Ще одна черга трасуючих куль пройшла недалеко від крила. Юрій зрозумів, що триматися на прямому курсі не можна, і різко кинув свою машину вниз, майже до самої землі, а тоді з розгону свічкою пішов угору. Це була його перевага, оцей сміливий вертикальний маневр. В мить переходу від спуску до зльоту в Крайнєва знову потемніло в очах, але він все-таки відірвався від свої с ворогів.
Усе це сталося так блискавично швидко, що Юрій навіть не міг збагнути, куди поділися його переслідувачі. Нікого не видно було під блакитним куполом неба. Легкі хмарини пропливали у височині, якесь місто показалося внизу… Все було так, ніби ніколи й не існувало на світі тих чотирьох хижих мессершміттів.
«От що значить реактивна техніка», подумав Крайнєв. Це ж він просто залишив ворожі літаки далеко за собою, і тепер, мабуть, їхні пілоти лаються на всі заставки та форсують мотори, намагаючись хоч би здаля побачити відблиск ракет. Марна мрія. А втім, про них уже можна не думати. Куди сідати? — ось найголовніше питання.
Юрій глянув на землю. Повинні ж тут бути якісь аеродроми!.. Завжди воно так: мозолять очі, коли не потрібні, а коли треба — жодного не знайдеш…
Якась рухома тінь привернула його увагу. Зовсім невисоко над землею йшов важкий пасажирський літак німецької Люфтганзи. Пізнавальні знаки його було добре видно згори, і Юрій відразу ж пішов паралельним курсом. Цей «пасажир» мав точно вказати йому напрямок на аеродром.
І справді, дуже скоро сріблясті крила літаків, вишикуваних в одну лінію, заблищали на землі, і широченна злітна доріжка розіслалася на сірому, наче витоптаному полі. Зовсім недалеко від аеродрому видніло якесь велике місто, — впізнати його відразу Юрій не міг. Та як би там не було, тепер він сяде, і німцям не вдасться знову його сховати. Тут, на аеродромі, є кілька десятків літаків і, певно, багато людей. Чим більше очей побачить Юрія Крайнєва, чим більше вух почує його ім'я, тим більше буде в нього шансів повернутися додому.
Крайнєв різко розвернувся і, швидко знижуючись, майже падаючи, націлився на аеродром. Зараз його тривожила лише одна думка — тільки б вистачило пального! Якщо заряду в ракетах иестане, що тоді буде?..
Він не міг собі навіть приблизно уявити, як це важко посадити літак на такій швидкості. Раніше Юрію доводилося багато літати, але на такому літаку вперше. І коли земля була вже близько, він не сумнівався, що розіб'ється вщент.
Весь зібраний і зосереджений, не дозволяючи собі розгубитися ні на мить, він вів літак на посадку, а на величезному аеродромі в Ландсбергу тисячі людей, затамувавши подих, дивилися на цю незвичайну, ніби палаючу машину, яка заходила на бетоновану доріжку.
Аеропорт, в якому сьогодні зібралося багато літаків з усіх країн Європи, жив своїм звичайним розміреним життям, коли несподівана поява цього палаючого літака переплутала всі карти, примусила негайно відмінити вильоти, відкласти прийом, наказати екіпажам машин, що вже були на підході до аеродрому, відійти далі від Ландсберга, бо хто знав, чого можна чекати від такого літаючого вогню.
Саме в цей час перший пілот радянського рейсового літака вже збирався вирулювати на старт. Він доїхав до початку бетонованого поля, коли несподівано дістав по радіо наказ зупинитися та звільнити доріжку. Нічого не розуміючи, він голосно вилаявся, потім глянув на небо і тільки свиснув, показуючи другому пілотові на дивовижний палаючий літак.
Доріжку справді треба було звільняти якнайшвидше. Але не встиг радянський пілот розвернути свою важку, повну пасажирів та вантажу машину, як невідомий літак з небаченою швидкістю домчав до краю майданчика і полетів над ним низько-низько, майже черкаючись бетону, — видно, не наважуючись приземлитися. Ось він торкнувся бетону, ще на мить злетів у повітря, удержав рівновагу і побіг уздовж доріжки. Радянський пілот бачив, як горить непристосована для такої посадочної швидкості гума на колесах, і ясно розумів, що цей самогубець неодмінно зачепить його літак. Він щосили форсував мотори, але все-таки бачив, що розвернути машину не вдасться.
А дивний літак, полум'я на якому вже зникло, бо Крайнєв вимкнув ракети, все наближався й наближався. От між ними вже менше як сто метрів, от він уже поруч… Удар!
Пілот був певний, що удар цей буде значно сильнішим. Та літаки зачепилися один за одного лише кінчиками крил. Важкий пасажирський тільки здригнувся і залишився на місці, хоч метал на краю крила трохи зім'явся. Маленький літак, який так несподівано впав з неба, двічі покрутився на місці і зупинився, похилившись, ніби поранений, на один бік.
А від будинку аеровокзалу вже бігли люди, поспішали автомашини. Та швидше за всіх біля пораненого літака опинилися радянські пілоти. Хіба ж міг Юрій сподіватися такої удачі?..
Ще не знаючи, кого доведеться зустріти, і не вірячи в своє врятування, Крайнєв виліз із тісної кабіни, став на тверду землю і навіть потупцяв трохи ногами, перевіряючи, чи це справді земля.
Пілот радянського літака підбіг до нього лютий, як звір. А втім, на це в нього були всі підстави. Узяв би Крайнєв на кілька метрів праворуч, літаки зіткнулися б і тоді — неминучий вибух, катастрофа, людські жертви…
— Руки-ноги вам, ідіотам, поперебивати мало, — ще здаля горлав пілот. — Хто вас учив літати? Де ваша служба оповіщення? Йолопи нещасні!.. На віки вічні треба позбавляти таких льотних прав…
Він кляв і лаявся, позираючи на зім'ятий край крила свого літака, а для Юрія ця лайка звучала, як найкраща музика. Тепер вже ніщо не зможе перешкодити йому повернутися додому, тепер коло нього радянські люди…
Другий пілот теж підійшов ближче, глянув на Крайнєва, і на обличчі його відбився глибокий подив.
— Слухайте, — сказав він. — Чи я п'яний, чи я сплю?.. Ви — Крайнєв?
— Так, я Крайнєв, — щасливо всміхаючись, відповів Юрій і, раптом відчувши, що сили зрадили йому, сів на бетонну доріжку.
З літака вже повиходили пасажири, оточили Юрія. Всі чули про його смерть, один з них навіть брав участь у похороні. Та поки підбігли службовці аеродрому, все з'ясувалося.
Радянський літак летіти з пом'ятим крилом, звичайно, не міг. Треба було його ремонтувати. Отже, Крайнєв разом з усіма пасажирами зайшов у приміщення аеровокзалу.
— Ми змушені, — заявив йому начальник аеродрому, — негайно заарештувати вас за порушення правил польоту. Вас судитимуть і, певна річ, покарають. Адже ви мало не спричинили катастрофу…
Юрій, стоячи поруч з Яринкою перед начальником аеродрому, тільки блаженно посміхався у відповідь. Тепер його вже ніщо не страшило — за пасажирів, які повиходили з радянського літака, він тримався, як за рятівничу нитку.
— Насамперед, — сказав він, — вам доведеться зв'язати мене з радянським консулом. А там уже подивимося, кого треба судити.
На аеродромі знайшовся кореспондент якоїсь англійської газелі, який летів на Балкани. Але заради такого сенсаційного випадку він вирішив змінити маршрут, і поки начальник аеродрому дістав наказ, як поводитися з Крайнєвим, поки він намагався цей наказ виконати, кореспонденція вже була готова. Та й усі на аеродромі тільки й говорили, що про Крайнєва. Тепер уже нічого не можна було ні приховати, ні врятувати…
— А все-таки вас судитимуть, — сказав начальник аеродрому, коли спроба ізолювати Крайнєва від радянських людей не вдалася.
— Ще багато кого доведеться судити, — відповів йому Крайнєв. — Але запевняю вас, що в цій черзі не я буду першим…
А в цей час на аеродром почали прибувати спеціальні літаки. Скандал був надто великий, щоб можна було його зам'яти. Юрію навіть здалося, ніби серед прибулих він на мить побачив знайоме обличчя, але він вирішив, що це помилка: не міг же так швидко з'явитися тут фон-Дорн.
— Тільки не залишайте мене, поки прибуде наш консул, — просив Юрій пасажирів радянського літака.
— Навіть якби хотіли, не можемо, — посміхаючись, відповідали вони.
Виявляючи до радянських людей надмірну уважність, начальник аеродрому запропонував негайно відправити їх спеціальним літаком.
— Ні, ми полетимо своїм, — відповіли вони, і начальникові лишилося тільки роздумувати над тим, яка кара звалиться на його голову за невиконання категоричних наказів.
За годину на аеродром прибув радянський консул, і Юрій Крайнєв заспокоївся. Він знав, що попереду ще багато мороки і зволікань, що цей скандал намагатимуться пригасити, але знав також, що тепер усе це буде для ворогів набагато складніше. Вся сила Радянської держави стояла зараз за спиною інженера Крайнєва в особі невисокого на зріст, дуже спокійного зовні радянського консула.
— Не турбуйтеся, — сказав консул. — Тепер вони вже нічого злого не зможу і в вам зробити. Але який це скандал, — подумати страшно! За всю мою дипломатичну практику ще ніколи нічого подібного не траплялося…
Юрій вислухав ці слова, розуміюче всміхнувся, але від консула не відійшов.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Як і передбачав консул, скандал і справді стався неабиякий. Мабуть, з тиждень усі європейські газети були сповнені сенсаційними повідомленнями про викрадення Крайнєва та про його втечу з бетонованої в’язниці. Але чим більше розгорялися пристрасті, тим ясніше ставало, що у фашистській Німеччині Крайнєва втримати не вдасться. І одного дня все скінчилося, ніби за командою. Газети раптом втратили інтерес до цієї події, так ніби нічого незвичайного і не сталось.
Це несподіване мовчання могло означати тільки одне — Крайнєв їде додому. З цієї хвилини він перестав цікавити буржуазну пресу. От коли б він відмовився повернутися у Київ, тоді інша справа… А так що ж тут цікавого — людина не зрадила, а залишилася чесною — ніякого приводу для сенсацій немає.
І одного осіннього ранку Яринка і Крайнєв у супроводі радянського консула з'явилися на Сілезькому вокзалі в Берліні.
— Ви знаєте, — всміхаючись, говорив Крайнєв, — мені ще й зараз трохи страшнувато їхати, все здається, ніби якась нова несподіванка може трапитися…
— Не думаю, — спокійно сказав консул, — надто багато галасу викликала ваша історія. Повторювати щось подібне вони не захочуть.
— Господи, як мені хочеться додому, — зітхнула Яринка.
— Не далі як післязавтра ви там будете, — запевнив консул.
Митні чиновники нашвидку переглянули багаж. Ще кілька коротких формальностей, і вже червоний паспорт лежить у кишені біля самого серця.
Поволі рушає на схід довгий темно-зелений поїзд, проведений недоброзичливими поглядами, кількох чоловіків у цивільному, які весь час товклися біля вагона, ніби хотіли побажати Крайнєву щасливої дороги, та так і не насмілилися.
Про повернення Крайнєва і Яринки в Київському інституті стратосфери не знав ніхто, крім Валенса. Директорові хотілося зробити несподіванку всьому колективу. І тому нікому, навіть найближчим друзям він не розповів цю новину. Стримуючи радісне хвилювання, майже прикусивши язика, щоб не прохопитися, наказав Валенс подати до під'їзду машину і вийшов з інституту.
Валя сиділа в машині, як завжди підтягнута і зосереджена.
«Знала б ти, моя дівчинко, яка тебе несподіванка чекає, — подумав, внутрішньо усміхаючись, Валенс, — то не сиділа б так за баранкою, вдаючи цілковиту байдужість. Я ж добре знаю, як боліло твоє маленьке серце. Нічого, зараз ми його трохи підлікуємо».
— На вокзал, Валю, — попросив Валенс і сам не впізнав свого голосу.
— Що це з вами, Адаме Олександровичу? — запитала Валя. — Чи не захворіли?
— Ні, — відповів директор і, не бажаючи продовжувати цю розмову, додав: — У нас чотирнадцять хвилин…
— Встигнемо. — Валі ніколи не треба було нагадувати про час. — Вам ще доведеться чекати.
Валя говорила чистісіньку правду — за шість хвилин авто вже зупинилося біля входу у вокзал. Валенс подякував, посміхнувся і, поспішаючи, хоча спізнитися було просто неможливо, пішов на перон. Валя різко розвернулася і точно поставила свою машину на відведене для чекання місце.
Осінь пливла над Києвом. Вже жодного листка не видно на широко розкинутих кронах каштанів. Голубе небо охоплює місто і, незважаючи на рух машин, людей, трамваїв, задумана тиша висить над вулицями.
Біля вокзалу, як завжди, зчинилася метушня. Люди поспішали до своїх поїздів, до кас, до виходу в місто. Нові й нові машини, блискучі, лаковані, підходили до вокзалу, щоб потім спинитися десь недалеко від Валі. Дівчина сиділа, спокійно розглядаючи людей. Незважаючи на листопад, машина ще й досі залишалася відкритою, осінь прийшла рання, але на диво тепла. Валя сиділа, недбало відкинувшись на подушки, і чекала. І хоча в цій поїздці на вокзал до московського поїзда не було нічого незвичайного, тінь хвилювання весь час торкалася думок дівчини. Якийсь чудний був сьогодні Валенс. Мабуть, таки щось трапилося, а от тільки приємне чи неприємне — невідомо. Дівчина вже добре вивчила свого директора і знала, що через якісь дрібниці він хвилюватися не буде.
Водії сусідніх машин поставали недалечко, милуючись не так новою машиною інституту стратосфери, як білявим шофером, але Валя до цього давно вже звикла і не звертала уваги. Досить і того, що вона привіталася із знайомими хлопцями, коли поставила машину. Розмовляти з ними їй не хочеться. Щось дуже хвилююче було в стриманому обличчі Валенса… Що це може буї її…
На вокзалі гули невидимі паровози. Мабуть, вже кілька хвилин тому прибув московський поїзд. Значить, Важене скоро має з'явитися. Чого вона так хвилюється? Чого чекає? Адже це звичайнісінька поїздка, одна з тих, які доводиться робити по кілька разів на день.
— Здрастуйте, Валю! — несподівано почувся ззаду дуже веселий і дивно знайомий голос.
Валя закам'яніла, не в силі повернути голову. Вона ладна була присягтися, що це говорить Крайнєв. Що з нею? Маячіння? Та ні, чому ж маячіння? Адже вона сидить у машині на площі перед вокзалом, чекає Валенса, яке ж може бути маячіння?
— Здрастуйте, Валю, — почувся теж дуже знайомий жіночий голос, і дівчина вирішила, що це вже напевне божевілля.
Схвильована, злякана до краю, вона швидко обернулася і побачила просто перед собою Крайнєва. Він стояв, тримаючи в руці маленького чемодана, і дивився на Валю. Дівчина мало не закричала від несподіваної радості.
— Крайнєв, — не то сказала, не то простогнала Валя, все ще не зважуючись повірити.
— Добрий день, Валю, — сказав Крайнєв, милуючись її здивуванням.
— Ви… ви живі?
Валя потрусила головою, немов намагаючись відігнати видіння. Потім сильно вдарила рукою по борту машини:
— Ой! Ні, не сплю!
Шофери сусідніх машин були шоковані і незадоволень Справді, де ж це видано, щоб шофер у нестямі кидався на шию пасажирові, навіть коли цей шофер така вродлива дівчина, як Валя. Більше того, саме така вродлива дівчина, коли вона вже сіла за баранку, мусить поводитися стриманіше…
Валі було абсолютно байдуже, що подумають про неї її колеги. Крайнєв живий, він тут, в Києві, стоїть поруч Валі, а все інше не може мати ніякого значення!
Але все-таки дуже розійтися своїм почуттям Валя не дозволила. Обличчя її залилося червоною фарбою. Вона кумедно зсунула брови і сіла до руля. Слова не приходили їй в голову. Дівчина просто не знала жодного слова, яке могло б відбити хоч би одну соту часточку її почуттів. У захопленні вона дивилася на Крайнєва, а той, до краю схвильований такою зустріччю, теж не знав, як поводитися, що робити.
— Ну, ми вже, мабуть, можемо рушати, — долетів ніби здалека голос Валенса.
— Так, звичайно, — відповіла Валя, сама не розуміючи власних слів.
Директор допоміг Яринці сісти на заднє сидіння. Юрій умостився поруч Валі. Машина рушила. У повному мовчанні доїхали вони до бульвару Шевченка, і Валя вже хотіла повертати до інституту, коли Крайнєв несподівано попросив:
— Давайте проїдемося, я так давно не бачив Києва.
Двічі просити Валю не довелося. Вона ладна була їхати отак тисячі кілометрів… і щоб Юрій Крайнєв сидів поруч неї.
Місто, оповите вже прохолодним серпанком променів осіннього сонця, проходило перед ними. Воно показувало Юрію Крайнєву нові будинки і нові риштування. Воно тягнулося вгору, до сонця широкими вікнами, прямими вулицями і усмішками людей. Воно віддзеркалювалося у холодних водах Дніпра першими каменями гранітної набережної правого берега.