— Я не збираюсь вам пересаджувати серце, — неприязно сказав Костюк.
— Я так і знав, — розпачливо мовив Рязанцев. — У мене інтуїція. Я відчув це на сьогоднішньому обході. Але я прошу вас усе ж таки мені пересадити. Саме мені — й нікому іншому.
— Чому це вам?
— Ви повинні врахувати не тільки стан мого здоров'я, — сказав Рязанцев — в його тоні була та найвища переконаність, яка жене людей на вогнища заради ідеї, — але й інші дані. Мою біографію, мою професію, посаду. На пересадку треба добирати кандидатів, як на політ у космос. Усе треба зважити. Адже про цих людей потім писатиме преса… І в нас, і за кордоном.
«Це маніяк, — подумав Костюк. — Небезпечний маніях. Герострат. Тільки замість храму Артеміди він хоче спалити власне серце. У нього погляд маніяка. Цей напне на грудях, ця брезкла пика і свинцевий погляд. Гарненькі хворі лежать у мене».
— Забудьте про ваші службові чи якісь інші привілеї, — сказав Костюк, не приховуючи роздратування. — У нашій клініці існує одна ієрархія: ієрархія здоров'я.
— Слушно, слушно! — вигукнув Рязанцев. — Ви мене просто не так зрозуміли. Я не намагався використати своє службове становище. Боронь боже. Але я хочу, щоб пересадка створила прецедент, дала надію для тисяч таких самих, як я. Для бійців кабінетного фронту.
Костюк устав, пройшовся по кабінету. Наблизився до столу і чомусь поправив скульптуру: сталеві руки тримають сталеве серце.
Запалив сигарету.
Його треба відправити в лікарню імені Павлова, Хай прикрашає пейзаж коло Кирилівської церкви. Хоч як намагався Костюк утримати в таємниці план пересадки, — нічого з цього не вийшло. Завтра прийде до мене делегація піонерів 131-ї середньої школи, запропонує свої послуги в справі пересадки серця.
— Я не робитиму вам пересадки, — сказав сухо, стоячи навпроти Рязанцева, даючи зрозуміти, що розмова скінчилась.
— Професоре… благаю вас… я не знаю, якими словами… але…
— Більше того, — безжально мовив далі Костюк, — я вас виписую сьогодні.
— Як то? — скрикнув Рязанцев.
— У вас здорове серце. Я не знаю, який йолоп поклав вас у клініку. Ну, з цим я розберуся. Вам не потрібна ніяка операція, не кажучи вже про пересадку. У вас початкова стадія стенокардії. Грудної жаби. Проти цієї хвороби є тільки одні ліки: активне життя. Вам треба схуднути. В ресторанах буваєте?
— Хто ж не буває, — сумно сказав Рязанцев. Ось і докотилася кулька до бар'єра, ось і виходить вона з гри.
— Так ось: ніколи не замовляйте шніцель або котлету по-київськи. В них міститься стільки калорій, скільки під час війни отримував взвод солдатів. Треба менше їсти. І більше працювати фізично. На роботу як добираєтесь? Мабуть, персональною машиною?
Рязанцев не став перечити, хоч добирався він двома тролейбусами — спочатку двадцяткою до Прорізної, а потім вісімкою — вгору по вулиці Леніна, до оперного театру. На вулиці Лисенка, поруч з оперним театром, тулився той вологий підвальчик, де містилась його контора по складанню інструкцій. Дві малесенькі кімнатки, два старі канцелярські столи, секретар-машиністка, прибиральниця та він, П. Н. Рязанцев.
— Ходити тільки пішки, — сказав Костюк. — Вісім кілометрів на день. Ясно?
— Так точно, — відповів Рязанцев. Майзель — той би виписав рецепт на іменному бланку, потім довго пояснював би, якої дієти слід дотримуватись, розписав би акуратно по годинах весь режим дня, а цей солдафон…
— Тоді все. До побачення. Зараз вам випишуть довідки і йдіть додому.
Рязанцев, блідий, перебував, здавалось, у стані летаргії. Нарешті підвівся, непевним кроком пішов до дверей. На порозі зупинився, глянув на Костюка. Той знову ввімкнув екран негатоскопа.
— Історія вам цього не простить, — голосно сказав Рязанцев.
— Нічого, — обернувся до нього Костюк. — Аби люди простили. З історією ми розберемось.
Що таке історія, машинально думав Рязанцев, йдучи по коридору. «Історія — це єдино можлива й офіційно затверджена точка зору на події минулого». Історія осудить таких, як Костюк. Він пішов у канцелярію, щоб подзвонити Льолі — хай не пошкодує на чоловіка троячку, найме таксі й приїде до нього в цю жахливу лікарню.
І раптом Павло Никанорович відчув дивне полегшення, тихий момент блаженства. Скінчились його нічні муки, скінчились лікарняні запахи, розмови про операцію, одноманітна лікарняна їжа — хіба можна порівняти це з Льолиним неперевершеним кулінарним мистецтвом! Скінчились ідіотські побрехеньки Дахна, безграмотна балаканина Курінного, ворожість Максимова, цього псевдогероя, який примазується до слави розстріляних футболістів, і ще невідомо, чому його не розстріляли — чи не було часом в його історії чогось темного, бо всяк знає, що гестапо, коли хтось потрапляв до його лап, так просто не випускало, не виходили звідти люди живими. Справжні люди.
Рязанцеву невимовно гидким став весь цей лікарняний світ, сірі халати хворих, гарненькі молоді сестри (мабуть, квітне тут аморалізм і перелюбство серед персоналу), довгі коридори й світляні табло над дверима палат. Цей світ уже був для нього по той бік життя. Справжнє життя вирувало там, надворі, де сніг, де бульдозери гудуть на шосе, де весела передсвяткова штовханина в магазинах на Хрещатику (наближається Жіночий день — 8 Березня), де живуть його кохані жінки (треба буде купати їм гарні подарунки: Льолі шкіряну сумку імпортну, бажано білу, до білого шерстяного костюма, Юлі намисто з бурштину — кажуть, це дуже модно, й бурштин зараз у ціні на міжнародному ринку, а Ніка заслуговує на якусь срібну оздобу до чорної концертної сукні).
Костюк, як тільки-но вийшов Рязанцев, покликав до себе Божену Йосипівну. Вона прибігла, захекана, з переляканим обличчям. Костюка вона боялась, як вогню.
— Божено Йосипівно, ви який інститут скінчили?
— Київський, — відповіла вона, не розуміючи, про що йдеться.
— Ні, я питаю — медичний чи ветеринарний? — різко сказав Костюк.
— Медичний… А що таке?
— Шкода. Бо якби ветеринарний — робили б кастрацію поросят. Заробляли б великі гроші. І людей би не чіпали.
— Що сталось… Андрію Петровичу?
— Якого біса ви прийняли у клініку цього Рязанцева з сьомої палати? Ви що — не бачите, що це не наш хворий?
— Не я його приймала, — почала виправдовуватись Божена Йосипівна. — Його поклав завідувач відділення.
— Це непорядок, — гостро сказав Костюк. — У нас справжні хворі своєї черги чекають, а ми беремо чортзна-що. Я вас попереджаю,
— Добре, Андрію Петровичу. Я зважу, Андрію Петровичу.
— Я хочу поговорити з Курінним. Приведіть його або привезіть, якщо не може ходити.
— Зараз, Андрію Петровичу.
Божена Йосипівна мала такі ж здібності до хірургії, як Костюк до балетного мистецтва; але в неї, як і в тисяч інших лікарів, ніхто ніколи не питав про здібності, а просто дали диплом, коли здала вона державні іспити, й сказали: йди, працюй. Між тим, у товстій, добрій Божені Йосипівні гинула блискуча домогосподарка, мати щонайменше як п'ятьох дітей. А насправді ж мала вона тільки одну доцю, та й тій не могла приділити хоч трохи часу, бо закінчувала дисертацію. Колись соціологи підрахують, скількох ненароджених дітей позбулось людство внаслідок згубної звички жінок писати дисертації — й тоді шкідливість цієї звички визначиться надто ясно: на одній чаші терезів будуть недоглянуті діти, недолюблені чоловіки, недосягнений родинний лад, а на другій — закурені порохом, нікому не потрібні томи в коричневих палітурках, муки компілятивних літературних оглядів, безпорадність таблиць, заплутаність методик, — весь той пісок науки, з якою майже ніколи не висіваються зерна істини.
«Жінка як жінка, — подумав Костюк. — Якби я схотів вигнати її — це важко було б зробити: вона справляється зі своїми обов'язками… Краще б сиділа дома, маринувала огірки».
Він не знав, що Божена Йосипівна була, може, кращою лікаркою, ніж ті визначні спеціалісти, що оточували Костюка, бо вона знала, які слова треба сказати хворому, який вмирає вночі, коли сила життя слабне, коли згасає якась свічечка, запалена всередині людини. Божена Йосипівна під час нічних чергувань не спала в ординаторській, чекаючи, коли покличуть її дивитись на агонію, а сиділа коло ліжка такої людини й говорила слова, які говорять хворій дитині — такі наївні й бабські слова, такі далекі від усякої науки, що аж соромилась вона їх, не хотіла, щоб чули їх медсестри. Не одну душу розрадила вона тими словами перед останнім подихом.
Не знав цього Костюк.
У кабінет повільно, важко відсапуючись, зайшов Курінний, підтримуваний Боженою Йосипівною. Він цікаво озирався, бо вперше ступив у кабінет людини, про яку так багато наслухався в лікарні. Подумав, що в цього високого чолов'яги дуже серйозний вигляд — як у секретаря їхнього райвиконкому Онопрієнка, ще й серйозніший, тільки от зачіска підкачала — наче в урки, що по амністії з табору повернувся, непрофесорська зачіска, факт. А кабінет бідненький. Навіть у їхнього голови колгоспу кабінет куди кращий. По-перше, в Спиридона Матвійовича сріблом по стіні накат пущено; по-друге, стоїть у нього в кабінеті приймач Мінського радіозаводу; хоч і не працює, а все ж красиво; потім коло вікна в діжці стоїть лимонне дерево; лимони, щоправда, не ростуть, але Максим Якович якось упевнився, що дерево — таки лимонне: на одній нараді сів поруч і відщипнув листячко, розтер його в пальцях, як м'яту, й понюхав: відчув ніжно-гіркий запах лимона; опріч усього, на стіні в кабінеті Спиридона Матвійовича висить кольорова картина «Село Млини в 1970 році», написана ще років десять тому, коли збирались робити з Млинів агромісто. Гарна картина, тільки подерта в одному кутку.
Божена Йосипівна вийшла, а Костюк всадовив Курінного на дивані й сам сів поруч. Спиридон Матвійович так не робив: перед його столом стояв довгий стіл, вкритий червоним крамом, стояли стільці, й коли хто заходив, Спиридон Матвійович, який взимку мав звичай сидіти у кабінеті в пальті й шапці, вказував пальцем, куди сісти, без всяких церемоній.
— Ну що ж, Максиме Яковичу, — сказав Костюк. — Будемо говорити відверто. Вам треба робити операцію. Інакше…
— То робіть, як треба, — сказав Максим Якович.
— Так то так… але це трохи незвична операція. Потрібна ваша згода й повне розуміння того, що це за операція.
Максим Якович запитально подивився на Костюка: чого він крутить? Хай хоч так буде, хоч так, аби вже знати. Бо ось надворі пахне весною, й потягло Курінного додому, остогидла йому ця лікарня. Скоро почнеться відлига, крига на ставку стане жовта й порепається, й земля де-не-де прогляне на горбах, і вечори посвітлішають, і вологі вітри принесуть незрозумілий запах місяця березня, й на душі стане хороше, неспокійно.
— Ми пропонуємо вам пересадити серце іншої людини, — сказав Костюк.
Ага, ось воно що: те, про що читав сьогодні вранці Ваня Дахно.
— Як то — іншої людини? Хто ж дасть? — спитав Курінний, відчуваючи сухість у роті: не треба було їсти той сирок, що приніс учора Мишко, солоний дуже, а тепер пити хочеться.
— Серце буде. Це наша справа. Ви даєте згоду?
— Стривайте, стривайте, — мовив повільно Курінний, бо відчув, що якісь страшні слова змикаються кільцем навколо нього і що не треба поспішати: це як коли йшли на них німці, а йшли вони хитро, ховаючись за танками, і як хто з хлопців поспішає, то неодмінно в того патрон заклиниться в диску, і в кого руки трясуться, той ніколи не поставить патрони рівненько, ще й на морозі, а тут треба стріляти, бо ось вони вискакують із-за танка, вперті такі, кляті душі, й воювати вони вміють, з ними гав не лови.
— Щось я не второпаю, — сказав далі Курінний. — Що буде? Чи живе серце, чи мертве, чи, може, протез який? От, приміром, у нашому селі в Стьопки-комірника гарний протез на руці. Навіть пальцями ворушить.
— Вважайте, що це буде мертве серце. Серце мертвої людини.
— Що ви? — сказав Курінний. — Сказились? Мене ж із мертвим серцем засміють у селі. А жінка що скаже? Вижене. Ні в якому разі!
Він уявив, як люди вказуватимуть на нього пальцями, гомонітимуть — це той Максим, що з мертвим серцем ходить, як дядьки питатимуть — як воно там, чи не холодно в грудях, як баби насміхатимуться, питатимуть: чи тільки мертве серце поставили Максимові, чи, може, ще щось пришили. Не доведи господи такого сорому.
— Пробачте, — сказав Костюк, якого починала вже дратувати ця розмова і впертість цієї лисої людини. — Я не зовсім точно висловився. Воно не мертве. Серце живе, бо інакше воно не працюватиме. Розумієте? Воно береться в приреченої людини, але має бути ще живе, тобто зберігати всі ферментні процеси в м'язовій тканині.
«Дуже зрозуміло я пояснюю», — подумав Костюк.
— Живе? — ще більше злякався Курінний. — Та ви що? Та хіба я вбивця якийсь, чи що? Ні. Ви, конєшно, звиняйте, коли щось не так, але не хочу я вашого серця. Краще померти, ніж так жити — з краденим серцем.
— Стривайте, — ледве стримуючись, сказав Костюк. — Ви кажете не те. Ми даємо вам серце. Нове серце. Чиє — це вас не стосується. Все робиться по закону, ми нікого не кривдимо. І я не розумію, які можуть бути розмови про живе чи мертве серце. Треба про життя думати. А серце — це шматок м'яса, мішок, який все життя знає лише систолу (він сильно стиснув кулак) та діастолу (він розтулив кулак). Систолу й діастолу.
Зовсім неприємним став Курінному цей чоловік, що нагадував Онопрієнка. «Іч, стерво, — подумав Курінний, — чого ти лякаєш? Сам знаю, що швидко мій кінець, але що поробиш. Колись і ти помреш, і тебе не мине ця доля. Чого ж ти лякаєш? Хочеться тобі різати — то й ріж своїх собак, чути, як вони гавкають у сусідньому підвалі».
Підвівся Максим Якович і сказав:
— Для вас — шматок м'яса, а для мене — серце. Хай погане, та своє. Людина не може без серця. Я вже піду.
— Як знаєте, — сказав Костюк. — Ми вас не силуємо. Але ми будемо змушені вас виписати.
— Заждіть до післязавтра, як можете. Подзвоню, щоб колгосп машину дав. Я ще хочу телевізор купити, так одразу відвеземо.
— Звичайно, — сказав Костюк. — Скільки треба, стільки…
— Я вже піду, — сказав Курінний. — До побачення.
Як підійшов до дверей Максим Якович, тоді сказав тихо, з винуватим виглядом:
— Ви вже не гнівайтесь на мене. Не можу я інакше.
— Ну що ви, — сказав Костюк. — Я був би щасливий, коли б помилився в діагнозі. Через місяць напишіть, як себе почуваєте.
— Добре.
Костюк сидів за столом, схиливши голову на руки. «Навіщо я все це роблю, — подумав він. — Навіщо я б'юсь, лаюсь, метушусь, навіщо здалась мені ця трансплантація? Маніяк, якому вона потрібна, як собаці п'ята нога, домагається операції. Людина, для якої ця операція останній шанс вижити, відмовляється. Чи є в цьому якась логіка? І взагалі — чи коли-небудь керуватиметься цей світ законами розуму? Чи, може, в цьому Курінному є якась вища правота, неприступна для мого розуміння?» Він зітхнув. Подивився в план, що склав на сьогодні. Так робив завжди, виписуючи на старі аркушики з календаря всі свої справи — щоб чогось не забути. Крім обходу, лікарської конференції та розмови з можливим кандидатом на пересадку (стояло в плані: 7 палата, Курінний), Костюк ще мав зустрітися з виконробом, котрий закінчував переобладнання післяопераційного боксу, в якому мав би перебувати хворий після трансплантації. Спеціальна установка повинна була подавати стерилізоване повітря; виконроб скаржився на нестачу труб, вентиляторів, білил та інші об'єктивні труднощі, й Костюку доводилось дзвонити на завод «Більшовик», де його знали й де колись виготовляли йому барокамеру, просити допомоги. Та, крім об'єктивних труднощів, виявилось, що виконроб — виняткове ледащо й крутій. Костюк із ненавистю подумав, що вже бачити не може цю миршаву людинку з червоними плямами на обличчі, в якої очі так і бігають, щоб когось обдурити чи вициганити спирт; і ця гнида отримує регулярно зарплатню, прогресивки й премії, користується всіма правами громадянина СРСР, ще й треба з ним себе стримувати, бо може напаскудити… Ще й невідомо, як працюватиме складна установка для стерилізації повітря й чи надійною виявиться система шлюзування. Потім о першій годині дня вони мали з Голубом випробувати мікро-АШК (на це Костюк відвів годину), потім треба було бігти на засідання вченої ради медичного інституту, де мав відбутися захист докторської дисертації на тему «Стафілококове носійство й проблема його санації». Хоч тема була начебто й не хірургічна, але Костюка вона дуже цікавила: траплялись випадки, коли оперовані хворі вмирали від нагноєнь, викликаних патогенними стафілококами, — й ніякі антибіотики не могли зарадити. Стафілококи, які носить на слизовій оболонці горла й носа майже половина людей, потрапивши в знесилений організм оперованого хворого, ставали вбивцями. Костюк організував при клініці невелику бактеріологічну лабораторію, яка провадила регулярне обстеження медичного персоналу на стафілококове носійство. Ті, в кого виявились патогенні стафілококи, були змушені надягати спеціальні маски й проходити курс лікування. Але чи допомагало це? Подеколи, особливо влітку, стафілококові ускладнення вбивали хворих. Особливо грізними були б ці ускладнення для людини з пересадженим серцем, яка мала отримувати в великих дозах препарати, що пригнічують імунітет. Один прихований носій стафілококів міг звести нанівець зусилля всієї клініки, скомпрометувати саму ідею трансплантації серця.