Словом, подивився на себе Лопуцька в велику люстру й аж очі заплющив, бо дійсно — дуже красиво...
—От би коли Перекоп згадати, — промайнула Лопуцькові думка, як ластівка сизою хмарою...
А крім цієї була ще одна пригода у Лопуцька у Берліні, столиці Німеччини.
ЕПІЗОД ДЕСЯТИЙ (йде після дев’ятого)
Йшов якось Лопуцька вулицею і дивився вітрини, а також і взагалі навколо, насичуючись, як суха губка, матеріалами для пролетарської твірчости... І чого-чого тільки немає в тих вітринах!..
Але ось відчув Лопуцька владу фізіології. Становище кепське, бо до готелю далеко. Сунув був Лопуцька у двір, але якийсь буржуазний двірник, шейдеманівець і посіпака буржуазії, почав його розпитувати про щось. Лопуцькові було говорити ніколи й він побіг далі. Але ж і далі було не краще. — Повсюди — кати трудящих.
Раптом побачив Лопуцька серед вулиці невеличку хатину. Праворуч двері, ліворуч двері. Праворуч напис, і ліворуч — напис. Але що саме написано — бог знає. Але в одні двері входять чоловіки, а в другі — жінки.
Лопуцька підбіг до будиночка, потягнув носом — жах! — Нічим потрібним не пахтить... Вибору не було. Мент грізний. Краще в чотирьох стінах, ніж серед вулиці. — І Лопуцька вскочив.
Вскочив і остовпів. — Назустріч — буржуазна. Товста, поважна, вкланяється чемно й щось запитує.
— .....! — гукнув у відчаю Лопуцька.
А вона проклятуща знов запитує.
Лопуцька затанцював на місці, заскреготів зубами й буржуазна зрозуміла й простягла руку.
Лопуцька подивився на руку, потім па буржуазну, знову заскреготів зубами й загарчав. Буржуазна зрозуміла серйозність моменту, вийняла з кешені 20 пфенігів і показала Лопуцькові.
Тоді Лопуцька зрозумів, що треба платити. Думка про нещадний буржуазний зиск трудящих майнула сизою ластівкою, як хмара, хоч в голові й без того був жах. — Лопуцька заплатив, не вагаючись.
Буржуазна провела його до ряду дверей і відчинила одну. Лопуцька був прожогом кинувся в середину, але клята буржуазна сунулася й сама.
—Ой! — та й годі — міг тільки подумати Лопуцька... І справді... А буржуазна дістала з якогось кошика клапоть паперу й почала начищати те, що й без того було чисте, як у церкві...
Врешті все кінчилось хороше.
ЕПІЗОД ОДИНАДЦЯТИЙ (йде після десятого)
Лопуцька почав тоді оглядатися навколо, насичуючи свій пролетарський мозок матеріалом для майбутньої пролетарської творчости.
На стіні — якісь ящики. У ящиках дірочки. Над дірочками написи: 5, 10, 20, 50.
Лопуцька витяг дрібних і почав кидати пфеніги. За п'ять вискочив папірець — такий хороший і пахтить добре. Лопуцька подивився, понюхав і сховав у кешеню. За десять — знову сувій паперу. Лопуцька розгорнув — у середині велика дірка. Лопуцька подумав, догадався, покрутив головою на такі буржуазні витребеньки й теж заховав папер до кешені. За двадцять — вискочило таке, що його Лопуцька одразу пізнав, бо й дома користувався не раз. Зрадів страшенно, бо з собою з дому не взяв, а тут не знав, як купити. Отже Лопуцька всі свої гроші по двадцять пфенігів покидав у дірку й зробив запас, бо він і тут мав на увазі поглиблювати свої побутові знання.
Врешті, за п'ятдесят пфенігів вискочила якась пляшечка. На пляшечці щось було написано й окремо було додано папірця — теж з написом... Лопуцька не зрозумів нічого Дивився, крутив пляшечку, витяг корку, понюхав — пахтить не дуже приємно. Словом — чорт зна що. І п'ятдесят пфенігів.
І товаришів питати нема рації, аджеж всі вони — найкращі представники українського творчого інтелекту...
ЕПІЗОД ДВАНАДЦЯТИЙ (теж сам по собі)
Але дуже скоро все вияснилось. Лопуцька, прагнучи поглибити свої знання побуту, познайомився якось ввечері з дівчиною. Дівчина була полька. Отже все вийшло чудово. Виявилось, що раз є пляшечка за 50 пфенігів, то речей по 20 пфенігів зовсім не потрібно. Дівчина розказала й показала, що куди й як. Лопуцька був задоволений і визнав, що буржуазна наука дечого варт. — Він навіть додому зробив запасу пляшечок в п'ятдесят, але на кордоні йому лишили тільки дві. З цього моменту, між іншим, з'явилося в Лопуцька критичне ставлення до радвлади, яке й призвало його до його історичної місії, що про неї буде далі.
НЕ ЕПІЗОД. А ВЗАГАЛІ ПРО ЕВРОПУ
Інших подій, про які варт розказувати, у Берліні з Лопуцьком не трапилось. Не трапилось їх і по інших містах Европ, бо культура буржуазна, як відомо, бідна, одноманітна й вихолощена. Про це Лопуцька докладно напише в своїй книжці про Европи. — А дівчата там врешті такі, як і в нас. Хіба тільки що чистіші, беруть не дуже дорого і коли й лаються, то не по-нашому. Правда, декого з них Лопуцька навчив у певній мірі нашій мові...
ЕПІЗОД ТРИНАДЦЯТИЙ
Коли Лопуцька повертавсь, на кордоні в нього відібрали не тільки 48 пляшечок, що заміняли двадцяти-пфенігові штучки, але й ще декілька корисних предметів: три автоматичних ручки, пару черевиків, матерію на сукню жінці (я й забув сказати, що Лопуцька жонатий, але жінку має нецікаву й нелітературну — так собі, тільки для дитини та обіду годиться) і інші. І нічогісінько не помогло, так таки й пропали речі.
Я не кажу, що це була причина, але це був привід, щоб Лопуцькові повернути на нову колію, на якій він і вславився на вік.
НЕ ЕПІЗОД, А ПОЧАТОК ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ
Збагачений величезним досвідом закордонного життя і мудрістю життя тутешнього, доживши до дорослого віку, Лопуцька відчув, що не все гаразд в нашій країні. Він переконався, що він вибранець, що він все бачить значно яскравіш, ніж всякі урядовці, що для них тримати кермо пролетарської держави — це просто професія. І Лопуцька побачив, що кермо це часто скероване не так, що воно дає курс хибний. І Лопуцька відчув соціяльне замовлення — виправляти ці хиби.
Важко б було й менш чутливій душі, ніж Лоиуцькова, не відчути своєї місії, не відчути своєї величности. Видавництва розривали його на шматки. «Столичный Пролетарий» друкував уривки з його творів щотижня, а іноді й серед тижня. В найбільшому видавництві почали друкувати повне зібрання його творів і склали з ним угоду, аж до його смерти й на двадцять п'ять років після його смерти. Держава давала йому долари на закордонні поїздки, посилала його лікуватися в Крим, на Кавказ і в Каїр, хоч він ніколи ні на що, крім нежити та гонореї, не хворів. Найвищі урядовці були до нього чемні й уважні. Найвидатніші критики слово за словом розбирали його твори й приходили до висновків, від яких приємно лоскотало десь у Лопуцькових нетрах...
САМЕ ІСТОРИЧНА ПОДІЯ
І Лопуцька відчув голос історії і встав, і випроставсь у весь зріст, і відчув себе у всеукраїнському маштабі, і заговорив — теж у цьому маштабі...
І почав Лопуцька громити наше безладдя, і почав виправляти курс корабля всеукраїнського, і відчував Лопуцька себе чи то пророком Єремією, чи то Петром Першим... Проте — це дурниці. — Він відчував себе — Лопуцьком...
Кращі видавництва видрукували його твори в обкладинках з золотом. Кращі театри поставили його п'єси... Кращі критики й найвідповідальніші газети говорили про неймовірну, майже зовсім незрозумілу глибину його творів.
І ввижалося вже Лопуцькові, як пролетарська Україна повертає на правильний, безхибний шлях, що його накреслив для неї він — Лопуцька. І вбачав він вже нову славу, нову пошану й нові авторські (особливо від театральних постановок).
І раптом!...
Отак, знаєте, завжди оте «і раптом»...
ЕПІЗОД ЧОТИРНАДЦЯТИЙ (сумний і історичний)
— Сумно мені про це розказувати. Та й навіщо? — Аджеж і всі це знають...
Спочатку одна нечемна, махаєвська газета пропечатала несподівані речі, потім друга, потім третя...
Лопуцька перестав здоровкатися спочатку з одним рецензентом, потім з другим, потім з третім...
Сумно, дуже сумно... Нечемні, безчесні рецензенти запродалися різним урядовцям і почали залазити в неймовірну, майже зовсім незрозумілу глибину Лопуцькових творів. І навіть чобіт не зняли...
І саме паскудне, що таки залізли й — мало того — зрозуміли...
Ой, сумно! — і так тричі...
Гордовито, як скеля, тримався Лопуцька проти бурхливого моря нездарних запроданців цілих два тижні. Через два тижні запродалася і найвідповідальніша газета...
Буття визначає свідомість, а Лопуцька, як ми вже бачили, марксист... А буття — це економіка. А економіка — це гонорар. А гонорар — це видавництва та театри. А видавництва та театри — це відповідні урядовці. А урядовці за свій рупор мають якраз саме цю найвідповідальнішу газету... — Діалектика, — сказав Лопуцька.
Гордовитий, як римлянин, Лопуцька пішов до редактора цієї газети й сказав, що він, слово чесне, більше так писати не буде. Гордовитий, як скеля над морем, Лопуцька попросив про це всім не розказувати.
І редактор погодився. Розказав не всім, а саме тим, чиїм рупором була його газета...
Словом врешті все гаразд...
ЕПІЗОД П'ЯТНАДЦЯТИЙ (останній тільки в моїх спогадах)
Вчора я грав з Лопуцькою на біліярді, й він мені розказував:
— ... прямо не маю часу гонорарів збирати... друкують, сукині сини... навіть мене не питаючи...
А сьогодні мені сказали, що Лопуцькові знову дають долари й він знову поїде до Европ, після чого його командирують для лікування на Сандвичеві острова...
Бо Лопуцька — квіт українського творчого інтелекту. Бо Лопуцьок — мало.
Бо Україна бідна...
Бідна Україна!
Примітка
Сатиричний твір Леоніда Гавриловича Скрипника «Матеріяли до біографії письменника Лопуцьки» представлено тут за публікацією в харківському часописі «Нова ґенерація» № 11 за 1928 рік. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного.
Примітки автора
Вирізка з «Вечірнього Радіо» — Найбільш освідомлена літературознавча газета на Україні.
— Ех!.. Тц!.. ну й ...! — В оригіналі можна було крім написаного чути далі ще всякі слова.