— А знаєте,— перебиває її захлюпнутий хвилею спогадів Толек,— тоді вона з отими розламаними стінами й коминами і справді нагадувала якесь старе, розбите суднище.
— А хто ж це перший,— замислюється Іза,— придумав оцю назву... Мабуть, я.
— Ой ні! — жваво заперечує Стах.— Напевне, Агна.
— Це не має значення,— відмахується Агнешка.— Добра була буда, гарний був наш дім.
Іза раптом супиться.
— І що? Після нас прийшли інші, як до свого і за своїм. А ми — адью!..
— А пам’ятаєте,— перебиває її Толек,— оту одну нашу танцюльку? В залі ще шаленіють тіла, гримить свінг, румба й обертас[5], аж тут наш директоруньо плеще в долоні і: «Навчитель,— розпочинає,— це, мої любі, архітектор культури, це також захисник і суддя, лікар і ветеринар, та ще й агроном, і естетик, і режисер, і... забувся, що там іще...
— ...і взагалі,— підхоплює Іза,— авангард. А тепер чергові нехай підметуть зал, погасять світло, і йдіть уже спати, бо коли ж ви таки виспитеся? На добраніч!»
Всі вибухають сміхом.
— Незвичайний дивак!
— Чудова пора!
Іза перша струшує з себе сентименти минулого.
— Балади, балади...— Іза меланхолійно скидає головою, проганяє спогади.— Тепер пора романів. Скажи-но мені, Агно, хто це, там он, такий поважний! Ну, не удавай, нібито не знаєш, про кого мова.
Та ніхто не встигає помітити зрадливого рум’янцю на щоках Агнешки, бо саме в цю мить у двері різко постукали.
— Будь ласка! — Голос Агнешки мало не в’язне в горлі, серце стукоче нерівно, глухо.
Двері відчиняються, і входить Балч. Іза стиснула Агнешку за лікоть:
— Він!
Балч, привітавши присутніх легким уклоном, звертається до Агнешки:
— Ви бажали зустрітися з батьками. Ось і вони.
По цьому, затримавши уважний погляд на Стахові й Толеку, озивається голосніше:
— Я — Балч, війт. Усіх, коли ласка, просимо до нас.
Не чекаючи відповіді, широко відчиняє двері, переступає поріг і там затримується, простягнутою рукою запрошуючи до зали. У такій позі був не більше як мить, а тоді, вже не озираючись на них, відійшов углиб приміщення.
— Зостаньмося, Агно! — шепіт Стаха якийсь дуже серйозний. Агнешку майже розчулює ледь помітне тремтіння схожого на дитяче Стахового обличчя.
— Ти — як хочеш,— відповідає, подумавши.— Я мушу. Професійний обов’язок. Бо ота розвага,— роз’яснює йому з ледь відчутним глузуванням,— на шкільні заходи.
— Мене це не цікавить. Корчма, а не школа.
— Горілки не буде! — протестує Агнешка.
— Невже?
— Побачиш.
— Шкода...— жалісно зітхає Толек.— Все одно, Стаху, не розривай фронту національної єдності.
— Ет, що там! — підтримує його Іза.— Мені подобається. Це дуже цікавий...
Але Агнешка непомітно змушує її замовкнути і, щоб приховати новий спалах рум’янцю, першою простує до дверей.
Немов караючи їх за вагання, Балч не відразу звертає на них увагу. Однак всі присутні, ніби за командою, вітають чужих довгими, мовчазними поглядами. Четверо знесмілених гостей затримуються в дверях, начебто готуючись до відступу. Дивна якась оця зала. Зібралися вже й гості, й оркестр, а навколо — мовчать. Під однією стіною кілька стільців і парта; там, притуливши до себе наляканих дітей, сидять жінки. Біля протилежної — ряди чоловіків: кілька разом з міцним Максом і кривим Пащуком стоять скраю, якось окремо, ближче до буфету, підтверджуючи свою відрубність гордовитою поставою, підготовленими до випивки кухлями в руках. За прилавком буфету, до котрого ще ніхто не підходив, царює пані Льода Пживлоцька. Очі її поблискують якось незвичайно, ніби скляні, а надто підмальовані щоки несуть застиглу посмішку, яка, видно, мучить-таки жінку; Агнешку та її друзів чи й доторкнулася короткочасним поглядом, відповідаючи на їхній уклін точно розрахованим рухом зачіски. Отже, від учора — радикальна зміна фронту.
А людей прибуває. У дверях при ганку стоїть Семен і збирає плату за вхід в старий військовий кашкет, їх не помічає, уткнувся в свою милостинну касу, наче рахував папірці й монети, що падали туди. Нема, ще нема Павлинки. А тиша стає все нестерпнішою. Нарешті! Щось сталося і відвертає від них увагу. З ганку вточуються, човгаючи чобітьми, зігнуті якимось тягарем, коваль Жерар та Януарій Зависляк. Несуть до буфету дерев’яний ящик, котрий наїжився шийками пляшок. Ах, Балче! — він стоїть, певний себе, неначе на власній садибі. Підходить до них, виймає із ящика пляшку, оглядає на світло.
— Етикетки чому не наклеїли?— тихо питає Зависляка.
— А навіщо? Всі ж свої.
— Телепень! А раптом перевірка.
— Міліціонер — теж людина.
Балч витягує з пляшки корок, нюхає, кривиться.
— Тьху! Наче від отієї Бобочки.
Розмова, жвава й приглушена, все ж чується в неприродній тиші приміщення, хоч ніхто не зважується зробити якийсь жест або сказати слово. Тільки Макс штурхнув Пащука ліктем і пирснув. Коваль і Зависляк беруть з прилавка порожні кухлики й приєднуються до відособленої гвардії. Якась комедія. Стах іронічно позиркує на Агнешку, й та відчуває, як обличчя та шию охоплює неспокійний вогонь. Закушує губи. Нарешті Балч ушановує і їх своєю увагою. Низько вклоняється, аж надто низько, й повторює гостинний, цього вже разу широким півколом, жест, завершивши його диригентським змахом до оркестру. Капела розриває очікувальну тишу галасливим, протяжним тушем. Знову помах Балча — і музика враз вщухає, наче обтята ножем.
— Громадяни! — плеще в долоні Балч.— Сьогодні ми вітаємо у себе товаришку Агнешку Жванець. Від завтра вона вчитиме ваших дітей. Наказую офіційно: дітей добре вимити, вичесати, вдягти й привести сюди на дев’яту годину. Хто опиратиметься, оштрафуємо. Таке є право.
Старий і глухуватий Лопень, батько Пащучки, вихоплюється нараз з піднесеною рукою.
— Тут розвага, а не суд! — вигукує ламким, астматичним фальцетом.
— Балче! Годі командувати!— підтримує дідуся Юр Пащук.
Гуртом чоловіків біля дверей і на ганку прокотився раптовий і швидкий гомін, зустрінутий тривожним, зляканим зойком жінок. Лопеньчиха, ще глухіша, ніж її чоловік, неспокійно нахиляється до сусідки Коздроньової:
— Га? Судитимуть?
Гвардія біля буфету напоготові. Певно, без погреби, бо Балч усміхається. Вигуку Юра наче не чув, тільки до старого Лопеня підходить і озивається добродушно:
— Підпили, дідусю?
— Не пив! — опирається Лопень.
Балч обертається до онука:
— Юре! Відпровадь дідуся додому, нехай прочумається. А сам можеш повернутися сюди, але, — поглядає на годинник,— не раніше, як за дві години.
Скрипнувши кривоногим стільцем, зі свого місця зривається Пащукова:
— Я сама відведу батька.
— Ні,— зупиняє її рішуче Балч,— ви, тітко, танцюватимете зі мною.
Юр вагається, не знаючи, як бути.
— Максе, Жераре,— наказує Балч,— допоможіть Юрові.
Коваль зціплює зуби. Він волів би уникнути цієї прикрої послуги, як-не-як, Юр і Лопень — родичі.
— Швидше! — підганяє Балч.
Всі четверо досить жваво викочуються на ганок.
— Порядок! — бурчить Балч, провівши їх поглядом.— Достобіса!
Пождав, аж поки коваль і Макс повернули вбік від ганку, й аж тоді подає чоловікам знак підійти до буфету. Там же з рук Пживлоцької бере тацю з повними чарками і несе до Агнешки та її гостей.
— Товаришу Балч! — голос Агнешки тремтить від обурення,— Це ж горілка!
— Не зовсім. Самогонка.
— Я ж просила...
Та Балч уриває її і як нетямущій дитині вичитує:
— Воля мас — це раз. А друге: мета виправдовує засоби.
Першим здається Толек, за ним Іза. Стах підіймає чарку й відразу ж відставляє її. Та Балч уже не жде. Поманивши пальцем Семена, передав йому тацю, а сам, високо піднявши свій кухлик, виголошує:
— Перший тост — за освіту й культуру!
І відразу ж поміж Балчевих соратників біля буфету, під дзенькіт келихів і склянок, лунають нові вигуки:
— За школу!
— За пані завідувачку!
— Щоб наші діти мали міцні руки!
— Міцні голови!
— До горілки!
— До всього!
— Дзень! Брязь! Віват!
Крізь той галас ледь пробивається голос Коздроньової:
— Не пий, старий!
А за нею Пащукова, голосніше:
— Схаменіться, чоловіки! — попереджає,— Лихо із цим питтям.
В цих вигуках Агнешка розпізнала спародійовані уривки своїх фраз, котрі вона з такою наївною вірою виголошувала вчора в кузні. А зараз терзає її жаль і сором. Тим з більшою вдячністю поглядає на двох жінок, які опираються пиятиці. Мимоволі нахиляється й гладить по голівці припалу до Коздроньової дівчинку, налякану, ось-ось ладну розплакатися. І зараз наче крижаною водою обдали її. Коздроньова сердитим, рішучим рухом відхиляє доччину голівку від непроханої ласки, неприязно зиркає на Агнешку, підводиться й разом з малою простує до протилежної стіни. За нею Пащучка, теж з дочкою, певне, з тією Ганею, про яку не знають, скільки класів вона скінчила. І ще дві жінки зашурхотіли від Агнешки зібраними в зморшки спідницями. Тільки глуха Лопеньова, залишившись сама, відсунулась трохи далі й гостинно запрошує Агнещин гурт на чотири вільні стільці.
— Музики — грай!— лунає команда Балча.
Загудів, забубонів контрабас, визначаючи швидкий маршовий такт, а за ним зненацька вдарили сільського фокстрота кларнет, скрипка та акордеон. Балч підхопив до танцю, як і обіцяв, Пащучку. Не рада цьому підстрибкуватому й чужому для неї ритмові, дороблювала вона з війтом, усе вириваючись від нього, з пів-круга. А що саме навинулася Пеля, то Пащучка таки видобулася з незручних обіймів і сама втягла замість себе гожу доньку. Для виручки. І аж тепер, приходячи до пам’яті, усвідомила свою помилку, бо ж не хто, а Балч вигнав Пелю з крамниці, та й чи так мало вона перетерпіла сорому через них?
— Сатана, сатана...— буркотить собі, похитуючи головою й сама собі дивуючись, збентежена й зла, попід стіною пробирається до сусідок. Може, вони нічого й не помітили, бо ж кинута Балчем команда: «Розважатися!» — відразу ж заповнила зал парами, що так і сяк подригували ногами.
— Скривдив ти мене, Зеноне......— жаліється Пеля.
— Бо крала, русалко.
— А Пживлоцька, думаєш, не буде?
— Може. Але так, що ніхто не помітить.
Коли вони обминали буфет, склоподібні очі Льоди на якусь мить метнулися до них поверх схилених голів п’яниць — і Пеля, на злість суперниці, усміхається знеможено, щасливо.
Агнешка не перестає спостерігати за Семеном. Дивна він людина. Всі чарки на таці, сама бачила, непомітно повиливав за бильця ганку. Кашкет з грішми відніс Пживлоцькій, бо ніхто новий уже не заходить, однак зараз же повернувся на своє місце. Інколи зиркає скоса на Агнешку, але відразу ж відводить погляд і знову вдивляється кудись у подвір’я. Кого він чекає? Ах, певно, Павлинку. Як він дбайливо колисав і відганяв мух від ніби-Гельці під час обіду!.. Ось, ось і Павлинка. Як завжди з Касею-плаксою, о, та вже не відчепиться від маминої спідниці. Але чому це Семен раптом тікає від неї, хоч Павлинка усміхається йому й подає якісь знаки?
Семен поміж танцюючих пробирається до музик і смикає за рукав Юзька Оконя, що старанно виграє на контрабасі. Той, не перестаючи грати, нахиляється до Семена, слухає.
— Дай-но я пограю за тебе,— каже Семен,— а ти йди потанцюй з Павлинкою.
— Чому це? — дивується Оконь.
— Хочеться пограти.
— Ну, то на, грай.
Віддає Семенові смичка та інструмент, злегка ляскає його по плечі і, радіючи переміні, пірнає в людську тисняву.
Агнешка не встигла озватися до Павлинки. Якийсь молодик з вправно викладеною масно сяючою чуприною суне до них гойдливим кроком.
— О-ох! Що за чепурун? — дивується Іза.
Сільський франт обіцяюче зиркає на Агнешку, та Стах, хоч і не дуже радий цій розвазі, поспіхом тягне Агнешку в коло. Толека на цей раз підвів власний інстинкт, і франт в двобортному темно-синьому костюмі та яскраво-жовтих черевиках вже складає Ізі невідпорний уклін, ще й з хвацьким пристуком каблуків.
— Я Варденьга, Едмунд. Дозвольте?
Толек злегка підштовхує Ізу, що завагалася. Залишається один і почувається якось незручно. Отож і собі приглядається до дівчат. Нарешті зважився й запрошує в танок вродливу, худеньку брюнетку, що соромливо ховалася за плечима старої Лопенючки.
— Іди-іди, Тересю, коли вже пан із міста запрошує,— заохочує Лопеньова.
— Дякую, пані,— каже Толек.
— Га? За що?
Дівчина зашарілась, ще більше знічена.
— Моя хрещена недочуває,— прошепотіла.
Біля них уже й Іза з Едмундом Варденьгою — і раптом Тереся заточилася, зойкнула.
— Може б, ти трохи обережніше, Мундеку! — сердито вичитує вона франтові. Зупинилася, щоб поправити забруднений його черевиком сандалик.
Варденьга значливо всміхається.
— Будь обережнішою й ти,— кидає через плече злий шепіт.— Мені відмовляє, а...
Тереся відводить партнера від причіпливого сусіди. Врешті осмілюється:
— Нехай ваша приїжджа,— говорить з розсудливою пересторогою в голосі,— не танцює з Едмундом. Насмішник. Картяр. Дивиться на нього не можу.
Балч, тільки побачив Агнешку зі Стахом у танці, без усякого вибачення залишає Пелю й понуро простує до стойки. Пживлоцька, вочевидь, чекала на це — схиляється відразу над прилавком.
— Дай-но випити, Льодо.
— Не раджу. Дивна якась ця сьогоднішня горілка.
— А кращої нема?
— Є, вдома. Ходімо, Януарій постоїть тут.
— З глузду з’їхала!
— Ні. Хочу побалакати з тобою.
— Дивина!
— Слухай! Пішло по селу, що вона...
— Сама ти й рознесла.
— Заступаєшся. Дивись, дивись, як вона танцює, як горнеться. А що то за одні у неї?
— Біс із ними. Потанцюємо, Льодо?
Павлинка спершу зовсім відмовляє Юзеку Оконеві. Соромиться, віднікується: це вже не на її літа розвага.
— Ет, літа...— відмахується Юзек.— Налита, як морквочка, солодка, тільки гризти...
— Бо й справді. Стільки дітлахів... Сам знаєш...
— Яка врода, такий і врожай.
Цей уміє підійти, підлеститися. Отож Павлинка, пославши Касю до інших дітей на ганку, просить його зачекати на щось повільніше. Музики грають майже без упину, одну мелодію на півтактові відразу ж змінює інша. Аж ось уже щось повільніше, можна спробувати повільнішим кроком. Та що ж, коли Юзек то викручується й подригує ногами, то назад на крочок відступить, змушуючи її на нього схилятися, а то вибиває химерні дрібушечки збоку неї й ходить вихилясом, що вже й не знає Павлинка, як тут бути.
Кася вже скучила за матусею, вперто пробивається до неї крізь гурт танцюючих, рученята простягає, а личко мокре від сліз.
— Та не плутайся, дзиго, під ногами! — шорстко прикрикнув на дівчинку Юзек Оконь.
— Чого це ти зикаєш? Що — вже Касі не впізнаєш? — спалахує Павлинка.
— Якої Касі?
— Твоєї! — майже крикнула.
— А таки й справді,— засоромився Оконь,— забагато їх у тебе. Якби кожний забрав своє, ми б, напевне, домовилися з тобою.
— Нема мені про що домовлятися. Пусти мене до дитини.
Стах — досить стриманий танцюрист, і ця обставина, виявляється, на руку Агнешці. Поки вони йдуть уздовж жіночих стільців, самим краєм кола танцюючих, вона схоплює уривки розмов, зауваження й дотепи. Та почуте нараз переростає в муку, і Агнешка починає сама вести в танці, веде партнера в тисняву пар посередині кімнати, в надії уберегтися від тих отруєних стріл. Запізно. До вже почутого приєднується нове, а до болю напружена підозрілість кидає її в неспинний, без кінця повторюваний, літаючий десь під черепом шелест, шум, тріск поговору й обмови.
— ...обоє голісінькі були, правду кажу... (це, певно, Коздроньова). — ...не задарма він з нею так носиться... — ...вистриже вона і його, міське зіллячко... — ...в чоловічих штанах літає, з чоловіками міряється силою, придуркувата якась... (Пащукова?).— ...нових собі навела... — Що вони в ній бачать: суха, кощава, навіть вбратися до ладу не вміє (напевне, Пеля).
Та до всього цього мовчазні, але вимовні, зловтіхою та насмішкою підшиті погляди Льоди з-за плеча Балча, з котрим уже танцює.