Костюк відчув, що ніщо не зникне, що він не втратить свідомість, що безсмертя не зійде на нього. Вони були вже не вдвох із Валентиною в цій кімнаті, ось у чому була вся справа.
Валентина наче зрозуміла все. Він лежав долілиць, а вона ніжно гладила його голову й промовляла! «Відпочинь. Ти втомився. Полеж…»
Так мовчки вони довго лежали обік одне одного. Темрява тепер гнітила Костюка, й він знову ввімкнув світло. І знову здивувався вроді Валентини, зрадів її погляду.
— Чому в тебе нема дитини? — спитав.
— Чоловік не хотів. Робила аборти.
— Скільки?
— Три.
«Сволоч, — подумав він. — Сволоч, морду йому побити. Не мати з такою жінкою дітей… Три аборти можуть зробити жінку безплідною. Ні, він сволоч».
— Він погано до тебе ставився?
— Не треба його згадувати. Не хочу його згадувати.
— Я тебе кохаю, — сказав він. Нікому, крім дружини, він не казав цих слів. Навіть Світланці він не встиг цього сказати.
— Я тебе теж, — сказала вона. — Дуже кохаю,
— Ти мені одразу сподобалась. Я не думав, що в наші дні існує кохання з першого погляду.
— А я тебе боялась. Ти такий суворий.
— А тепер? — засміявся він.
— Тепер кохаю.
— Розкажи мені що-небудь, — попросив він.
— Що розказати?
— Що хочеш.
— Знаєш, — повернулась вона до нього обличчям і провела пальцем по його щоці, — коли я була студенткою, я грала в нашому театрі Іфігенію. Потім мої друзі мене так і звали Іфігенією. Я добровільно йшла під жертовний ніж заради перемоги над Троєю. Смерть заради вітчизни. Але акторка з мене не вийшла. Журналістка теж нікудишня.
Костюк пригадав, як Світланка прала гімнастерку в Дінці, як тягали вони потім із нею важкі зелені скрині з медичними укладками і як Світланка підказувала йому, що треба робити, коли привезли перших поранених. Він, дивлячись у червону мішанину рваних ран, забув спочатку всі ті премудрощі, яких учили його асистенти на заняттях із топографічної анатомії — всі латинські назви, взаєморозташування судин та нервів. Але Світланка стала поруч із ним, вона вже мала досвід боїв, і він заспокоївся, вони швидко навчились розуміти одне одного з першого погляду; мало коли виникає така близькість між чоловіком і жінкою, як тоді, коли вони разом стоять коло операційного столу. «Треба почитати «Іфігенію», — подумав Костюк. — Я зовсім не знаю цієї жінки. Я нічого не читав, що вона пише. Я не знаю, якою вона б була коло операційного столу, — і чи не зненавидів би я її тоді. Добре, що вона не має ніякого відношення до медицини. Я її кохаю. Ось що головне».
— У тебе хтось помер? — спитала Валентина, і він здивувався: вона наче прочитала його думки. Він відчув потребу розказати про Нурусбаєву — тільки так він міг розпрощатися з Діною.
— Так. Сьогодні оперував. Молода дівчина. А серце нікудишнє.
— Безнадійна?
— Її могло врятувати тільки нове серце. Навіть клапани нічого б не дали.
— Як це — нове серце?
— Пересадка серця.
— А хіба в нас роблять пересадки?
— Я збираюся, — сказав він.
— Ти?
— Так. І в цьому році я її зроблю. Тільки кажу це тобі не як журналістці. Не для сенсації.
— Чому ти так не любиш журналістів?
— По-перше, тому, що я сам можу написати про свої справи. Не гірше, ніж ваші журналісти. А по-друге, тому, що надто ви брешете. У вас у крові брехня сидить. Прийшов до мене в клініку один твій колега, написав нарис «Золоті руки». Наплів там чортзна-чого… «Золоті руки»… А в мене один із найкращих хірургів змушений іти в статистики, бо в нього на руках екзема від гумових рукавичок. А про головне, собака, не написав: не написав, що не хочуть зараз дівчата в міні-сукнях іти в санітарки. Не хочуть, бачите, підкладні судна виносити з-під тяжких хворих. У мене з санітарками біда. Напиши про це, га?
Валентина всміхнулась, погладила його голову.
— Ти що, віриш, що після моєї статті всі дівчата з Хрещатика кинуться в санітарки?
— Звичайно, не вірю.
Він підвівся, глянув на годинник.
— Треба йти, хоч сина побачу.
Вони вийшли в коридор. Горіло світло, й можна було добре роздивитися все добро, що захаращувало цей невеличкий покій. Тут стояли дві пральні машини, ящики для взуття, на стіні висів велосипед, на антресолях стояв фотозбільшувач і валізки; увагу Костюка привернули двері, обіч яких і над якими висіли в старовинних рамах невеличкі образки, мальовані олійними фарбами, етюди чи мініатюри. Не встиг він подумати про деяку химерність побаченого, як двері відчинились і з них вийшов старий чоловік, невеличкий на зріст, із глибокими чорними очима і борідкою a la Генріх VIII. Цей чоловік скидався на тих іспанських ідальго з видовженими лицями, яких любив малювати Ель-Греко.
— Добрий вечір, Валюшо, — радісно сказав він і запитально подивився на Костюка.
— Добрий вечір, Олександре Даниловичу, — відповіла Валя, відчуваючи велику незручність, і непевно сказала: — Знайомтесь. Це мій приятель…
— Тартаковський, — потис Костюкові руку чоловік, схожий на іспанського ідальго.
— Андрій Петрович, — сказав Костюк.
— Знаєте, Валюшо, — мовив Олександр Данилович Тартаковський, — у мене сьогодні велика подія. Я дістав венеційське скло шістнадцятого століття. Помаранчевого кольору, і, знаєте, світиться гаряче, мов сонце… Може, зайдете, подивитесь? Чайку вип'ємо.
— Дякую, Олександре Даниловичу, іншим разом, — сказала Валя. Вона любила цю стару хвору людину. Олександр Данилович Тартаковський все своє життя збирав картини й старовинне скло. Зі скромної зарплатні інженера він умудрявся якось викроювати суми — і часом великі — на купівлю картин Коровіна, Бенуа чи постімпресіоністів, на придбання коштовних середньовічних келихів. Валя бачила, як вони з дружиною берегли кожну копійку — купували ліверну ковбасу найдешевших сортів, так звану «собачу радість», — масла майже не їли, пояснюючи це шкідливими склеротичними властивостями масла, налягали більше на супи та борщі, які майстерно готувала дружина Олександра Даниловича, що вміла знайти на Бессарабці найдешевшу картоплю й овочі. Невеличка кімната, в якій жив Олександр Данилович із 1920 року, вже не вміщала всіх скарбів, зібраних ним за сорок довгих, важких років. Тому й довелось деякі невеличкі картини почепити в темному коридорі.
Валя й Костюк вийшли з квартири на площадку. Валя була в светрі.
— Не ходи вниз, — мовив Костюк. — Змерзнеш.
Він поцілував її, міцно пригорнувши.
— Спасибі тобі, малятко. Я тебе кохаю.
— Коли ти прийдеш? — спитала вона.
— Завтра. Післязавтра. Післяпіслязавтра. Через місяць. Через рік. Через п'ять років.
— Не зарікайся! Дзвони. Я тебе чекаю.
— Щасливо.
Він звів хутряний комір куртки й побіг сходами вниз. Перестрибував через сходинки, а вона стояла, слухала відлуння його важких кроків.
Повітря на дворі здалось йому розріджено-кристалічним. Снігопад ущух. Над двором, цегляними стінами й сараями сяяв повний місяць, відбиваючись на льодяній поверхні, посіченій дитячими ковзанами. Костюк згадав, як повзав червоний автомобільчик, не спиняючись ні веред чим. І він зрозумів, що для тої механічної істоти, котра керує рухом автомобільчика, головний закон — не мета, а відсутність усякої мети.
Тої ночі Валентині принесли телеграму-блискавку з Риги. Її колишній чоловік сповіщав, що їде в Київ, хоче з нею миритися, бо кохає її й без неї не може жити,
Розділ 8
«8. Ще струшували землю геологічні катаклізми, ще в лісах тільки прокидались люди, аби зустріти ранок цивілізації, ще квіти ховали в собі таємниці рожевої анатомії пелюсток, ще світовий океан вільно дихав незатруєними планктонними легенями, ще дикі птахи тільки-но ладнались до далеких запрограмованих мандрівок, людство ще було молоде, в людства було ще все попереду, — а за далекими пругами пульсуючого часу вже засвічувався новий знак істини, народжувалась нова планета — як спалах людського непереможного духу. Ім'я їй — Експеримент.
Експеримент — бог, котрому поклоняємось ми, могутній деміург, котрий створив людину й суспільство. Експеримент підніс нас над амебним хаосом первісного біологічного життя, він дозволив людині свідомо змінити умови свого існування, звільнитись від влади випадковостей, перевірити силу логіки й передбачення на непіддатливому матеріалі природи. Чим людина відрізняється від тварини? Вмінням експериментувати, ламати навколишню дійсність, відкидати геть загальновідомі твердження та істини.
9. Науковий експеримент є джерелом отримання чистої інформації — і нічим іншим; з цього, тільки з цього погляду його треба оцінювати; між тим, упродовж усієї історії людства до оцінки Експерименту домішувались міркування релігійні, моралізаторські, що часто стояло на заваді науковому поступу. Ця подвійна, амбівалентна природа кожного експерименту є великим злом. Експеримент стає трансцендентною величиною, яка на різних етапах історії набуває різного звучання й по-різному оцінюється, хоча інформаційна величина його результатів залишається незмінною.
10. Найбільших моралізаторських знущань зазнала медицина як наука постійного експерименту на людині. Не встиг Дженнер запропонувати свою противіспяну вакцину, як сучасники-моралісти почали цькувати його; газети того часу живовидячки змальовували, як виростають на руках щеплених людей коров'ячі вим'я, як витикаються на скронях роги. Коли Пастер впорскнув фіксований вірус сказу хлопчикові Йозефу Мейстеру, аби запобігти смертельній хворобі, моралісти зчинили страшенний галас, звинувачуючи Пастера в «порушенні всіх прав природи й людини». Можна тільки уявити, що було б, коли б пастерівська вакцина не врятувала приреченого хлопчика. Між наслідками й причинами, що їх породжують, нема зворотного зв'язку: ми не можемо карати вчених за те, що їхні експерименти призвели до непередбачених наслідків. І ми не можемо сьогодні наказом по історії оголосити догану тому ж таки Дженнерові за те, що його противіспяна вакцина, яка врятувала життя мільйонам людей, перебуває зараз під сильною підозрою вірусологів, котрі побоюються, що вакцина спричиняється до виникнення лейкозу — білокрів'я.
Хіба може Марія Склодовська-Кюрі відповідати за попіл Хіросіми?
Як маємо сьогодні оцінити безневинне повідомлення журналу «Albany medical annals» про англійського хіміка Скотта, котрий у 1904 році вивчав найсильнішу отруту в світі — ціанід какодилу? Скотт уводив одну мільйонну долю грама в герметичну камеру з чотирма собаками; тварини негайно гинули. Чи може містер Скотт нести відповідальність за те, що в 1931 році американські судові лікарі застосували його методику в державній тюрмі штату Невада для виконання смертного вироку через вдихання ціану і що «The Journal of American Medicine Association» визначить це як гуманну форму страти?
Чи треба було б поставити містерові Скотту золотий пам'ятник, коли б справдилися в 1932 році сподівання лікаря Гловера з лабораторії ім. Торндайка в Бостоні, котрий гадав, що відкрив спосіб лікування раку за допомогою ціаністих препаратів? Лікар Гловер помер від ціану під час експерименту по синтезу протипухлинної речовини. І чи мусимо проклясти навіки містера Скотта, як предтечу газових камер Освенціма?
11. Нам потрібні тисячі експериментів — дивних та раціонально зважених, безглуздих та геніально спланованих, експериментів на рівні молекули й таких, що обіймають мільйони людей. Бо ніхто не знає, який врожай ми зберемо згодом із тих зерен інформації, що її здобули за допомогою експериментів. Бо в науці ніщо не пропадає й ніщо не є зайве.
У 1887 році якийсь російський лікар протягом багатьох місяців провадив щогодиннне вимірювання температури свого тіла в умовах подорожі та відпочинку, влітку і взимку, ввечері і вранці. Цей нудний експеримент міг би видатись безглуздим і нікому не потрібним, якби не та обставина, що дослідження лікаря було згодом покладене в основу телеметричного вимірювання температури тіла космонавтів, що має величезне значення для оцінки стану організму.
Французький лікар Боуден за повідомленням «Gazette medical de Paris» встановив у 1904 році, що гра на флейті сприяє росту волосся, в зв'язку з чим лисим чоловікам було рекомендовано просиджувати зимові вечори при звуках цього музичного інструмента. Подальше вивчення цього кумедного явища призвело до відкриття ролі ультразвукових коливань у діяльності генетичного апарату клітини.
26 липня 1899 року журнал «The Indian Medical Record» сповістив про експеримент одного відомого лікаря, автора твору про сугестію (гіпноз), котрий домігся дозволу провести дослід над злочинцем, присудженим до страти. Злочинцеві оголосили, що страту через повішення замінено менш ганебною смертю — поступовим знекровленням у стінах в'язниці. Нещасному зав'язали очі і, прив'язавши до столу, нанесли в чотирьох місцях легкі уколи кінчиком пера. Водночас із судин, що стояли коло столу, почала стікати вода в тази. Стратенець, гадаючи, що то тече його кров, у чому його переконувало також і поступове притишення голосів тих осіб, які оточували місце експерименту, став слабнути дедалі більше, й, нарешті, втратив свідомість і помер, не проливши жодної краплини крові. Абстрагуючись від моральної оцінки цього експерименту, треба зазначити, що він мав велике значення для вивчення могутніх властивостей гіпнозу, що дало змогу запровадити гіпнотичне лікування багатьох хвороб.
Обиватель знизує плечима, коли бачить якогось дивака, котрий поклав усе життя на вивчення суглобових ніжок мурахи; обивателеві здається, що вчений змарнував своє життя, займаючись речами абстрактними і далекими від потреб практики. Та потім, через кілька десятків років, раптом виявляється, що конструктори марсіанських всюдиходів поклали в основу своїх креслень дослідження призабутого дивака.
Сміються невігласи, страхаються міщани, обурюються моралісти… Але вже чути на порозі нового життя чиїсь важкі точні кроки. То наближається всемогутній, тотальний, всевладний, божевільний, розважливий, химерний, повільний, непереможний перетворювач життя — науковий експеримент, який приведе нас до докорінної перебудови людського тіла та людської психіки, людських звичок та людських вчинків. Відкривайте двері XX століття — Експеримент іде!
12. Експеримент не обмежується прямими фізичними діями, скерованими на певний об'єкт. Інтелектуальна діяльність людини, її здатність висувати ідеї, створювати умоглядні моделі дійсності, аналізувати, переробляти й синтезувати різноманітну інформацію теж є експериментом, що здійснюється на найвищому рівні — у сфері духу.
В зв'язку з вищесказаним слід запитати: що таке людина?
Ми цілком поділяємо визначення М. М. Амосова, як єдино правильне, тверезе й позбавлене будь-якого сентименталізму та гуманітарного кокетства: «Людина є системою, здатною сприймати зовнішні впливи, виділяти з них інформацію, переробляти її з формуванням численних моделей на різних поверхах і впливати на довколишній світ за багатоповерховими програмами».
«В найзагальнішому вигляді, — каже далі М. М. Амосов (і ми з ним цілком погоджуємось), — людина — це автомат із програмним керуванням… Я гадаю, що не треба лякатися слова «автомат»., коли його вживають стосовно людини. Межі складності штучних автоматів неосяжні вже зараз, хоча вони тільки-но почали свій шлях. З другого боку, це слово підкреслює, що людина не може раптово проявлятись у чудесних рішеннях та діях, які не були б обумовлені її вродженими властивостями й попередньою історією навчання й розвитку. В основі діяльності людини лежить програма, закладена в ній самій, а не десь поза нею. Ні про яку «свободу волі» як протилежність детермінізму не може бути й мови». (М. М. Амосов, «Моделювання мислення й психіки», 1965, стор. 95–96).
Якщо не «свобода волі», то що саме?
Програма.
Програма — той єдиний всесвітній закон, той космічний порядок речей, котрому підлягає все суще; закон, який не знає винятків, бо всі можливі винятки теж запрограмовані, теж передбачені в межах імовірності. Щодо цього все суще рівне перед програмою — і амеба, котра під впливом хімічних подразників спрямовує свій рух (позитивний чи негативний хемотаксис), і людина, поведінка котрої обумовлюється трьома типами програм: