Костюк пройшов через двір, ледве не впавши на ковзанці; нахилившись, проминув щасливо білизну, що сушилась надворі — простирадла велично погойдувались, тверді, наче з алебастру, — й ступив у парадне. Подивився на дошку з прізвищами мешканців — Валиного тут не було. Згадав, що вона розміняла квартиру після розлучення й живе тут недавно.
На дверях Валиної квартири було три дзвінки, п'ять прізвищ, сім вирізаних газетних і журнальних назв, наліплених на двох поштових скриньках.
Не встиг Костюк подзвонити, як Валя відчинила двері й провела його через темний захаращений коридор у кімнату. Вона чекала його, не відходячи від вікна, і, всміхнувшись, спостерігала, як він посковзнувся на льоду, але втримався. Тоді вийшла вона в коридор і, затамувавши подих, чекала його кроків на сходах.
Костюк скинув куртку й замшеву кепку.
Валя подумала, що їй подобається, як убирається ця людина: так міг одягатися спортивний тренер або капітан траулера, що повернувся із загранки, чи актор; не було в Костюкові тієї солідності, якою відзначались люди його касти: обов'язковими ратиновими пальтами, дорогими ондатровими шапками, англійськими костюмами й поважністю слів і жестів; Валя, яка не раз зустрічалася з цими людьми, бачила, як швидко вони, селянські діти, переважно інтелігенти в першому поколінні, вбирали в себе ритуальність своєї професії, залишену їм у спадок провінційними професорами олександрівських часів. Вона бачила, як на вчених радах тішаться вони процедурними дрібницями, як виробляють у собі приємно-люб'язний, ґречний стиль звертання до головуючого, як смакують вони свою удавану об'єктивність і колегіальність.
Вона знала, що Костюка не любили в цих колах, вважали його за нескромного вискочку, за людину неприємну, що зневажає освячені здавна традиції лікарської касти.
Костюк зацікавлено оглядав кімнату Валентини. Кімнату перегороджувала шафа для одежі, так, що Валя мала куток, куди не зазирали гості. Старовинна, викладена вигадливо кахлями піч випромінювала тепло. Костюк приклав до кахлів змерзлі руки. Нічого зайвого не було в цій кімнаті — письмовий стіл із друкарською машинкою, обідній стіл, присунутий до стіни, підвісні полиці з книгами, на стіні — гравюра, на якій було зображено молоду оголену дівчину, що тримала в руках сонячний промінь. Над тахтою висіла маска з брунатного шамоту — староруський бородатий бог Перун, суворий і сліпий.
Все стало значне і нерухоме в ці перші хвилини їхньої таємниці. Присмеркове світло поступово відходило від вікна, наповнюючи кімнату тінями й спокійною самотністю. Костюк витяг із портфеля маленький пучечок червоних гвоздик, загорнутих у целофан. Валя поставила гвоздики в полив'яний горнець із водою. Потім сказала Костюкові, що покаже найбільше диво в світі. Взяла маленький іграшковий автомобіль з червоної пластмаси, натиснула кнопку й обережно поставила машину на підлогу. Автомобільчик побіг по паркету, стукнувся носом об Валину ногу, подався трохи назад і знову рушив уперед. Він тицявся об Валину ногу, мов сліпе щеня, поки об'їхав її; потім сховався під тахтою, блукав там довго і, нарешті, повернувся на середину кімнати. Вони мовчки спостерігали за кібернетичним автомобільчиком. Щось протиприродне було в його русі, в його монотонному безупинному кружлянні, в тій майже містичній впертості, з якою він обходив усі перепони. Здавалось, цей іграшковий автомобіль керований не примітивним поворотним пристроєм, а твердою волею механічної істоти, для якої головний закон — мета, а все інше — ніщо.
Валя й Костюк стояли поруч посередині кімнати, а навколо них повзала маленька червона машинка. Вони не помітили, як перейшли на шепіт. Машинка довго не виходила з-під шафи, і Валя стала на коліна, щоб дістати її. Костюк дивився на вигин Валиного тіла, на її ноги; він нахилився й сказав тільки: «Облиште. Він сам вийде», — і допоміг Валі підвестися, й коли вона встала, він побачив знайому зморшку заклопотаності на переніссі. Він не відпустив Валю, а поцілував, і сильний біль щастя прийшов до нього, і йому здалось, що в житті своєму він не знав ніколи такого щастя, наче життя його було аркушиком білого незайманого паперу, хоч це, звичайно, була неправда, цей папір уже було списано різними людьми, зім'ято й пошарпано; він у цю мить забув, як було в 1938 році, в 1941 році в медсанбаті, в 1944 році, в 1947 році, як було це в 1959 році чи пізніше — кожного разу, коли він обіймав іншу жінку, але такі речі забуваються і щоразу здається, що все починається спочатку.
І в ньому прокинулася ніжність до цієї жінки, до її впертого обличчя, до її тіла, до її волосся, до всього того, чого він був позбавлений, відколи втратив дружину; і цією ніжністю він вразив Валентину, коли обійняв її — великий, добрий і по-дитинному безпорадний, — і щось материнське ворухнулося в її серці. Господи, все було навпаки, не брутальність, яку вона чекала, обережні, пестливі руки, господи, вона поцілувала його руку, бо скінчилась її самотність, її впевненість, її сила і рішучість, — вона віддавала все йому, їй не потрібна була сила, вона вже втомилася від тягаря власної сили й самотності. Як добре, що він поцілував її саме зараз, а не тоді, не в їхній перший день — не в церкві і не на тому березі Дніпра; як добре, що він тоді стримався, і як добре, що він її зараз поцілував і що вони не почали таку надто інтелектуальну розмову, з якої важко потім виплутатися; все залежить від того, як усе почнеться, і як добре, що вона показала йому того кібернетичного повзуна: і чи то не вона сама повзала по життю, мов той червоний автомобільчик — безглуздо, але вперто?
Були сутінки, темрява, нарешті були ті сутінки й темрява, що не роз'єднували їх. Раптом почуття найвищої точки свого життя осяяло Костюка, бо досі відчував він своє життя, як сходження вгору, все вгору, а тепер він зрозумів, що це — найкраще й найостанніше, що було, є й буде в його житті, і він подумав, що остання любов має завжди приносити з собою біль, але болю не було — навпаки, було відчуття повного й остаточного щастя; це відчуття увійшло в його легені, як запах соснового лісу, як запах дощу, коли ти сам никаєш по дніпрових косах; коло, в яке він ступив, зустрівши випадково цю молоду жінку, ущільнилося, магнітне поле матеріалізувалося; кінчилася випадковість, і він тримав у руках цю жінку, ще кілька днів тому таку недосяжну.
— Малятко, — сказав він, — ти моє малятко. Як мені добре з тобою.
— І мені теж, — прошепотіла вона.
І тоді всю чемність, і стриманість, і недосяжність, і відчуженість — усе, все — було зірвано, зіжмакано й відкинуто геть. У ньому і в ній забилися могутні джерела наближення чоловіка до жінки, зросло напруження й чекання тіл, вже не було з цього щасливого кола іншого виходу. «Стривай», — сказала вона й повернула ключ у дверях, а потім скинула з себе светр — затепліло в сутінках її смагле тіло — і почала нервово смикати блискавку на спідниці. Він підійшов до вікна, притулив обличчя до холодного скла. На дворі катались на ковзанах діти, кружляючи в чистому зимовому надвечір'ї. «Іди», — прошепотіла вона, й він пішов до неї, і ліг поруч із нею, і коли лягав, то випадково зачепив ліктем маску Перуна, й пролунав надтріснутий дзвін, немов бовкнув старий дзиґар, і це було ще однією таємницею цього вечора. Цей дзвін немов відмічав початок їхнього двоєдиного існування. Але часу в нього лишилось надто мало, щоб сказати їй щось важливе, надто мало, вже й півслова він би не встиг вимовити, і він побачив, що в неї скорботне обличчя, мовби вона молилась… і тільки потім вони відчули своє безсмертя.
Зовсім стемніло. Костюк сів і подивився на мовчазну Валентину. На її тілі ледве вгадувались дві білі смуги незагорілої шкіри, а виразу обличчя зовсім не було видно. Він нахилився до неї й поцілував.
— Малятко, — сказав він. — Яка ти гарна.
Щось живе торкнулось його ноги, від несподіванки він здригнувся. Це був маленький, вже чорний автомобіль, який продовжував свій броунівський біг по квартирі. У коридорі почулись чиїсь голоси. Там запалили світло — під дверима з'явилась бліда лінія. Костюк знову ліг поруч із Валею.
— Ти пахнеш йодом, — сказала вона.
— Ні, — заперечив він. — Ми не обробляємо руки йодом. А коли йдемо до операційної, ми все переодягаємо.
— Все одно — ти пахнеш йодом, — вперто повторила вона. — Мені подобається запах йоду.
— Можна запалити світло? — спитав він. — Я хочу на тебе подивитись. Я забув твоє обличчя.
Він простягнув руку до столу й увімкнув настільну лампу.
— Це злочин, — сказав, — лежати поруч із тобою і не бачити тебе. Яка ти гарна.
Він поцілував її плечі.
Потім відхилив маску Перуна. Побачив усередині маятник, який бив по струнах завжди, коли хтось торкався маски. Перун бовкнув кілька разів і замовк.
— Хочеш їсти? — спитала Валентина.
— Хочу.
— Я тебе нагодую, — зраділа вона. — Шинку їстимеш?
— Так.
— А сардини?
— Так.
— А перець болгарський?
— Так.
— А огірки мариновані?
— Так.
— А смаженину їстимеш? Смачну, ще теплу,
— Так.
— А каву питимеш?
— Так, малятко.
Вона підвелася, й тепер вона не соромилась його, бо вони любили одне одного і все інше їх не обходило. Костюк замилувався нею: невелика на зріст, вона була гармонійно й міцно збудована, так, як ці сучасні дівчата, котрі займаються художньою гімнастикою. Вона ще перебувала в тому щасливому періоді, який старі лікарі називали «цвітінням тіла». Вона переступила через Костюка, легко зіскочила з тахти й накинула на себе халатик. Поклала на стіл чисту скатерку й пішла на кухню.
Костюк підвівся й глянув у вікно. Важко було щось розрізнити в дворі, залитому чорнильною мрякою.
Прийшла Валя, принесла смаженину. Почала діставати з холодильника продукти, Витягла хліб із полівінілового мішечка,
— Відкрий сардини.
Консервний ніж був тупий; Костюк, зціпивши зуби, криво розпорював бляшану кришку.
— Ти хворих теж так безбожно ріжеш? — покепкувала Валентина,
Він подивився на годинник.
— Від тебе можна подзвонити?
— Звичайно, — байдуже відповіла вона, але їй стало неприємно; вона боялася всього, що могло вбити тиху радість цього вечора. Їй було так легко й хороше на душі; вона подумала, що це найсвітліший вечір у її житті; вона гадала, що знає, що таке кохання, що знає мужчин, і раптом побачила, що все її знання нічого не варте перед ніжністю цієї людини. Як безглуздо влаштований світ! Все залежало від невірогідного збігу обставин, і якби не випадок — сліпий випадок, — вона б ніколи не зустріла Костюка. Ця думка — що вона могла прожити все життя й так і не зустріти Костюка — здалась їй тепер жахливою. Вона відчула себе вільною, і їй тепер дивно було думати, що кілька років вона могла прожити зі своїм чоловіком. І ще вона подумала, що її зараз не цікавить, чим займається Костюк, як він одягається, що про нього кажуть, пишуть і пліткують у місті. Він сидів біля телефону, набирав номер. Вона підійшла, поцілувала його, її зараз ніщо не цікавило, опріч того, що він був тут, важкуватий високий мужчина з таким обличчям і такою зачіскою, що робили його схожим на зображення римських цезарів. Їй треба було нагодувати його, потомленого працею і любощами. Ось що було зараз для неї найголовніше — добре нагодувати його.
Костюк почув у слухавці голос Оксани Хмелько. Вона сьогодні чергувала. Він машинально подумав, що це трохи дивно — саме зараз розмовляти з Оксаною, з якою все було недовго й інакше, і яку він не кохав, і яка так і не наважилась — навіть після всього — сказати йому «ти», а зараз уже все гаразд, ніколи жодним словом ні він, ні вона не пригадують ту давню історію, і тепер він покрикує на Оксану, як і на інших лікарів, і все стало на свої місця.
— Оксанко, ну що там? Як Діна?
— Андрію Петровичу… вона померла.
— Що?
— Вона померла.
— Коли?
— Півгодини тому.
— Як? Хто коло неї був?
— Раптово… Мабуть, клапан відірвався. Коло неї весь час була Кіра, вона почувалась нормально. Кіра вийшла на кілька хвилин, а коли прийшла… вона вже померла.
— Я вас усіх… вам голови повідривати треба, — крикнув він з ненавистю. — А ти де була?
— Мене викликали в сьому палату, — виправдовувалась в Оксана. — У Курінного знову починався набряк легенів.
Валя нарізала тонкими пелюстками масло. Вони скручувались, наче жовта стружка, що виходить з-під рубанка. Сардини срібно поблискували на тарілці.
Він жбурнув трубку й почав чомусь заводити на руці годинник, хоча сьогодні вже заводив. «Півгодини тому, — подумав він. — Якраз тоді… Дарма кричав на Оксану». Він знав, що ні вона, ні Кіра ні в чому не винні.
— Щось погане? — стурбовано спитала Валя.
Він тільки махнув рукою.
— Давай їсти.
Костюк вирішив не засмучувати Валю. Хіба вона винна, що в цьому світі вмирають люди? Він думав зараз про батьків Діни. Йому схотілося зіщулитися, стати маленьким, непомітним, нічого не знати, нікому не дивитися в очі й пересидіти десь кілька днів. Так було завжди, коли вмирали його хворі. Завтра доведеться йти на секцію. А перед тим ще, у вестибюлі, він побачить Діниних батьків. Він знав, що знову цей широколиций, зі скошеними очима чоловік нічого йому не скаже. І це буде найстрашніше.
— У тебе є що випити? — спитав він.
— Є якийсь коньяк. Зараз.
Вона швидко пішла у свій закуток, за шафою і принесла півпляшки молдавського коньяку. Він налив їй трохи, решту — собі в склянку. На Валиному ситцевому халаті були намальовані маленькі блакитні квіточки.
«З такого краму діти носять у дитсадках фартушки», — подумав Костюк. І знову згадав обличчя Діни Нурусбаєвої.
— За тебе, — сказав Костюк, а сам подумав: «Це поминки, мабуть. Я п'ю за Валю, згадую Світланку, а думаю про Нурусбаєву. Що я зробив не так? Ніби все було правильно. У неї дрябла тканина. Міг прорізатися шов. Або емболія мозкових судин».
Сп'яніння трохи вгамувало біль у душі, та Нурусбаєва не виходила з пам'яті. Без операції вона б протягла ще кілька місяців, ще б дочекалася весни й квітів. Він поглянув на годинник — уже минула та належна при таких випадках година, і Нурусбаєву, мабуть, винесли вже з післяопераційної палати вниз, у холодну кімнату, де стоять балони з киснем. А вранці її віднесуть, у морг. Досить, різко сказав сам собі. Досить спогадів і досить самокатування. Вона мертва, і їй ніщо зараз уже не потрібно. Їй потрібна була гарна операція. Її шанси були мінімальні. Вона знала, на що йде. Їй не пощастило.
Коньяк зробив своє діло, а смаженина була незвичайно смачна, й огірки він любив саме такі, приперчені. Він узяв банку, де лежали огірки, й нахильцем пожадливо випив розсіл. Валентина сиділа поруч. Він погладив її коліна.
Вони знову поринули в ніч. І він знову зачепив ту кляту маску, й знову пролунав той жалібний дзвін, той поклик темряви й злиття, і все було начебто так, як у перший раз, але вже не було самознищення й непритомності, і кордони світу вже не звузились до обрисів Валиного обличчя, до витонченості заплющених повік, до шерехатої ніжності уст, а весь світ, і його біль, і його радощі залишилися з Костюком, тільки втратили карбовану ясність денного розуміння; в снігових заметах ночі Костюку ввижалися непов'язані між собою речі; він схоплював деталі якоїсь великої структури, могутньої картини, не розуміючи її цілісного призначення, її самодостатнього сенсу. Йому ввижалися медсанбатівський намет і погляд Світланки, а потім одразу — обличчя дружини в той вечір, коли мав народитися син, упокорення і втома в її очах; кахляна підлога операційної й хрускіт кровозатискувачів, піт заливає йому очі, асистенти дивляться на нього, чекають, що він скаже, а він вагається, мовчить, — це його перша операція на серці — ось перед ним це червоне пульсуюче диво, воно виблискує в світлі безтіневої лампи, мовби вкрите блискучою плівкою; по рожевій поверхні біжать сині розгалуження вен; потім коротка історія з Оксаною Хмелько, те давнє листя в Пуща-Водиці, і смак сигарети — на двох одна, — і чекання трамвая на останній просіці; катастрофа восьмого номера трамвая в 1952 році — розплющений вагон на повороті коло Ботанічного саду, коло Назар'ївської вулиці, недалеко від його дому; вони вирядили до школи стриженого Сергія — йому набридло в перший день сидіти на уроках, і він, зібравши свої манатки, пішов собі додому; маля в мішкуватому однострої, таке смішне злякане маля. Нурусбаєвої не було серед цих видінь, Костюк відвертав од неї погляд, але вона намагалася зазирнути йому в очі. Вона ніби хотіла сказати: не буде тепер Андрія. Не буде. А шкода. Гарний би то був хлопчик.