Як занедужав на серце, як повіяло на нього вічним холодом, став відтоді Павло Никанорович вимогливіше оцінювати людські вчинки, гостро помічаючи всю недосконалість багатьох своїх співгромадян, які, мов ті мурашки, заповнювали вулиці й майдани, магазини й кінотеатри, створюючи внутрішній хаос, безладдя своєю біганиною і штовханиною; багато розумних проектів народилось останнім часом у душі Павла Никаноровича, коли міркував він над тим, як зміцнити суспільний порядок: каси в кінотеатрах будувати у вузьких і закручених на манір лабіринтів, коридорах, щоб не могло пропхнутися там більше однієї особи; для пішоходів ввести обов'язковий правобічний рух на тротуарах, як для автомобілів, і суворо стежити, щоб ніхто не порушував цього правила; всьому населенню видати нові, дисциплінарні паспорти, куди щоквартально виставляти оцінки з поведінки; з метою ліпшої охорони місць громадського користування (парків, пляжів і т. п.) від зазіхання хуліганських елементів пускати туди громадян, в паспортах яких значиться п'ятірка чи, в крайньому разі, четвірка з поведінки. Осіб із посередніми й незадовільними оцінками на терени означених місць не пускати. З метою підвищення безпеки пересування в місті зобов'язати громадян, які ходять попід домами, носити сталеві каски — на випадок, коли зваляться на них брили з карнизів або горщики з квітами з підвіконь. В магазинах установити для різних категорій громадян різний час видачі товарів, що одразу ліквідувало б черги в години «пік». Скажімо, пенсіонери отримують з 10 до 13 години, службовці — з 17 до 18 і т. д. Дуже сподобалась Павлу Никаноровичу Рязанцеву ідея матеріальної відповідальності футболістів за програні матчі: тоді б не стався такий ганебний програш київського «Динамо» якомусь безвісному «Гурніку», провал, що так фатально відбився на здоров'ї Павла Никаноровича.
Як уже мовилося вище, всю сім'ю наполохала хвороба Павла Никаноровича. А сім'я його була невелика, дружна. Він, жінка і двоє дочок — Ніка та Юля. Його дружина, Ольга Іванівна, або, як її звали, Льоля, поставила на ноги весь медичний світ Києва, добилася з Павлушею на приватний прийом до самого Майзеля; лікарі як лікарі: кожен говорив щось своє, кожен виписував свій рецепт (тих папірців поназбирував Павло Никанорович цілий стос), а хворий почувався все гірше. Думала Льоля покласти свого Павлика в гарну приміську лікарню — серед лісу привітний корпус, облицьований світлою керамічною плиткою, свіже, майже сільське повітря, — та знаючі люди відмовили, порадили з серцем не жартувати, а віддати Павлушу в клініку професора Костюка, де хоч умови гірші, зате лікарі кращі й діагноз вміють поставити точно.
Льоля Рязанцева належала до того типу жінок, котрі починають інтенсивне статеве життя в 15 років і закінчують в 60. Яскраво-біла фарбована блондинка з формами тіла, на яких охоче зупиняли свій зір мужчини, з таємниче скошеними очима, в яких завжди вигравали жовті вогники — відсвіти того полум'я, що спалювало душу Льолі Рязанцевої; тим полум'ям була жадоба мужчин, жадоба влади, жадоба грошей. Але дивна річ — якби на страшному суді, де брехати не годиться, Павла Никаноровича спитали, він сказав би, що кращої, ніж Льоля, дружини в світі нема, і то була б свята правда. Льоля була центром світобудови, добрим янголом і злим генієм водночас. Павло Никанорович був для неї підстилкою, пухкою шкурою тигра, безсило розпластаною на паркеті їхньої квартири на Печерську — Льоля любила ставити свої стрункі ноги на цю шкуру, любила відчувати покірливе тепло смугастої шерсті; ця роль цілком влаштовувала Павла Никаноровича, його навіть охоплювало якесь солодке заспокоєння, коли дружина ходила по ньому або коли хльостала його по обличчю, коли він якось розлив гарячу каву, подаючи Льолі в ліжко срібну тацю з кавником. Це збурювало йому кров. Можливо, ті, хто знав крутий норов Павла Никаноровича на роботі, його суворий, але справедливий стиль поводження з прибиральницями, — можливо, ті й здивувалися б такому раптовому, на їхній погляд, повороту цієї залізобетонної, цільної натури, але, коли вдуматися, нічого дивного в цьому не було: Павло Никанорович любив свою Льолю, яка вміла виробляти багато цікавих фортелів, що так прикрашали їхнє сімейне життя, він любив її, а ще більше — боявся. Пролягла між ними одна таємниця, в порівнянні з якою справа з витатуйованим серцем здавалася дитячою забавкою. У 1942 році подружжя Рязанцевих опинилося в Іркутську, — хоч і далеко від театру воєнних дій, та Павло Никанорович заспокоював себе тим, що і в глибокому тилу можна бути корисним для справи перемоги над ненависним ворогом. Був тоді Павло Никанорович молодим сизокрилим орлом, у напіввійськовій формі, у шевйотовій гімнастерці, підперезаній широким офіцерським паском з мідною пряжкою та двома рядами дірочок на тому паску; тільки нагана не вистачало при боці. Його вольове, відкрите обличчя з русявим чубом хоч на плакатах малюй, хоч у кіно показуй. Вони з Льолею оселилися в старому будиночку, що весь просякнув запахами трухлявої деревини та тазу. Зайняли дві суміжні кімнатки, які Льоля з притаманними їй смаком і фантазією позавішувала килимами, купленими в евакуйованих сусідів — старої професорки московської консерваторії, син якої загинув в ополченні, та дружини харківського художника Удовенка. Павло Никанорович часто їздив у відрядження, звідки привозив, на замовлення Льолі, молоду телятину — Льоля різала це ніжне м'ясо на тонкі кавалочки й клала їх собі на обличчя — на щоки, на чоло, на уста — й нерухомо лежала на канапі, прислухаючись до повідомлень Радінформбюро; молода телятина насичувала живильними соками Льолину шкіру, відмолоджувала повіки, знімала синюваті залишки нічних недосипів, підвищувала поцілункоспроможність Льолиних гарних уст. Саме в той час звалились на Рязанцевих важкі переживання — Павлу Никаноровичу запропонували зміцнити ряди діючої армії. Та саме тоді, на превелике нещастя, в Павла Никаноровича виявився туберкульоз в найнебезпечнішій — відкритій — формі.
Ходив до них рентгенолог Брискін — миршавий чоловічок із уродженим комплексом неповноцінності, від якого почав зцілятись, допіру опинившися серед десятків самітних жінок; низенький, майже карлик, обтягнений сухою пергаментною шкірою, Брискін, на якого за добрих часів не звернула б уваги, жодна жінка, раптом став сексуальною зіркою першої величини; він ненавидів жінок, які віддавались йому, він знущався з них, щипав і кусав, наче хотів відомстити їм за всі довоєнні роки принижень і самотності. Ходив до них Брискін, ходили ще якісь впливові люди; ввечері сходились вони з пакунками під пахвами — приносили горілку, ковбасу, шоколад. Надворі тріщав мороз, Іркутськ засинав у снігах, Павлу Никаноровичу моторошно було подумати — як доводиться зараз солдатам в окопах, на волзькому рубежі. Гості весело з морозу терли руки, різали ковбасу, відкривали консерви, закурювали цигарки; потім пили, закусювали, тицяючи виделками в розкішні, ампірно-позолочені тарілка Дулевського заводу, розпалювалися, розстібали комірці френчів, потім починали вимагати виконати «рожеве танго». Льоля спочатку відмовлялась, відтак ішла до сусідньої кімнати, переодягалась — власне не переодягалась, а роздягалась, і, накинувши на себе рожеву довгу шовкову польську сорочку, що їй привіз із Львова Павло Никанорович у 1940 році, царственно виходила до гостей: її появу вони гучно вітали, лише Брискін ставав нерухомим, висхлим, злим карликом, бо ця жінка, вдвічі більша за нього, з великим і похітливим тілом, нагадувала йому довоєнні часи; він боявся її, втрачав при ній свою недавно придбану самовпевненість, його зла маленька душа стискалася в кістлявий кулачок; безсила лють охоплювала Брискіна, коли дивився він на Льолю. Павло Никанорович знав свої обов'язки: сидіти при патефоні, підкручувати його весь вечір заводною ручкою. Голки лежали в спеціальному пластмасовому секторі, вбудованому в ріг патефонної коробки. Подеколи Павло Никанорович пальцем обережно висував сектор і зазирав туди заклопотано — чи, бува, не перевелися добре загострені голки? Він майстерно вмів гострити голки на точильному камені. Він ставив улюблену пластинку Льолі — з шипіння з'являвся хрипкуватий голос Утьосова: «Как много девушек хороших, как много ласковых имен, но лишь одна меня тревожит, что потерял покой и сон…» Льоля по черзі танцювала танго з гостями — їй ввижався бальний зал, чоловіки в смокінгах та жінки у вечірніх декольтованих туалетах, як в американських фільмах за участю Діни Дурбін; її тіло просвічувало крізь прозорість сорочки, і Брискін, який ніколи з нею не танцював, бо якби він притулився до неї, то обличчям торкався б її грудей, пив спирт, не запиваючи його навіть водою, а патефон надривався: «Сердце, тебе не хочется покоя…» Павло Никанорович філософськи думав, що краще було б витатуювати на своєму тілі ці слова, тонкі й поетичні, замість примітивного: «Не тронь его, оно разбито».
Туберкульоз у Павла Никаноровича виявився саме після того, як у них залишився на ніч Брискін; Павло Никанорович мив у сусідній кімнаті посуд, змиваючи з ампірної розкоші тарілок рештки консервованих бичків у томаті, і чув спочатку тріск шовку (шкода, бо то гарна була сорочка, куплена на товчку в якоїсь польської графині), а потім долинуло до нього скавучання, гарчання, виск, мовби зчепилися, в люті, кішка з собакою, і серце Павла Никаноровича сповнилося ніжністю до Льолі, до її страждань і гордістю за неї, йому схотілося впасти перед нею, цілувати їй ноги, і щоб вона зробила йому боляче — чим болючіше, тим краще. Він вимив тарілки, витер їх рушником, обережно, щоб не розбити, поклав у буфеті, вимкнув велике світло, залишивши нічничок, і став на коліна коло дивана; згодом знову почулось гарчання, в Павла Никаноровича від розчуленості сльози потекли по обличчю, і він почав повзати по кімнаті на колінах — між великим трюмо та фікусом; так серед ночі й застала його Льоля, яка прикладала до покусаних грудей примочки з одеколоном. Невдовзі після цього на комісії в Павла Никаноровича в легенях знайшли дві великі каверни, про що свідчив рентгенівський знімок, а в мокроті виявили палички Коха. Спрацювали якісь невідомі механізми, Льоля з кимось зустрічалась, хтось приходив до них на ніч (цей поводився тихо, Павло Никанорович заснув навіть, очікуючи Льолю), і врешті хвороба П. Н. Рязанцева виявилася настільки небезпечною, що про фронт і мови не могло бути. Все було б нічого, якби Льоля не сховала передбачливо всі папірці, які мали відношення до хвороби Павла Никаноровича: якби хтось спробував хронологічно порівняти ці численні папірці, небезпремінно зрозумів би, якого походження туберкульоз у Павла Никаноровича. І по сей день, коли лежав він уже в клініці Костюка, не знав Павло Никанорович, де переховує ці папірці його вірна Льоля. Але добре пам'ятав її погрозу — витягти їх на світ божий в разі потреби, якщо Павло Никанорович раптом втратить почуття вічної вдячності до своєї коханої дружини.
Клініка Костюка справила на Павла Никаноровича гнітюче враження. Спочатку Павло Никанорович повільно, почуваючи при кожному кроці біль у серці, пройшов через велике півпідвальне приміщення. Тут на дерев'яних лавках сиділо багато людей, що принесли передачі родичам; з якою радістю Павло Никанорович змішався б зараз із цією сірою масою, сів би в новому драповому пальті зі смушковим коміром от хоч би на краєчку цієї лави, коло засмучених жінок; передав би передачу, ну, наприклад, своїй дорогій дружині Льолі і пішов би собі геть — не протоптаною лікарняною стежкою, а просто по заметах, ще й молоді деревця б трусив по дорозі, щоб сипався з них лапатий сніг. Та ні. Розчинилися білі двері, й залишив Павло Никанорович у тому приміщенні свою дорогу Льолю. Потім у холодній кімнаті сидів на тапчані, вкритому клейонкою, поки лікар записував його персональні дані в історію хвороби. У лікаря пальці були вимазані чорнилом, і ця неакуратність страшенно розстроїла Павла Никаноровича: якщо тут усі такі задрипанці, то вони можуть, чого доброго, і пінцет у грудях зашити абощо. Молодий хлопчик-санітар (практикант, мабуть; практикантів Павло Никанорович загодя ненавидів, так би мовити, авансом: як дозволяють їм практикуватись на живих людях? Адже це непорядок!) провів його в кімнату, де посередині стояла велика ванна. Павло Никанорович із почуттям відрази подивився на цю споруду, де купано, мабуть, перекупано тисячі людей, багато з яких умерли. Перепитав у хлопця, чи добре вимили ванну? Вода у ванні пахла ДДТ, хлоркою і ще якоюсь бридотою.
Приймальний покій був, мабуть, давно не ремонтований, бо олійна фарба на стелі подекуди полущилась, а труби поіржавіли. Всюди пильне око Павла Никаноровича помічало безладдя: намокла газета на кахляній підлозі, якісь ганчірки в кутку, щітка, що лежала на старій табуретці, медичні ваги, яким не місце тут, бо намокнуть і не зможуть показувати правильні результати; санітарки надто голосно перемовляються між собою, не звертаючи уваги на хворого, анітрішечки не піклуючись про стан його центральної нервової системи. Павло Никанорович скинув із себе темно-коричневий костюм з дорогого бєльського матеріалу; костюм пошито було в 1950 році, і він уже став трохи не модний, але Льоля наказала надягнути в лікарню саме цей костюм, бо чула вона, що там усі речі псують у дезкамері. Павло Никанорович погодився з її розумними доказами. Потім скинув із себе теплу сорочку з Єгипту і теплі німецькі кальсони й став перед хлопцем-санітаром в усій своїй оголеній немочі, мов Адам із гравюри Луки Кранаха, тільки прикривав він руками не те місце, що його на гравюрах завжди пильно стереже Адам, а своє витатуйоване серце, його справжнє серце стиснулося в передчутті трагедій. В голові його навіть промайнула страшна думка — в якому костюмі його ховатиме Льоля? Невже в цьому коричневому дранті? Зібравши останні сили, мов приречений, якого ведуть на гільйотину, Павло Никанорович ступив у ванну.
Вода видалась йому занадто гаряча, а хлопець-санітар грубо шурував йому спину, мовби знущався. Нарешті тортури скінчились, і Павлу Никаноровичу дали піжаму й старенький халат мишачого кольору. Піжамні штани виявились короткуваті, на куртці не вистачало одного ґудзика. Павло Никанорович спробував було посперечатися з санітаром, доводячи, що він неабихто і що вищі інстанції негайно довідаються про порядки в цій богадільні, та хлопець твердо й спокійно подивився на Павла Никаноровича (обличчя в хлопця було засмагле; де взимку міг він так загоріти?), і Рязанцев якось осікся, замовк, подальшу частину свого монолога виголосивши про себе.
Єдиною втіхою Павла Никаноровича було те, що Льоля, натиснувши на всі важелі своєї потаємної машини знайомств, добилась того, щоб покласти чоловіка в палату на чотири ліжка, а не в загальну, на дванадцять. Правда, Льоля наполягала, аби Павла Никаноровича поклали в окрему палату або принаймні двомісну, привілейовану. Та їй витлумачили, що в клініці професора Костюка в такі палати кладуть або вмираючих хворих, або тяжких після операції, надто з гнійними інфекціями. При всій своїй енергії та знайомствах, Льолі не вдалося зламати залізних законів клініки Костюка.
Павла Никаноровича підняли ліфтом на третій поверх, де його зустріла палатна лікарка, котра провела його в кінець коридора, в палату № 7. Павло Никанорович ішов, тримаючи в руках папку, де лежала книжка В. Кожевникова «Щит і меч», мильниця, окуляри в червоному футлярі, восьмикольорова італійська авторучка, папір для написання записок та двадцять п'ять карбованців у дрібних купюрах, щоб у разі потреби можна було заплатити санітарці, медсестрі або лікарці задля, так би мовити, матеріального заохочення.
Павло Никанорович як чув, що його нещастя ще не скінчилися. Йому дісталось найгірше місце в цій палаті — далеко від вікна, ліворуч, біля самих дверей. А сусіди — жодної інтелігентної людини! Навпроти Павла Никаноровича лежав якийсь лисий, мов коліно, селянин, когут, який слова сказати грамотно не вміє, і книжка коло нього — яка б ви думали? «Історія іспанської інквізиції». Потіха, та й годі! Та він взагалі не розуміє, що означає слово «інквізиція», а береться читати. А лікарі і сестри бігають навколо нього, ніби він принц якийсь, у той час як Павло Никанорович уже дві години тут, а на нього ще ніхто не звернув уваги. Ні, недарма їхні гості, як збиралися в Рязанцевих на чашку коньяку, лаяли останніми словами лікарів — розпустила їх, розбалувала держава, ще й зарплатню їм підвищила, неробам. Другий сусід, цей Дахно, був дуже підозрілий тип — пильнуй, бо гроші стягне, босяк бессарабський, — там коло критого ринку такі типи вештаються, не дають чесним людям спокою.
Придивився Павло Никанорович і до третього сусіда — спинки їхніх ліжок майже торкались; Рязанцев роздратовано подумав, що йому доведеться нюхати, чим пахнуть ноги цього похмурого типа, який весь час слухав радіо. Раптом якась згадка сяйнула в пам'яті Павла Никаноровича: дуже знайомим видалось йому обличчя цієї людини. Він підвівся.