— Даню, — сказав пошепки Голуб. — Ти уявляєш, скільки «кадилаків» можна купити?
— Нема ніякої гарантії, що дехто з західних лікарів не почне зловживати пересадкою, — сказав Стоянов.
— При чому тут ми? Ми ж не будемо зловживати, — кинув Костюк.
— Ми — безперечно ні, — глянув на Костюка Стоянов. — Але ви знаєте, що таке обиватель. Він подібний — і на Заході, і в нас. Що скаже обиватель, коли випливуть якісь темні справи, пов'язані з трансплантацією? Треба проводити операцію так, щоб виключити будь-яку можливість звинувачень у тому, що ми зробили щось незаконне. Тому я повністю підтримую пропозицію Нонни Михайлівни. Тільки об'єктивна, незацікавлена комісія має встановити момент смерті донора. Повна добровільність із боку того, хто йде на пересадку. Згода родичів на взяття серця в донора. Згода прокуратури на операцію. Суворе дотримання всіх формальностей. І головне — ретельна підготовка до самої операції. Підготовка післяопераційної палати. Трохи грошей вам підкинемо. Але небагато. Он бачите, що кажуть про вашу клініку? — він глянув на професора Полтавця. — Ну що ж, товариші. Ніяких запитань нема? Засідання оголошую закритим. Всі можуть іти, професора Костюка прошу залишитись.
Вони зосталися вдвох. Стоянов усміхнувся:
— Будете мене лаяти?
— Що ви, — заперечив Костюк. — Це максимум того, на що я сподівався. Я задоволений.
— Я хочу вам сказати, — повільно мовив Стоянов, — що даремно ви пригадали ту історію Майзелю й Грай-Городецькій.
Костюку стало незручно, бо він і сам уже шкодував, що зачепив минуле, про яке треба було або мовчати, або говорити не так і не в цьому кабінеті. Він подивився на білосніжні манжети й загорілі руки Стоянова. Той завжди одягався з вишуканою елегантністю — Костюкові це подобалось. Темно-синій костюм і темно-червона смугаста краватка. Коли в 1923 році в кімнату Стоянових почали стукати жандарми, вони з братом вискочили з другого поверху в сад. Дмитро був ще зовсім молодий. Брат гукнув йому, аби біг він у гори. Брат вискочив на вулицю, думаючи, що там він чкурне в якусь одчинену хвіртку, сховається, а потім теж подасться в гори. Але вузька вуличка була порожня, вимерла, й всі двері й хвіртка позачинювані. Мертва вуличка. З-за фіранок визирали налякані фізіономії. Ніхто не відчинив двері. Гримаючи чобітьми, бігли за Іваном жандарми. Й коли побачили, що він може втекти, бо ось-ось почнеться великий сад, а там і гори — зелені й безтурботні, як на рекламних проспектах, вони вистрелили йому в спину. А Дмитро Стоянов перейшов кордон і опинився в Радянському Союзі.
— Скажіть, — допитливо глянув Стоянов на Костюка, — як би ви подивились на те, якщо на базі вашої клініки було б організовано інститут трансплантації. Пересадка серця — це те, що лежить на поверхні. А сама проблема набагато ширша й складніша.
— Це не фантастика?
— Поки що так… Але… хто знає.
— Я б вважав, що мені здорово пощастило в житті.
— От і добре. Здається, все?
Костюку дуже близькою стала ця людина з пошрамованим обличчям. Він міцно потис руку Стоянову.
— Спасибі. Велике спасибі.
— Нема за що. Тільки не поспішайте. Сім разів відміряйте, а один — відріжте, — сказав Стоянов.
— Гаразд.
Весна, подумав Костюк, вийшовши на двір. Подзьобано краплями сніг під карнизами, і вже не сутеніє так швидко, з Дніпра повзуть тумани, й граніт урядових будинків на Печерську вкривається сірою росяною поволокою; тане зима, щось і в мені тане, подумав Костюк. Як там Валя?
За міністерським подвір'ям чекала вся його гвардія: Даня, Боря Голуб, Собінов та Софія Абрамівна. Костюку ще тепліше стало на серці.
— Ну що там? — спитав Микола Іванович. Він був певен, що в неофіційній розмові Стоянов висловиться проти проведення пересадки. Офіційно заборонити не зважився, а неофіційно…
— Все гаразд, — сказав Костюк. — Нам дають зелене світло. Ви були на швидкій допомозі?
— Ще ні.
— Тоді завтра ж зв'яжіться. Починаємо готуватись.
— Як вам подобається Майзель? Негідник. Статейками думає нас залякати, — сказав Даня, погладжуючи вуса. — Як я йому врізав?
— Ми з тобою ще поговоримо, — недобро мовив Костюк,
— Найпорядніша людина — Нечай, — сказав Голуб. — Чули, як від нього несло? По-моєму, це був французький коньяк «Наполеон-Курвуазье». Хотілося закусити. Але старий — хлопець що треба.
— Даремно ви так накинулись на Полтавця, — сказала Софія Абрамівна Костюку. — Він робив операцію братові мого чоловіка — блискуче. П'ять років — ніяких рецидивів.
— Він мене вигнав з екзамену по хірургії, — сказав Голуб. — А виганяв він класично: жбурляв із вікна на вулицю залікову книжку. А потім, коли я перездавав, ми з ним тріпались на всякі теми. Він непоганий дід.
— Так, — підтвердила Софія Абрамівна.
Боря Голуб і Софія Абрамівна пішли на трамвай, Микола Іванович повернувся в Міністерство — втрясати справу з ремонтом, а Костюк із Данею Мовчаном прогулювались навпроти колишнього царського палацу — лазурового барокко; тихий янгол — охоронець міста — пощадив цей палацик Растреллі від воєн, пожеж, руйнувань та сміливих планів перебудови й реконструкції.
— Ну ти ж і сволоч, Даня, — сказав Костюк. — Не чекав від тебе.
— А що таке? — задерикувато спитав Мовчан. — Правильно я йому врізав.
— Пику тобі побити, — зовсім розсердився Костюк.
Скільки він морочився з цим Данею, вважав його своїм найкращим учнем. А зараз подумав, що дуже б не хотів, аби клініка коли-небудь потрапила до Данилових рук, як настане час Костюку піти.
— Чому ти високими словами кидаєшся? Яке свято? Ти що — хочеш зробити показушно-ювілейну пересадку? Навіщо ти Майзелю шив діло?
— Чого ви надаєте значення якимось словам? — безтурботно сказав Даня.
— Вигнав би я тебе к бісу, — сказав Костюк. — Але руки в тебе хороші. У тебе взагалі щось є за душею?
— А де цей орган розташований?
— Хочеш сховатися за спину всіх? Знаєш, милий… Людина, яка думає одне, говорить друге, а робить третє, — знаєш, як називається?
— Дипломат, — сказав Мовчан. Він змерз, і його дратувала ця розмова. Наче якийсь ґедзь укусив сьогодні Костюка. Даня хотів зробити якнайкраще, а шеф, бачиш, казиться. Що з ним?
— Ні, мій милий, така людина називається зрадником. Я їх надивився на своєму віку. І я не хочу, щоб ти був зрадником.
— Пробачте, — буркнув Мовчан. Він вирішив не заводитися з Костюком. Навіщо? Зчинив через кілька слів таку веремію… Гострий приступ принциповості. «Ворогів треба знищувати, — подумав Даня. — Всіма можливими засобами. А Майзель ворог. Він може зіпсувати нам усю справу».
— Може, підемо в «Дніпро»? — спитав примирливим тоном Данило. — Сьогодні все ж таки великий день. Вип'ємо з цієї нагоди.
— Я не піду, — сказав Костюк. — У мене діла. Бувай.
Що це з ним, здивовано подивився йому вслід Мовчан. Якийсь він ніби не в собі. А може, в нього з'явилася баба? Йому давно треба завести дівку. Бо на цьому світ стоїть. Це найкраще, що є в світі. Треба комусь подзвонити.
Даня витяг пошарпаного записника й почав переглядати номери телефонів на потаємній сторінці…
А Боря Голуб проводжав Софію Абрамівну, — вони жили майже поруч.
— Знаєте, Борю, — оповідала Софія Абрамівна, — до війни я жила в Харкові. Я харківський медінститут скінчила. І ви знаєте, коли я вперше почула про атомну бомбу?
— Коли?
— В тридцять третьому році.
— Що? Президент Рузвельт почув у сороковому…
— В тридцять третьому, — сказала Софія Абрамівна. — Мій чоловік товаришував із хлопцями з фізико-технічного інституту. Як зараз пам'ятаю: були ми за містом, пікнік, зібралось багато народу, і був із нами академік Ландау. Тільки він тоді ще не був академіком, молодий був. І він сказав, що людство незабаром створить найпотужнішу зброю. Коли буде розщеплено атом. І тоді почнеться новий історичний етап у розвитку людства.
— Просто неймовірно, — мовив Голуб.
— Тоді важкий був рік, усі худі, молоді, веселі. Горілки не пили, тільки скромні бутерброди. Але ніхто про випивку не думав. То було покоління ідеалістів.
— Для мене тридцять третій рік — як мезозойська ера, — сказав Голуб.
— Так, — зітхнула Софія Абрамівна. — Ми одружилися з чоловіком у мезозойську еру. До побачення, Борю.
Тридцять третій рік, Харків, худі люди на майдані Тевелєва, паровози, старі вагони, окріп на вокзалах, атомна бомба, подумав Боря. Неймовірне зчеплення неймовірних обставин породжує неймовірні наслідки, до яких моментально звикає людство, вважаючи їх чимось банальним та буденним. Може, й цей рік хтось згадуватиме в XXI столітті — нашу підготовку до трансплантації, наші розмови, наші розваги. І комусь здаватимемось ми цнотливими ідеалістами, старомодними мрійниками. Не вірю я в те, що вони чимось відрізнялись від нас, що не любили випити й потріпатися, що це були зовсім інші люди.
Щось неспокійне спало на думку Голубу. Спочатку не міг зрозуміти — що? Чому його огорнув неспокій? Потім згадав: його запросив до себе Майзель. Після засідання дав Борисові адресу й пояснив, як до нього добиратись. Він прочитав «Новий канон» Бориса Миколайовича Голуба й хотів поговорити з автором. Майзель був першим читачем Бориного твору. Голуб обрав для цієї мети Майзеля, пам'ятаючи його блискучі лекції, його любов до літератури, його знання історії медицини: недарма професор Майзель був обраний головою обласного товариства істориків медицини. Боря навіть Костюку не дав почитати «Новий канон». Усе обіцяв, та не дав.
Голуб пішов у молочну — купити щось на вечерю, бо мама нездужала.
Розділ 12
Ваня Дахно зважився на операцію.
Це був його останній шанс вижити. Чіпка сила життя не раз рятувала його від неминучої загибелі — поповзом, із перебитими руками вибрався він із-під уламків літака, коли розбились вони в Югославії, сідаючи на невеличку галявинку в горах: повз, як їхній домашній пес Сірко, якого возом переїхало, ковтав кров, що юшіла з розбитого носа, матюкався й повз. Руки тяглися за ним, непотрібні, мовби водою налляті, сили навіть не вистачало розстебнути ширіньку, й він мочився під себе, комбінезон весь промок, а він повз, б'ючись лицем об каміння, завиваючи від болю і страху, повз доти, поки його знайшли партизани. А що любив брехати, то ніколи потім не розказував правду, як було насправжки, а говорив, що був він льотчиком-випробувачем перших реактивних літаків, що бачив він німецькі реактивні «месершміти-262» та англійські «глостер-метеори», і що розбився він, виконуючи фігури вищого пілотажу, й що до нього підійшов сам маршал авіації, подарував іменний золотий годинник, тільки вкрали в нього потім цей годинник. А коли їздив він на фургоні — перевозив овочі з Молдавії, його фургон перекинувся десь під Уманню, там, де автострада — мов величезна гойдалка то вгору повзе, то стрімко спадає вниз; щастя, що намело снігу й фургон звалився в намет, догори колесами, — й Ваня виліз через розбите вітрове, скло, й коли загорівся мотор, він накривав полум'я тілогрійкою, обпік руки, обличчя; він розповідав згодом, що був автомобільним гонщиком і хотів установити світовий рекорд швидкості, що мав він машину з турбореактивним двигуном, яка зупинялася за допомогою парашута, й що одного разу парашут не витримав, розірвався на дрібні нейлонові шматки, а машина впала в море. Чому в море? Тому, що в Дахновій уяві гонки завжди відбуваються на асфальтованих автострадах на березі моря, серед пальм та гарних смаглявих жінок у білих вузьких штанях, як у кінофільмі «Великий приз».
Все, що робив він сам, і все, що робилось навколо нього, ввижалось йому нецікавим, безбарвним, не гідним того, щоб про нього розповідали. Жила з ним старенька мати, яку паралізувало, — і вже два роки вона нерухомо лежала, і якби не Ваня, то вмерла б: він перевертав її, масажував спину, виносив із-під неї судно, стежив, щоб не утворювались пролежні, мив її старече тіло, й нікому ніколи про це не говорив, соромився. Натомість по пивних заливав своїм дружкам, як рятував дітей, коли тонув корабель коло Батумі, — ніби виловлював їх дюжинами, витягав за шкірки на берег, і що мали йому дати медаль за врятування потопельників, та він зі скромності нікому не сказав свого прізвища; а насправді — плавати він не вмів і в Батумі ніколи не був.
Після аварії Ваня вже не залишився шофером, а пішов у слюсарі в таксомоторний парк і швидко став найліпшим рихтувальником: як хто поб'є «Волгу», погне крила чи дверцята, то одразу біжить до Вані. Здоров був, Ваню, ось тобі півлітра, — кланяється, ще й шапочку скидає. Ваня трохи покомизиться для годиться, скаже, що є невідкладна робота, та потім бере струмент і починає чаклувати. А було в нього добре причандалля для рихтовки: повно всяких дерев'яних кілочків, брусків усякої конфігурації та спеціальний розширювач, за допомогою якого можна було повільно витискувати вм'яту бляху, повертаючи машині її нормальний вигляд. Не скаржився на нестачу грошей Ваня Дахно, бо таксисти, особливо взимку, розбивались на київських слизьких горбах, і до нього шикувались черги; і щоб здобути його прихильність, кожен намагався всунути йому півлітру чи троячку. За рік назбирувалась чималенька батарея отих півлітрів. Ваня хлопець був компанійський — після роботи з дружками йшли в скляний павільйончик «Зустрічі» й розпивали оті «небесні дари», як звав їх Ваня. Ще веселішим ставав, оповідав дружкам різні героїчні пригоди зі свого життя-буття — як особисто потис йому руку маршал Тіто, як нагородив його золотою зброєю (він поміняв її на мотоцикла), як подарував йому американський льотчик п'ять доларів, і що тепер він може піти в магазин «Каштан» і за ці долари купити собі щось — чи шапку хутряну, чи хустку красиву своїй Надії, чи шерстяний костюмчик Славкові. Хвалився, який влучний стрілець він — ніби коли стояла їхня частина під Бобруйськом, подався він на стадіон, де грали хлопці з його полку, й коли м'яч злітав високо над полем, стріляв із гвинтівки Ваня — й м'яч шкіряною ганчіркою щоразу плюхався на траву; ніби четверо м'ячів забив Ваня під час того матчу і виграв акордеон, бо програв йому заклад старшина Матеюк. Добре причмелений, повертався, похитуючись, додому, і коли згадував свою Надію, серце його хололо, і він повторював одне й те саме: «Ой буде ж мені, буде… Ой буде ж мені, буде…» Потім люто стискав кулаки й вигукував: «Але ж і їй, заразі, буде!» Бились вони з Надькою, потім мирились. Але одного дня, коли повертався з пивної, відчув Ваня смертну тугу, лячно йому стало, мовби виповзав знову він із-під уламків літака. Лячно йому стало і вмирати не хотів, ой, як не хотів умирати, і з того дня як відрізав — не пив більше горілки, дивний якийсь став. То слабшало й руйнувалось його серце, і вже побачив перед собою Ваня чорну ніч, а не хотів іти в ту ніч, пручався, хапався пальцями за землю, — аби тільки вижити. Вижити…
Вночі він заплакав. Рязанцев тихо посапував. Максимов важко перевертався, тільки Курінного не було чути. Не міг більше втекти Ваня Дахно з лікарні. Або зараз, або ніколи. Так сказали лікарі, й вони не жартували, і завтра йому треба було дати остаточну відповідь, Відповідь — то найстрашніше. Бо коли падав у літаку чи перевертався з фургоном, то ніхто його не питав — хоче він чи ні. Все відбувалось поза його бажанням, доля тоді штовхала Валю у чорний вир — крутись, хлопче, як хочеш. А зараз треба було самому сказати коротеньке слово: так чи ні.
Він плакав, бо йому ще хотілося пожити, потріпатися з хлопцями в гаражі, ще побачити нові машини — «Фіат» новий чи нову «Волгу»; як почнуть їх випускати сотнями тисяч, то буде йому роботи під саму зав'язку. Хотілося б Вані пожити ще довго-довго, побачити на власні очі, як Славко піде вчитись до політехнічного інституту, уздріти нові чудернацькі мотори — кажуть, будуть без циліндрів та карбюраторів, і ще хотілось Іванові дочекатись нової квартири — вже підходила його черга, обіцяли йому двокімнатну квартиру на Микільській Борщагівці. А як умре, то не дадуть квартири його Надії.
Він лежав, накрившись подушкою, щоб ніхто не почув, що він плаче, й коли на його спину хтось поклав руку, Дахно страшенно злякався, мовби морозом ошпарило гайну, і він хутко перевернувся на спину, вдивляючись у темряву.