На столі Дорн побачив невеличкого пакунка і листа. Він поморщився незадоволено — знову нагадують, знову підганяють.
Він сів у крісло і знехотя взяв у руки листа. Рядки глянули на нього незнайомим почерком. Дорн поволі прочитав усе. З кожним рядком розгладжувалися глибокі зморшки на його чолі. Прочитавши листа до кінця, він навіть усміхнувся. Розгорнув пакунка ї обережно витяг з нього невеличку котушку кінофільму. Довго дивився на нього, потім перевів погляд вгору на орла — орел дивився на нього круглим, виряченим дерев'яним оком.
І так само задумано сидів у своїй кімнаті Юрій Крайнєв. Зараз він, як ніколи, ясно розумів, що настав час діяти. Зволікати далі ставало вже надто небезпечним — Дорн міг вдатися до крайніх засобів. В сі ані полоненого втеча була неможливою — значить, треба змінити цей стан, треба стати тут господарем і тоді втекти.
Знову прийшла в голову думка про самогубство. Воно не було порятунком. Навпаки, швидше це скидалося б на перемогу Дорна. Ні, Крайнєв мусить жити, жити для того, щоб перемогти. Він знає дивовижні речі про реактивні літаки. Він збудує літака і коли-небудь, коли всім здаватиметься, що машину надійно прикуто до землі, злетить на ньому з цього клятого аеродрому. Треба тільки знайти добрий привід для того, щоб розпочати роботу.
Юрій сидів, дії вивчи у вікно і нічого не бачив. За вікном, роблячи у повітрі великі плавні кола, летіла маленька пухнаста сніжинка. Мокрою плямочкою вона впала на асфальт.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Вони сиділи в кабінеті Дорна. Важкі штори на вікнах було спущено. Маленький екран білів на стіні. На широкому зеленому столі Дорна появ проекційний апарат.
Крайнєв і Яринка сиділи поруч. Вони не могли зрозуміти, що це таке видумав Дорн. Невже він і справді хоче показувати їм кіно?
А Дорн зовсім не поспішав починати свій дивний кіносеанс. Він сидів за столом мовчки, немов чекаючи, що хтось із в'язнів почне розмову. Так вони сиділи в тиші, не маючи куди поспішати, не маючи одне для одного ні думок, ні слів.
І коли мовчанка стала вже надто затяжною, Дорн почав говорити сам. Він говорив про короткість і ненадійність людської пам'яті. Він говорив про здатність людей забувати своїх найкращих друзів. Приятелі легко забувають один одного, дівчата ще легше забувають своїх коханих. Навіть батьківщина забуває своїх синів відразу ж після того, як їм віддано останню шану.
«Ви брешете», хотів сказати Юрій, але стримав себе. Все одно марна справа переконувати Дорна.
А Дорн говорив і говорив. Це була промова, в якій слова батьківщина, забуття, смерть, слава, знову і знову батьківщина і забуття, друзі, кохана переплутувалися у найнеймовірніших комбінаціях.
Крайнєв і Ярлика давно вже звикли до таких промов. Вони проходили повз них, не звертаючи увага, як проходять повз давно прочитану неінтересну книжку.
Але того разу Дорн закінчив свою промову трохи несподівано.
— Я знаю, — сказав він, — вам уже давно обридло слухати мене із моїми доказами. Я знаю: ви не вірите жодному слову з того, що говорить вам Людвіг Дорн. Я сам більше не буду переконувати вас. Сьогодні я хочу, щоб факти, незаперечні факти і живі люди говорили за мене. Я певен, сьогодні ви повірите мені. Я тільки прошу вас уважно продивитися цю невеличку кінохроніку, її куплено цілком офіціально в Радянському Союзі.
Він замовк і натиснув маленьку кнопку біля проекційного апарата. Екран освітився. Заголовок журналу кінохроніки застрибав по екрану. Це був один із звичайних кіножурналів, які показують перед картинами. І в цьому журналі було знято комсомольський вечір в Київському інституті стратосфери.
А Юрій сидів перед екраном і застиглими очима проглядав кадр за кадром. Очі його вкрилися блискучою прозорою плівкою.
Гранітні блискучі сходи інституту стратосфери з'явилися на екрані. По них ішла дівчина, дивно схожа на Валю. Чорна відкрита машина стояла біля під'їзду.
Все це пропливало на екрані, як дивний, давно забутий сон, якимсь чудом вирваний з безодні забуття.
Ось Ганна іде по довгому коридору. Щось схоже на електричний струм пронизало все тіло Крайнєва. Всі м'язи його підтяглися і напружилися. Рука люто вп'ялася в бильце крісла, і тонка коричньова шкіра оббивки тріснула. Дивився не одриваючись, просто в обличчя Ганни, ловив кожен її рух, як людина, що вмирає від спраги, ловить найменші краплі роси.
Потім з'явився довгий стіл. Люди з веселими обличчями сиділи довкола нього.
Юрій побачив усіх своїх знайомих і друзів. Він побачив тонке білоброве обличчя Валенса і здивувався: серед усіх облич, усміхнених і веселих, воно вражало важким виразом затаєного болю.
Ось воно з'явилося першим планом, і прозорі очі ясної води глибоко глянули на Крайнєва. Це справді Валенс, дорогий і хороший Валенс дивиться на нього з екрана.
Ось на екрані з'явилося обличчя Ганни. Поруч з нею випливло обличчя Матяша.
Так, це Ганна. Це справді вона. Це її очі дивляться на Юрія Крайнєва. Ось вона таким знайомим рухом опускає вії, щоб підвести їх раптом і несподівано. Тоді погляд її яснішає, але байдужість і дивна втома не зникають.
— І жодної згадки про вас, Юрію Борисовичу. Всі і батьківщина вже давно забули вас, — чує Юрій тихий, але дуже чіткий голос Дорна.
Дорн виключив апарат і дав світло. Воно різонуло в очі Крайнєва і протверезило його.
З хвилину він стояв біля екрана, обводячи очима кабінет, потім глянув на Дорна, на Ярин^у, і руки його помалу опустилися.
Немов зупиняючись після швидкого бігу, він глибоко вдихнув повітря.
— Випийте, — подав йому склянку Дорн.
Юрій напився, і нервове тремтіння зникло. Дорн дивився тепер на нього, усміхаючись, спокійно і переможно. Тепер, мабуть, з Крайнєва, як з м'якої глини, можна буде виліпити все, що завгодно.
— Бачите, ви мені не вірили, а я вам правду казав: у дівчат, друзів і держав справді дивовижно коротка пам'ять.
Крайнєв не слухав його. Він дивився в одну точку на стіні, в ту саму точку, де кілька хвилин тому усміхалася Ганна, його думки зараз нагадували хвилі післяштормового моря. Образ Ганни проходив крізь кожну його думку, крізь кожен подих.
Було страшно навіть подумати, що Дорн каже правду і всі вже забули його. І зараз він один, інженер Юрій Крайнєв, усіма покинутий і забутий, несе і високо нестиме прапор своєї вітчизни.
Що ж, він витримає, хоч би йому довелося навіть витримати страшніші хвилини. Він зуміє вирватися ї повернеться, і тоді всі переконаються, що комуніст Юрій Крайнєв не може зрадити, не, може забути своєї вітчизни, своїх друзів.
Обличчя Гайни знову стало перед його очима.
І раптом він відчув — не Ганна спричиняє йому цей пекучий біль. Слова Дорна зробили глибоку рану в його серці.
«Батьківщина забула вас». Ні, тисячу разів ні. В Москві мусять знати, що Крайнєв живий. Дорн може говорити що завгодно — Вітчизна не забула Юрія Крайнєва!
Він встав і, відхиливши руку Дорна, яка м'яко лягла на його плече, твердими спокійними кроками вийшов з кабінету.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Це була вже не перша безсонна ніч у житті Юрія Крайнєва. Ходіння по кімнаті, вода, відчинені вікна, холодний, осінній вітер — все це не зменшувало напруження і на хвилину, все це не приносило заспокоєння.
Він ходив, не дивлячись, куди йде, повертався і знову йшов і йшов, сам не розуміючи, навіщо і куди.
Але незважаючи на це напружене, метушливе ходіння, думки Крайнєва саме тепер прийшли до блискучого порядку. Він тепер перевіряв усі свої припущення, востаннє розраховував і обмірковував свою поведінку перед останнім вирішальним кроком.
Сам того не знаючи, Дорн дав йому до рук прекрасний привід для оголошення зламу, для початку роботи. Тепер все виглядатиме цілком правдоподібно. Ні в кого не може виникнути і найменших сумнівів у зраді Юрія Крайнєва.
Потім приходили інші думки. Чи правильно він розрахував? Чи стане у нього знання, винахідливості, певності, щоб обдурити Дорна. Чи не може німець виявитися розумнішим і далекогляднішим, ніж думає про нього Юрій Крайнєв.
Ні, тут вже все перевірене, і боятися нічого. І справа тут не в розумі чи далекоглядності самого Дорна, справа в тому, що вся система німецької науки не дасть йому змоги побачити можливостей, захованих у літаках з реактивними двигунами. Тільки на це може і мусить розраховувати Юрій Крайнєв. Тільки в цьому полягає запорука і можливість успіху його втечі. Він не розкаже Дорнові нічого нового. Він зволікатиме час, будуючи вже давно всім відомі літаки, і чекатиме своєї хвилини. А коли така хвилина не прийде, тоді доведеться вмерти, бо не може більше Юрій Крайнєв сидіти без роботи, ніби заживо гнити у цій комфортабельній тюрмі.
Думка про смерть зникла моментально. Вона була ніби останнім можливим виходом. До неї міг Юрій Крайнєв звернутися тільки тоді, коли і справді становище стане безвихідним. А зараз ще можна боротися і не тільки боротися, а навіть перемогти. І Крайнєв переможе…
Ранок прийшов сірий, осінній, плакучий. Маленькі краплі дрібного дощу текли по шибках вікон, зливаючись у маленькі ручаї. Кімната освітилася непевним блідим світлом. Світло ламп пожовкло і стало безсилим. Усі предмети посіріли і втратили чіткість барв.
Крайнєва покликали до сніданку о дев'ятій. Він швидко вмився і, витираючись, кілька хвилин стояв перед дзеркалом. Він постарів і змінився за цю довгу ніч. Великі темні синці широкими смугами лягли під очима. Зморшки на чолі поглибилися, стали важкими й виразними.
Він вийшов до сніданку, як завжди, мовчазний, спокійний і врівноважений. Сніданок минув у повній тиші. Мей кілька разів зверталася до батька, але той відповідав сухо, стримано, і кінець кінцем дівчина замовкла.
— Я хотів би мати з вами невеличку розмову, — звернувся Юрій до Дорна, встаючи з-за столу, — я чекатиму на вас у вітальні.
Він вийшов, і всі провели його до дверей зацікавленими і стривоженими поглядами. Яринка дивилася тепер на Дорна, не зводячи очей, але той, здавалося, зовсім не поспішав іти за Крайнєвим. Дорн передчував перемогу. Він не зовсім добре уявляв, як воно все це станеться, але був переконаний в наближенні свого тріумфу.
І Яринка теж відчула щось непевне в словах і тоні Крайнєва. У думках її зародилася ясно відчутна тривога. І коли Дорн, акуратно склавши серветку, підвівся з-за столу, Яринка підвелася теж. Вона зайшла у вітальню поруч з Дорном і сіла в крісло навпроти Крайнєва. Дорн залишився стояти, однією рукою спираючись на спинку стільця.
— Ви хотіли говорити зі мною, Юрію Борисовичу. Я слухаю вас.
Крайнєв мовчав. Він дивився на Дорна спокійно, ніби вперше розглядаючи його. Він дивився на Яринку, і тінь усмішки з'являлася на його вустах. Він переводив погляд на вікно: там під сірими хмарами ширяли літаки, і суворість скувала обличчя Крайнєва.
— Так, я хотів говорити з вами. Я хотів сказати, що сьогодні я починаю роботу. Я ставлю тільки одну умову. Ніяких завдань від вас я одержувати не буду. Я конструюватиму і будуватиму тільки те, що захочу сам.
Дорн нахилив голову в глибокому шанобливому поклоні.
— Я безумовно пристаю на всі ваші умови. Ви можете починати роботу тоді, коли вам буде завгодно.
Він ще раз уклонився, повернувся і, не поспішаючи, стримуючи себе від надто поспішних, гарячкових рухів, вийшов з вітальні.
Яринка дивилася тепер на Юрія, немовби не вірячи, що веред нею сидить міцний, гранітний Крайнєв, людина величезної сили, на яку завжди доводилося спиратися. Ця сила розтанула на її очах. Гранітна брила розсипалася на дрібні безсилі піщинки. Вона не мала тепер на кого зіпертися, втрачала останню опору.
Невже перед нею сидить Юрій Крайнєв, той самий Крайнєв, якому вона звикла довіряти більше, ніж самій собі? Невже він може усміхатися зараз, коли страшні слова зради вже злетіли з його уст?
Яринка не могла дивитися в ці ясні очі, обведені важкими смугами синців. Вони були прозорі і правдиві, вони не могли зрадити…
Яринка встала і повільно вийшла з вітальні. Крайнєв говорив їй щось услід, але вона не спинилася. Слова пропливали ніби в густому прозорому тумані, і розібрати хоч би якесь із них Яринка не могла.
Вона, похитуючись, немов хвора людина, дійшла до своєї кімнати і лягла на ліжко. Весь світ гойдався, кружляв перед очима.
— Юрій зрадив, Крайнєв зрадив, — повторювала вона, ніби не розуміючи всього значення цих слів.
Що ж тепер мусить робити вона сама, Яринка?
Невже теж треба піти до Дорна і сказати про свою готовність працювати в лабораторіях? Ні. Цього ніколи не буде. Крайнєв може зрадити, але Яринка не зрадить ніколи.
Їй на думку раптом спали слова мертвого пілота Волоха: «Зрадників батьківщини треба вбивати, або вони мусять вмирати самі. Це на їх власний вибір. Але давати зраджувати їм не можна. Тільки я думаю, що пас усе це не стосується…»
Щасливий Волох! Він умер тоді, коли це і справді уявлялось неможливим. А от тепер Яринка мусить сама розв'язувати це страшне питання. Вона мусить сама судити інженера Крайнєва і сама виконувати вирок.
«Зрадників батьківщини треба вбивати, або вони мусять вмирати самі!»
Ці слова звучали як гасло і як вирок.
Так, зрадників батьківщини треба вбивати. Зараз треба піти в аеродинамічну лабораторію, взяти маленький револьвер, ніш у вітальню і вбити Юрія Крайнєва.
Яринка борсалася у страшних і незвичайних думках, боячись безнадійно заплутатися в них. Все життя вона звикла на когось спиратися, з кимсь радитися, когось слухатися. А тут вона сама мусить вирішити долю життя і смерті одного з найкращих своїх друзів. Вона відчувала страшну відповідальність перед батьківщиною за кожен свій крок.
Далі вагатися не можна. Крайнєв зрадив підло, ганебно, і єдиною відплатою йому могла бути тільки смерть. Але невже ж це вона, Яринка, власними руками мусить убити Крайнєва?
Так, саме вона. І зробити це треба негайно, бо завтра Юрій уже візьметься до роботи, дасть перші креслення. Тоді буде пізно.
Сльози не з'являлися на очах Яринки. Вона відзначила це трохи здивовано. Вона встала з ліжка, цілком володіючи собою, кожним своїм рухом. Зараз це було особливо важливо.
Шлях до аеродинамічної лабораторії здавався їй розтягнутим на багато кілометрів. Вона йшла майже навпомацки.
А що коли там вже немає револьвера?
Вона навіть похолола від цієї думки і прискорила ходу.
Револьвер лежав на тому самому місці, де його залишила Яринка. Вона здригнулася від доторку до холодної полірованої сталі. Револьвер пік руку, але вона не поспішаючи перевірила, чи він заряджений. Стріляна гільза, тихо брязнувши, впала додолу. Тим пострілом було забито Волоха…
«А може, краще застрелити себе?»
Ця думка здалася зовсім не страшною. Отак піднести револьвер до виска, відчути шкірою холодне колечко дула і натиснути спуск. Потім не треба буде думати, не треба так люто мучитися.
А Крайнєв? Він залишиться жити і стане працювати на цього кощавого Дорна? Ні, так не буде.
Яринка рішуче сховала револьвер у кишеню і поволі пішла у вітальню. Там мусив бути Крайнєв. Вона йшла, і з кожним кроком іти ставало все важче і важче, немов сходила вона на височенну гору і сили покидали її.
Вона відчинила двері вітальні з таким почуттям, ніби кидалася у холодну воду. Очі Крайнєва, підведені синцями, з'явилися перед нею. Дивлячись просто в ці темні очі, дівчина підійшла до Крайнєва.
Він навіть підвівся їй назустріч — надто страшними і незвичними були очі Яринки.
— Ти зрадив, — сказала Яринка. Голос її звучав стомлено, але чітко.
Чорний отвір дула дивився просто в очі Крайнєва.
— Я не зрадив, — прошепотів він, — я не…
— Мовчи! — крикнула Яринка. — Мовчи, бо я не зможу…
Щось із страшною силою вдарило її під лікоть, і в ту ж мить розлігся лункий постріл. Макс Буш схопив руку Яринки і відняв револьвер. З пробитого акваріума біг срібний струмінь, і ліниві риби метушилися у зеленкуватій воді.