Проводячи рукою по чолу, Крайнєв важко сів у крісло. Він був блідий як стіна, і синці під очима стали зовсім чорними.
Буш глянув на Яринку, на Крайнєва і презирливо ворухнув губами:
— Побилися, як діти…
— Він зрадив, — сказала Яринка.
— Знаю, — одрізав Буш, — і хочу попередити пана Крайнєва, що коли хтось десь узнає про наші розмови, в нього залишиться зовсім небагато дорогоцінного життя.
Він повернувся і, незвично похилившись, вийшов з кімнати. Двері з грюкотом зачинилися за ним.
— Яринко, — тихо проговорив Крайнєв, — я ж не зрадив…
— Мовчи! — крикнула дівчина, кидаючись до дверей. — Я ненавиджу тебе.
Юрій залишився сам у вітальні. Підлога мокро блищала. Вода ще капала з маленької круглої дірочки у склі акваріума. Крайнєв підійшов до стіни і виколупав маленьку, ще теплу кулю. Кілька хвилин тому вона могла опинитися в його серці. Він сидів, зважуючи кулю на долоні.
А Людвіг Дорн у своєму кабінеті писав переможні листи і телеграми. Сьогодні його день, день тріумфу і перемоги. Сьогодні він справді довів усім, на що здатний Людвіг Дори.
І коли перед ним з'явився Суш з револьвером у руці, Дорн підвівся занепокоєно і з острахом.
— Сядьте, — сказав Буш, і Дорн слухняно сів, — ви колись хвалилися своєю організацією. Дивіться, якими іграшками гралася ця дівчина.
Дорн зблід. Буш помітив це і криво усміхнувся.
— Не білійте. Сьогодні я врятував життя Крайнєву, а заразом, здається, і вам, — глузливо додав він.
Дорн білів з кожним словом розповіді Буша. Кінець кінцем він не витримав, скочив з крісла, схопив Буша за руку і прошепотів:
— Буш! Ви цього не розумієте, але сьогодні ви й справді врятували мене.
Буш не відповів нічого.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Бойова машина — двомісний винищувач — стояла на аеродромі недалеко від виходу з будинку, Це була остання модель, обтічна, ніби крапля падаючої води. У польоті вона мусила мати велику швидкість.
Кулемети і гармату було знято. Двомісний винищувач тепер був звичайною спортивною машиною. У баках не було жодної краплини бензину. Про це все потурбувався Дорн. Незважаючи на згоду працювати, Крайнєва стерегли все пильніше.
В той день Крайнєв довго стояв біля машини, уважно роздивляючись кожну дрібницю. Він добре міг оцінити всі вади і хороші якості цього літака.
Він сів у кабіну і з насолодою відчув під руками пружні і зручні рулі. Закрив очі, уявив себе в польоті, і від цього уявлення відразу ж стало моторошно.
— Ну, як вам сподобався літак? — почулося позад нього, і Крайнєв, здригнувшись, прокинувся від своїх мрій. Він виглянув з кабіни і побачив Дорна. Той стояв, дивлячись на Юрія ласкаво і дещо іронічно.
— Чи годиться він для ваших дослідів?
— Я ще не знаю цього точно.
Крайнєв вискочив з кабіни і ще раз оглянув машину. Вона безумовно була придатна для тих спроб, які запланував Крайнєв.
— Ви, звичайно, не дозволите мені самому робити випробування.
— Це було б з нашого боку більш ніж легковажно.
Крайнєв відійшов від літака і попрямував до лабораторії. Дори ішов за ним, не відстаючи ні на крок. За ці останні дні Крайнєв встиг виконати величезну роботу. Він працював вдень і вночі, не відходячи від столу. Він надто довго сидів без роботи, щоб зараз спочивати. Він відновив по пам'яті конструкцію реактивного двигуна, вже досить давно винайденого і описаного в журналах. Цей двигун міг бути застосований до багатьох типів спортивних літаків. Їхня швидкість в цьому випадку збільшувалася в кілька разів.
Дорн слідкував за кожним кроком Крайнєва, за кожною найменшою рисою, проведеною на папері. Він ходив за Крайнєвим, вгадуючи його накази, його бажання, його потреби, інколи навіть запобігаючи перед ним.
В глибині душі Дорн був глибоко незадоволений тим, що Крайнєв взявся відновлювати стару, давно вже всім відому і випробувану конструкцію. На думку Дорна, в такій роботі не було ніякої потреби. Адже це ще не мав бути справді реактивний літак. Просто до звичайнісінького літака додавалися ще реактивні двигуни. Злетіти він міг тільки як звичайний літак, і тільки в польоті міг різко збільшити швидкість. Всі німецькі авторитети запевняли і були цілком переконані, що від такої конструкції більшого не візьмеш. Для чого ж возиться з нею Крайнєв?
Нічого. За цією першою конструкцією піде друга. Хай інженер спробує смак роботи. Найголовніше те, що він почав працювати. Дорн дійде свого.
Якось увечері Юрій відчув втому. Захотілося піти до Яринки, поговорити, порадитися.
З того пам'ятного дня Яринка не промовила до нього жодного слова. Крайнєв просто не існував для неї. Вона звертала на нього уваги не більше, ніж на вільний стілець. Вона зневажала його і щоразу давала відчути це цілком ясно.
Крайнєв обійшов весь будинок, шукаючи професора Шторре. Дорн примусив старого професора перевіряти креслення Крайнєва. Професор твердив, що все це чистісіньке божевілля, але з великим захопленням копався в кресленнях.
Крайнєв ходив довго і нарешті спинився перед дверима кімнат, де жила Яринка. Він боявся відчинити ці двері. Він зробив велику помилку, не розказавши зразу Яринці про свої плани, і тепер не знав, як зарадити. Яринка зараз напевне не повірить жодному його слову. І все-таки кінець кінцем він обережно постукав і зайшов у кімнату.
Яринка підвелася з крісла йому назустріч. Вона стояла посеред кімнати, бліда як стіна.
— Чого ви прийшли? Я зовсім не хочу з вами говорити. Вийдіть з цієї кімнати.
Крайнєв стояв, дивлячись на обличчя Яринки, і з болем відзначив сліди важких переживань на її дитячому личку.
— Я прийшов поговорити з тобою, — тихо сказав Крайнєв.
— Нам ні про що говорити, — відрізала Яринка. — Я прошу вас вийти.
Вона підійшла до ліжка і лягла, заховавши обличчя в подушку. Крайнєв постояв кілька хвилин, розгублено дивлячись на неї.
Плечі Яринки здригнулися, і з-під подушки вирвалося приглушене ридання. Крайнєв міцно потер долонею чоло і вийшов з кімнати.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Велика чорна машина, м'яко похитуючись на ресорах, зупинилася біля під'їзду інституту стратосфери. Небо, обкладене важкими осінніми хмарами, висіло неприємно низько. Кожну хвилину воно могло обвалитися на землю пеленою мрячного сірого дощу.
Мокре листя лежало біля ґанку на почорнілому асфальті. З висоти зривався холодний пронизливий вітер. Осінь проходила над Києвом, укриваючи тротуари потемнілим листям каштанів.
Високий військовий вийшов з машини. Він швидко збіг по гранітних сходах і зайшов у широкі двері інституту.
Він зійшов на другий поверх, і одну мить його погляд затримала маленька скляна табличка з ім'ям Юрія Крайнєва. Майже не спиняючись, пройшов він у кабінет Валенс а.
Директор зустрів його радісною, стриманою посмішкою. Він встав з крісла і пішов назустріч. Вони були давніми друзями, але за останній час зустрічалися рідко. Проте дружба їхня від того нітрохи не зменшилася. Навпаки, зустрічаючись, вони відчували ще більшу теплоту, ще більшу ніжність один до одного. Це була дружба мужня і сувора — почуття, яке створюється роками і не може зникнути за один день.
Військовий сів у крісло і кілька хвилин уважно розглядав обличчя Валенса. Той так само дивився на свого друга. Завжди, зустрічаючись, вони розглядали один одного, точно відзначаючи позначки часу. Вони вже досягли обоє того віку, коли людина дуже довго залишається майже незмінною, і обидва належали до типу людей, для яких так важко точно визначити вік.
— Я з неприємними звістками, — дивлячись просто в обличчя Валенсу, сказав військовий. — Кілька днів тому Крайнєв зрадив.
Валенс підвів до обличчя руку, немов захищаючись від удару. Через секунду рука повільно лягла на стіл — Валенс вже цілком володів собою.
— Цього не може бути.
— Я теж так думав, але повідомлення вже перевірене. Сумнівів тут бути не може.
— Цього не може бути, — ще раз повторив Валенс.
Голос військового звучав сухо, неприємно, і Валенс ледве пізнавав його.
— На жаль, це може бути. Більше того, так є. В мене залишилася тільки одна надія. Я думаю… тобто можливо, що Крайнєв хитрує, маневрує, щоб мати змогу вирватися. Але це дуже слабка надія. Вій ретельно працює і вже сконструював реактивний двигун.
Вони замовкли. Валенс наміть і не намагався знайти якихось слів. Звістка приголомшила його, але Валенс знайшов у собі силу сказати:
— Все це значить тільки одне: ми скоро побачимо Крайнєва на власні очі.
— Твоїми б устами та мед пити, — відгукнувся військовий. — Я не заперечую такої можливості, але надії мало, дуже мало…
І знову вони сиділи в глибокій тиші.
— Ну, я поїхав, — підвівся з крісла військовий. — Цими днями заїду ще. Може, зумію привезти щось приємніше.
Валенс машинально встав, щоб провесні друга до дверей, але думки його були дуже далеко.
Вони розпрощалися тепло, і військовий вийшов з інституту. Він швидко збіг по блискучих східцях. Дощ, дрібний, осінній мрячний дощ сіявся над землею. Військовий сів у машину. Слухняно, ніби живе створіння, рушила вона з місця.
Було боляче згадувати спокійне, аж надто спокійне обличчя Валенса. Військовий добре знав, яким напруженням волі дається такий спокій.
Машина швидко їхала по мокрому асфальту, і шини з тихим шумом розбризкували краплі осіннього, холодного дощу.
Зразу ж після його від'їзду Валенс теж вийшов з інституту. Він відіслав машину і пішки рушив вздовж вулиці, його охопила холодна осіння мряка і туман. Жовті, місцями вже почорнілі листки каштанів і кленів пахли гнилизною.
Валенс ішов крізь туман. На серці йому було незатишно. Здавалося, ніби і туди прийшла осінь.
Валенс ішов і йшов мокрими вулицями осіннього Києва, не розбираючи, куди йде, не роздумуючи над цим. Він ходив і ходив тільки для того, щоб не залишатися у високій світлій кімнаті наодинці із своїми думками. Він ходив, щоб стомитися, прийти додому і відразу ж заснути глухим сном.
Пелена туману ніби розходиться перед ним, щоб відразу ж стати ще густішою позаду. До пізньої ночі ходить високий, трохи зігнутий Валенс по осінніх безлюдних вулицях затуманеного Києва.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Дорн здійснював проект Крайнєва блискавично. Вже за два дні після того як Шторре перевірив усі креслення, були готові основні деталі двигунів і конструкції кріплення їх до літака. Власне кажучи, це мав бути просто-напросто старий і всім інженерам в Радянському Союзі відомий, в багатьох журналах описаний реактивний літак ЮК-6. Юрій добре знав, на що здатна ця модель. Він знав про неї більше, ніж будь-хто в цілому світі, і саме на цьому базувалися всі його розрахунки.
Роботи провадилися дивовижно швидко, але побачити хоч би одного робітника Крайнєву не вдалося. Дорн мав усі підстави не показувати Крайнєва нікому. Тому Крайнєв віддавав, розпорядження Дорну або Шторре, а робітники з'являлися рівно мере і дві хвилини після того, як Юрій зникав за дверима своєї тюрми.
Літак, на думку Юрія, міг тільки з великими труднощами відірватися від землі. Тому на аеродромі встановлювали потужну катапульту — машину, яка могла викинути в повітря в десять разів більший літак. Її устатковували паралельно з обладнанням літака. Тут мало бути забезпечено бездоганний зліт.
Роботи йшли повним ходом, і Дорн був задоволений. А Крайнєв ходив похмурий, злий, односкладово відповідав на запитання і не мав охоти розмовляти ні з ким.
Яка радість від того, що все йде добре, коли всі плани його можуть піти нанівець через це дурне дівчисько, через Яринку. Не може ж він спробувати втекти, лишивши її тут. План його було продумано вже в усіх деталях, але здійснювати його без Яринки Крайнєв не міг.
Треба було діяти, треба було негайно з'ясувати свої відносини з Яринкою, бо інакше всі плани втечі треба відкласти.
Тепер Яринка цілими днями не виходила зі своєї кімнати. Цілі дні вона була в цих чотирьох стінах, стояла біля вікна або нерухомо сиділа в кріслі. З вікна їй видно було шматок бетонної стіни і частину аеродрому. Небо, осіннє і непрозоре, притулялося до шибок. Все це було сіре, давно знайоме, до нудоти обридле.
Коли Крайнєв взявся до роботи, вона деякий час жила без опори, без твердого грунту під ногами. Тепер вона відчувала, як до неї знову повертається впевненість.
Тепер вона могла вже цілком спокійно розглядати вчинки Крайнєва. І коли Юрій вдруге прийшов до неї, вона відчула, що зможе говорити зовсім спокійно.
Він зайшов у кімнату, великий, масивний, — зайшов, трохи ніяково усміхаючись. Він сів на стільця і кілька хвилин мовчав, не знаючи, з чого треба починати розмову. Всі заздалегідь приготовані слова зникли з голови, і залишилися тільки якісь холоднуваті фрази, якими ніяк не можна було б висловити справжніх почуттів.
Яринка сама перша прийшла йому на допомогу.
— Ну, як твої роботи? — запитала вона, і Крайнєв відчув у словах холодок і неприязнь. — Скоро вже одержиш орден від Дорна? — продовжувала знущатися Яринка.
Не варто було відповідати на такі запитання. Замість того Юрій сказав пошепки, дивлячись кудись у куток кімнати:
— Ми вилетимо звідси через три, максимум через чотири дні.
Очі Яринки стрепенулися і здивовано спинилися на блідому обличчі Крайнєва.
— Куди вилетимо?
— Куди, точко не знаю. В усякому разі, на схід. Може, досягнемо СРСР. Може, вилетимо навіть у смерть, але в усякому разі з цієї тюрми…
— На чому це ви, професоре, збираєтеся летіти?
— На реактивному літаку, який зараз спеціально для нас будує Дорн.
— Смішно…
— А я спробую цей жарт перетворити на дійсність. Я спробую вилетіти в той момент, коли вилетіти взагалі буде неможливо. — І, побачивши здивовані очі Яринки, додав: — Звичайно, неможливо, на думку наших шановних господарів.
Яринка дивилася на Крайнєва з огидою. Вона не повірила жодному слову інженера. Вона була певна, що все це придумане, аби примусити її знову повірити Крайнєву, простити зрадника.
— Це дуже невдало видумано, Юрію Борисовичу. Видумано, очевидно, спеціально для мене. Дорн ніколи не буде таким наївним, щоб залишити вас хоч на мить біля готового до польоту літака. Придумайте щось інше….
Вона навіть не дивилася на Юрія, вимовляючи ці слова. Погляд її блукав десь за вікном по сірій бетонній стіні. Їй важко було говорити таке — вона ще не одвикла вірити Крайнєву.
— Гаразд, Яринко, — підвівся Крайнєв з стільця, — говорити нам з тобою зараз важко. Ти можеш вірити мені, можеш не вірити, це вже як хочеш. Я не зрадив, а тільки шукаю виходу — виходу в життя з цієї бетонної могили — і знайду його. От і все.
Він повернувся і пішов до дверей. Біля порога спинився і додав, тримаючись за ручку дверей:
— Ми можемо вилетіти кожної хвилини. Треба, щоб ти була готова.
Яринка мимоволі кивнула головою. Крайнєв усміхнувся. Він повернув ручку дверей, але вони прочинилися ніби самі, і в кімнату зайшов Макс Буш. Не говорячи жодного слова, він підійшов до маленької, дуже красиво інкрустованої шафи, яка стояла в кутку кімнати, відкрив верхні малесенькі дверцята і повернув щось дуже схоже на вимикача. Юрій глянув — маленький мікрофон стояв у секретній шухляді.
«Все загинуло, — подумав Крайнєв, відчуваючи, як кров помалу відпливає з його обличчя. — Він усе чув».
Буш сказав, переводячи погляд з Крайнєва на Яринку:
— Ваш план наївний. Дорн ніколи не дозволить вам навіть наблизитися до літака, коли він буде готовий до польоту. В усякому разі вам треба порекомендувати бути обережнішими. Ваше щастя, що сьогодні біля мікрофонів чергував я.
Він глянув на Крайнєва, на Яринку і тихо додав:
— Ми готуємо вам втечу. Ще не все ясно, але така можливість не виключена. Повторюю ще раз — обережність.