— Ну, як там не буде, пластмаса чи не пластмаса, — змінила розмову Варвара Павлівна, — а щоб через неї обід перестоював, то я того не потерплю. Це вже неподобство.
— Oце чиста правда, — сказав Зуб і прислухався. — Чекайте, наче біжить хтось…
Варвара Павлівна заясніла посмішкою і швидко рушила до дверей.
— Біжить! Біжить! І не «хтось», а Любочка. Вже з паспортом.
Любочка влетіла у кімнату, як ураган. Тисячі почувань мінилися на її круглому обличчі з коротким, трохи кирпатим носиком, карими сяючими очима, ледве помітними ямочками на рожевих щоках і трохи роздвоєним підборіддям. Золоте волосся її розтріпалося від швидкого бігу, і вся вона була така радісна, юна, що не замилуватися нею було неможливо. Їй страшенно хотілося поводити себе поважно і статечно, як належить учениці десятого класу, що вже має паспорт, але з того нічогісінько не виходило. Хотілося розповісти все по порядку, як ходила вона до районного відділення міліції і чомусь боялася, що виникне якась затримка і паспорта їй можуть не видати; як хвилювалася, заходячи до кабінету начальника паспортного столу; як тремтіли руки, коли вона брала паспорта і пробувала розписатися, і як нічого з того не виходило; як лейтенант міліції сказав: «Якщо ви будете так боятися, то ніхто й ніколи вашого підпису не впізнає…» І фотокарточка на паспорті здавалась їй дуже невдалою і невиразною. Але сам паспорт… Мрія! Скільки надій і сподіванок пов’язано з цією темнозеленою книжечкою. Вона тепер вже доросла, може поїхати куди хоче, може жити цілком самостійно! Її тепер вже ніщо на світі не злякає.
Все це хотілося розповісти повільно, статечно, Щоб усі зрозуміли, яка величезна подія трапилася в Любоччиному житті, але з того нічого не вийшло. Скільки не примушувала вона себе не поспішаючи йти вулицею, ноги самі зривалися на біг і втримати їх не вдавалося. На сходи дівчина злетіла єдиним духом, ускочила до кімнати, весела, невимовно приваблива у своїй коричньовій шкільній формі, і всі її хвилювання вилились у веселий, задьористий вигук:
— Товариші! Кричіть «ура», бийте у литаври, кентаври та іхтіозаври! Дивіться! Заздріте! Я повноправна громадянка Радянського Союзу! Ось мій паспорт. Ура!
— Ура! — лунко, басисто, ніби в бочку, загудів Зуб, з великою охотою виконуючи Любоччиного наказа.
Але на Варвару Павлівну цей крик справив зовсім інше враження. Ніби щось вломилося у розміреній, роками визначеній течії життя прокурорської квартири, і щоб поставити все на свої місця, стара строго сказала:
— Тихо ви! От правду кажуть, старе й мале — однаково. Думаєш, як паспорта дали, так вже і кричати на все горло можна? Дзуськи!
— Бабо Варваро, — Любочку зараз спинити не міг би ніхто. — Конституція гарантує мені свободу слова, зборів, демонстрацій і совісті, а ви хочете мені заткнути рота? Не вийде!
І вона стала в позу полум’яного оратора, піднісши вгору ліву руку з розчепіреними і в кількох місцях вимазаними фіалковим чорнилом пальцями.
— Свят, свят, свят, — замахала на неї руками Варвара Павлівна. — Любонько, що це з тобою? Чи ти не захворіла? Хоч би до Івана Семеновича привіталася.
Любочка зразу ж стала серйозною.
— Ох, Іване Семеновичу, пробачте, от я все ще ніяк не можу навчитися повністю володіти своїми почуттями, але неодмінно навчуся. Здрастуйте, Іване Семеновичу.
— Здрастуй, Любонько. Я тобі цукерок приніс на свято.
Дівчина взяла восьмигранну коробку, глянула, і одразу ж всю її серйозність ніби вітром здуло.
— Ой, які смачнючі! Спасибі, товаришу Зуб! Правильно, дорослим людям, як оце я, саме і слід дарувати такі цукерки і оточувати їх всілякою увагою. Це в нашому місті геть усі розуміють. І не тільки розуміють, але й роблять саме так. Лиш тільки вийшла з міліції, тільки ногою на тротуар ступила — і раптом на мою честь салют! Як бахнуло, як гримнуло. Все місто затрусилося! От тільки шкода: білий день, ракет видно не було.
Зуб посмоктав свою люльку, за звичкою двічі затягнувся.
— Так це, значить, на твою честь був салют! А я думав…
— А що це може бути? Звичайно, салют на мою честь, і ніхто, крім вас, вельмишановний Іване Семеновичу, щодо цього ніяких сумнівів не має.
Вона обкрутилася на каблуці і тільки тепер помітила накритий стіл і оцінила мистецтво Варвари Павлівни.
— Боже, яка смакота і красота на столі! — захоплювалася Любочка. — Бабо Варваро, я вас запитую цілком офіціально, де мої предки? Чому вони запізнюються на таке свято? Ввечері буде сила-силенна гостей, півкласу мого прийде, мені ще плаття випрасувати треба… Де Марія Іванівна Басова? Це нечувана річ, щоб директор заводу дозволяв собі так запізнюватись. Я вас питаю — де вони?
— Ти на мене не дуже насідай, — боком йдучи до дверей, відповіла Варвара Павлівна. — Хоч ти і паспорта отримала, а управу на тебе все-таки знайдемо…
І швиденько вийшла, ніби побоюючись, що Любочка перейде у рішучу атаку.
Лагідно посміхаючись, дивився на дівчину Іван Семенович Зуб. Вона дуже подобалася старому прокуророві і водночас викликала незрозумілу тривогу. Поривна, нервова, збуджена, вся напружена, ніби співуча струна, вона надто різко переходила від сміху до зосередженої серйозності, могла несподівано замислитись, обірвавши найцікавішу розмову, могла сказати незаслужено різке слово. Ніколи не можна було вгадати, який настрій буде в неї через п'ять хвилин. Як сформувався такий характер, Іван Семенович Зуб не розумів, хоча частенько над тим замислювався. Про життя свого безпосереднього начальника він знав не так багато, але в сім’ї його бував з охотою і ставився до всіх Малахових дуже приязно. Він знав, що Любочка нерідна дочка прокурора, але намагався в подробиці сімейних стосунків не залазити, цілком справедливо вважаючи це нетактовним.
— Що це ви читаєте, товаришу Зуб, мій дорогий Іване Семеновичу? — запитала Люба, заглядаючи в газету, яку старий тримав у руках. — А-а-а… Мамину статтю! Я вже читала. Здорово написано. Мені так нізащо в світі не написати! А вам сподобалося? Сподобалося?
Зуб знову пихнув люлькою.
— Сподобалось. Особливо це місце.
— Яке?
— Читай.
Люба взяла газету, кумедно наморщила брівки і, надаючи своєму круглому личку виразу особливої значущості і поважності, прочитала:
— «В наші дні великі відкриття завжди вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається найважливіший і неповоротний фактор — час…» — На мить замислилася, вдумуючись у зміст цих слів, ніби осягаючи думку, потім вигукнула: — Правильно! Це значить: в житті треба сміливо йти вперед, а не чекати, доки все ясно стане, як двічі два. Правильно я зрозуміла?
— Твоя мама твердить, що це саме так.
— А ви як думаєте?
— Я? — Зуб двічі пихнув люлькою, помовчав. — Це трохи сміливо сказано, але я теж так думаю.
— Отже, так воно і є! Це, безперечно, правильно… Тихої Товаришу заступник міського прокурора, наближається ваш начальник! Чуєте його директивні кроки? Парад, струнко!
Любочка не помилилася. Відчинились двері— і Володимир Іванович Малахов зайшов до кімнати, тримаючи в руках важкий букет осінніх жовтобагряних квітів і величезну коробку цукерок. І те і друге він з розгону кинув на тахту, сам швидко підійшов до Люби, обняв її і закружив ніби у вальсі, примовляючи:
— Вітаю, вітаю, вітаю, тисячу і ще один раз вітаю.
Він був, видно, дуже сильний, бо Любоччині ноги зразу ж відірвалися від підлоги, вона летіла мовби підхоплена вітром і весело сміялась.
Телефон задзвонив різко, настирливо. Малахов поставив Любу на підлогу і, не випускаючи її з обіймів, взяв трубку.
— Так, Малахов слухає, — все ще сміючись, сказав він. — Здрастуйте, товаришу Гупало. Чого настрій хороший? Родинне свято. Що? В справі Каюкова? Ну!.. Товаришу Гупало, ви слідчий чи не слідчий? Дала вам держава права чи не дала? Чого ж ви боїтесь їх застосовувати? Все. Бажаю успіху!
Поклав трубку і махнув на неї рукою, ніби заворожив, щоб більше не дзвонило, і знову взявся до дочки.
— Ну, Любонько, тепер ти у нас громадянка з паспортом, повноправна, відповідальна людина. Ще раз вітаю і бажаю тобі у твоєму дорослому житті багато щастя і радощів.
— З точки зору усіх прокурорів я вже повинна відповідати за свої вчинки.
— Ну, тут, мабуть, особливо радіти нічого, — озвався Іван Семенович Зуб.
— От що правда, то правда, — сказав Малахов.
— Гупало чого дзвонив?
— Хто? А-а-а… Гупало. Та він все не наважиться в справі Каюкова якихось там господарників вилучити. Мене запитує, а я справи не знаю. Та хай вони сказяться, всі ці справи! Не будемо про них говорити. Сьогодні Любоччин день, і всі на світі справи заборонені! Де Ганна? Де Марія Іванівна?
— Немає ще. Запізнюються, — мало не трагічно відповіла Варвара Павлівна, з’являючись на порозі, і всі зрозуміли, що це запізнення для неї, як гострий ніж у серце.
— Нічого, Варваро Павлівно, не горюйте, зараз ми їх підженемо. Начальство ніколи не спізнюється, воно затримується, про це забувати не слід. Ага… Любочко, це тобі цукерки, а от це… — він витяг з кишені невеличку червону коробочку, поклав собі на долоню, другою рукою кілька разів змахнув над нею, ніби збираючись показати дивовижний фокус, потім легко відкрив кришку.
Маленька золота каблучка з чималою бірюзинкою виглянула на світ зі своєї синьої оксамитової схованки. Любочка аж руками сплеснула від несподіваної радості. Ця перша в житті скромна дівоча каблучка була ще одним свідченням того, що Люба — вже доросла. Є чим пишатися.
— Каблучка! — вигукнула вона. — Спасибі, Володимире Івановичу.
Почервонівши від щастя, вона взяла золотий перстень, швидко наділа на пухкого пальчика, відставила руку, глянула…
— Як влип, — засміявся Зуб.
— Так, точно, ніби за міркою, — дивувалась Люба. — Я і не мріяла…
— У шістнадцять років саме час мріяти, — сказав Малахов. — А квіти оці мамі. Постав їх, Любонько, у глечика.
Дівчина кинулася до квітів так, ніби взагалі вперше в житті їх побачила. Важкі блідофіалкові хризантеми і холодносині айстри дивно контрастували в цьому букеті з багряними майорами і ясночервоними, мов полум’я, сальвіями. Букет грав усіма відтінками осінніх барв, дивитися на нього було приємно.
— Зараз я їх у водичку поставлю, — сказала Люба. — Боже, які гарні квіти. От мама зрадіє! Володимире Івановичу, ти справжній джентльмен!
І, сама не знаючи, скільки радості завдала вона Малахову цими словами, швидко вибігла на кухню.
Володимир Іванович глянув їй услід і тепло посміхнувся. Обличчя його в ту мить було на диво добрим, мало не натхненним.
— Варто для цього жити, Іване Семеновичу, — тихо сказав він. — Хороше, дуже хороше дівча. Ну, що ж, давайте будемо маму розшукувати.
Він підійшов до телефону, все ще посміхаючись, все ще занурений у свої власні найпотаємніші почуття. Його вродливе випещене обличчя сорокалітнього чоловіка, який звик щодня чисто голитися, було задуманим. На великі карі очі ніби ліг одсвіт далекого полум’я. Йому було дуже хороше в ці хвилини. Він провів рукою по високому, ще збільшеному залисинами, чолу, ніби відганяючи якусь думку і не наважуючись її зовсім відігнати. Потім узяв трубку.
— Редакція? Ганну Кирилівну Малахову можна попросити? Вже пішла? Літучка була. Ясно. Пробачте за турботи. Дякую.
Опустив трубку і весь ще у владі тих, дуже приємних думок, пройшовся по кімнаті, неспішно ступаючи міцними ногами у м’яких хромових чоботях, потім спинився перед Зубом, заклав руку за широкого шкіряного пояса, яким було підперезано тонку габардинову гімнастьорку, і сказав:
— Вже вийшла з редакції, отже, скоро буде. Літучка була. Видно, гаряча літучка, коли так затримались…
Ще раз пройшовся по кімнаті, легко несучи своє налите силою і здоров’ям тіло. Він ніколи не був військовим, але завжди ходив у напіввійськовому одязі, тримався рівно і молодо, не піддаючись першим атакам старості.
— Так, тепер другу даму спробуємо підігнати, — сказав він, знову підходячи до телефону і набираючи номер.
У трубці довго чулися низькі басовиті гудки, але комутатор не відповідав.
— Що за чорт, повмирали чи поснули вони там? — Він ще раз набрав номер. — Дивно, адже на комутаторі завжди хтось мусить бути. А ще хвалиться Марія Іванівна — у мене порядок. От і маєш порядок, додзвонитися неможливо.
— Мабуть, вона з заводу вже вийшла, — заспокоїв Зуб. — А телефоністки — це ж діло таке — як ті кози: начальство пішло, тож їм повна воля.
— Мабуть, так. Все це може означати тільки одне — Марія Іванівна скоро буде тут.
— А звичайно буде. Не така людина Марія Іванівна Басова, щоб на Любоччине свято дуже спізнитися, — сказала Варвара Павлівна, яка весь час то входила, то виходила з їдальні, приносячи до столу останні дрібниці. — Боже, а де ж хрін зі сметаною?
Сплеснула розпачливо руками і швидко вийшла з таким виразом на обличчі, ніби скоїлося якесь нещастя.
— Ну, а нам, грішним, тимчасом, доки все жіноче начальство позбирається, по малесенькій чарочці не гріх і випити, — сказав Малахов, беручи зі столу пляшку, дві чарочки, тарілку з нарізаним лимоном, шматочки якого визирали з-під білого цукру, і встановлюючи все це на маленькому столику біля тахти. — Саме до обіду матимемо добрий апетит, а щастю Варвари Павлівни не буде меж. До чого вона любить, коли гості добре їдять. Що ж це і справді Марія Іванівна так затримується?
— У вашій сім’ї, оскільки я встиг помітити, про Марію Іванівну Басову, як про бога говорять. Справжній культ особи, — весело поглядаючи на господаря, сказав Зуб і взяв пляшку, принесену Малаховим. — Ого, міцненька штука оцей «КВ»; на фронті колись так наймогутніші танки називалися.
Він обережно налив чарки, взяв свою, глянув на світло, примружився.
— Культ особи? — перепитав Малахов. — Ну, культ не культ, але любимо і поважаємо ми всі Марію Іванівну надзвичайно. Коли б не вона, то ні Ганни, ні Любочки вже, мабуть, давно на світі не було б; коли б не вона, то з Ганною ми б ніколи не зустрілися; коли б не вона… Одне слово, багато хорошого вона для всіх нас зробила.
— От і є готовий тост, — проголосив Зуб. — Вип’ємо за людей, які нам в житті робили багато добра, за добрих друзів.
— З охотою, — думаючи про щось своє чи згадуючи якісь давно минулі часи, відгукнувся Малахов.
Вони цокнулися маленькими чарочками, проковтнули гарячу, смоляну рідину і закусили холодним свіжим лимоном.
— Так, Марія Іванівна Басова, — вів далі Малахов, — жінка дивної рішучості і сміливості. Хіба ви про це нічого не чували?
— Ні, одверто кажучи, не доводилося…
— Це й зрозуміло, ми всі якось не дуже полюбляємо ті часи згадувати. А ви уявіть собі сорок другий рік, дні відступу, коли легкодухим здавалося, ніби вже все загинуло. Станція Дебальцево, через яку один за одним проходять останні поїзди… А на перонах люди, перелякані, охоплені панікою. На станцію щогодини налітають гітлерівські літаки, одні відлетять, інші прилетять, а люди все-таки з перонів не йдуть, хоч саме сюди падають бомби, бо єдина і остання надія евакуюватися саме тут. Серед цих людей і Ганна з Любочкою. Тій малій біженці два роки тоді було. Уявляєте?
Він помовчав, дивлячись кудись за вікно, ніби бачив перед собою ту стражденну, забруднену і политу людською кров’ю станцію, її понівечені уламками бомб стіни, ніби бачив натовп жінок і дітей на пероні…
— Мені не доводилось бувати в подібній ситуації, але душевний стан цих людей я можу уявити дуже добре. Страшно навіть думати про це. А поїзди відходять, останні поїзди, вантажені верстатами, машинами, і сісти нікуди, бо все завантажено, закрито, запломбовано… І от приходить на Дебальцево найостанніший поїзд, вивозить дороге хімічне обладнання з Пролетарська. Начальник цього ешелону — Марія Іванівна Басова. Дивної сміливості людина… Ви знаєте, в неї стало мужності просто викинути з кількох вагонів найдефіцитніші матеріали. Я б не наважився на таке, якби був на її місці, мушу це чесно визнати… Набрала вона в ці вагони жінок з дітьми, просто навалом, скільки влізло, і гайда… Тільки й бачили цей поїзд на станції Дебальцево… Коли поїзд рушив, то по вагонах вже не з далекобійних гармат, а зі звичайних автоматів били фашисти. Ще кілька хвилин затримки — і все…