МАТЕРІЯЛИ ДО БІОГРАФІЇ ПИСЬМЕННИКА ЛОПУЦЬКИ
ЕПІЗОД ПЕРШИЙ
Вирізка з «Вечірнього Радіо».*
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник підготовлює до друку великий роман «Ніхто».
ЕПІЗОД ДРУГИЙ
Письменник Лопуцька в клубі літераторів грає на біліярді. Він робить це кожного дня й робить погано. Просякнутий духом пролетарської спортивности і ощадливости, він не любить ні програвати, ані платити за біліярд. Програючи, він висловлює свої почуття таким чином: — Ех!.. Тц!.. ну й ...!*
ВІД АВТОРА. На цім місці я згадав, що робітниче-селянська авдиторія, як то свідчать всі спроби змички письменника з читачем (див. особливо «Читатель и Писатель», Манене, Вапепе, Вуснепе, Серафімовича й інш.), вимагають від письменника (а значить і від мене) стилю зрозумілого, ясного, чіткого, викованого й загартованого пролетарською культурною революцією (хоч би як у Вяч. Іванова або Аркадія Любченка), словом — «пролетарськи-класичного».
Згадав я це (добре, що своєчасно) і, бувши на всі 100% покірний до соціяльних замовлень, зараз же слухаюсь. А коли й збиватимусь — не лайте мене, мої любі — я невинний був з дня народження, але мене «Нова Генерація» зіпсувала.
Отже кидаю всякі архітектонічні хитрощі й починаю чесно з літери «а».
ЕПІЗОД ТРЕТІЙ
Письменник Лопуцька походження був самого робітниче-селянського. Іноді навіть признавався, що був наймитом (таким власне й лишився). Хутір був не в нього, а в батька.
ЕПІЗОД ЧЕТВЕРТИЙ
Коли було Лопуцькові років з шістнадцять, він написав такого вірша:
Сади мої, сади мої,
Вишневі садочки,
Я нещасний з осени
Сидю у куточку.
Сади мої зеленіють,
А батька немає,
Всі люди радіють,
А матери немає.
Доле, моя доле,
Лихая недоле...
«Як бачимо, вже в цім віці у молодого письменника яскраво позначається гостре відчуття краси природи й навіть натяки на певну персоніфікацію її явищ: поет ввесь час говорить «мої сади», що, як відомо, характерно й для чоловіка, закоханого в жінку (персона)! Відзначаємо також глибоку ліричність, що, так би мовити, так і суне з кожного рядка й навіть з-поміж рядків. Неможна врешті не помітити й певного, бодай крізь особисту призму переламаного, соціального момента, що дав дзвінку луну в цім творі молодого Лопуцька...»
Воно, власне кажучи, не має рації все це відзначати, бо воно значно досконаліше було в свій час відзначено найвидатнішими нашими критиками. Вони це, звичайно, зробили значно краще, ніж я зможу. — Між нами кажучи, попередній абзац я теж списав у відомого критика Й. Макітри. Мені самому так ніколи б не написати.
ВІД АВТОРА ... Ну що ви поробите з поганим характером? Написав я оце один тільки абзац чесний і серйозний — і мені вже здається, що я засушив оповідання. Страшенно важко бути письменником.
Проте — це я безперечно сказав «юрунду». Спитайте Лопуцька. Він навпаки, вважає, що література — це найпростіший і найлегший спосіб заробляти гроші. Його товариш навіть книжку про це написав. Цим Лопуцька нагадує мені одного стародавнього мудреця, що говорив: «пиши, друже, що тільки хочеш, аби українською мовою — все 'дно надрукують».
ЕПІЗОД ЧЕТВЕРТИЙ (продовження)
Повітова газета «Похнюпинський Червоний Прапор» вирішила підтримати новий талант. Вирішила, підтримала — й Лопуцька приїхав до столиці.
Одночасно трапилося дві події: 1) Лопуцька довідавсь, що літредактором одного з журналів є його земляк, теж робітничо-селянин, товариш Дуля, до якого Лопуцька негайно заявивсь і попросив у його авторитетности (аджеж — той був уже, уквітчаний лаврами й дубовим листям, академик) поради; 2) влада й партія почали енергійну українізацію взагалі, видавництв — зокрема.
Звичайно, ці дві події не мають жодного відношення до історичної ходи зростання Лопуцькового таланту, що вона (хода) винесла Лопуцька на височінь сторінки «Вечірнього Радіо», як ми це вже бачили з самого початку...
ОКРЕМІ МІРКУВАННЯ ПРО ТАЛАНТ
Талант є талант і він, сукин син, завжди проб'ється і посяде те місце, на яке заслуговує. Ні матеріальні умови, ні служба, ні халєра йому не завадять. Так, навіть тов. Сольц сказав оце недавно з приводу процесу Альтшулєра: де, каже, ви бачили приклад, щоб служба заважала генію? (Очевидно авдиторія була мало знайома з геніями, бо прикладів так-таки й не знайшла)...
ЕПІЗОД П'ЯТИЙ
Лопуцька звичайно — талант. Так і критики кажуть. Але він, хоч і не чув тов. Сольца і не вважав для себе за потрібне знайомитись з Пушкіними та Левами Толстими, але інстинктивно, як і ці колишні генії, служити не хотів, дбаючи одночасно за належну матеріальну базу для розвитку свого творчого інтелекту, як справжній марксист... Власне не так він. як другі дбали.
«Зайшов, — пише він, — якось я до якогось державного видавництва, а мені кажуть: товаришу, кажуть, Лопуцька, голубе, кажуть, сизий, а чи ми, кажуть, не надрукуємо вашої книжечки? Дайте, кажуть, нам обіцянку аркушів на десять, а ми, кажуть, вам авансом по двісті карб, на місяць платитимемо».
— Словом, талант свого дістане.
Ну, звичайно, проблема змісту й форми й тут відограє велику ролю. Зміст Лопуцька — талант. А форма — чудесна: пролетарська — раз, українська — два, і до того культурна з орієнтацією на Захід. Жодне видавниче (особливо теж орієнтоване) серце витримати не могло.
ЕПІЗОД ДРУГИЙ (продовження)
Отже ми кинули Лопуцька в клубі літераторів біля біліярду. Давайте-но повернемось, бо життя людське коротке, як дитяча сорочка, й слід кожну хвилину його використовувати з користю, для чого дуже прислужитися може єднання з людьми, що вищі за нас, як напр. Лопуцька,
Товариш Лопуцька мав звичай що-вечора вечеряти. Тому, погравши на біліярді, він замовляв оселедця і котлету де-воляй разом з пляшечкою рідини. Історична місія моя вимагає зазначити, що калганівка має 40°.
Зробивши так, Лопуцька випивав і закусював, ще раз випивав і закусював. І ще раз. І ще...
Талант, которий справжній, він калганівки потребує обов'язково. Це давно визнано наукою, і тому я лишаю це твердження без доказів. Знов таки тов. Семашко недавно сказав, що коли людина іноді вип'є чарку-другу, то це ще не значить, що вона — п'яниця і соціально шкідливий елемент.
Лопуцька точнісінько так і робив за тов. Семашкою і був елементом соціяльно корисним.
Випивши певну кількість дозволеної калганівки, він завжди відчував необхідність єднання з масами, що від них він не відривався ніколи, боячися «обростання», а також взагалі.
Маси далеко не зовсім бували масовими. Іноді бувало якийсь один гнилий інтелігент (бо й такі теж, буває, мають нахабство бути письменниками). Добре ще, коли з ним є нічого собі жінка, хоч би й гнила (бо Лопуцька, як справжнє орієнтований, таки знав смак на естетику). В таких щасливих випадках Лопуцька говорив собі:
— Да!.. — решту Лопуцька думав.
Після цього він сідав до них. Посидівши, він іноді вирішував зробити їм приємність і сповіщав, що він пише роман.
Інтелігенти, взагалі, неприємний нарід — заведуть, буває, якусь юрунду: про аналогію якоїсь архітектоніки в літтворі з монтажем в кіні або про вмирання сучасних форм театру то-що. Свої хлопці краще. Але Лопуцькові вони давно набридли. Вони всі таки добре набридли один одному...
— Та що ви... про якесь... балакаєте? — сказав раптом Лопуцька...
... — А ви й повірили, що він отаке сказав? При жінці? Та ще при гарненькій, хоч би й гнилій? — Стидно, товаришу!
— Ви не знаєте, значить, що Лопуцька, коли й не академик зараз, то тільки тому, що недавно оце трапився такий випадок: зібралася до купи вся Академія та й каже: «живемо ми живемо — давайте помремо, бо все одно юрунда», — Сказала та й померла. Ну — не можна ж бути академиком померлої Академії.
Але, хоч і не академик, Лопуцька є людина дуже пролетарськи культурна з орієнтацією на Захід. А французьку мову знає майже всеньку: і мерсі, і пардон, і все таке... Про це він і на літдиспуті говорив.
Так що Лопуцька нічого такого не сказав, а тільки подумав.
Інтелігенти, звичайно, завжди псували настрій Лопуцькові, бо мало з ним говорили й не виявляли належної до його особи пошани. Певно, вони не читали газети «Столичный Пролетарий».
ЕПІЗОД ШОСТИЙ
Газета «Столичный Пролетарий», як висококультурний орган, щотижня знайомила своїх читачів з уривками з найвибраніших творів найвибраніших художників укр. слова (а що-дня в відділі мистецтв навчала читача таким речам, як «украинский пиранделлизм», «проблема многоэтажного действия» або й ще кращим). Газета ця, хоч бувало й помилялася в дрібницях і, буває, стверджувала, що Ромен Ролан написав роман (екранізований) «Ив-ле-Труадек», але ж Ромен Ролан далеко, а Лопуцька близько й відносно нього помилок бути не могло. Отже газета вміщала що-тижня уривки з якогось майбутнього романа Лопуцька. Недавно оце був уривок романа «Хабібула» (з життя нацменів — турків, чи греків). Уривок був такий чудовий, що я не можу витримати й наводжу його першу частину. Хоч газета вміщує переклади на руську, але я наводжу в оригіналі, ради схоронення всеї краси Лопуцькової укрмови.
« ... Авжеж! сказав залізно Хабібула.
Промайнула думка, як хмара сизою зозулею... Задзеленчав бренькотом у лісі дзвоник... Так сміялася зелена Зулейманка. Вона кохала... Слово чесне... Пролетарське...
Повітря пахтіло ананасом, прованською олією і поетом Ромен Роланом...
—Де ти бродиш, моя доле? — У Чека попадьош, не воротісся...
Отак подумав залізною думкою Хабібула.
Дмитро вдарив списом по крицевій землі й червоні іскри вилетіли з земної кулі й засяяв всесвіт полум'ям нового червоного соціялізму. Бо списа Дмитро зробив з молота та ковадла...
Дзвоник задзеленчав і потяг рушив. Бренькотіло...
На Перекоп. На Перекоп!..»
Я на цьому закінчую цитувати не тільки тому, що не хочу одержувати гроші за чужі рядки, але й тому, що далі вже краще не буде, — краще бо й не може бути...
Можна б сказати Лопуцькові: «вмри, — краще не напишеш», але немає рації — не вмре. Страшенно живучий...
ЕПІЗОД СЬОМИЙ (продовження другого)
Одного ризу Лопуцька сидів з гнилими інтелігентами, якраз тоді, коли Україна надсилала помандрувати по Европах своїх найкращих синів, квіт українського творчого інтелекту. Цеб-то, звичайно, і Лопуцька.
Лопуцька заговорив тому про майбутні Европи, але кляті інтелігенти й тут поставилися якось чудно й навіть, здалося Лопуцькові, нахабно. А інтелігент щось сказав інтелігентці якоюсь чужою мовою і вона посміхнулася. Теж нахабно. Після цього інтелігент взяв та й каже:
— Пробачте, каже, товариш Лопуцька, це ми про своє.
«Ох і...» подумав Лопуцька, бо справедливо обурився. Але при цьому він посміхнувся і сказав «прошу», як і кожна культурна людина з орієнтацією па Захід. Тільки що «мерсі» не додав...
Потім інтелігентам дали вечеряти і гади теж почали випивати. І Лопуцька почастували.
Потім всі втрьох пішли з клубу. Лопуцька тримав інтелігентку під ручку, як Чемберлен чи поет Ромен Ролан. Не гірше.
Але ж душа йому була пролетарська...
І коли інтелігент зупинився купувати цигарок, згадав Лопуцька Перекоп і темні ночі, отакісінькі, як зараз...
Маєте приклад — що то значить пролетарська істота. Лопуцька Перекопу не бачив, але згадав. А інтелігентка бачила (хоч, правда, з вікна вагону), але не згадала.
Отже трапилась неув'язка...
Словом, Лопуцька образився і позичив у інтелігента три карбованці, бо вирішив скористуватися з вільного часу й загострення сприймальних здібностей, щоб поглибити деякі свої побутові знання. Для цього поглиблення був найкращий час — дванадцята година. Погода теж була чудова — ніякого притулку не потрібно. Як то казав якийсь русотяп — «и под каждым ей кустом»...
ЕПІЗОД ВОСЬМИЙ (що не обов’язково продовжує сьомий, але може існувати й сам собою)
Без економбази існувати не можна — раз. Радянська копійка карбованець охороняє — два. Вимагати решти іноді незручно — три. Отже Лопуцька розміняв три карбованці, купивши пачку цигарок «Мозаїка» (27 коп.) і дві пачки сірників (3 коп., а одна — 2 коп.).
Дякуючи таким обставинам, Лопуцька вранці мав ще біля 1½ карб. — Мудрість ніяк не заважає талантові... це вже не тов. Сольц, а я кажу...
На ранок Лопуцька написав незабутні рядки свого майбутнього роману.
« ... Бренькотів червіньковими бруньками зеленастий вогневий кущ. Дмитро вогневим списом просякав безодні. Спис було виконано з молота та ковадла.
Дзеленчала Зулейманка тренькливими зойками, як ластівками сизими...»
За це вона одержала руб-двадцять. (Це теж я від себе інформую, в романі цього немає)...
ЕПІЗОД СЬОМИЙ (закінчення)
Між іншим — інтелігенти виходять назовсім із цієї історії: вдруге все єдине трьох карбованців позичити не вдасться, а згадувати Перекоп — не варт.
— Тоже ще... задається... подумаєш... — схарактеризував Лопуцька гнилу інтелігентку.
ЕПІЗОД ДЕВ'ЯТИЙ
Надійшов час їхати по Европах. І поїхав Лопуцька до Европ...
Про це він, звичайно, напише аркушів з десять, видавництво надрукує, а ви купите й прочитаєте. А поки-що я спробую розказати те, що чув безпосередньо від Лопуцьки. (Я й забув сказати, що Лопуцька — мій добрий приятель. Правда, ставиться він до мене із страшенним призирством, бо я ще й досі не потрапив ні до «Столичного Пролетария», ні до «Вечірнього Радіо», але це призирство трохи пом'якшується тим, що я йому даю фору на біліярді 15 очків і виграю).
Відчуваю слабість свою, але не наводжу стенограми Лопуцькового оповідання з міркувань технічних: не гаразд зловживати крапками.
Приїхав Лопуцька до Берліну. Першою чергою, звичайно, пішли всі до магазину, щоб пристойно одягтися. Ясна річ, що не буде ж пролетарська держава жалкувати якихось доларів для найкращих представників українського творчого інтелекту. Ясна річ, що одягся Лопуцька, як Чемберлен або поет Ромен Ролан. Не гірше. Костюм — світлий, сірий, з ріжними взірцями: зеленястими, червінькуватими й жовторудуватими. Черевики рожеві, як жіноча шкіра. Рукавички довелося взяти які були —жовто-зеленкуваті, бо инших на пролетарську руку Лопуцьки не знайшлося. Краватки описати не можна. Закордонна краватка неймовірної краси. На вулиці всі звертали увагу. Капелюх — тіролька з соломи завтовшки у Лопуцьків палець.