочу знати всі обставини… А чому ви не повірили Чорнодубу?
— Він якось дивно поводився. Я думаю — може, він п'яний лежав десь у полі? Ото і погризли його. А може, навіть наркотики. Бо коли прийшов до мене — від нього не смерділо горілкою. Але однаково був не такий, як усі.
— Він що, зареєстрований у наркологічному диспансері? — спитав Жадан.
— Та боже борони, — сказала Куля.
З-за ширми вийшла, спираючись на палицю, літня жінка в червоному баєвому халаті й білій хустині.
— Ніякий він не п'яниця, — втрутилася вона в розмову. — Просто несповна розуму. Як дитя мале. А так — людина хороша. Руки золоті. Мухи не зобидить. Коли мені прийти, Микитовичу?
— Через три дні, — мовив Бадяк. — І скажіть, щоб ніхто поки сюди не заходив.
— Розумію, — пошкандибала до виходу жінка. — Діло серйозне, раз з Києва…
— А мені що робити? — спитала, зашарівшись, молоденька медсестра, стрельнувши поглядом у бік Жадана.
— Сиди тут, Марусю. Може, щось треба буде.
Медсестра, наче відвідувачка, сіла на краєчок кушетки, прикритої білим, не першої свіжості простирадлом. Стільці були зайняті гостями.
— І що ж ви йому призначили? — нетерпеливилася Кротова.
— Все, що треба за схемою. Це ж ваша схема? — звернувся Бадяк до Жадана, показуючи на великий аркуш паперу, що лежав у нього на столі під склом. Це була складена Жаданом схема лікування тих, кого покусали тварини: у центрі контурна постать людини з піднятими догори руками, наче людина ця здавалася в полон; так воно й було, бо ті, хто приходив сюди, в травматологічні відділення, здавалися на милість медичного персоналу, від якого залежало життя людини, тільки не абстрактної, безособової, намальованої на папері, а реальної, з плоті й крові. Голова й кінчики пальців мальованої людини були заштриховані — від цих зон стрілки вели до тексту, в якому точно вказувалися препарати, які слід ввести хворому, та їхні дози. Науково-організаційний відділ інституту видав друкарським способом велику кількість цих схем, які були вислані у всі області України на допомогу практичним лікарям. Жадан пишався своєю схемою, яку називав алгоритмом лікарського мислення. Але були й такі, що дивилися на контурну людину як на добру шпаргалку, що не підведе в складних випадках. Офіційні інструкції відзначалися великою заплутаністю, й більшості хірургів важко було в них розібратися.
— Призначено, — вів далі Бадяк, взявши карту щеплень, — антирабічний гамма-глобулін по нуль п'ять мілілітра на кілограм ваги хворого, усього — тридцять кубиків, плюс двадцять п'ять щеплень культуральної вакцини Мідатова по п'ять мілілітрів. Плюс три ревакцинації.
— Все правильно, — задоволено підтвердила Кротова. — Вони в мене, Євгене Петровичу, знаєте, як вимуштрувані? Лікар Бадяк якраз у цьому році навесні проходив спеціалізацію. Ваші схеми є в кожному районі.
— Дозвольте? — попросив Жадан карту щеплень й уважно прочитав її. І одразу ж побачив те, що підозрював, чого боявся.
— Лікування ви призначили правильно, — сказав зовсім тихо, намагаючись бути спокійним, хоч серце його зайшлося сильними, частими ударами. — Але…
Розумів, що кінчаються останні хвилини миру, за якими йде війна. Зараз пролунає перший постріл, і кордон буде перейдено, подумав він, присуваючи карту щеплень до Бадяка й Кротової:
— Подивіться уважно: гамма-глобулін ввели із запізненням на чотири дні. Чорнодуб звернувся п'ятого, а запис про введення гамма-глобуліну — восьмого жовтня. В цьому причина його загибелі.
— Стривайте, стривайте, як же так? — Кротова схопила карту щеплень й почала вчитуватись у неї, наче це була сенсаційна стаття. Прочитала — не повірила, бо гарячково почала шукати окуляри. Притримуючи окуляри рукою, як лорнет, — бо вони були без однієї дужки, — Кротова ще раз прочитала записи й звела очі на Бадяка.
— Як ви могли, Бадяк? Я ж вас вчила… ви заліки здавали… Ви що, мене не слухали? У випадках укусів небезпечної локалізації тільки гамма-глобулін може врятувати…
Куля і собі взялася вивчати карту щеплень. Теж витягла окуляри, які були в повному порядку, в позолоченій оправі. Футляр теж був новенький, рожево-перламутровий.