Вадим Собко
Справа прокурора Малахова
Розділ перший
Володимир Іванович Малахов жив на третьому поверсі величезного будинку, який займав цілий квартал центральної магістралі міста. Коли глянути з вікна його кімнати, то видно внизу пожовклі крони молодих каштанів, рівний асфальт вулиці і стрімкий рух машин, що зникають вдалині за світлофорами саме там, де в небі висить буросиза хмарина. Ця хмарина не зникає ні вдень, ні вночі; її не можуть розігнати буйні вітри з Азовського моря, навіть осінні дощі нездатні її подолати.
На околиці міста, охоплюючи його півкільцем з флангів, били в небо вогнем, димом і гарячим газом металургійні і хімічні заводи. Подих їхній примушував молоді каштани задовго до осінніх холодів ронити своє побронзовіле, ніби спалене, листя. А з другого боку на околиці вже не півкільцем, а широченною лавою наступали шахти. Їхні терикони вночі світилися синюватими вогниками, і в усьому місті стояв їдкуватий запах сірки і масного чорного вугілля. Місто лежало в центрі Донбасу, і люди його вже давним-давно звикли і до диму, і до вугілля і не могли уявити свого життя в іншому краю, де не видно було б уночі червоного полум’я над коксовими батареями або ясної заграви над важкими ковшами доменного шлаку.
З вікна квартири міського прокурора далекі заводи було видно дуже добре, і він часто захоплено милувався воістину могутнім, хоча і дуже своєрідним вечірнім пейзажем. А от Варвара Павлівна, його далека родичка, жінка років шістдесяти, головнокомандувачка всього господарства і всевладна домоправительниця, цих естетичних захоплень не поділяла. У великі світлі вікна завжди налітала тонка пилюга і витирати її доводилося кілька разів на день. З ніг зіб’єшся, доки все повитираєш у таких просторих кімнатах, — куди вже тут індустріальними пейзажами милуватися, дай боже просто чистоти додержати.
В один з осінніх днів вересня 1956 року в господі Малахових чекали гостей. На просторому столі стояли закуски і пляшки з вином та горілкою. Вже все готове до прийому, але спокою на душі у Варвари Павлівни не було: якщо гості спізняться, то молоде, за особливим рецептом засмажене, порося перестоїть і весь заздалегідь розрахований ефект буде порушено.
А господиня походжала круг столу, все вдесяте перевіряючи, ніби полководець перед вирішальним боєм. Хвилюватися нічого. Все добре. Такий стіл, що і міжнародний прийом можна влаштовувати.
Задзвонив телефон, питали міського прокурора Малахова.
— Нема його, — сердито відповіла Варвара Павлівна, — скоро має бути.
Цей дзвінок стривожив і занепокоїв її. Вже не раз так бувало: запросять гостей, усе приготують, а тоді — дзвінок, виклик — поїхав з дому прокурор…
— Скільки ж їх усього буде? — ще раз перевіряла себе Варвара Павлівна. — Володимир Іванович — раз, Ганна — два, Любочка — три, Басова — чотири, Зуб — п'ять, я — шість.
Вона перерахувала куверти і, виявивши, що все зійшлося точно, полегшено зітхнула, присіла на мить, заспокоїлась, але ненадовго.
— А горілку хто питиме? — раптом запитала вона сама себе. — Малахов і Зуб — два. А Басова буде? Вона така, що, мабуть, буде. Три… Отже, маленьку чарку їй теж. А мені? Мені теж. Ну, господи, прости мене грішну, із стравами ніби все. Хоч би ж не дуже спізнилися, щоб те кляте порося не перестояло.
Біля дверей почувся стук, чи то шарудіння.
— Заходьте, Хома Ілліч. — Варвара Павлівна безпомилково пізнала стук свого сусіди.
Велика квартира, де жив прокурор, складалася з чотирьох кімнат. Три з них займали Малахови, а четверту — старшина міліції Хома Ілліч Широков, височенний чоловік років тридцяти п’яти, з м’ясистим, трохи покарбованим віспою обличчям і важким шрамом на лівій щоці. Напередодні він відвіз свою дружину до родильного відділу міської лікарні, тепер страшенно хвилювався, і до телефону, що стояв у їдальні, його тягло, мов сталеве перо до потужного магніту. Він стримувався, не дозволяв собі надто часто турбувати сусідів, але кінець кінцем все-таки з’являвся біля телефону. Варвара Павлівна дуже добре розуміла хвилювання старшини, співчувала йому всім серцем і весь час намагалася підбадьорити.
— Заходьте, заходьте, — запросила вона.
Широков зайшов у кімнату обережно і збентежено, ніби боявся щось розбити чи знівечити. Масивне тіло його, запаковане в тугу міліцейську форму, підтягнене широкими ременями, вражало відчуттям сили. Дзеркально начищені чоботи музично поскрипували при кожному кроці. На великому обличчі лежав ніяковий, винуватий вираз.
— Дозвольте, Варваро Павлівно? — стишуючи низький, басовитий голос, запитав він.
— Прошу, прошу, заходьте. Які там новини?
— Тимчасом нових донесень не було.
Широкову страшенно хотілося зразу ж подзвонити, але це чомусь здавалося неввічливим, і він терпляче відповідав на запитання, весь час жалібно поглядаючи на телефон.
— Ви даремно турбуєтесь, — говорила Варвара Павлівна, — я певна, що все буде благополучно.
— Я, звичайно, теж так думаю, а все-таки чогось серце не на місці.
— Ну, чого хвилюватись? Вона жінка молода, здорова, фізкультурна… Принесе вам сина фунтів на десять, а то й на всі дванадцять…
Широков знову з тугою глянув на телефон і сказав:
— Я вже там стовбичив, стовбичив у тому родильному будинку… Обрид усім гірше від гіркої редьки. А тоді медсестра говорить: «Ви тут, товаришу старшина, не дуже грунтовно розташовувалися б, а то у нас породіллі лякаються, коли міліціонера бачать». Довелося ретируватись. І сміх і гріх.
— А лікарі що говорять?
— Лікарі? Говорять, служба йде цілком нормально. Чекати треба.
— Значить, треба чекати. Це ви собі з чоловічої точки зору думаєте — раз-два і син! А я вперше три доби родила.
Широков злякався і на мить навіть забув про телефон. Думка, що дружина страждатиме ще довго (а він був переконаний, що вона мучиться неймовірно), остаточно вивела його з рівноваги, і він вигукнув на повний голос, уже не в силі стриматися:
— Три доби? Та хто ж це може витримати?
— Чоловіки витримують, — усміхнулася Варвара Павлівна. — Та що там про чоловіків говорити. Жінки витримують, от де диво.
Широков рішуче підійшов до телефону.
— Дозвольте прямий зв’язок встановити?
— Прошу.
Поспішаючи, націляючись міцним пальцем на диск, ніби бажаючи його наскрізь проштрикнути, старшина набрав номер. Мембрана закувікала тонкими високими гудками. Набрав ще раз, тепер уже зліше, нетерпеливлячись, — знов те ж огидне кувікання. Хотів вилаятись, але стримався і обережно, ніби боячись поламати, поклав трубку.
— Зайнято, — крізь зціплені зуби вимовив він. — Звичайно, з усього міста надзвонюють… Масова подія.
Знову набрав номер, поклав трубку і вже не сказав, а просичав:
— Надзвонюють папаші.
— А звичайно, цікавляться, — спокійно озвалася Варвара Павлівна.
Широков одійшов від телефону, великими кроками двічі зміряв кімнату, потім глянув на стіл і тільки тепер помітив його красу.
— Пробачте бога ради, — сказав він. — Ви гостей, видно, чекаєте, а я заважаю. З якої це нагоди?
— Точнісінько таке ж свято буде у вас через шістнадцять років. Любочка сьогодні паспорта отримує.
— Ну, з такого приводу сам бог велів…
— Може і ви завітаєте?
Широков глянув на стіл, потім на телефон і відповів:
— З великою охотою прийшов би за Любоччине свято випити, та тільки… Моє серце зараз там, у родильному будинку.
Обережно, ніби підкрадаючись чи боячись когось злякати, він підійшов до телефону, набрав номер і, вже не стримуючись, кинув трубку.
— Зайнято! Видно, доведеться їх особисто потурбувати. Піду, нічого не зробиш…
— Годі вам гарячку пороти, — рішуче сказала Варвара Павлівна, — дозвонимося.
— А раптом там якась моя допомога знадобиться? Піду… Ніколи не думав, що в мій організм поставлено такі ненадійні нерви. От привезу сина: крику в нашій квартирі буде, галасу…
— Війну переживали, а таке витерпимо, — філософськи приречено відповіла стара і раптом здригнулася, закам'яніла.
Глухо, ніби десь глибоко під землею, прогримів важкий удар. Жалібно дзенькнуло вікно, хитнулися вишивані мережані фіранки.
Варвара Павлівна злякалася, зблідла, як стіна.
— Здорово, — спокійно сказав Широков.
Та це розважливе слово не принесло спокою Варварі Павлівні. Події війни були ще настільки свіжі в її пам'яті, що навіть згадка про них приносила нестримний, панічний страх.
— Бомба? — геть посинілими губами вимовила вона.
— Та що це з вами, Варваро Павлівно? — посміхнувся Широков. — Я до своїх нервів претензії мав, а бачу, що вони в мене ще чисте золото. Це останні німецькі доти на Столянці рвуть. Пробували розпиляти, та ніяка сила не бере. Тільки скельний амоніт впливає. Нас про ці вибухи спеціально попереджали. Так що вам хвилюватися не слід.
Варвара Павлівна отямилася і в глибині душі їй стало соромно за цей нестримний жах, за так недоречно виявлену легкодухість. І щоб якось приховати свій переляк, вона зразу перейшла в атаку на ні в чому не повинного Широкова.
— А ви самі, ваша влада, ваша міліція куди дивиться? — сказала вона. — Нема того, щоб попередити населення; так, мовляв, і так, такого-то і такого числа, о такій-то годині буде вибух. Громадяни, не лякайтесь. І все було б добре, по-людському, по-хорошому. А то знічев’я як гримне, як бухне, сам бог злякався б, не те що я, звичайна смертна…
Промовляючи цю тираду, Варвара Павлівна енергійно ходила по кімнаті і так поглядала на Широкова, ніби саме він і був винуватцем її хвилювань. Вона ще не висловила усіх своїх міркувань, як біля дверей пролунав дзвоник.
— Гості! — урочисто оголосила Варвара Павлівна.
— То я піду, — рвонувся до виходу старшина, але не встиг. Іван Семенович Зуб, заступник міського прокурора, вже заходив до їдальні.
Невисокий на зріст, зовсім сивий, з коротенькою кривою люлькою в зубах, він справляв враження людини дуже спокійної і лагідної. Глибоко запалі темні очі його і чорні брови дивно контрастували зі сніжнобілим пишним волоссям. Прокурором він був уже літ тридцять п’ять, якщо не більше, а з Володимиром Івановичем Малаховим працював порівнюючи недавно — років зо три. Минулого року Зуб одержав пенсію, але роботи своєї не кинув. Дехто дивувався, як це йому вдалося так довго бездоганно працювати на прокурорських посадах, але Іван Семенович пояснював це дуже просто: «Перед тим як щось сказати, я роблю дві затяжки з люльки, отже є час подумати. Раджу і вам, дуже добра звичка».
Невідомо, чи допомогла ця порада комусь, але сам Зуб користався з неї завжди.
— Здрастуйте, Варваро Павлівно, здрастуйте, товаришу Широков, — сказав, він, виймаючи з рота свою носогрійку. — А де ж іменинниця… чи як то слід сказати? Новопаспортниця? Де вона? Ось я їй подарунка приніс.
— Саме зараз паспорта отримує в міліції. Скоро з’явиться.
— Ясно. Володимир Іванович наказав мені їхати сюди, а сам до крамниці пішов, просив попередити — спізниться на десять хвилин… Що це з вами, товаришу Широков?
Старшина застиг на місці. Він весь час намагався дістатися до дверей, непомітно переступаючи на ширину підметки, ніби пливучи по підлозі. Запитання прокурора примусило його здригнутися, поморщитися і з болем сказати:
— Пробачте, я піду.
— Підете? А чарку? — здивувався, знову пихнувши люлькою, Зуб.
— Дуже дякую. Може ввечері, коли все заспокоїться… Дуже дякую, товаришу заступник міського прокурора. У мене… Словом, мені час…
І ще раз окинувши поглядом усі страви, виставлені на столі, Широков вийшов з їдальні. Зуб глянув йому вслід, пихнув люлькою:
— Ніколи його таким не бачив. Що з ним?
— Дружину свою, Марину, в родильний одвіз. Аж дивитися боляче.
— Ясно, — посміхаючись, сказав Зуб. — І от через шістнадцять років буде і у товариша Широкова таке ж свято, як нині у нас. Велике це діло юність. Все молоде, здорове, нерви міцні. Я от з прокуратури вийшов, щось як гримнуло, мало не впав від переляку…
Варвара Павлівна весело засміялась. Їй було дуже приємно почути, що не сама вона перелякалася того несподіваного грому. Потім споважніла і, приховуючи задоволення, сердито сказала:
— Як отак ще разів зо два тряхне, то й стіни посипляться.
— Це на шахті двадцять-біс старі виробітки завалюють, — з повним знанням справи пояснив Зуб. — Ще довоєнні. Але ваша правда, чорти б його маму так трусили, здорово вдарило…
Пройшовся по кімнаті, ступаючи обережно, м’яко; здавалося, він спочатку мацає великим пальцем чи не можна тут загрузнути, а тільки тоді вже ставить усю ногу. Від того хода його ставала на диво безшумною і плавною. Підійшов до столу, гострими, уважними очима оглянув закуску, зробив не дві, а три затяжки і оголосив:
— З плином часу, вельмишановна Варваро Павлівно, питання закуски все частіше стає в центрі моєї уваги. Нічого не зробиш — люблю, многогрішний, попоїсти. Ну, так що ж сьогодні буде бенефісом нашого столу? Не може бути, щоб ви чогось незвичайного не приготували гостям на подив.
Варвара Павлівна улещено посміхнулася.
— Багато знатимете, Іване Семеновичу, скоро постарієте.
— Мені це вже не загрожує. — Зуб насадив на носа великі рогові окуляри і нахилився над столом. — Грибки купували чи самі маринувати зволили?
— Збирали всі разом, а маринувала сама.
— Відмінно, відмінно. Ну, що ж, коли все стоятиме на висоті закуски, то сьогоднішній обід, безперечно, буде чим згадати.
— Не турбуйтеся, стоятиме на висоті, — навіть трохи образилась Варвара Павлівна. — Де ж це вони ходять? Марія Іванівна Басова, до чого вже точна людина, і то спізнюється! Де ви таке бачили?
— Ну, сьогодні для неї це не диво.
— Чого ж це саме сьогодні?
— У нашої громогласної Марії Іванівни сьогодні на заводі випробовують новий, майже фантастичний винахід. Тож коли вона і спізниться, Це зрозуміла річ.
— А чули ми вже про ці фантастичні винаходи. Нічого, крім неприємностей, з них не виходить, — впевнено сказала Варвара Павлівна. — Якщо в мене через цей винахід обід перестоїть, то я їй цього довіку не прощу.
Іван Семенович помовчав, посмоктав носогрійку, переконався, що все вигоріло, опустив її в кишеню піджака, де просто насипом носив тютюн, набив люльку одним рухом великого пальця, знову закурив і сказав:
— Винахід на винахід не скидається, вельмишановна Варваро Павлівно. Зараз мова йде про справу, яка всю нашу техніку взагалі догори ногами поставити може. Там у них, на хімічному заводі, інженер Ігнатьєв таку пластмасу винайшов, що навіть міцнішою за сталь може бути. А до того ж вона прозора, ніби скло. Ви уявляєте собі, що це за матеріал? Автомобіль із пластмаси, літак теж з неї, нарешті, двадцятиповерховий будинок теж з неї — світлий, прозорий, сонячний. І все це легке, дешеве, чисте… Та коли цю пластмасу по-справжньому робити навчаться — чудо буде.
Варвара Павлівна слухала свого співбесідника і скептично посміхалася.
— Натура у вас поетична, Іване Семеновичу, — сказала вона, — от і посивіли вже, а захоплюєтесь, як той студент. Мабуть, у перервах між двома обвинувальними актами вірші ще й досі пописуєте?
— І так буває, — добродушно погодився Зуб, — вірші ділам не заважають.
— От я і кажу. Для вас все це мрія, фантазія, а я вам просто скажу — я в пластмасовому будинку жити не згодна.
— Колись древні люди, як цеглу винайшли, мабуть, точнісінько так про неї говорили.
— Дякую красненько за порівняння.
— Прошу, нема за що. Але я думаю, нам з вами пластмасові будинки не загрожують. Не стане нашого з вами віку.