— Твоя мама також?
— Аякже. Моя мама тоді ще вчила.
— Зрозуміло. Твоя мама вже не вчить. А той поронник, про якого писали в газетах, що ото приїхав умовляти...
— Ви вже знову переінакшили. Він приїхав умовляти не маму, а людей.
— Щоб що?
— Як це що? Аби діти й далі, як і раніше, перепливали на тому пороні до Хробриць.
— Щось я не бачу тут порона...
— Та так... Але мені, пані, щось холодно.
— Зачекай трохи. Не оглядайся, добре? І притримай собачку.
Бо Флокс знову розгавкався і несамовито рвався до Агнешки, котра за розлогим кущем глоду переодягалася в спідницю, вийняту із валізи. Якщо вірити Флоксові, то, як це вона могла здогадатися із його собачої мови, сердитий гавкіт застерігав:, увага, тут хтось чужий, кого я не люблю! Е, цуцику, що ти там знаєш, нікого тут немає. Нарву цих ягід глоду, коли їх трохи підморозить, на варення. Або на наливку? Добре, спокусо, але тільки для гостей. Гості... Коли ж це буде і як (стоп! без сентиментів. На час треба забути про все, що було до сьогодні, і про всіх, усіх).
— Ось, натягай! Не підеш же додому голий.
Хлопець підвівся з землі, та, схоплений блювотним приступом, поточився назад. Агнешка встигла підхопити його.
— Ну, гаразд. А тепер спробуй іти. Зможеш?
Підвів голову, довірливо зіперся на її плече.
— А як тебе звати?
— Тотек. Тотек Пживлоцький.
— Отож, Тотеку, відведу тебе до мами.
— Ні! — майже скрикнув.— Не треба. Моя мама...
— Що? Що твоя мама?
— Нічого. Ви, пані, про мене не турбуйтеся. Я знаю одне місце, там зачекаю, поки мені принесуть вбрання.
— А ти напевне знаєш, що принесуть?
— Здається, так.
— Ти боїшся мами?
— Я не про те. Моя мама все якась хвора й хвора.
І ні до чого не береться...
— Якщо так, то я хоч проведу тебе. Обіпрись міцніше. Гаразд? — І до Флокса: — А ти, Флоксе, пильнуй!
Залишає речі під охороною пса й веде Тотека в бік села.
3. Людина зі шнуром
Коли, задихана, вона прибігла назад, то застала біля своїх речей двох чоловіків. Один, показний і дебелий, сидить біля Агнещиного багажу й недбало дражнить собачку. Ще не підводить голови, мов не помітив дівчини, вдає, певне, а може, й для того, щоб вона його краще роздивилася. Наляканий Флокс оберігає свою гідність як може: гарчить, не підпускає до себе. Незнайомець — чоловік у розквіті літ, міцної, богатирської статури. Через рукав військової куртки без усяких нашивок недбало перекинув звій товстого шнура. Рибалка? Поронник? Лісоруб? Другий чоловік — кремезний, приземкуватий, з волоссям, як купки висохлої трави, з обличчям запобігливим і улесливим, тримається на шанобливій відстані. Велетень встає. Флокса, що кидається до нього, легенько відпихає чоботом. Обертається до товариша й коротким промовистим жестом наказує йому відійти, що той негайно виконує,— розкуйовджений наче в землю запав. І тільки тоді незнайомець стає навпроти Агнешки, досить довго з мовчазною спокійною увагою придивляється до неї. На його засмаглому обличчі міняться ясні холодні очі, то спалахуючи, то гаснучи, грають іскорками задерикуватої усмішки. Нарешті простягає руку і говорить трохи глузливо:
— Пані А. Жванець, чи не так?
— З доповненням: ім’я маю трохи довше, ніж А.
— Це, власне, і справило мені приємну несподіванку. Отим канцеляристам, дідько їх бери, не дуже хочеться писати ім’я повністю, по-людськи. Розшифровував я те «А» досить бридко: Алоїз, Альфонс і навіть, перепрошую, Адольф.
— Не передбачили, добродію, найгіршого.
— Може, й так. Все ж я жалкую, що не зустрів вас. Прикра невдача. Моя.
— Не зовсім. На мою долю теж дещо залишилося.
— Розчарування?
— Поки що ні. Але зустріч таки своєрідна.
— Зате я доглянув ваш багаж і пса. Між іншим, ви надто довіряєте людській доброчесності.
— Скоріше доброчесній безлюдності, так мені здалося. За послугу похвалю вас перед війтом.
— Вже похвалили!
— Ви — пан Балч?
— До ваших послуг. 3. Балч.
— Моє ім’я Агнешка.
— Зенон. Гречних слівець не люблю, до біса їх. Жванець — це що? Одружена? Дівчина?
— І те, і інше. Може бути, що й розведена, вдова.
— Теоретично. Бо, видно, ледве-ледве дійшли повноліття. Ну, гаразд, дізнаюся в інспектораті.
— Не варто. Я напишу в анкеті для прописки, якщо ви влаштуєте мене на квартиру, пане керівник.
— Непоганий титул. Додам ще кілька, на вибір. Секретар — дійсний, надзвичайний чи гоноріс кауза[3], як забажаєте. Виходить на одне. Заступник секретаря. Голова. Заступник голови. Комендант. Запасник. Фельдшер-самоук. Кавалер орденів і кавалер-залицяльник. А найкоротше й найпростіше — Балч.
— А не забагато, як на одну голову?
— Крім голови, є ще й плечі.
— Міцні?
— Загартовані. На возі й під возом.
— І яку позицію вони займають тепер?
— Позицію вільно. Із поваги до заслуг.
— На ниві освіти?
— Трохи давніших, панночко. На полі так званої слави...
— Не говорімо про війну.
— Варто про щось інше?
— Варто. Хотіла б дізнатися про школу. Діти не вчаться місяцями — чому?
— Безвладдя. Правду кажучи — шкода й слів. Від науки тут ніхто не помудрішає. Одні дубові лоби, самі побачите. Діти теж якісь кретини. Але я вже зовсім знудився без товариства. Призначення сюди учителя — моя ідея.
— Чудово. Отже, я можу розраховувати на вашу допомогу?
— Це залежатиме від вас. Я сподівався, що пришлють чоловіка. Було б веселіше. Уявляю собі такого, що спочатку пушить хвіст, а згодом починає гнутися, доки, може, не ламається з тріском. А жінка — що? Плаче. Що тут веселого? Одні прикрощі.
— Не пощастило вам, добродію.
— Ні, начебто пощастило. Я бачив, як ви перевдягалися. Он за тим кущем.
— Ви були тут?.. Отож бачили й того хлопця, замалим не утопленика... І нічого... І не рятували?
— Повторюю, бачив, як ви вдягали спідницю. Потрапив на епілог. У вас гарні ноги, Агнешко!
— Пане Балч! Ви мене сюди не привезли, зате відвезете. І то негайно.
— Два автобуси щодня. На обидва вже запізно...
— Почекаю до завтра.
— ...а до завтра ви вже звикнете. Місця тут прекрасні.
— Але небезпечні, люди топляться.
— Нічого там не сталося. Ковтнув трохи шмаркач води. Переживе. Він щось говорив про мене?
— А чому б це?
— Я думав... Та це йому наука. А я вже і собі побалакаю з тими хробричанами. Не терплю, коли мене зачіпають.
— Вас?
— А то ж кого? Та кислиця мене не обходить.
— Цікаво, чому ви не любите Тотека?
— А за віщо його любити? Льода — цебто його мати — теж не любить сина. І ви його зненавидите. А він вас.
— Дивне пророцтво. Звідки це у вас така впевненість?
— Звідти, що ви полюбите мене. Цього досить.
— Бідний хлопчина. А що робить його батько?
— Грає в шахи із святим Петром. Дуже любив шахи.
— Помер?
— Загинув. Саме наприкінці війни. І то через власну... через надмірне завзяття. Тут-таки, під час штурму он того замку... власне, бункера. Та це вам не цікаво.
— У мене батьки теж були партизанами. Мої шкільні роки минули в сирітському будинку. Отож і я, пане Балч, дещо знаю про війну.
— Пробачте. Я не хотів скривдити вас, та чорт з цим усім. Ви з яких країв?
— З Жешовського воєводства, з-під Ранишова. Чули про таке?
— Чув. Цікаво. Власне, саме над Віслоком вскочив я в препаскудну халепу. Через отаку одну... дуже вже, гм, просту... Ах, як я тоді ще вмів страждати! Ах, який же я був тоді дурний! А тім’я поболює й тепер.
Балч похитує головою в такт своїм спогадам і стукає кулаком в чоло з якоюсь самозневагою. І наче на хвилину забуває про Агнешку.
— Мушу зазначити, ви досить-таки суворо оцінюєте й себе. Батькові Тотека ви закинули вину чи — якщо я вірно відгадала суть ваших слів,— навіть щось більше вини. Що це було?
— Дивна ви особа. Жінок не обходять такі справи.
— Мене обходять люди, з якими мені жити.
— А розпитуєте про небіжчика.
— Він батько того хлопця, а це важливо.
— Осінь довга, зима теж. Вистачить часу на розповіді про минуле. Про від’їзд ви вже не думаєте.
— А ви про це знаєте?
— Я знаю завжди і все, знаю, хто за нами зараз підглядає.
— Підглядає?
— Атож. Якби ні, то вже давно спробував би вас по...
— Пане Балч!
— Я жартую, к бісу...
Він обертається до зруйнованої пристані. Нахилившись, гукає неголосно:
— Уляно! Улю! Я ж тебе бачу. Вилазь!
Щось хруснуло під дошками помосту. Балч, не повертаючи голови, інформує:
— Україночка. Міцне дівчисько, хоч має якусь болячку на голові. Лишай. Ковтун чи щось подібне. В коней такого я щось не бачив, тож і не знаю. Аж шаліє за отим Тотеком, слово честі. Це вона його врятувала. Така цуценяча любов... чи я знаю...
Тепер він кричить голосно, владно:
— Улю! Покажись-но! йди сюди!
І Уля виповзає з-під помосту. Засмагла, кістлява, темноока дівчинка. Вицвілий шарф міцно окутує їй голову, мокра сукенка липне до її тіла. Яка ж вона худенька! Несе перед себе зв’язаний ремінним паском вузлик: вимокле хлопчаче вбрання. Отож це на неї натякав Тотек, на неї тепер очікує в якійсь своїй схованці. Уля наближається боязко, неохоче, та коли Балч на мить відвернувся до Агнешки, дівчина жбурляє вузлика і кидається навтьоки.
Балч гукає вслід їй:
— Стій!
А коли та не слухається, блискавично знімає з плеча звій шнура, заміряється, і, перш ніж Агнешка встигла опам’ятатись, Улю майже посередині перехопила петля.
— Відпустіть її! Чуєте! — кричить Агнешка, бліда від гніву.
Він потішено сміється і тягне шнур до себе.
— Покажися вчительці! — наказує.— Зніми оту ганчірку з голови.
Дівчина впокорена й залякана, затуляє обличчя.
— Як ви смієте? — обурюється Агнешка. Хоче вирвати шнур із рук Балча, борюкається з ним. Балч дражниться, відстрибує, присідає, але коли він, улучивши мить, хоче обняти дівчину, Агнешка з силою відштовхує його від себе і вириває з його рук шнур.
— Браво! — схвально дивується Балч.— У вас чоловіча сила.
— Гицель!
— Ображаєте, пані, владу.
— Гицель! Гицель!
— Розплачетеся, пані. Я застерігав.
Агнешка несамохіть витирає очі долонею, відвертається від Балча.
— Гляньте на мене іще раз. Злість вам личить.
Та Агнешка вже не слухає. Підходить до Улі, послаблює й знімає з неї петлю. Обережно гладить по обмотаній голівці, по щоках. Дівчинка тремтить.
— Не бійся,— каже Агнешка тихо й лагідно.— Ну, не бійся....
А коли Уля перестає тремтіти, додає:
— Тотек просив подякувати тобі.
— Справді? — Уля дивиться просто в очі Агнешки.
— Так. Він тепер чекає тебе в отому своєму місці. Знаєш де?
— Знаю,— ствердно хитає головою Уля,— в Кімнаті.
— В якій?
Але Уля швидким зляканим рухом руки мало не затуляє їй вуста. Одночасно її погляд у бік Балча вимовніший за слова.
— Розумію,— пошепки заспокоює її Агнешка.— Віднеси Тотекові вбрання. І перекажи від мене, щоб ішов додому й ліг.
Уля покірно вислуховує ту настанову, потім підіймає з землі вузлика і, полегшено зітхнувши, відбігає.
Балч спостерігає за всім із неприхованим захватом.
— Ну й ну... Таке дике звірятко — і слухає вас. Ви могли б працювати в цирку.
— А ви?
— Знаю. Ви вже казали мені. Злість вам таки личить, люблю такі очі. Цей аркан тримав я спочатку на коней. Як ковбой. Багато було здичавілих коней під кінець і навіть опісля війни. Поки мої люди навчилися ловити рибу, полювати... А їсти ж треба. Потім залишив оце ласо, щоб ловити псів. Здичавіли тут пси, теж через війну. Далеко — ловлю. Близько — приманюю. І слухаються. Та-а-ак.
І після паузи:
— А ви злякалися-таки Улиної голови, не дивуюсь. Страшна бридота. Огидно. Хто б на це хотів дивитися... Отак-то, пані вчителько.
— Добродію Балч,— урвала Агнешка досить довгу мовчанку,— весела ви людина. Однак на сьогодні досить жартів. Я бажала б розпочати навчання навіть зараз.
— Та будь ласка! Може, організуєте вечірню школу? Я сам запишуся.
— Покажіть мені, де і що вже є. Мою школу, помешкання...
— Це близько. Заведу.
— Тільки б не на аркані.
— До ваших послуг, вельможна. Оце увесь багаж?
Агнешка, випереджаючи послужливий жест Балча, підхоплює валізу, обережно підіймає з трави кретонову сумку...
Балч помічає той рух.
— Ваші скарби? Щось небагато...
— Решта речей і книжки прибудуть пізніше.
— Тутешня пошта — це також Балч. Маю вантажну автомашину.
— І до крамниці я хочу навідатися ще сьогодні. Зошити маєте? А шкільне приладдя?
— Для вас дещо знайдемо.
— Не для мене. Для дітей.
— Діти — ваша справа, а ви — моя справа.
— Спробую довести вам, шановний, що це не так.
— Побачимо. В усякому разі, крамниця до ваших послуг. Навіть у кредит. Бо громадський кооператив — це... також... Ану відгадайте...
— ...це також Балч? Справді, сила всемогутня.
— З вами, пані, не нудно. Чому це?
— Бо я вас не боюся.
— Нехай і так. Це мені подобається.— Подумав хвильку і додав: — Це мені подобалося б...
— Заміна дійсного способу на умовний?
— Що? А, граматика... біс із нею. Не вірю я у вашу відвагу. Ви, певне, маєте якусь... руку...
— О, так! Руку, що несе мій багаж, від якого вже кістки болять.
— ...і оборонців.
— Атож! Флокса!
— І тільки?
— Гадаю, досить.
— І ніхто не побажав провести вас у дорогу?
— Ні. Я не побажала. Зараджу собі й сама.
— Так і сказали? — Холодні очі його весело сяйнули.— Кому? Тим, із відділу шкіл, чи, може, в комітеті?
— Ви так здивовані, ніби я із пустелі. Байдуже кому.
— Я хотів би знати відразу, кому ви надішлете першу скаргу. І з ким мені за вас битися.
Агнешка, випереджуючи Балча, підхоплює Флокса, бере його на руки й ступає на спорохнявілу дошку помосту. Від загрузлого в намулі танка повіває запахом змокрілої іржі.
— Ви співчутлива жінка.
— Як до кого.
— Ну, до дітей, до собачок.
— Це ви вірно підмітили. Раджу запам’ятати.
— Оту, першу, скаргу ви вже обдумуєте чи ще ні?
Агнешка стає й обертається до Балча так, що той мусить спинитися на вузькому помості. Схрещують погляди — Балч з грайливою злостивою усмішкою, Агнешка — аж закусивши губи від роздратування.
— Ви хочете мене штовхнути в болото?
— Ви ж несете мої речі. Шкода їх.
— Оце так турбота про людину!
— Пане Балч,— дівчина вже не стримує роздратування,— ви мене весь час провокуєте. Це гидко. Користуєтеся тим, що я сама. Але я так побажала. Бо думаю, що й ті, хто мене сюди послав, і ви, і я... ми всі...
Але не докінчує, розгнівана глузливим виразом Балчевого обличчя і засоромлена власними словами.
— Ставте валізу!
— А мене в болото? Невже?
Балч удавано жахається, й Агнешку вперше пориває на сміх. Однак вона стримується, зберігаючи необхідну повагу, і мовчки ступає вузькою кладкою далі. Вирішено. Вона не звертатиме уваги на його зачіпки, не гляне на нього аж до самого села. Нахабний. Неприємний. Але якось не так, як інші. Небезпечний. А то й взагалі ворог. Це кепсько, що їй хотілося засміятися. Сміх обеззброює внутрішньо. Треба пильнувати. Флоксе, сирітко, ти маєш рацію: це таки чужа, небезпечна людина.
4. Привітання
За кілька днів вона згадає той шлях через село, як з віддаленого минулого. І ще раз зринуть нові картини й нові незнайомі люди. Проте ні: саме так усе це не відтвориш, бо ж нові люди вже встигнуть вкарбуватися в її пам’яті своїми іменами. І найперші: Тосек Варденьга та Елька Зависляк.
Гребля відступає од води, нижчає, переходить урешті в розтоптану, глинясту дорогу. Балч і дівчина входять в чималий, в баюрах, перелісок, що відділяє село від полів. Балч зупиняється під розложистою тополею, бородатою від моху, обліпленою наростами, оточеною купками якихось грибків на блідих кволих ніжках, обплутаною сухим хмелем. Дерево як із страшної казки! На найнижчій гілляці висить шмат заліза й металевий кухонний товкач.