Чи чує ті зауваження Стах, чи розуміє? Мусить, одначе, чути: не ці, то ті, від стіни, де ласо буркотять чоловіки:
— Але ж, брате, єдваб...
— ...нова на черзі...
— ...будуть вечорниці, га?..
— Не подобаються мені щось ці люди,— промовляє врешті Стах.
— Перебільшуєш. Такі, як і скрізь.
Але її очі не підтверджують слів, диктованих упертістю й затятою гордістю. Вони — пильні й насторожені. І якийсь силуваний її усміх, вдавано безтурботний. Вторячи оркестровій мелодії, дівчина наспівує біля Стахового вуха, не даючи йому дослухатися до навколишнього шепоту. Крадькома позиркує довкола, зауважує, хто і як дивиться на них. Ніби в облозі. Тільки острівцем доброї надії серед грізного й ворожого стовпища на мить виринає й знову зникає пара приятелів — Іза й Толек. А той, вчорашній картяр, з котрим Іза розпочинала танцювати, тягне до буфету вутлу, що все опирається, дівчину — так то ж недавня партнерка Толека. Раптом звідкілясь як вродився біля них Юр Пащук, втискується поміж них, хапає настирливого блондина за плечі: і вже їх заслоняють рясні пари танцюючих.
— Вийдімо звідси, Агно! — пропонує Стах.
Він нібито прочитав її щораз тривожніші думки.
— Гаразд. Покажу тобі одне таке місце...
Минають Павлинку й Семена, які нарешті вже танцюють укупі, і підсвідома вразливість Агнешки мимовіль занотовує незбагненну втіху. Обмінялася з Павлинкою теплим, зичливим усміхом очей. Може, хоч про них зуміє вона розповісти Стахові. Вже в дверях дорогу їм заступив тісний гурт із трьома незнайомими посередині. Прибулі, зволікаючи, зупинилися коло порога, на ганку.
І тут, наче з-під землі, виріс перед втікачами Балч:
— Залишаєте нас, шановні мої?
— Та так... Душно якось...— знітилася Агнешка.
Стах, пильно вдивляючись у Балча, блискавично розгадує його намір і хоче випередити вже, здається, розпочатий жест запрошення. Обидва вклоняються одночасно, але, так як той і той увесь час стежили один за одним, то їх нещирий уклін обминає Агнешку й більше скидається на виклик. Але до сутички не дійшло, бо з ганку вже залунали нагальні вигуки:
— Війте! Балче! Делегація прийшла. З Хробриць.
Стахові невтямки, чому це Агнешка враз змінює свій намір. Вони могли б легко прослизнути, вийти. Однак вона притримує його за руку й знаками прохає зупинитися в кутку біля дверей.
— Пізніше розкажу,— заспокоює пошепки.
Хробричани — двоє літніх, статечно прибраних селян і кучерявий блондинчик в чорній вельветці — почуваються невпевнено. Це видно по їхніх зблідлих, наляканих обличчях. З усіх боків зустрічають насторожені погляди й неприязний гамір. А Балч не потискає руки, простягнутої йому найповажнішим з усієї трійки вусачем.
— Ми не знали, що у вас свято...
Та Балч, слухаючи, кидає позад себе, недбало напівобернувшись:
— Гей, хлопці! Ходіть-но сюди! До нас гості з Хробриць! З Хробриць!
І відразу ж поряд з ним стають вірні: Жерар, Макс, Оконь, Пащук, а також Семен.
— Маємо до вас справу, товаришу війт,— знову розпочинає вусань.
— Яку?
— Ви знаєте, яку. Недобре вийшло — визнаємо. Ці шибайголови вчора прогнали камінням вашого хлопця. Молоде — дурне, але що є, то є. Погано, звісно.
— Правду кажете,— холодно підтверджує Балч.— Погано.
— Тату,— втручається до розмови блондинчик,— щодо хлопців з камінням, то наша організація зобов’язується...
— Чекай-но, Ромку,— стримує його батько і потім — знову Балчеві: — Ми тут прийшли по-сусідськи перепросити. Нащо нам оті давні чвари. Наших лобуряк — батогом, а вашому...
Ромко вихоплюється ще раз:
— А ви читали,— до Балча,— «Педагогічну поему»?
— Малий Пживлоцький,— відказує Балч вусачеві через голову молодика,— лежить хворий, в гарячці. Бачите, кепська справа.
— Якби чим натерти,— озивається третій, досі мовчазний, непоказний чоловічок з випнутим борлаком, що весь час рухався,— то гарячка пройшла б. Чи не так, Кондеро?
— А, Кондера! — Балч зводив нарешті завважити свого колегу по війтуванню.— То це ви, значить, були свідком у справі з отим пороном?
Вуса Кондери аж ніби повиразнішали, так він зблід.
— Нащо,— вмовляє він тремтячим голосом,— знову ворушити давнє... Дайте спокій...
— Жераре, скажи ти,— наказує Балч.
— Двох дітей утопив ваш поронник,— жорстко нагадує коваль і по хвилі додає: — Моїх дітей.
Кондеру, враженого явною ворожнечею, зрадила витримка.
— Утопив? Бо п’яний був. А хто його напоїв? Де?
Але Балч незворушний:
— Скажи й ти, Максе, скільки років дали твоєму старшому братові Варденьзі?
Макс у відповідь, в запалій тиші, вистукує залізним протезом чотири гучні удари об одвірок.
На це Кондерин худий товариш захлинається раптовим схлипуванням:
— Але поронникові, моєму братові, вже жоден вирок не поможе. На мотузі... по багнюці... о господи, господи!
Нова хвиля гамору. Недоброго гамору.
— То як же це так, Кондеро? — мовив Балч стишеним, зм’яклим голосом.— Прийшли до нас з перепросинами чи з образою?
— Не згадуймо,— благає хробрицький війт,— не згадуймо. Що було, те минуло. Згода будує, незгода...
Балч відкрив рот, і Кондера, урвавши мову, дивиться на нього з тривожним вичікуванням.
— Гаразд...— Балч мружить очі, замислюється.— Пащуку, тепер ти стукни ніжкою чотири рази. Мій вирок такий: запрошую вас, хробрицькі сусіди, до нас у гості — і для початку по чотири чарочки підряд.
Затяжне напруження розриває гучний загальний регіт.
— Януарію, Максе, пильнуйте гостей. А ти, Семене, залишайся тут.
— Товаришу війт, я ж не п’ю,— відважно борониться Ромко.
— Музики, гарне танго молодому Кондері! — гукає Балч.
І відразу ж із тривожно скупченого гурту жінок виринає Тереся, біжить назустріч.
— Ромку! — вітає його радісно й досить сміливо, бо грім музики заглушує її слова.
Той, хоча й радий, не втрачає поважності.
— Почекай-но, Тересю. Я ж тут у службових справах. Ти не бачила Юра?
— Ах, десь знайдеться. Ходімо, потанцюємо, тобі ж дозволено.
— А у вас, як в армії.
— Та хай йому! Але все ж ми разом. Якби ще твоя сестра...
— У мене Юрові лист від Гані.
— Атож! Давно бачилися!
І засміялися обоє, уже підхоплені танцем, тоді як місцева старшина потягла хробричан до буфету, щільно обступивши їх з усіх боків.
Чи рішення Балча було щире? Чому не пішов він з усіма до буфету, щоб допильнувати свого жартівливого вироку? Ці думки зринуть в Агнешки кількома годинами пізніше. Поки що ж вона не могла здогадатися, а тим більше визначити, якою мірою вплинула на мінливий і раптовий настрій Балча ота мить, між наказом Завислякові, Максові й, нарешті, Семенові,— мить, коли помітив її й Стаха, причаєних коло дверей та готових вийти. Януарію, Максе, подбайте про гостей, сказав, і це мало значити тільки те, що значило, але нараз побачив він їх удвох, та ще й попід руку, і додав: а ти, Семене, залишся тут. І тоді Семенові тихо, але вона розчула, та над тим не мала часу, а може, й не хотіла замислитися: не тут і не дуже; ти відповідаєш.
А Семен хитнув головою: розумію, мовляв.
Та Агнешка не розуміє й воліє про це не думати. І так надто розігрується нового, неясного для неї. Змучена розплутуванням задавнених чвар, огорнута невеселими думками, дозволяє вкрай знетерпеливленому Стахові вивести себе на подвір’я, на свіже повітря. І вдячна йому, що він нічим не цікавиться, не допитується. Так і повинно бути. Бо ж найважливіше, що вони, нарешті, самі.
Вона веде Стаха до затишної затоки, щойно вранці відкритої. Той же човен колишеться на легенькій прибережній хвилі — човен, напевне, Кондерин. Червоне сонце безхмарно котиться на захід. Незвично тепло. Якби годинник не показував ще вельми ранньої пори, якби червінь та золото прорідженого листя дерев не вказували на пізню осінь, можна було б подумати, що це серпневий день.
Агнешка розстелює на піску зняту з шиї косинку й вкладається долі, зітхаючи протяжно, з полегшенням. Руки переплітає під головою і вдивляється в непорушну блакить неба. За хвилю тінь Стаха обдає її повівом холодку, ось він і сам сідає поруч і, вже не заслоняючи сонця, схиляється над нею, заповнює небо своїм ніжним дитячим обличчям, рівними плечима, ще від літа смаглими грудьми, припорошеними пухом, що не дуже і йде його стрункій постаті. Той торс таки темніший, темний, як мідь, і гладенький, як мідь. Тут він — мій Стах. Думала про нього: мій. Вдивляється в нього, нібито й бачить уперше, його та його тіло наге. Хоч і не раз були разом на прогулянках, бували разом і над морем. Звикли без освідчень думати про себе так, як це думають про кохання. Але відкладали зі дня на день і освідчення, і кохання, підсвідомо вичікуючи, що кохання з’явиться саме й заговорить теж саме. Це інші, невтаємничені, назвали їх нареченими. Він її зворушував. Після маленького Кшися він був другим, хто будив якесь сердечне почуття. Подобались їй його пестощі. На щастя, не скидався на своїх колег, молодих лікарів, принципово цинічних розумників та хвальків. Отож любила його пестощі. Завжди могли і вміли дивитися одне одному в очі просто, з щирою посмішкою. Чи то від його цілунку, хоч би й у шию, несподіваного й випадкового, сипонуло по тілу морозом? Чому сьогодні вперше якось по-іншому бачить його наготу? Немовби осібну, ніби відділену від свідомості, що це її Стах. Отой гладенький торс. Але їй приємна близькість Стаха і його рука на грудях, і коли так, як ось зараз, нахиляє обличчя, а його губи, щораз ближчі, збільшуються в її очах — поки аж сама не відхилить голови вбік, тільки кутиком губ відчуваючи тепло поцілунку.
— Не хочеш мене поцілувати, Агно?
— Неправда. Хочу. Побачиш.
— Якась дивна ти сьогодні.
— Стрибни, Стаху, у воду, поки сонце, Остання нагода.
— А ти?
— Мені запізно. Я почекаю.
— Як хочеш.
Трохи насуплений, Стах розганяється, підстрибцем біжить мілизною, розкидаючи навколо серпи води, аж поки не пірнає в глибінь і, видно, на злість Агнешці, довго не з’являється. Виринувши, завертає до неї. Сонце — над самим обрієм. Стах увесь, як та фігурка з випаленої глини, бачена колись у музеї. Агнешка переходить на борт човна, сідає. Стах підпливає до неї, хапає за ноги, потім бере в обійми й несе на берег, на пісок.
— Як же я повернуся ось така мокра,— жахається Агнешка.
— А навіщо повертатися?
— Мушу.
Стах хвилю чекає, суплячи чоло від якоїсь, певно, нелегкої для вислову думки.
— Послухай, Агно,— лагідно, м’яко починає Стах.— Переведешся тут, змарнуєшся.
— Я вже чула це в Карві, і теж на пляжі. Коли б ти не роздягнувся, відразу ж хочеться тобі моралі. Це ненормально.
— Тоді я ще не знав, як це виглядатиме. Тепер вже знаю, бачу.
— Прошу тебе, не починай усе знову.
— Шкода, що я дозволив тобі повернутися перше, ніж я. Однак ти ж могла зачекати з оцим нерозумним рішенням.
— Ти міг і повернутися, я не забороняла.
— А професор?— сердиться Стах, роз’ятрений її впертістю.— Хіба ти забула, що він запросив? Чи мав я відмовити йому?
— Боронь боже! Його дочка непогана.
— Агно!
Мовчать довгенько, обоє розгнівані.
— Агно,— повторює вже лагідно, кладучи голову їй на коліна.— Не опирайся. Ти ж тут будеш сама-одна проти всіх і всього.
— Неправда. Я не буду сама.
— Як це? А з ким же?
— Таких, як я, багато, більшість.
— Китайське казання. Мене нервують ці міркування. Що тобі з інших у такому становищі? Ти будеш тут тільки одна, сама.
— Тобто якщо, скажімо, говорити про нас обох, коли ми не сидимо одне біля одного, як зараз, то ти не відчуваєш, що я десь є на світі.
— Ах, ти все перевертаєш догори дном. А простіше: я хочу, щоб ти була зі мною, справді.
— Як?
— Поберемося. Зрозуміло ж...
— Зрозуміло... А далі? Для мене?
— Хіба цього мало? Зрештою, побачимо.
— Запізно вже.
Аж занімів, не можучи знайти й слів.
— Я стою та й думаю,— тихо, ображено,— чого я, власне, сюди приїхав?
— Щоб мені зробити приємну несподіванку, я так гадаю,— відповідає Агнешка удавано весело.
— Ця несподіванка подіяла надто сильно. Перетворила тебе в стовп солі.
Тепер образилася Агнешка й одсувається від Стаха:
— Шкода, що ми не можемо порозумітися.
— Агно, я тебе розумію,— обіймаючи дівчину за шию й пригортаючи її до себе, намагається залагодити суперечку.— Розумію, що людина може придатись будь-де. Але придасться тим краще, чим краще буде у неї місце. Чому саме тут? І саме ти?
— У тебе гарний голос.
— Агно, мені не до жартів. Не думай, що я якийсь пристосованець. Але подумай про нас. Подумай, як це мусить скінчитися...
— Скінчитися... я слухаю.
— Я — в місті, ти — тут. Інколи бачимося, що ж, гаразд. Але доки це триватиме? Агно, як ти не розумієш, що я тебе...
— То ти не хочеш мене поцілувати.
Поглянув на неї швидко, уважно. Відхилив її голову од свого плеча й поклав на шовкову косинку. Поправив пасмо волосся, що вибилося за косинку, на пісок. Приліг поруч. Заплющила очі. Стах цілує легко й щораз міцніше її шию, щоки, носик, кутики вуст, його рука з Агнещиної шиї перебирається до гудзиків плаття, розстібає їх. Пучки його пальців торкаються шкіри. Ні. Те було інакше, інакше.
— Заспокойся, Стаху. Тут всюди очі.
— Соромишся, боїшся?
Нараз Агнешка підводить голову, занурюється пальцями обох рук в його м’яке сипке волосся, притягує його обличчя до свого й, міцно заплющивши повіки, цілує Стаха довго, без віддиху, до болю. Тоді відіпхнула його голову й уткнулася лицем в пісок. Він схопив її в обійми, пригорнув.
— Скажи, Агно, поїдеш зі мною? Сьогодні! Сьогодні! Зараз! Знайдемо роботу в місті. Будемо разом. Ну скажи ж, Агно!
Просить, благає, водячи вустами по її волоссю. Агнешка вивільняється від його обіймів, дивиться на нього прояснілими очима.
— Знаєш, Стаху, тут, в Хробричках, є одна стара відьма, Бобочка.
— Про що це ти?
— Та слухай. Та Бобочка, знахарка, лікує людей. А справжнього лікаря в усій околиці не знайдеш.
Стах дивиться на неї якусь хвилю з недовірою, а потім починає сміятися.
— Ти — Чарлі Чаплін! У мене ж клініка. Асистентую в інституті!
Агнешка поважнішає. Веселі іскорки згасають в її очах.
— Це правда. Ти маєш клініку й асистентуру в інституті.
— То хіба це погано? Ти так говориш...
— Це дуже добре.
— Отже?
— Отже, мушу тікати звідси.
— Агно, боже мій! Що з тобою? Ти плачеш?
— Зовсім ні. Поцілуй мене.
Десь оддалік гримнув постріл. Агнешка схопилася на ноги. Другий постріл, третій.
— Вертаймося, Стаху. Зберуся. Ти пошукай Ізу й Толека, приготуйте мотоцикли.
— Перечекаймо цю стрілянину.
— Ах, то таке собі. Салюти.
Агнешка таки вгадала. Розвага дійшла до салюту. На землю спадали по-осінньому швидкі сутінки, особливо серед таких от густих дерев, що навколо флігеля, виманили розгарячених танцем та напоями гостей на подвір’я. Всі щонайтемніші кутки аж дихають, аж тріщать від жагучих і невідомо злих чи добрих розмов. Перед ганком, непорушно, з порожнім кухлем, стоїть Балч. Начебто дожидав Агнешки й Стаха, начебто чатував на них.
— Тепер ви мені не відмовите,— промовляє тихо, якось особливо виділяючи оте тепер.— Запрошую на польку.
Агнешка шукає погляду Стаха. Моргнув їй непомітно: дозволив. Зрозуміла. Матиме трохи часу підготувати втечу. Флокс! Флокс у Зависляків. Ну, що ж... Так що сьогодні зможе забрати хіба що один несесер. Флокса й решту речей муситимуть відіслати їй. Або... Треба ще буде подумати про це. Тепер же вона дає вести себе до залу. Балч злегка підтримує її, і це добре, бо якесь раптове безсилля не дає їй іти. Аж заточилася на порозі, така хвиля гамору, диму, мутного диму й буфетного чаду вдарила їй в обличчя. Спокійно. Ти ще побачиш, Балче, як танцює польку міське зіллячко, як танцюють польку в моїй далекій Волічці...
— Хто не п’є — танцювати! — гукає Балч.
Густий чоловічий тлум біля стойки не чує його. Льоді допомагає і Януарій, бо одна вона не справилася б. І повні, і порожні пляшки з’являються й зникають незвичайно швидко, як незвичайно швидкі і замовлення захмелілих дядьків.
Коваль сердечно обнімає Кондеру, аж надто сердечно, і той аж угинається під його вагою. Тут же, поряд, Макс своїм залізним киктем заохочує до частунку другого делегата, засльозеного, що раз по раз кашляє.
— Пий, брате...— Макс вправно підхоплює склянку, підтримуючи її шкіряною ув’яззю протеза, підносить до губ, а другою рукою поїть свою жертву.
— Пий, брате...— вторить йому Жерар і доливає Кондері.
— Ще по одній! — запрошує Пащук, стукаючи іще раз, і сильно, своїм дерев’яним киктем.
— Не пийте вже, тату,— прохає Ромко. Він і Тереся ледве пробилися до двох хробричан, силкуються звільнити їх від надмірної гостинності.
Несподівано біля Тересі з’явився Мундек Варденьга. Його старанно прилизана чуприна розпатлалася, між пасмом волосся видно спітнілу, руду залисину. Очі йому заслало якоюсь мутною гарячкою.
— Що ж це, колего, за диверсія? — зачіпає Ромка.— Батькові забороняєш?
— А ти не втручайся!— накидається на нього Тереся.
— Що, колего, подобаються вам наші донни, га?
І ніби взаємно, га? — пробираючись все ближче і ніби не розчувши слів Тересі, цідить Варденьга. Його заглушує вигук коваля:
— Януарію! Ще дві пляшки, курдоннер!
І майже водночас Зависляк почув своє ім’я, вимовлене тихо, владно. Глянув — Семен. Семен коротким, низьким рухом руки забороняє: досить! І не зводить з Зависляка впертих, рішучих очей.