І разом з вітром знову прийшло почуття неспокою. Юрій озирнувся. На протилежному кінці лави сиділа дівчина. Темний капелюшок з неширокими полями лежав поруч неї. Дівчина сиділа, ні на кого не звертаючи уваги. Вона теж дивилася на пароплав. Вітер ворушив тонкий шовк її сукні.
Юрій не міг одвести очей. Якби його спитати, чи гарна ця дівчина, він не зміг би відповісти. Здавалося, ніби зник весь навколишній світ. Він дивився і бачив перед собою тільки це вродливе дівоче обличчя.
Дівчина помітила його захоплений погляд. Вона сиділа нерухомо, тільки тонкі, трохи випнуті губи стислися, наче ховаючи посмішку. Від цього на її обличчя ліг вираз суворого, трохи підкресленого спокою. Вона не звертала на його погляди ніякої уваги. Маленька книжка лежала на її колінах, і книжку цю Юрій прекрасно знав. Це були дослідження з теорії міжпланетних перельотів.
Крайнєв здригнувся. Він хотів спитати дівчину, звідкіля в неї ця книжка, і не наважився. Дівчина нічого не помічала. Юрій встав і, рангом відчуваючи, як обважніло все його тіло, пішов до виходу з альтанки. Він був певен, що дівчина не оглянеться на нього. При виході озирнувся. Дівчина сиділа нерухомо. Вітер висмикнув із гладкої зачіски пасмо темного волосся.
Крайнєв вийшов. Він ішов майже машинально, не розбираючи, куди йде і хто трапляється йому назустріч.
Опускаючись вниз по довгій темній алеї, Крайнєв вийшов на майдан Третього Інтернаціоналу. Там він мало не потрапив під автобус.
У Пролетарському саду було темно і вогко. Парочки сиділи на всіх затінених лавах. Освітлені лави залишалися вільними.
Крайнєв підійшов до урвища над Дніпром і довго дивився вниз. Вогні мерехтіли і переливалися на воді. Вони були зеленкуваті і нагадували очі дівчини. Вітер не припинявся. Він налітав з-за Дніпра, легкий і вологий.
Весняний парк, вечір, закохані і вітер викликали давно не відчуваний настрій. Захотілося і собі ходити от так під руку з дівчиною, теплою і ніжною, говорити їй чудні слова або розказувати фантастичні казки.
Вітер дужчав. Зорі на обрії зникли. Зі сходу надходила гроза. Далекі зірниці спалахували за Дніпром.
Було приємно зразу після тиші парку почути гамір великої вулиці. Не поспішаючи Юрій підходив до трамвая, який з Радянської площі йшов Володимирською вулицею і проходив повз оперу. У вагоні було майже порожньо, але Юрій став біля дверей, бо сидіти не хотілося.
В цей вечір багато подій випало на долю професора Юрія Крайнєва. Бувають дні, години такого сконденсованого часу, коли події йдуть одна за одною і за якихось півгодини їх відбувається більше, ніж за півроку.
Трамвай доїздив до Золотих воріт. Юрій стояв у дверях, недбало розглядаючи перехожих. Раптом він стрепенувся і заметушився. Дівчина у темному капелюшку завертала за ріг.
Юрій не вагався. Він стрибнув на брук саме на перехресті двох трамвайних колій, його схопили сильні руки, і, підвівши толову, він побачив білий шолом міліціонера.
— Добре, що я вас впіймав, а то ви могли б упасти, — повчально сказав міліціонер, — три карбованці штрафу, громадянине.
Юрій віддав три карбованці і озирнувся. Може, він ще встигне її наздогнати.
— Одержуйте квитанцію, — сказав міліціонер, подаючи Юрію три білих квиточки.
Юрій несподівано сказав «дякую» і пішов за ріг вулиці. Він ішов швидко, розмахуючи руками і поводячи плечима в такт ходи. Він думав, що дівчина встигла відійти вже далеко, і мало не налетів на неї.
Вона йшла не поспішаючи. Високі каблуки цокали об тротуар упевнено і пружно.
А слідом за дівчиною, на віддалі кількох кроків, ішов професор кафедри стратосферної авіації Юрій Крайнєв і не знав, що робити.
Завжди рішучий у своїх діях, він тепер зовсім розгубився. Так і йшли вони одне за одним, ішли якимись незнайомими вулицями, які дедалі ставали все пустельнішими.
Дівчина давно вже помітила свого супутника. Вона йшла, інколи усміхаючись сама до себе. Іноді вона спинялася біля вітрини — подивитися, що буде робити Юрій. Той в таких випадках розгублено тупцювався на місці, читав афіші або просто ховався за якийсь стовп.
Так вийшли вони на вулицю, що вела просто від Лук’янівського базару. Тут було темнувато. Трамваї проносилися, сяючи світлом, і зникали за поворотом.
Дівчина взялася за ручку хвіртки і спинилася. Юрій наближався до неї, маючи твердий намір пройти спокійно і незалежно. Дівчина чекала. Коли Юрій підійшов на два кроки, вона сказала, дивлячись йому просто в обличчя:
— Я вам дуже вдячна, товаришу Крайнєв, за те, що ви мене супроводжували, але, слово честі, вам варто було підійти до мене раніше.
Юрій остовпів. Ця дівчина знає його? Може, навіть якась із його студенток? Крайнєв відчув себе вкрай збентеженим. Він спробував натягти на обличчя маску здивування, але з того нічого не вийшло.
— Ви мене знаєте?
— По-перше, вас знає половина Києва. По-друге, ми з вами працюємо в одній установі, — відказала дівчина усміхаючись. Коли вона говорила, було видно разок зубів, рівних і красивих.
— Ви працюєте в інституті стратосфери? — ще більше здивувався Крайнєв.
— Так. Вже місяць, — дівчина сміялася одверто і щиро… — Давайте знайомитися. Мене звуть Ганна Ланко, а вас я добре знаю.
Юрій потис маленьку гарячу руку дівчини. Він досі не міг прийти до нормального стану. Може, все йому сниться?
— Ви сьогодні проводите вечір трохи дивно, професоре, — говорила дівчина. — Мені здалося, ніби на Володимирській гірці ви навіть сумували.
— А чого я маю радіти? — Юрій вже став очунювати.
— Але ж нині весна, — очі Ганни блиснули на Юрія задерикувато. В глибині їх миготіли іскорки сміху. Вона усміхнулася ще раз і сказала:
— Ну, раз ви вже прийшли сюди, то вам треба зайти до мене в гості.
— Дякую, — машинально відповів Юрій, — але зараз… зараз мені треба швидше потрапити додому.
— Боїтеся? — вколола Ганна, — Зайдімо. Ну, я вас дуже прошу.
І Юрій погодився.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Одинокий ангар стояв край величезного аеродрому. Ретельно викошена невисока травиця встеляла поле рівним темно-зеленим килимом.
Біля входу на аеродром видніло кілька невисоких будинків. На двадцять кілометрів навкруги тяглися ліси. Великі галявини було пристосовано для посадки літаків — на всякий випадок. Тут містився експериментальний аеродром інституту вивчення стратосфери.
Біля ангара стояв одинокий сріблястий літак незвичайної конструкції. Він здавався надто важким, коли порівняти із звичайними літаками. Його крила, відносно короткі, вражали масивністю. Широко поставлені колеса з товстими шинами підтримували його на землі.
Але найбільше вражало в цьому літаку те, що фюзеляж не кінчався звичайним рулем висоти. Рулі і стабілізатор були ніби розрізані фюзеляжем. Масивна труба видавалася майже на метр з хвоста літака. Звичайний пропелер, невеликий і блискучий, здавався надто слабким, щоб потягти таку вагу.
Цей літак був увесь металевим. Полірований метал набув тут цілком обтічної форми. Очевидно, літак мав розвивати дуже велику швидкість.
На крилах і на фюзеляжі блищали намальовані червоним лаком зорі. Поруч з ними стояли величезні літери — ЮК-9. Це значило — Юрій Крайнєв, модель дев'ята. Це була дев'ята модель літака інженера Юрія Крайнєва, його тривога і його гордість.
Біля літака метушилися люди, перевіряли мотор, усі вимірювальні прилади. Коли все було готове, вони відійшли.
Під промінням сонця сріблястий літак здавався легким і динамічним. Було дивно, що він стоїть на землі.
Від майстерень біля ангара відділилася група людей. Швидкими кроками наблизилися до літака. Широкі плечі Крайнєва погойдувалися помалу і спокійно. Поруч з ним ішов директор інституту вивчення стратосфери, високий і сухий латиш Валенс. Вони говорили між собою, і розмова була, видимо, досить гострою.
Валенс підійшов до літака і уважно оглянув його.
— Красивий, — процідив він крізь зуби, не виймаючи цигарки з тонких губ.
Швидко і спритно він вліз у кабіну, потім пройшовся по крилу. Машина навіть не здригнулася. Валенс стрибнув з крила на землю і підійшов до Юрія.
— Починайте, — сказав він, ні на кого не дивлячись. Крайнєв захвилювався.
— Адамс Олександровичу, я вимагаю, щоб мені дозволили зробити цей політ, — сказав він. Благальні нотки вчувалися в його голосі, і Валенс ледве помітно усміхнувся. Так само спокійно він хитнув головою і сказав:
— Полетить Марченко.
— Але ж я вже дванадцять разів літав на ньому. Ти розумієш? — гарячився Юрій.
— Тоді працював тільки мотор, сьогодні працюватиме реактивний двигун. Не дозволяю.
Тон Валенса не подавав ніяких надій на згоду. Юрій одвернувся. Валенс мав право не дозволяти. Сперечатися далі було марно.
А до Валепса підійшов високий юнак у комбінезоні і спитав, чи можна починати.
— Починайте, — коротко сказав директор.
Марченко був відомим пілотом-випробувачем. Він уже давно працював в інституті стратосфери і літав на шести літаках Юрія Крайнєва. Він пробував літати і на двох перших моделях, але з того нічого не вийшло — літаки просто не могли відірватись од землі.
На третьому він зумів злетіти, але далі цього діло не пішло. І ось тепер уже дев'ятий літак стоїть перед ним, чекаючи своєї черги бути розбитим або прославленим.
Юрій до найменших дрібниць оглянув машину. Він перевірив усе ревним хазяйським оком. Всюди був блискучий порядок.
Крайнєв багато надій покладав на цю дев'яту модель. Він не скоро прийшов до розв'язання проблем, які поставали перед ним.
Того дня мали вперше провести пробний політ з включеним реактивним двигуном. Права зробити цей політ і домагався Юрій.
Валенс і двоє інженерів перевіряли вимірювальні прилади. Інженери експериментального заводу інституту стратосфери Король і Орленко теж. стояли тут, чекаючи наслідків польоту. Вони зробили багато приладів для літака і теж хвилювалися перед відповідальною спробою.
Юрій нервував. Він переходив від групи до групи, потім вертався до кабіни, щоб знову підійти до Валенса. Марченко, вже зовсім готовий і зодягнений, підійшов до нього несподівано.
— Ну, Юрію Борисовичу, бажайте, — сказав він, усміхаючись і простягаючи Крайнєву руку.
Юрій без слів потис руку і відійшов. Обоє вони були схвильовані, але на Марченкові це нітрохи не позначалося. Широка посмішка його відкривала великі міцні зуби. Весь він, засмаглий, атлетично збудований, здавалося, і не міг хвилюватися.
Підійшов Валенс. Сказав кілька слів про обережність, помовчав трохи і відійшов.
Марченко, весело усміхаючись, вліз у кабіну. Він засунув за собою дашок, і сонячний відблиск загорівся на плексигласі. Юрій сів на траву. Чекання ставало нестерпним.
Пропелер обернувся один раз, наче нехотя, і раптом перетворився на прозорий диск. Потім гудіння його піднялося на два тони вище і стало нагадувати сирену.
Літак помалу рушив з місця і, пружно погойдуючись на товстих шинах коліс, поїхав по зеленому полю аеродрому. Він біг проти вітру, набираючи швидкість.
Усмішка зникла з губ Крайнєва. Обличчя його посіріло. На його думку, літак піднімався надто довго.
В ту мить машина зробила невеличкий стрибок і повисла у повітрі.
— Відірвався, — похмуро, наче інформуючи, сказав Валенс.
Тепер літак уже йшов над лісом, завертаючи до аеродрому. Він важко і поволі, набирав висоту, літаючи широкими кругами. На висоті в дві тисячі метрів Марченко мав включити реактивний двигун. Юрій чекав на цей момент, нетерпляче покусуючи травинку.
Валенс сів поруч із ним. Він теж не відриваючись стежив за польотом.
Несподівано Юрій згадав свою останню зустріч з Ціолковським. Вони вдвох перевіряли проект цього літака. Ціолковський радів і хвилювався. В його дивовижно молодих очах відбивався справжній захват. Він зробив тільки два зауваження до проекту ї попросив повідомити про день першого польоту. Він хотів подивитися, як літатимуть машини Юрія Крайнєва.
Зараз ЮК-9 піднявся у повітря, а Ціолковського немає, і ніколи вже великий вчений не побачить, що творить його учень.
Ця думка кольнула невиразним болем, але Юрій відразу ж забув про неї — літак вже набрав потрібної висоти і летів по прямій.
Валенс устав з трави. Крайнєв підвівся слідом за ним. Машинально він узяв директора за руку нижче плеча і застиг у такій позі.
Зараз літак було видно, як невеличкий темний хрест на тлі ясносинього весняного неба.
Раптом Юрій здригнувся і стис руку Валенса. Той поморщився, але не встиг сказати нічого. Машина збільшила швидкість. Зараз вона просто перекреслювала небо, залишаючи в синяві ледве помітний слід.
На аеродром донісся протяжний свист. Літак пролетів над аеродромом і зник за лісами. Якийсь час ще чути було свист, потім він віддалився і нарешті зовсім затих.
Валенс попросив Крайнєва відпустити його руку і більше не пробувати свою силу на руках знайомих. Юрій, ніяково посміхнувшись, випустив. «Ну і сила в нього в руках», подумав Валенс, розминаючи затерплі пальці.
Юрій дивився на годинник. Секундна стрілка явно оберталася в притишеному темпі. Вона ледве повзла. Хвилини здавалися неймовірно довгими. Потім знову, десь здаля, почувся неясний свист. Він наближався і раптом обірвався різким вибухом.
— Кінець, — сказав Валенс, поморщившись,! додав, обертаючись назад: — Виведіть мій літак.
Четверо робітників у синіх комбінезонах кинулися до ангара. Валенс підійшов до Крайнєва. Той стояв, усе ще покусуючи травинку.
— Полетимо шукати, — сказав Валенс, дивуючись з Юрійового спокою.
— Шукати? Не знаю, не знаю, — задумано сказав Крайнєв.
Він стояв нерухомо, ніби до чогось дослухаючись. Права рука його була затиснута в кулак, і шкіра на кісточках посиніла. Всі почуття його зійшлися зараз до одного — Крайнєв слухав.
Валенс вирішив діяти сам. Йому вивели з ангара літак, маленьку спортивну машину, і він вже лагодився летіти негайно, шукати місця катастрофи. І коли він уже був готовий включити мотор і злетіти, Крайнєв підняв ліву руку й, посварившись пальцем, сказав:
— Почекайте одну хвилиночку.
І тоді всі почули далекий звук авіаційного мотора. Він був схожий на комарине дзижчання, але зростав і дужчав з кожною секундою. На аеродромі слухали, немов зачаровані.
Важка масивна машина йшла низько над лісом і з'явилася над деревами несподівано. Валенс застиг, сидячи у своєму літаку. Крайнєв усміхнувся так, начебто нічого й не сталося.
Літак м'яко сів на зелене поле аеродрому і похитуючись під'їздив до ангара. Всі кинулися туди, попереду був Крайнєв. Валенс вилазив зі свого літака, довго плутався, нарешті виліз і, як був, у шоломі, з парашутом, побіг за Крайнєвим.
Марченко виключив мотор і відсунув дашок кабіни.
— Буде добра машина, — кричав він. — Але роботи з нею ще сила-силенна. Я мало не перекинувся, розвертаючись.
— Доповідати на землі будете, — сухо сказав Валенс. — Вилазьте з кабіни. Вітаю, Юрію Борисовичу, — продовжував він, звертаючись до Крайнєва. — Вітаю і прошу пробачити за деякі надто поспішні висновки щодо вашого літака.
Марченко з серйозним і заклопотаним виглядом підійшов до них.
— Все було дуже добре, — сказав він. — Швидкість досягла семисот кілометрів….
— Всього-на-всього, — розчаровано протяг Юрій. — Машину доведеться переробляти, Адаме Олександровичу. Такої швидкості і з бензиновим мотором можна досягти.
— Крім того, на віражах вона почуває себе дуже невпевнено, якось завалюється на один бік. Але загалом мушу сказати, що це вже не експеримент, а справжня машина. Я ще ніколи не мав такого задоволення від польоту.
— Так, товаришу Марченко, — задумано сказав Крайнєв, — завтра ми ще дещо тут спробуємо, а там візьмемося будувати нову модель. Мені здається, я вже розумію, в чому тут справа.
— Ну, завтра за це діло, мабуть, узятися вам не вдасться, — сказав Валенс. — Зараз нам в інститут треба їхати.