— Значить — ви проти пересадки?
— Хто вам сказав, що я проти? — обурився Полтавець. — Якщо це не пов'язано з додатковими коштами, — хай робить. Мені яке діло. Я вас прошу, Дмитре Васильовичу, вирішити питання про будівництво нового корпусу й переглянути штатний розклад. У мене все.
Він, відсапуючись, сів. Потім повернувся до Голуба:
— Боря, ти кого там підначував?
— Це я Мовчана.
— Гляди мені, — сказав Полтавець. Він був добродушним дядьком,
Прийшла черга до Нонни Михайлівни Грай-Городецької, Ця худа жінка, що безперестанно курила цигарки, сиділа, накинувши на плечі каракулеву шубу. В неї були тонкі риси колись вродливого обличчя, — в молодості казали їй, що схожа вона на Любов Орлову; чи була правда в цьому, чи ні — їй подобалось це порівняння. Все своє життя Нонна Михайлівна провела в специфічному чоловічому товаристві — серед слідчих, прокурорів, працівників міліції; трималась вона з таким холодним аристократизмом, з такою неприступністю, що їм і на думку не спадало сказати в її присутності якісь непристойності або оповідати анекдоти. Навіть рецидивісти, яких приводили їй на експертизу, трималися скромно, без звичайних своїх блатних баляндрасів. Тільки погляд підкачав у Нонни Михайлівни? — був наче відчужений, водянистий, — може, через те, що її очі бачили надто багато трупів.
Нонна Михайлівна востаннє затяглась, погасила цигарку, поправила шубу на плечах.
— Одного разу я читала лекцію слідчим, — сказала вона, ні на кого, власне, не дивлячись. — Вони проходили у нас на кафедрі курс судової медицини. Хтось подав мені записку: яка смерть, на мою думку, найлегша. І я, тоді ще молода дурепа, сказала: смерть через повішення…
Смерть через повішення була спеціальністю Грай-Городецькоі. Цій темі були присвячені її кандидатська і докторська дисертації.
— І що ви думаєте? Наступного дня один із моїх слухачів повісився. Повірив мені. А через кілька років японський дослідник Куніхаро провів серію експериментів на собі й довів, що, мабуть, немає жахливішої й повільнішої смерті, ніж ця.
Шуба в Нонни Михайлівни сповзала з плечей, вона нервово її притримувала.
— Я хочу цим сказати, що природа часто насміхається з нас, коли ми, не пізнавши всіх її таємниць, намагаємось безапеляційно вирішувати вічні питання життя й смерті, і от тепер ми стоїмо перед найскладнішим філософським питанням: що таке смерть? Андрій Петрович, як видно з цієї доповідної записки, поводиться так, наче таке питання для нього не існує. Він припускається великої помилки. Я, наприклад, можу з точністю до півгодини сказати, коли людина померла… Якщо переді мною труп. Це моя професія. Але я не можу визначити момент смерті, не беруся за це… коли бачу людину, яка тільки-но переступає фатальний рубіж. Скажіть, Андрію Петровичу, яку ознаку смерті ви вважаєте за провідну? Коли, на вашу думку, можна виймати в людини серце й пересаджувати його іншій людині?
Її погляд був далеко, наче вона запитувала не Костюка, а саму себе.
— Головний критерій смерті — смерть головного мозку, — відповів спокійно Костюк. — Мідріаз[6], ізоелектрична лінія[7] на електроенцефалограмі, відсутність рефлексів. Ці критерії встановила Міжнародна медична асоціація. З ними погодився навіть папа римський.
— Гаразд, — ввічливо й відчужено сказала Нонна Михайлівна. — Тоді дозвольте ще одне питання.
— Прошу.
— Отож, питання таке: до вас потрапляє пацієнт із переломом основи черепа, з відкритим переломом черепного зводу, з дефектом мозкової тканини, з множинними крововиливами в сіру речовину, з переломами кінцівок, при явищах клінічної смерті… Чи візьмете ви в такого пацієнта серце?
— Цілком можливо, — сказав Костюк.
— Вітаю вас, професоре Костюк, — Нонна Михайлівна вперше глянула на нього блакитнявими очима, але йому вдалось, що вона ними не бачить.
— І вас теж вітаю, Дмитре Васильовичу…
Вона повернулася до Стоянова, чемно нахилила голову.
— …бо якби в сорок третьому році ви потрапили до рук шановного Андрія Петровича, а не академіка Бурденка, ваше серце вийняли б і віддали комусь іншому. Бурденко, на щастя, не повірив, що ви померли, Дмитре Васильовичу, хоча, як я пам'ятаю, дехто й казав йому, що не варто витрачати на вас час.
Це другий постріл, подумав Костюк. І якщо то був постріл у серце, то це — постріл у потилицю. Ця баба надивилась таких речей.
— Я резюмую, — сказала Нонна Михайлівна, скинувши з плечей шубу. Стояла вона висхла, небезпечна, в чорному, як і личить професору, костюмі, лише перламутром блищали її нігті. — В тому вигляді, як зараз, доповідна професора Костюка недопрацьована. Згідно з законом, мертвою вважається людина, в якої припинилася серцева діяльність. І можете бути певними, що я стоятиму на сторожі закону. Я не дозволю, аби бралося серце живої людини. Я пропоную створити об'єктивну комісію, яка б у тому випадку, якщо професор Костюк робитиме трансплантацію, визначила в донора момент смерті. Пропоную призначити мене головою цієї експертної комісії. Дякую.
Вона сіла, мерзлякувато загорнувшись у шубу.
— Слухай, — прошепотів Голуб на вухо Мовчану, — це правда, що вона була коханкою Стоянова?
— По-моєму, вона була коханкою Сатани, — відповів Мовчан.
«Справу програно», — подумав Микола Іванович Собінов. Він од цієї думки відчув навіть полегшення. Повертаємось до своїх клапанів, комісуротомій, тетрад Фалло, й нема чого більше рипатися.
Слово взяв професор Спиридон Іванович Нечай, завідувач кафедри патологічної анатомії. Він весь цей час мовчки сидів у кутку, сперши важку голову на руки. Обличчя в нього було червоне, й, мабуть, він сьогодні вже заправився; в Спиридона Івановича була трохи вища норма, ніж у Майзеля: не келишок коньяку, а склянка, ще й до того, як казали аспіранти з його кафедри, додавалася склянка шампанського. Та ніколи він не хмелів. Тільки очі наливались кров'ю, але слова були, як і завжди, важкі, як булижники, думки несхибні — ніякого белькотання, варнякання. Цими словами він наче шлях вимощував — повільно, але назавжди,
Нечай звів важкі повіки, зиркнув на Стоянова своїми темними глипаками.
— Багато ми базікаємо, Костюк робить діло. Треба його підтримати, а не тюкати. Він не хлопчик на базарі. Він один із найкращих хірургів у світі. І треба з повагою ставитись до його пропозиції. Хай робить трансплантацію. Перша буде невдала, це ясно. Але це нічого. Він свого доб'ється. А вам, професоре Полтавець, соромно вихвалятися смертями від апендициту. Навчіть краще своїх хірургів накладати кисетний шов. Я повністю підтримую Костюка. Там, де смерть зможе допомогти життю, — оце і є медицина майбутнього. А не свищі після апендектомій. Коли бажаєте, я візьму участь у будь-якій комісії в справі трансплантації. І чим скоріше зробить Костюк пересадку, тим краще. Бо поки розкачаємось, Москва і Ленінград нас обженуть. А ми знову залишимося ззаду.
— Ну що ж, — сказав Стоянов, машинально обмацуючи рукою голову там, де були тверді рубці. — Може, тепер послухаємо, що скаже клініка професора Костюка? Хто хоче сказати?
— Дозвольте мені, — підніс угору вказівний палець Мовчан. Коли в них у клініці була делегація лікарів із Аргентини, він бачив, що саме так вони просили надати їм слово.
— Від імені всього колективу клініки я протестую проти виступу професора Майзеля, — сказав, збліднувши, Даня Мовчан, від чого ще чорнішими здались його вуса. Зараз Даня йому вріже, подумав Голуб. Даня такий — коли заведеться, то нічим його не зупиниш. А Даня схожий на татарського хана, здивувався Голуб, Як я досі до цього не додумався. Тепер його так і зватиму: хан. Справжній хан.
А Даня вже закусив удила.
— Я вважаю виступ професора Майзеля неприпустимим як за формою, так і за змістом. Прикриваючись високими словами, професор Майзель хоче позбавити нас безперечного права на пересадку серця. З якою метою, Степане Карловичу, ви це робите? Навіщо ви нам читаєте ваші німецькі журнальчики? Ми вам що — діти? Ми розуміємо, чому ви не хочете, щоб ми зробили пересадку, Бо тоді всі ваші хворі до нас втечуть… І так у вас лежать хворі, яких може врятувати тільки операція, а ви їх на мікстурах тримаєте…
— Товаришу Мовчан, я вас прошу… — невдоволено обірвав його Стоянов.
— Добре, добре. Невже ви, Степане Карловичу, не розумієте, що трансплантація органів уже стукає в наші двері…
От дає, подумав Голуб. Метафорами кидається направо-наліво. Доведеться йому підвищити коефіцієнт інтелектуальності на півтори одиниці.
— …що процес цей — незворотний, що ланцюгова реакція трансплантацій охопила весь світ і що питання тепер стоїть тільки так: хто перший у нашій країні успішно проведе таку пересадку. Я підкреслюю — хто перший, а не питання, чи робити пересадку взагалі. І досить, товариші, вже товкти воду в ступі. Моральний бік, етика, живе серце. Це все фрази. Слова. Димова завіса. А суть полягає в тому, що об'єктивно Степан Карлович намагається затримати розвиток нашої радянської медицини. Питання про пересадку серця нашою клінікою далеко виходить за межі наших внутрішньоміністерських справ. Це зараз, товариші, питання міжнародного престижу нашої науки. До нас придивляються в світі — що зроблять радянські хірурги? Народ нас питає — чому ми космос опановуємо, а пересадку серця зробити не можемо. Ось як стоїть зараз питання. А в цей відповідальний час Степан Карлович займає архіреакційну позицію. Архіреакційну — не будемо боятися цього слова. І не залякуйте нас, Степане Карловичу, канібалізмом та продажею органів. Слава богу, живемо не при капіталізмі. Скоро в житті нашої країни визначна дата. Треба й нам подумати, як її зустріти. Ми в боргу перед нашим народом.
Ну й промову утнув, подумав, Голуб. Хоч на Генеральну асамблею його посилай. Де він таких слів набрався? Це коли він готувався до кандидатського мінімуму з філософії, вирішив Голуб.
Костюк підвівся, підійшов до Майзеля.
— Вас, Степане Карловичу, б'ють вашою ж зброєю: демагогією. Бо воістину сказано: хто меча підніме, той від меча і загине… Хочу нагадати вам, Степане Карловичу, 1953 рік. Пам'ятаєте? Вас оголосили лікарем-вбивцею. Нонно Михайлівно, пам'ятаєте?
Нонна Михайлівна Грай-Городецька глянула кудись крізь Костюка: блакитняста вода, яка коливалась в її погляді, раптом замерзла, затверділа, та й все її обличчя раптом стало тверде, як у пластмасової ляльки. Ще б пак! Нонна Михайлівна досконало пам'ятала той день в темній анатомці на вулиці Мечникова, в круглій аудиторії, коли вона своїм прекрасно поставленим голосом (Нонночка до війни була кращим декламатором Палацу піонерів, а її улюбленим поетом був Віктор Гусєв) викривала низькопоклонницьку діяльність професора Майзеля, котрий, будучи запеклим вірховіанцем, нехтував передовими ідеями Мічуріна — Лисенка, некритично перехопивши буржуазний метод лікування гормонами, забувши при цьому про благотворну роль центральної нервової системи. А професор Майзель каявся й клявся, що більше ніколи не безчеститиме вітчизняну медицину, і казав спасибі аспірантці Грай-Городецькій, яка вказала йому на його принципові помилки, з чого він зробить правильні висновки: лікуватиме людей за допомогою методу яровизації і не чекатиме милостині від природи, а перероблятиме ту природу згідно з планом деревонасаджень… Зустрічаючись, ні Майзель, ні Грай-Городецька ніколи не згадували той епізод. Їм обом було вкрай неприємно, що Костюк пригадав анатомку.
— Нічого ви не навчилися, Степане Карловичу, — сказав Костюк. — Історичний досвід для вас минув безслідно. Ну, не подобається вам пересадка. Так і скажіть. А не приплітайте до неї всю світову політику. А вам, Нонно Михайлівно, браво. Браво!
Він упритул підійшов до неї й тричі плеснув у долоні.
— З вас, Нонно Михайлівно, вийшов би непоганий драматург. Або автор детективних романів. Агата Крісті. Ви влаштували тут дуже ефектну сцену… але надто далеку від істини. Нема чого, грати на пораненнях Дмитра Васильовича. Не вашими руками їх чіпати. («Йолоп, — подумав Костюк, — що я верзу? Кажуть, що вона з ним… Йолоп…») Ви прекрасно знаєте, що ми не жартуємо з такими речами, як життя і смерть. І я про це ясно написав у доповідній. Ми будемо вирішувати ці питання в кожному конкретному випадку окремо, враховуючи всі клінічні й електроенцефалографічні дані. Щоб відкинути всі сумніви, ми вирішили брати серце через десять-п'ятнадцять хвилин після повної зупинки серцевої діяльності. Це ускладнює справу й зменшує наші шанси на успіх, але… А те, що ви, спеціаліст із галузі судової медицини, й досі не знаєте, де стає неможливим життя, де його ниточка рветься неминуче й фатально, — хай це лежить на вашій совісті, Нонно Михайлівно. Ви можете й почекати кілька годин. Поки людина задубіє… поки з'являться трупні плями. А я не можу чекати. Не можу! Бо я щомісяця виписую з клініки людей просто на кладовище. Вони прощаються з нами, дякують, а я вже бачу їхні мертві обличчя, знаю, що вони приречені. А скількох ми взагалі не беремо в нашу клініку?
«Бог ти мій, — подумав Голуб. — Так я й знав. Я йому казав. Аби розворушити цих долдонів, треба мати сталеві нерви. Як головою об стіну. Не треба було сюди взагалі звертатись. Треба було провести операцію й поставити всіх перед доконаним фактом. Їм то що? Вони моралісти, звикли базікати. Вони операцій не проводять. І ні за що не відповідають. Як там Милочка? Здається, полетів її наречений на турбореактивному лайнері на край світу — заробляти грошики на зразково-показове комсомольське весілля. Недаремно казав один француз: «Суд над Барнардом — це не суд науки. Це суд моралі й метафізики».
— Пересадка серця не створила, на мою думку, жодної моральної проблеми, — вів далі Костюк. — Ми не розробляємо новий вид зброї масового винищення, не працюємо над проблемою керування процесом спадковості. Якщо у випадках із фізикою чи генетикою можна говорити про моральний бік дослідження, то в нашій ситуації про це просто смішно казати. Ми рятуємо людину. Чи є щось моральніше за це? Пересадка — це звичайна операція. Галас навколо неї швидко вщухне, й настане час, коли на неї дивитимуться, як на звичайну апендектомію. І коли хтось умиратиме від трансплантації, хірургам будуть дорікати, як ми сьогодні професорові Полтавцю. Поки що пересадка викликає сенсацію. Це складна операція. Нова. Але в етичному плані не є нічим новим. Коли почали пересаджувати нирки, всі теперішні гуманісти мовчали. Як же! То нирки, низький орган, що виробляє сечу. А серце — це душа, це птиця, це факел! Палаюче серце Данко та тому подібні романтичні словеса… Це — погляд вісімнадцятого, в крайньому разі — дев'ятнадцятого століття… Зараз ми можемо точно відповісти, де міститься людська душа і в чому полягає життя людини, як істоти, що усвідомила своє Я: в корі головного мозку. А серце — це насос, помпа. М'ясо. Коли насос псується, його замінюють. Нічого страшного в тій статті, що ви нам прочитали, Степане Карловичу, нема. Не вірю я, що на Заході лікарі такі вже криміналісти. Стаття розрахована на сенсацію, на нездоровий інтерес публіки. А щодо живих «консервів», то це правда. Спитайте в інституті нейрохірургії, скільки там лежить тих «консервів».
Костюк пошукав щось серед своїх паперів, нарешті знайшов папірець, подав Стоянову.
— Я прошу Міністерство охорони здоров'я дозволити нам провести трансплантацію серця. Я не зупинятимусь на методиці та технічній підготовці нашого колективу, це все викладено в доповідній. Я прошу тільки Міністерство допомогти нам у подоланні ряду труднощів. Там, Дмитре Васильовичу, конкретно написано, що ми потребуємо. З пропозицією Нонни Михайлівни про створення експертної комісії, я, звичайно, згоден. Думаю, нема кращого кандидата на посаду голови комісії, ніж наша чарівна Нонна Михайлівна.
— Дмитре Васильовичу! — вигукнув професор Полтавець. — Якщо ви йому гроші дасте, а мені відмовите, я, їй-богу, оголошу голодовку. Ось побачите!
— Це вам буде тільки на користь, — усміхнувся Стоянов. — Не хвилюйтеся, закінчите ви свій корпус.
— Вже п'ять років кінчаємо.
— Ну добре, товариші, — сказав Стоянов. — Накричались ми вдосталь, треба кінчати. Що я вам можу сказати? Міністерство охорони здоров'я Союзу кілька днів тому видало наказ, в якому дозволяє займатися трансплантацією серця п'ятьом кардіологічним центрам країни, які мають великий досвід операцій на сухому серці. В тому числі дозволено клініці професора Костюка, Але, уважно вислухавши вас, я ще раз переконався, що це дуже складна й неясна справа. І підходити до неї треба надзвичайно обережно. А не рубати з плеча. Професор Костюк — один із провідних спеціалістів у Союзі, й не мені вказувати йому, коли робити трансплантацію. Хочу тільки, щоб ви, Андрію Петровичу, самі все зважили, все досконально підготували. Щоб не поцілили ми пальцем у небо. Бо, товариші, доцент Мовчан де в чому правий. Трансплантація — це справа в якійсь мірі й політична, бо вона торкається престижу нашої науки. А в наш час, коли загострилася ідеологічна боротьба, коли засоби масової інформації на Заході поставлено на службу пропаганді, кожна наша невдача використовується ворогами для дискредитації ідей соціалізму. Саме через це так обережно ставиться до трансплантації Петро Борисович. Обережно, а не негативно. Нам не треба дати себе втягнути в гонку трансплантацій. Ніякі особисті міркування тут не можуть мати місця. Проблему трансплантації треба вирішувати широко, на високому науковому рівні. Адже дивіться — й досі не вирішена проблема імунологічної несумісності. Проблема протезування серця перебуває ще в зародковому стані. Моральні проблеми… Тут я можу погодитися з професором Майзелем: моральний бар'єр, очевидно, важче перейти, ніж бар'єр імунологічний, і, до речі, Андрію Петровичу, я не можу поділити ваше захоплення західною медициною. Ми все знаємо, ми віддаємо належне блискучій техніці західних хірургів, але це ще не все… Ви знаєте, товариші, що вдові Касперака, одного з перших американців, якому пересадили серце, Стенфордський медичний центр надіслав рахунок на двадцять вісім тисяч доларів тільки за обслуговування, без вартості самої операції. А її вартість становить приблизно п'ятдесят тисяч доларів.