Місто проходило перед Юрієм Крайнєвим добре знайоме і дивно нове. Він палко любив його. Від Японії до Польщі, від Паміру до Фінляндії лежала, молодо дихаючи, його батьківщина, і це місто було її частиною. І так хотілося, щоб довше тривала ця прогулянка, щоб більше зустріти рідних, давно не бачених вулиць, будинків і дерев.
Але авто, круто завернувши, спинилося біля блискучих сходів інституту стратосфери, і думки Крайнєва обірвалися. Він вийшов з машини, ступив на східець, і йому здалося, ніби граніт похитнувся під йото ногою. Через знайомі двері, де кожна дрібниця навівала силу-силенну спогадів, весь охоплений радісним почуттям повернення, він зайшов в інститут.
Старенька бабуся, гардеробниця, глянула на нього і злякано перехрестилася. Юрій весело засміявся, підійшов, міцно обняв і поцілував стареньку — зараз йому хотілося розцілувати цілий світ.
Поруч з Валенсом ішов він по коридору. На мить зупинився біля свого кабінету. Табличка з написом: «Юрій Крайнєв», як і раніш, висіла на дверях.
«Вони були певні, що я повернуся», подумав Крайнєв і вдячно глянув на Валенса.
У кабінеті директора вони сіли один проти одного і трохи помовчали. Валенс майже не змінився за цей час. Зате на обличчі Крайнєва сліди страждань позначилися у вольовому затиску губ, навіть в усмішці.
— Я й досі не можу зрозуміти, як ти зважився вилетіти на такій машині. Адже це було мало не самогубством…
— Ні, — відповів Крайнєв, — самогубці мені ніколи не подобалися, і до їхнього товариства я записуватися наміру не мав. Але в мене іншого шансу не було. Ніхто з моїх тюремників не міг припустити, що машина без гвинта може відірватися від землі… Саме в цьому був мій порятунок… Зате тепер я знаю про реактивні літаки більше, ніж будь-хто інший. Знаю, якими вони мають бути, і шлях, яким мають розвиватися. І, звичайно, це має бути не ракета, а турбореактивний двигун.
Крайнєв говорив, але Валенсу весь час вчувалася за цими словами зовсім інша думка, от так, ніби говорить людина якісь точні слова, слухає і відповідає, а хоче взнати щось зовсім інше і не наважується запитати…
Вони знову помовчали кілька хвилин, потім Юрій таки не витримав і спитав:
— Де Ганна?..
Ні в Берліні, ні в дорозі він не дозволив собі ні до кого звернутися з цим запитанням, але тут уже більше мовчати не міг. Валенс розумів, як важко другові вимовити ці слова, і відповів стримано і тихо.
— Ганна дуже хвора. Ми. вжили багатьох заходів і консультувалися з багатьма лікарями, але поки що безуспішно. Мені здається, що твій приїзд буде для неї найкращими ліками…
— Ти гадаєш, вона мене не забула?
— Певен того.
Вони ще помовчали. Десь у глибині будинку інституту стало чути спочатку неясний, але щораз дужчий шум. Так, ніби з глибини вродившись, аж нагору будови йшла могутня демонстрація.
— Що воно таке? — запитав Крайнєв.
— Я думаю, що це люди зібралися біля Яринки і, мабуть, скоро будуть тут.
Валенс не помилився. Починаючи від тієї хвилини, як Крайнєв поцілував гардеробницю, всяка робота в інституті припинилася. Новина облетіла кімнати і поверхи блискавично швидко. У залі засідань Яринку мало не задушили в обіймах.
— Де Крайнєв? Давайте нам нарешті Крайнєва! — вигукнув на весь голос інженер Матяш, і цілий натовп рушив до кабінету директора.
Мабуть, ще ніколи в житті так не розчинялися двері цього затишного кабінету — голосно, різко, навстіж. Цілий натовп людей, які ще не вірили чутці і хотіли пересвідчитися в усьому на власні очі, десятки справжніх друзів Крайнєва стали на порозі.
— Крайнєв! Значить, правда! Повернувся! — ніби зітхання, пролунало в кімнаті, і на мить запанувала тиша.
Юрій встав із свого крісла, глянув на друзів, на їхні палаючі радісні очі, і сльози затисли йому горло. В цю мить він ще гостріше відчув, яке це щастя бути вдома, на землі своєї вітчизни, серед перевірених друзів і який страшний шлях залишився за його спиною.
А Матяш уже кинувся вперед і обхопив Юрія своїми здоровенними ручиськами. І довго ніхто нічого не міг зрозуміти у словах і вигуках, які лунали в кабінеті директора інституту стратосфери.
Частина друга
КРЕЙСЕР
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Дача академіка Барсова стояла під горою. Невеликий будинок з широкою верандою зовсім ховався за зеленими лозами дикого винограду. Влітку лапате листя щільно закривало терасу від сонця, і там у сутіні жила прохолода. Взимку листя осипалося на землю, вкриваючи її м'яким жовто-багряним килимом, — проміння проникало тоді крізь густе плетиво лоз і розганяло м'яку сутінь.
Сонце сходило і поволі пливло над морем. Зима стояла над Кримом на диво суха і тепла. Вершини Ай-Петрі чітко вирізьблювалися на фоні синього неба. Дощі і тумани ховалися десь у горах. На південному березі світило сонце, і люди виходили гуляти до моря.
— Я дуже радий, що ви приїхали і ми нарешті зустрілися, колего, — сказав академік Барсов, поволі опускаючись у широке плетене крісло і жестом запрошуючи Юрія Крайнєва сідати.
Крісло стояло проти сонця. Барсов сидів, відчуваючи на обличчі ніжні дотики променів, і задоволено мружив очі. Його сива, акуратно підстрижена борідка підвелася трохи вгору, і весь він, невеличкий і сухий, так і тягнувся до сонця.
Крайнєв трохи посунув убік друге крісло і сів поруч. Кілька хвилин вони сиділи мовчки. В морі ішов пароплав, і довгий димний слід залишався у повітрі. Темна лінія диму висіла над морем, як хмарка. Пароплав зник десь за Ай-Тодором. Лінія увігнулася під поривом легкого вітру і несподівано зникла.
Барсов заговорив знову. Говорив він упевнено, коли-не-коли підкреслюючи сказане уривчастим рухом руки.
— Я уважно стежу за вашими роботами, Юрію Борисовичу, — говорив він. — Вони мене радують, дивують, захоплюють, але не задовольняють. Останній час я помітив деякий злам, відхід від теоретичних, надзвичайно важливих шукань. Ви зараз віддаєте практиці надто багато уваги, і це мене засмучує. Ви мусите відкривати. Все останнє хай роблять асистенти. Ваш час надто дорогий, щоб витрачати його марно. Я прошу дарувати мені цей повчальний тон, недоречний між колегами. Проте я, мабуть, утричі старший за вас, а досвід усього життя щось важить.
Юрій Крайнєв слухав мовчки. Колись він учився на книжках академіка Барсова. Тепер їхні шляхи розійшлися. Але давня повага до вчителя залишилася недоторканою, і чому Крайнєв сидів, уважно слухаючи кожне слово. Інколи ледве помітна тінь усмішки пропливала в зіницях його очей. Це траплялося тоді, коли Барсов вживав слово «колега». Воно звучало трохи незвично, проте Юрій не протестував.
Він вільно сидів у кріслі поруч з академіком. Скинуту кепку поклав собі на коліно. Сонце блищало холодним світлом на кількох пасмах сивого волосся. Юрію Крайнєву зараз було двадцять вісім років, але Барсов мав усі підстави називати йото своїм колегою.
— Я чув, — говорив далі академік, — що ви знову зацікавилися літаками. Це повідомлення засмутило мене. Ви, на мою думку, стали на невірний шлях. Вам треба рватися у зоряний простір, а ви все повертаєтеся назад, у стратосферу, поближче до землі. Я читав вашу роботу про міжпланетні перельоти. Це блискуче. Ціолковський міг би пишатися вами. Повороти вашої думки дивують, а частіше засмучують мене, хоч ні радити, ні докоряти вам я не наважуюсь.
Крайнєв сидів і слухав. Що він міг сказати у відповідь на слова Барсова? Погодитися він не може. Заперечити і сказати, що академік помиляється, якось незручно для першого знайомства.
— Я б на вашому місці, Юрію Борисовичу, — вів далі Барсов, — і на мить не кидав би міжпланетних перельотів. Ви можете заперечити мені, сказати, що я сам, крім основної роботи, виконую ще і спеціальні завдання для армії, але я не міг би відповісти вам, яка робота зараз потрібніша — перша чи друга.
. — Так, Миколо Олександровичу, — тихо і вдумливо, ніби звертаючись до самого себе, сказав Крайнєв. — Зараз я проектуватиму двомоторний крейсер-бомбардувальник. Наша робота залежить від багатьох несподіваних або, навпаки, надто сподіваних обставин.
Барсов глянув на нього уважно, зосереджено, потім опустив очі і усміхнувся. Юрій сидів, носком черевика ворушачи маленький, обточений водою камінець. Широкий носок було прикрашено складним і красивим візерунком. Молодий професор дбайливо стежив за собою.
Кілька хвилин Барсов сидів замислений. Ця бесіда аж ніяк не нагадувала Крайнєву ті палкі суперечки, що їх доводилося вести в інституті. Він не знав, як слід говорити з Барсовим, і трохи бентежився.
Користуючись з паузи в розмові, він дивився на море. Здавалося, ніби біля Ай-Тодору щось ворухнулося. За секунду він вже впевнився, що це йому не здається, якийсь довгий низький корабель і справді виходив з-за прибережних скель.
Барсов помітив зацікавлення гостя і теж став дивитися на білу лінію, що з'явилася на поверхні моря перед носом корабля.
Крейсер «Красный Кавказ» йшов до Севастополя. Гострим, витягнутим уперед носом розсікаючи хвилю, нестримний у своєму людьми скерованому пориві, мчав він понад берегом Криму. Широка пінна хвиля розступалася перед ним. Високий білий бурун здіймали гвинти за кормою. Гармати стояли на палубі, витягаючи вперед довгі дула.
Червонофлотців не було видно. Здавалося, ніби крейсер сам став живою істотою і мчить уперед, цілеспрямований і грізний.
Це було прекрасне і захоплююче видовище. Барсов і Крайнєв мовчки провели крейсер очима, і тільки коли він зник, ніби розтанув за обрієм, змогли повернутися до перерваної розмови. Тільки тема розмови раптом змінилася, стала сухішою, тривожнішою, ніби гарячий подих війни пролетів над тихою дачею академіка Барсова.
— Бачите, Миколо Олександровичу, — мовив Крайнєв, — тільки тоді, коли вдасться нам зробити літаки такими ж надійними і боєздатними, як цей крейсер, тільки тоді зможу я думати про міжпланетні польоти. А до того часу, не покидаючи своїх мрій, я будуватиму двомоторний бомбовоз і заодно завод, де його будуть виробляти.
Барсов подумав, поворушив пальцями лівої руки і сказав:
— Я прошу пробачити мені трохи недоречні докори, які я робив вам раніше. Я мало знаю про вашу теперішню роботу. Вона зараз, напевне, важливіша за все. Але обіцяйте мені, тільки-но буде змога, знову взятися за міжпланетні польоти. Буде злочином, коли ви забудете про них.
— Це можна обіцяти цілком спокійно і певно, — розсміявся Юрій. — Мені і самому вже давно кортить вирватися за межі нашої шановної планети.
— Це не жарти, цілком серйозно сказав Барсов. — Я хочу чутті від вас певну обіцянку.
— Миколо Олександровичу, це ж моя мрія, як же я можу забути про це, — щиро і, може, навіть трохи схвильовано відповів Юрій.
Барсов не сказав ні слова. Він дивився на море, на те місце, де зник крейсер. Несподівано легкі кроки пролунали на веранді. Хтось пройшов через будинок і мав вийти в сад.
Крайнєв і Барсов озирнулися одночасно. Висока дівчина у світлому пальті і такому ж береті йшла по веранді. Хвиля золотого волосся, вибиваючись з-під берета, закривала частину чола. Очі її дивилися то на Барсова, то на Юрія допитливо, уважно. Губи всміхалися вичікувально, невпевнено, ледве помітно.
Вона потисла Барсову руку і обернулася до Крайнєва. Очі в неї були невеликі, вузько прорізані, мигдалевидні. Сірувато-зелені, вони здавалися безколірними при ясному світлі сонця.
— Знайомтеся, Марино Михайлівно, — сказав Барсов, — це професор Крайнєв.
Хвилину дівчина мовчала, ніби щось пригадуючи. Усмішка на її вустах стала трохи яснішою.
— Професор Крайнєв? З Київського інституту стратосфери?
— Так, — запобігливо усміхнувшись, поспішив відповісти Барсов. — Ви здивовані?
— Одверто кажучи, здивована, — відповіла дівчина, простягаючи до Крайнєва руку. — Марина Токова.
— Крайнєв, — буркнув у відповідь Юрій.
— Я вас уявляла зовсім не таким і… значно старшим.
Юрій промовчав.
— Так, — Юрію Борисовичу можна позаздрити: молодість — це такий капітал, який годі комусь придбати. Раніше, правда, можна було продати нечистому душу, як це зробив Фауст, але тепер і цей шлях закрито. Радянська влада скасувала чортів, і навіть душу заставити нікому.
Академік задоволено засміявся, погладив акуратно підстрижену борідку і вирішив продовжувати розмову в тому ж тоні.
— Так, молодість, молодість, — зітхнув він.
— Пробачте, Миколо Олександровичу, — несподівано підвівся Крайнєв.
Він не терпів, коли літні люди починали говорити багатослівно і безпредметно. Крім того, Марина поглядала в його бік очікувально. В її руках Юрій помітив великий жовтий портфель. Вона, мабуть, збирається працювати з Барсовим, і Крайнєв тільки заважатиме їхній роботі.
— Куди ж ви, — аж скинувся Барсов, — я нізащо не відпущу вас так рано.
— Мені треба спочити, Миколо Олександровичу. Завтра на світанні, о шостій годині, я їду в Севастополь.
— Ну, куди ж це годиться, — розвів руками Барсов, — раз у житті зустрілися, поговорити не встигли, і ви вже тікаєте. Ні, ні, я вас не відпускаю.
— Може, це я вас так налякала? — несподівано озвалася Марина.
Крайнєв мовчки махнув рукою, всміхнувся і сів на своє місце.
— Мені здавалося, що ви прийшли до Миколи Олександровича у справі. Може, мені краще піти пройтися до моря, поки ви працюватимете?
Барсов глянув на Марину. Очевидно, це питання мусила вирішувати вона.
Хвилину дівчина мовчала, ніби вагаючись, потім сказала для самої себе несподівано різко:
— Ні, залишайтеся тут. Вашу думку мені теж інтересно буде послухати.
— От і прекрасно, от і прекрасно, — зрадів Барсов, — я теж гадаю, що думку Юрія Борисовича варто послухати. Це принесе вам безперечно величезну користь.
— Побачимо, — відрізала Марина і сама здивувалася: невже вона не може бути стриманішою і ввічливішою.
Барсов занепокоєно глянув на Юрія, чи не образився той, але на Крайнєва слова Марини не справили жодного враження. Сидів він у кріслі, як і раніше, спокійно.
— Я зараз покажу вам свою останню роботу, — говорила Марина, відкриваючи блискучі замки портфеля і витягаючи квадрати цупкого паперу, — але до того я хотіла б зробити невеличку передмову.
— Прошу, прошу, — озвався Барсов, Крайнєв промовчав.
— Мої роботи стосуються ще дуже і дуже мало розробленої теорії польоту літака з реактивним двигуном. Важливість цієї проблеми доводиш не треба. Мушу сказати вам, що це ще абсолютна таємниця. В Ленінграді, де я працювала, тільки директор інституту знав про характер моєї роботи. Отже, я сподіваюся, що цілком можу розраховувати на вашу скромність.
— Безперечно, — поспішив запевнити Марину Барсов.
— І ви ні з ким не консультувалися? — спитав Крайнєв, дивлячись кудись повз Марину, на далекий горизонт.
— Мені ні в кого було консультуватися. Ні в підручниках, ні в журналах майже не зустрічаються матеріали на цю тему. Вони, мабуть, десь існують, але дуже засекречені. Отже, мені довелося робити все самій, від початку до того моменту, де я спинилася. Назвати його кінцем було б надто сміливо. Все це тільки початок.
Зупиняючись для того, щоб перевести подих, Марина дивилася саме в ту точку горизонту, куди були звернені очі Юрія Крайнєва. Нічого особливого там не було — зливалося з прозорим небом сіро-сталеве море, і довга хмарина ховалася за горизонт..
— Ви прекрасно знаєте всі труднощі, зв'язані з побудовою такого літака. Проблема пального, проблема матеріалів підвищеної міцності, проблема посадки і зльоту настільки ще не досліджені, що все доводилося робити з самото початку. Досвід роботи із звичайними літаками виявився тут непридатним. Велика різниця у швидкостях літаків з реактивними двигунами і звичайних літаків знецінили майже всі теоретичні роботи в цьому напрямі.