Вирішили спробувати. Стьопка умовився з якимось калимником за півмішка борошна та шмат сала, той пригнав новенького «студебекера» з лебідкою; та як побачив те стигле чорноводдя, й думати не схотів, аби полізти по трактор. Подивився тоді Максим Якович на жінок змарнілих, на пацанву, на отих вовченят молодих, худих, кусючих, яким батьків уже не дочекатись, на безпорадного Стьопку, що запхнув до кишені порожній рукав фуфайки, на отого морданя в зеленому кашкеті, трясця його матері, що, попихкуючи цигаркою, стояв на приступці свого «студебекера», та й почав роздягатися.
Скинув старий бушлат подертий, френч офіцерський, ще в Саратові куплений, сорочку голубу, ще до війни її справив, а Ганна зберегла, а потому й натільну сорочку жбурнув на купу. Потім чоботи стягнув та галіфе. Зостався у підштанках, нарешті, зважившися, скинув і їх. Хльоснув квітневий вітер, приніс подих танучих снігів, тіло вкрилося гусячою шкірою. Максим Якович рукою прикривав шрам на животі. Стьопка відкоркував пляшку, налив склянку самогону, дав. Ніби й потеплішало одразу, й бабів перестав стидатися. Взяв вірьовку й поліз у воду. Ошпарила, клята, як вогнем обпалила. Пірнув — наче в домовину ліг. Нічого не побачив. «Далі! Далі! Правіше!» — надривалась на березі Федорчучка. Обличчя від холоду боліло, розламувалося, й в руки зашпори позаходили. А тілу нічого, витримати може. Якби не лице й руки. Пірнув ще кілька разів і нарешті побачив трактор. Ось де він. У рудуватій воді стояв залізний потопельник. Максим Якович підплив, помацав ребристі колеса, руль, дірчасте сидіння. Підтягнув вірьовку, до якої був прив'язаний сталевий трос від «студебекера». Довго вовтузився, примоцовуючи петлю до трактора, холоду начебто не відчуваючи. Й тільки коли виліз на берег, то упав, і вже ніщо не могло зігріти його — ні кожух отого калимника, в який загорнули, ні самогон, ні тепла піч, на яку поклали. Вже як Ганна його лаяла — боже ти мій! Коли б була вона на березі, ніколи б не пустила до води. Але ж там, прости господи, товклась ота шльондра, ота Надька Мальована, з якою він ще до війни крутив, кричала Ганна, тож схотів він, гаспид дурний, перед нею покомизитись, покозакувати, показати себе, а про дітей не подумав. Він заслаб одразу, вогневиця звалила його з ніг, розбило руки й ноги ревматизмом, навіть коли їв, десь у щелепах всередині боліло. І не мав сили пояснити, що ніякої Надьки Мальованої на березі не було. А коли Стьопка приїхав на «Універсалі» й виорав Курінним город, то Ганна вгамувалась трохи, та Максим Якович навіть не помітив цієї зміни. Збайдужів до всього.
Поволі сухе тепло вигнало з нього хворобу. Вигрілись руки й ноги, стали згинатись, а на покрову й зовсім одужав. Тільки з серцем щось скоїлося: задишка з'явилася, й лікар у районі, як слухав його серце, головою похитував.
Отак і пішло відтоді — то полегшає Максиму Яковичу, то знов розіб'є його ревматизм, скрутить усього, й серце тоді теліпається, як у загнаного коня. Останнім часом уже не міг працювати фуражиром, перевели його в обліковці. А оце зараз звалився насправжки — хоч лягай та помирай. Відмовилися в районі лікувати його — нема, мабуть, у них таких ліків або лікарі погані. Тільки ні, не погані. Відчував і сам Максим Якович, що серцю його — гай-гай — недовго в грудях стрибати лишилось.
Він так замислився, що навіть книжку, яку читав, відклав убік, бо несила було її весь час тримати в руці, важка вона, і серце чогось розболілось. Уже кілька разів підступав до горла мокрий кашель, якого боявся, бо смертю дихав цей кашель.
Вані Дахна в палаті не було, а Максимов лежав, одвернувшись, й слухав приймача — такий гарний транзистор, чорний зі сріблом. Максим Якович заплющив очі, намагався дихати тихенько, аби не викликати кашлю, й чекав, поки серце заспокоїться, біль пройде.
В цю хвилину (а було це на четвертий день перебування Максима Яковича в клініці) двері відчинилися й увійшла Божена Йосипівна з якимсь повнотілим чоловіком, що тримав папку в руках.
Звичайно, від цікавості Максим Якович, розплющив очі, та й навіть Максимов ворухнувся, похмуро глянув на новоприбулого.
— Оце ваше ліжко, — сказала Вожена Йосипівна, вказавши на те, що стояло коло дверей, чисто застелене. І одразу вийшла, а Максим Якович забув сказати їй, що серце в нього болить.
— Ну, здрастуйте, — голосно сказав новенький, — будьмо знайомі. Моє прізвище Рязанцев. Ось так.
Максимов щось мугикнув у відповідь, а Курінний так нічого й не сказав, бо не знав: що казати? Тим паче, що погано йому стало, кепсько, мокрота підступила до горла, хоч сестричку клич.
Розділ 5
Була в Павла Никаноровича Рязанцева пильнована таємниця — деталь хоч і дріб'язкова, хоч і малозначуща в загальному історичному процесі, а все ж для Павла Никаноровича незмірно важлива, сказати б, принципова. Отож ще в далекі тридцяті роки, коли Павло Никанорович жовтодзьобим молодиком прийшов на кондитерську фабрику здобувати робітничий стаж (так було вирішено на сімейній раді, враховуючи поточний момент і тодішні анкетні вимоги), якийсь запорошений цукровим пилом диявол спокусив новонародженого пролетарія й витатуював на його вузьких грудях синє серце у вигляді буряка з гичкою й художній напис, що орнаментально перебігав між сосцями: «Не тронь его, оно разбито». Спочатку Павло Никанорович дуже пишався цією оздобою, яка виділяла його з натовпу, підносила над сірою обивательською масою, особливо в бані, але згодом у біографії Павла Никаноровича стались певні зміни, та й у його організмі теж стались характерні біологічні зрушення, пов'язані з процесом постаріння, через що цей грішок молодості почав усе частіше й частіше псувати Рязанцеву настрій: що далі вела його життєва стежка, то безглуздішим здавався йому той напис та безкультурнішим — зображення серця; невблаганний час зробив колись струнке тіло Павла Никаноровича подушкуватим, і гармонійно вкомпонований невідомим художником із кондитерської фабрики малюнок з написом розтяглись на всю. богатирську ширину його розбухлих грудей, здеформувались, остаточно втративши залишки своєї хвацької краси. Павло Никанорович звернувся був до Інституту косметики, але процедура витравлення такої лихої пам'яті була, як йому пояснили, досить болючою, а от чого Рязанцев не терпів у своєму житті, так це болю. Довелось відмовлятися від послуг ще недосконалої сучасної медицини. «Не тронь его, оно разбито». По суті справи, нічого поганого в цьому написі не було, він нічим не компрометував свого носія. Павло Никанорович знав набагато гірші історії, — коли людина замолоду, не зваживши, як треба, прикрашала своє тіло сумнівнішими сентенціями або малюнками, скажімо, портретами видатних осіб — перетворювача природи Мічуріна чи академіка Павлова, і що потім з цього виходило, коли під впливом зміщень шкіри спотворювались дорогі риси обличчя або коли написи не лізли ні в які ворота.
Враховуючи все вищесказане, Павло Никанорович із певного періоду свого життя перестав з'являтись на людях в оголеному вигляді, відмовився від спільних з підлеглими поїздок на природу, які, як відомо, дуже зміцнюють колектив; перестав ходити на пляж, аби не підірвати авторитет під час випадкових зустрічей з підлеглими, серед яких були різні люди, особливо ці молоді насмішники, скептики та нігілісти. А для того, щоб усе ж таки мати змогу користуватися всіма радощами води й сонця, спромігся отримати діляночку на Русанівських садах, де звів невеличкий фанерний будиночок, згідно з планом, затвердженим архітектурним управлінням.
Та вода й сонце вже не давали живлющої сили серцю Павла Никаноровича, спрацьованому за п'ятдесят п'ять років безперервної, бездоганної роботи. Останнім часом з'явилося щось нове й тривожне в грудях Павла Никаноровича; одного разу, осіннього мокрого вечора 1967 року, коли перехвилювався він у зв'язку з несподіваною поразкою київського «Динамо» польському «Гурніку» (футболісти, особливо Соснихін та Круликівський, дуже безвідповідально поставились до цієї гри, хоч їм, футболістам, були створені всі матеріальні умови для здобуття перемоги), відчув Павло Никанорович ще на стадіоні, коли Йожеф Сабо не зміг забити воротареві Костці гол із пенальті, як начебто щось невблаганно-холодне стиснуло йому серце, а потім Рязанцеву здалося, що хтось садонув його в груди ножем; ледве добрів додому Павло Никанорович, самотній зі своїм болем у похмурому натовпі, придавленому поразкою, й зліг, упав, скорчився, переполохавши всю сім'ю. То був перший дзвоник. Щоправда, як поклав під язик валідол, то полегшало, але відтоді за грудиною ніби оселилась чужа, безцеремонна істота, яка часто ворушилась і здавлювала серце, й Павло Никанорович втратив душевний спокій: він зблід, перестав курити, навіть від коньяку почав відмовлятися — від цієї шляхетної рідини, кольору міцного чаю, до якої так призвичаївся був Павло Никанорович; горілкою вів гидував, надто «Московською» у зелених пляшках, з неестетичною наліпкою; з почуттям легкого жалю, як на нерозумних дітей, дивився на тих, хто купував горілку.
Павло Никанорович любив усе солідне, випробуване роками: одягався в дорогі сірі макінтоші, капелюх носив на розмір більший, щоб міцно сидів на голові, щоб вітром не здуло, ходив повагом, говорив тихо й при цьому завше мав вигляд людини, наближеної до найпотаємніших справ міжнародної ваги; любив у розмові вставити: «Мої підлеглі…», «Я наказав…», «Ось так…» Найкращим, звичайно, було оте «ось так»: як присуд долі, як свинцева крапка над «і», як останній цвях, вбитий у труну, як істина, виголошена в найвищій, таємничо-далекій інстанції.
Та, якщо вже говорити правду, Павло Никанорович ніяким начальником не був і про міжнародні таємниці дізнавався тоді ж, коли й всі читачі газет: коли таємниці переставали бути таємницями. А якщо вже говорити правду до кінця, то в Павла Никаноровича не було підлеглих приблизно з року 1949, відтоді, як Рязанцева провалили на відкритих партійних зборах і не пустили до лав ВКП(б), бо саме тоді відкрилися якісь брудні махінації з крисидом та хлоркою, що їх скоїв він, перебуваючи на посаді завгоспа дезінфекційної станції, де героїчно боровся зі щурами й фекаліями.
Коли з одежі Павла Никаноровича вивітрився запах лізолу — мовби валявся він у всіх пристанційних вбиральнях Південно-західної залізниці, — він відкрив у собі літературний хист. Так, дивуватись тут нічому: коли тобі треба годувати сім'ю, коли життя заведе тебе в сліпий завулок, коли виходу, здається, немає, тоді ти з відчаю почнеш писати симфонії; так, принаймні, вважав Рязанцев. Літературний хист цей був якогось небаченого ґатунку. На відміну від повістей, романів, віршів та іншого друкованого непотребу, все, що писав Рязанцев, мало якнайтісніший зв'язок із життям.
Павло Никанорович Рязанцев писав інструкції.
Він став майстром, класиком, генієм цієї стислої літературної форми, де сам Хемінгуей впав би на слизькому, не впоравшися зі складністю завдань, які так блискуче розв'язував Павло Никанорович у своїй творчості. Вів складав інструкції на замовлення різних відомств, різних управлінь, різних артілей, і згодом його мислення набуло тої найвищої сконденсованості думки, того майже месіанського проникнення в суть речей і явищ, яким відзначались лише найбільші філософи світу. А й справді, хто з обивателів виразить — що таке небо? що таке пожежа? що таке дерево? що таке ресторан? що таке людина? — і не просто виразить у якихось непевних, неокреслених, багатослівних висловах, а дасть визначення вичерпне, науково обґрунтоване. А в Павла Никаноровича все струнко, все з найбільшою мірою об'єктивності…
«Небо — це частина атмосфери, що перебуває на висоті вище 200 метрів над поверхнею землі. Призначене для пересування як невидимих (радіохвилі), так і видимих предметів (літаки, ракети, птахи, хмари)».
«Пожежа — горіння предметів, що не призначені для горіння».
«Дерево — спеціальний будівельний матеріал у вигляді рослини, що складається з коріння, стовбура, гілля й особливих хлорофільних утворень, за допомогою яких відбувається процес дихання».
«Ресторан є підприємством громадського харчування, де забезпечується висока культура торговельного обслуговування в поєднанні з відпуском відвідувачам різноманітного асортименту кулінарних, кондитерських і винно-горілчаних виробів із одночасною організацією музично-естрадних концертів».
«Людина — статистична одиниця, яка відзначається вертикальним положенням тіла, відсутністю суцільного шерстяного покрову, наявністю голови, двох верхніх і двох нижніх кінцівок; призначається для виконання складних біологічних і соціальних завдань у межах існуючих законів та інструкцій».
Твори Павла Никаноровича висіли в золотих рамках у фойє кінотеатрів та операційних залах банків, по медпунктах, на пляжах та кладовищах. Одним з улюблених творів Рязанцева була інструкція, яку можна й зараз почути, коли сядеш в першу-ліпшу приміську електричку — чи в тетерівську, чи в фастівську, чи в броварську. Завжди, коли Павло Никанорович вслухався в знайомі рядки, що линули з репродуктора, серце його тьохкало від гордості. Кляте авторське право! Чому не оголошують прізвища автора інструкції?
«Громадяни пасажири! В електропоїздах суворо забороняється перевозити вибухові речовини…»
Так, так, так! Якщо не обумовити цього важливого положення, народ возитиме динаміт, порох у мішках, толові шашки та іншу гидь; адже сподобився в 1945 році один дядько з Фастова залізти в поїзд із великою авіабомбою, яка впала обік його хати й чомусь не вибухнула; думав здати в Києві у контору по збиранню металобрухту; бомбу віз у мішку, а мішок по дорозі в нього вкрали, думали, що там свиня лежить заколота. Ось звідки взявся параграф про вибухівку; щоправда, Павло Никанорович відчув, що тепер, під сучасну пору, в добу науково-технічної революції, певні положення інструкції варто було б переглянути й доповнити: так, скажімо, на часі була б заборона перевезення в електричках усяких видів атомної зброї та радіоактивних розщеплюваних матеріалів — народ усякий шастає по приміських поїздах, за ним око й око треба мати.
«…забороняється перевозити отруйні й вогненебезпечні речовини, а також користуватися відкритим вогнем»,
Щоправда, треба віддати людям належне: до перевезення іприту, циклону, табуну чи напалму ще ніхто не докотився. Це факт. Але чи означав це, що ми повинні втрачати пильність у галузі приміського залізничного сполучення?
Попередження щодо «відкритого» вогню було сповнене якогось таємничого смислу. Серед майбутніх істориків, які вивчатимуть творчість Павла Никаноровича, цей пункт викличе не менше коментарів, ніж певні місця в Євангеліях та апокрифічних писаннях. Та секрет тут дуже простий. Павло Никанорович запам'ятав, як розпалювали вогнище в їхньому телятнику, яким повертались вони з Іркутська додому, і як вночі мучила його думка, що підступне полум'я може спалити всі їхні скромні воєнні трудові заощадження, включаючи килими, кришталь та золото. Своє негативне ставлення до вогнищ у вагонах він висловив у такій карбованій словесній формі.
Як наслідок напружених роздумів Рязанцева над вічними проблемами життя й смерті з'явились його «Правила користування міським кладовищем». Цими правилами було передбачене: а) при відвіданні могил необхідно відмічатися в конторі кладовища; б) при ритті могил слід суворо дотримуватись встановлених розмірів.
Пункт про відмітку в кладовищенській конторі мав виняткове значення з огляду на облік та річну звітність; але з пунктом «б» стався непередбачений казус: певні померлі громадяни виходили поза встановлені розміри як своїм ростом, так і шириною, і через це хочеш не хочеш цей важливий у геодезично-архітектурному відношенні пункт інколи не виконувався.
Та найвищим злетом творчості Рязанцева була, безперечно, листівка «Правила поведінки глядачів на стадіонах», написана ним на замовлення дирекції Київського центрального стадіону й видана тиражем 100 000 примірників друкарнею № 7 (замовлення № 1100). На тлі синіх літер полум'ям, як на валтасаровому бенкеті, горіло слово, набране найбільшим плакатним шрифтом: ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ. Над інструкцією сею працював Павло Никанорович два місяці — навіть хотів поїхати в ірпінський будинок письменників, де, кажуть, умови непогані для творчої праці. Скільки безсонних ночей просидів над отими параграфами, що вишикувалися під гаслом ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ. Скільки варіантів обмежень передумав, скільки небажаних подій та вчинків передбачив!
От, наприклад, параграф «в»: «Забороняється приносити на стадіон громіздкі речі (меблі, піаніно, чемодани, рюкзаки тощо)». Під час матчів Павло Никанорович надивився всякого, через те, зважаючи на свій багатий життєвий і професійний досвід, передбачив вищезгадані казуси. Бо одного разу сам бачив, як перед матчем на Кубок європейських чемпіонів із футболу якийсь заїжджий дядько притарабанив на стадіон брезентово-алюмінієве складане ліжко. Дай таким волю, вони завтра шафу дзеркальну на трибуні поставлять. Параграф «г» забороняв громадянам приходити на спортивні змагання з домашніми та свійськими тваринами — котами, козами, верблюдами, зміями. І теж небезпідставно запровадив Павло Никанорович це обмеження: бо одного часу повелось так, що уболівальники з Куренівки приносили з собою голубів і радісно жбурляли їх угору після кожного забитого гола; турмани лопотіли крильми й весело летіли додому. Саме під час такого вибуху ентузіазму на макінтош Павла Никаноровича впав із неба білий кавалочок голубиного посліду. Ну як тут не напишеш параграф «г»! Кінчалася листівка ліричним акордом, фугою гармонії й доброзичливості, концертом для голосу волаючого в пустелі. «Шановні кияни! — м'яко закликав Павло Никанорович. — Будьте щирі й привітні не тільки до наших хлопців-чемпіонів, а й до суперників, що приїхали помірятися силами з славними нашими футболістами». Чи міг подумати тоді, коли в муках народжував Рязанцев це променисте звернення, що є ще на світі команди, які не тільки приїздять «помірятися силами з славними нашими футболістами» (тобто — в перекладі — покірливо підставити свою шию під ніж динамівського нападу), а й можуть вряди-годи врізати тим хлопцям-чемпіонам під зав'язку, не дивлячись на їхні титули, зневажаючи їхній снобістськи-чистий зонний захист, плюючи на всі теорії про опанування центру поля. Чи міг подумати П. Н. Рязанцев, що прийде той страшний вечір, коли він (він!) порушить параграф «е» власної інструкції, який забороняв «викрикувати образливі вирази на адресу гравців і суддів». Вигукнув-таки громадянин Рязанцев образливий вираз, не втримався від прокльону на адресу славних наших футболістів, коли Любанський забив їм свого гола! І — вигукнувши щось нелітературне — схопився Павло Никанорович за серце…