— Тому що грижа в мене вискочила, — відказав Дахно. Він зашурхотів газетою, нарешті щось привернуло його увагу.
— «Нова ізраїльська провокація, — прочитав. — Шість ізраїльських реактивних літаків зробили наліт на територію Іорданії. В результаті нападу двоє мирних жителів убито, один поранений».
— Сволочі, — сказав він. — Коли ми йшли з Харкова до Куп'янська, а я тоді навчався у ремісничому вчилищі, ще діти буди, як налетіли німці — два літаки. Господи, скільки того м'яса нашаткували! Дорога чорна від шинелей… Тільки ніхто про це не писав.
Помовчали трохи.
— Слухайте, — вигукнув Дахно. — Це щось для нас. «По третьому серцю. Вчора в Сполучених Штатах уперше з тих пір, як почались операції по пересадці серця, два пацієнти були піддані повторній трансплантації. Зараз у кожного з них у грудній клітці б'ється третє серце! Операції проведено в місті Х'юстоні. Одну з них провів відомий хірург Джон Бойн. Коментуючи подібні операції, хірурги заявили, що не бачать у цьому нічого екстраординарного. «Оскільки техніку трансплантації розроблено, питання про кількість пересаджених сердець залежить тільки від наявності необхідних донорів», — говориться в заяві.
— От дають, — сказав Дахно. — Я б не відмовився від добрячого серця. Був би як машина після капіталки. Ще б до дівчат бігав.
Рязанцев, як почув цю новину, наче стиснувся весь у кулак. Але мовив байдужим тоном:
— Це ще треба перевірити. Може, вони брешуть для реклами.
— Це правда, — сказав Максимов.
— Вони людей ріжуть, як кролів, — сказав Рязанцев. — Експерименти роблять.
— І правильно роблять, — сказав Максимов.
— Я з вами не можу погодитись. Людина — це звучить гордо, як сказав Горький. Не можна з людини робити кроля. Експерименти треба проводити на тваринах.
— У нас якось провели хлопці експеримент, — сказав Дахно. — Самі не раді були. Вирішили випити антифриз, на спирту. Профільтрували, а потім хтось каже: давайте, мовляв, на собаці перевіримо. Ну добре. Взяли Еру, бігає по парку, влили їй — вона нічого. Бігає, весела, до всіх лащиться, стрибає. П'яна. Ну, тоді хлопці хильнули. Потім один вискочив із них до вітру — прибігає білий весь і кричить: Ера здохла! Дивляться — вона й справді дуба врізала. Лежить у снігу. Паніка пішла, всі в медчастину кинулись. Ну, їм як вжарили промивання шлунка, просифонили всіх, вивернули навиворіт, наблювались вони, йдуть аж зелені. Бачать, — Ера бігає по двору. Виспалася — хоч би їй хни!
— Я думаю — всяка тварина має свою душу, — мовив Курінний. — Тільки сказати не може. У мене коли яка корова захворіє, я одразу бачу. По очах. Стоїть вона й так дивиться на тебе, мовби каже: допоможи. А як був ящур, то телята — мов діти… Сльози в них течуть, жалко їх…
Дахно тим часом знову нишпорив по газеті, вишукуючи, що іще прочитати вголос. Тільки й встиг сказати:
— «Виступ президента США…»
До палати увійшов Костюк. Божена Йосипівна, схвильована, стояла поруч, тримаючи в руках паку історій хвороби. Одразу в палаті важко стало дихати, бо напхалося туди з десяток лікарів.
— Добрий день, гвардійці, — сказав Костюк.
Того ранку з Костюком сталась пригода, котра вибила його з рівноваги. Він швидко простував порожньою вуличкою; пішохід і проїжджа частина були встелені чорною паклею — неподалік бавовно-прядильна фабрика влаштувала звалище відходів, і ваговози, що проїжджали через це звалище, розносили паклю на колесах. Пахли мокрі дошки парканів, і для Костюка це був запах весни. Півтора десятка років ходив Костюк цією вуличкою, і всі пори року починалися для нього саме тут, а не в центрі міста. Знав тут кожен камінець, кожну калюжу. Вуличку регулярно замощували, й регулярно, щовесни, потоки води вивертали бруківку, вимивали глинисті ковбані. Там, де вуличка кінчалась і починався Інженерний гай, на горі стояла якась жінка. Побачивши Костюка, пішла йому назустріч.
— Професоре… — сказала. Нічого, крім благання, не чулося в її голосі.
— В чому справа? — не дуже люб'язно спитав. Він вважав, що система, заведена ним у клініці, є найсправедливіша, бо всі справді важкі хворі так чи інакше проходили через його руки, й не потрібні були ніякі додаткові прохання, сльози, дзвінки знайомих — все це було зайве. Він проводив найскладніші операції й віддавав хворим у клініці стільки життя, що всякі інші спроби втручатись в його рішення дратували його.
— Я мати Шурика Соломка, — сказала жінка. — Він лежить у другій палаті.
У другій палаті лежали діти з незарощенням Боталової протоки, або, як звали їх лікарі — «боталята»,
— У нього дуже поганий стан.
— Хто вам це сказав? Йому зроблять операцію, і все буде добре, — сказав Костюк.
— Я знаю — у нього слабеньке серце. Він не витримає.
— Дозвольте це мені вирішувати.
— Може, йому треба зробити пересадку? — сказала жінка, зазираючи в очі Костюку.
— При чому тут пересадка?
— У вас нема серця? — швидко спитала жінка. В неї було худе й рішуче обличчя, а вбрана вона була в шубу з каптуром із дешевенького хутра, яке боїться дощу й снігу. — Я дам йому своє серце. У мене міцне. Я на п'ятий поверх без ліфта ходжу. І задишки нема.
— Про що ви кажете? — рушив із місця Костюк. Жінка пішла разом із ним, трохи забігаючи наперед.
— Я напишу розписку, ви не бійтеся, — швидко мовила вона, наче боялась, що Костюк неправильно зрозумів її і що вона втрачає останній шанс переконати його. — Я своє прожила, хай тепер Шурик поживе. Невже я не маю права?
— Заспокойтеся, — зупинився Костюк. — Тримайте себе в руках! — майже крикнув. — Підійдіть до мене наприкінці дня, я скажу, що з вашим сином.
Пішов далі, але відчуття весни було втрачено, і він із люттю подумав, що могли б прибрати цю чорну паклю з дороги, це траурне дрантя, яке скоро, здається, висітиме на дверях і прикрашатиме телевізійні антени.
Чорним ходом зійшов на третій поверх, ступив у свій кабінет, механічно переодягнувся, потім набрав домашній телефон Валентини. Вона повинна б бути дома. Редакція працювала з дванадцятої.
— Я слухаю, — почув її сонний голос.
— Малятко, — сказав він.
— Це ти?
— Так.
— Як добре, що ти подзвонив. Я скучила за тобою.
— Я теж. Я тобі ще подзвоню, — сказав, подивившись на годинник. Час було йти на обхід.
— Я чекатиму.
— Я тебе кохаю, — сказав.
Вона нічого не відповіла.
— Чуєш? Я тебе кохаю.
Вона засміялась, і він відчув, що вона щаслива. Так могла сміятись лише щаслива людина.
— Я тебе теж кохаю, — сказала вона. — Міцно-міцно.
— Я подзвоню. Щасливо, — він поклав слухавку.
Лікарі чекали його в конференц-залі. Обговорення стану хворих він влаштовував після обходів. Коротко спитавши Миколу Івановича про стан оперованих учора, Костюк рушив по коридору.
Пішов спочатку у велику жіночу палату на дванадцять ліжок. Міг із заплющеними очима відрізнити жіночі палати від чоловічих — по запаху. В жіночих палатах завжди стояв солодкуватий запах. На вмивальнику накладено було дванадцять різноколірних мильниць, які ледве трималися вкупі, а лінолеум під раковиною вже струхлявів, протерся. «Треба ремонтувати», — подумав Костюк. У нього була вироблена раціональна схема — як ходити поміж ліжками так, щоб не ступати зайвих кроків, не повертатися двічі в один і той же кут. Оксана Хмелько випустила з рук рентгенівський знімок, який залетів під ліжко. Нахилившися, почала його піднімати.
— Тобі не соромно? — відірвався на хвилину від хворої Костюк. — Ти мужчина чи хто?
Молоденький хлопець ординатор, який недавно почав працювати в клініці, почервонів і кинувся допомагати Оксані.
Потім Костюк вилаяв при всіх Оксану, котра хоч і була гарною жінкою і любила всім показувати свої ноги, але була страшною роззявою й знову не зробила фонограму[8] хворій, яку саме оглядав Костюк. Це була соромлива селянська дівчина, котра весь час прикривала руками груди.
— Забери руки, — сердито сказав Костюк, прикладаючи фонендоскоп до тої точки, де найкраще чути тони мітрального клапана.
Послухавііш, поплескав по щоці дівчину.
— Операція тобі не потрібна.
Вона розквітла, широко розплющеними очима дивлячись на Костюка.
— Поки не потрібна. Виписуйся, живи, тільки бережи серце. Якщо почуватимеш погано, прийдеш до нас. Але краще не приходь.
Сьома палата була в самому кінці коридора. Костюк почав із Курінного.
— Як живете?
— Та хіба я знаю, — знітився той. — Нібито й полегшало після уколів, та все ж задишка мучить. І пече отут осьо, — він показав на груди.
Костюк уважно вислухав його серце, подивився на рентгенограму. Потер рукою лоб, відтак кинув:
— Ну добре. Будемо думати.
І перейшов до Дахна.
— Ну що? — спитав. — Вирішив?
— Робіть, — махнув рукою Дахно. — Була не була.
— Готуйте його на наступну п'ятницю, — сказав Костюк.
— Тільки хоч клапан порядний поставте, — сказав Дахно. — Не з тих, що випускаються в кінці місяця.
— Це чому? — спитав Костюк.
— А тому, що в кінці місяця женуть план і дають халтуру. Ніколи не купуйте машину, випущену в кінці місяця.
— Зважимо, — засміявся Костюк. — Дамо тобі клапан із першої декади.
Настала черга Максимова.
— Чого такий сумний? — спитав Костюк,
— Веселого мало.
Костюк подивився в його історію хвороби, нічого не сказав.
Вислухав серце, потім сказав:
— Мені дзвонили з «Динамо». До вас хочуть прийти хлопці.
— Які хлопці?
— Ну, футболісти. Вони їдуть у Болгарію, будуть два дні в Києві.
Знову приклав фонендоскоп — серце Максимова билось частіше, хоч дуже слабкі були його тони.
— Хай приходять, — байдуже сказав Максимов.
«Не роби з себе супермена, — подумав Костюк. — Знаємо, який ти байдужий». І підсів до Рязанцева.
Той задер сорочку. В ту хвилину Петро Никанорович забув про напис, витатуйований на грудях. Костюк прочитав напис. «Ану, — подумав, — побачимо, — чи розбите в тебе серце і чи справді його не можна чіпати».
— Я хочу з вами поговорити, — сказав Рязанцев.
— Говоріть.
— Це конфіденційна розмова.
— Тоді після обходу, — сказав Костюк. — Прийдете до мене в кабінет. Вас викличуть.
Він коротко вислухав серце Рязанцева, пробіг очима історію хвороби, подивився на Божену Йосипівну, нічого не сказав і пішов на перший поверх.
Порушивши всі традиції, Костюк почав із другої палати, де лежали «боталята».
Підійшов до хлопчика, що лежав біля вікна. Бліде личко й великі сині очі.
— Ти хто? — спитав у хлопчика,
— Я — Шурик Соломко. А ти хто? — спитав той з почуттям гідності.
— А я — доктор Айболить.
— Неправда, — сказав Шурик. — У доктора Айболита борода й вуса.
— А я поголив бороду й вуса, — сказав Костюк. «Схожий на маму, — подумав він. — Таке ж рішуче обличчя».
— Це геніальний хлопець, — сказав Даня Мовчан. — Він знає марки всіх автомобілів світу. Їй-богу. Він по звуку мотора визначає марку автомобіля. Я перевірив — точно.
— Це правда? — спитав Костюк.
— Правда, — кивнув Щурик Соломко.
— Тоді скажи мені: яка машина гуде так: гу-у-у-у… — сказав Костюк.
Хлопчик замислився і тоді став ще більш схожий на свою маму. Подумавши, відказав упевнено:
— «Студебекер».
— Правильно, — мовив Костюк.
І став уважно слухати маленьке серце Шурика Соломка.
— На коли він призначений? — спитав у Дані.
Той подивився в список.
— На четвер.
— Його оперуватиму я, — сказав Костюк.
Це дуже здивувало всіх, бо такі операції Костюк, як правило, не проводив — оддавав учням.
«Він що — сказився, — подумав Даня. — Мало того, що загарбав собі майже всі складні операції, вже й цього йому замало. Ні, з шефом щось ненормальне коїться».
Розділ 13
Кабінет Костюка не сподобався Рязанцеву. Якийсь був він бідний, мертвий, наче не людина тут жила, а вбога істота без душі. Кабінет було встелено яскраво-синім лінолеумом, — невже не можна було послати гарний килим, подумав Павло Никанорович. Адже в нього іноземці бувають, що подумають вони про нашу медицину, коли побувають в такому кабінеті? І жодної картини на стінах — не те, що бачив якось Павло Никанорович в одній поліклініці, де картини, написані олійними фарбами, створюють затишок і радісний настрій.
Костюк сидів у фельдшерському халаті (в уяві Рязанцева фельдшерським був халат, який запинався ззаду), не видно було білосніжної сорочки з краваткою. На ногах домашні капці. Сидів перед екраном негатоскопа, що світився, — розглядав велику рентгенограму, на якій тінню просвічувалось чиєсь серце й ребра.
— Зачекайте, — кинув Рязанцеву, й той подумав, що не схожий Костюк на справжнього професора — хіба що тільки ростом вийшов у професори. Згадав, як приймав його професор Майзель — то таки справжній професор: як хрустів накрохмалений, халат, як велично торкався до тіла Рязанцева м'якими руками, який у нього кабінет, де висять портрети визначних вчених у старомодних сюртуках, як слухав Рязанцева спочатку дерев'яною трубочкою, а потім і вухом, притулившись теплою щокою до грудей Павла Никаноровича, якому було приємно, що знаменитий професор не гидує ним, а прикладає вухо до його серця, і, звичайно, так можна краще почути, що діється в серці, ніж через усі ці гумові прилади. І сподобалось Павлу Никаноровичу, як потім мив руки професор Майзель душистим милом, а санітарка тримала напоготові білосніжний рушник. Усе було солідно, урочисто, неметушливо. Не було в Майзеля тої різкості й швидкості, яку запримітив Павло Никанорович у Костюка.
— Я вас слухаю, — байдуже кинув Костюк, не відриваючи погляду від «екрана негатоскопа.
— От-от, — гірко сказав Рязанцев. — Я усім теж так казав: я вас слухаю. Таким самим тоном. А сам у цей час думав про службові справи. Поки серце не відмовило.
— Я слухаю, — повернувся до нього Костюк. В його нього погляді був подив. — Уважно слухаю.
Павло Никанорович відчув велике хвилювання,
Сказав — як кинувся з моста у воду:
— Я прошу пересадити мені серце. Я згоден.
— Ого, — звузились очі в Костюка.
— Я знаю все, — гарячково мовив Рязанцев. — Знаю, що перша операція може бути невдала. Знаю, що можу вмерти. Але я вам вірю. Я знаю, що ви готуєтесь до пересадки. І я прошу…
Чого добивався він? Куди штовхала його та безсонна ніч, те безнадійне відчуття загубленості в цьому світі, у вузьких вуличках життя, та самотність нікому не потрібної сталевої кульки, що наближається до борту? Чи, може, потрібна була йому газетна слава, розголос на всю країну, піднесення над мільйонами людей, над їхніми звичайними долями й турботами, над звичайністю їхніх існувань, яка здавалася зараз йому чимось неприродним і ненормальним. Чи, може, була це відповідь на поклик смерті — голос інстинкту, який так гостро відчувають тварини: краще зараз, ніж потім. Краще в такий спосіб, ніж повільне конання зруйнованого тіла. Чи розумів, що ця мить зробила його людиною, і чи знав він, як довго триватиме його людське існування? Хвилину, дві чи вічність? Павлу Никаноровичу чомусь пригадалось, як приходив він на кухню вночі — випити мінеральної води чи компоту, який так гарно готувала його Льоля, — і як у раковині повзали таргани. Він пускав воду з крана, підставляв долоню й спрямовував струмінь води на тарганів. Вони розбігалися в усі боки, борсались, переверталися зі спини на черевце, сукали ніжками, вперто намагались вискочити по слизькій стінці раковини в безпечне місце, але холодний потік води змивав їх, і вони провалювались у темряву каналізаційних труб, а Павло Никанорович, як зачарований, дивився на цю мініатюрну модель вселенського потопу; і коли якийсь спритний тарган усе ж таки відчайдушно видирався нагору, рятуючи своє життя, Павло Никанорович не переслідував його; дарував йому ще кілька днів існування, аж поки тарган не надибає на борну кислоту чи хлорофос у численних приманках, які так уміло розставляла по квартирі жовтоока його дружина Льоля Рязанцева. Павло Никанорович в усьому любив справедливість.