— Ах, так, — ніби щось згадавши, промовив Крайнєв, з жалем глянув на літака і помалу пішов до ангара. Марченко і Валенс ішли за ним.
Біля воріт стояла відкрита машина. Валя, сидячи біля руля, читала книжку. Побачивши Крайнєва, вона стрепенулася.
— Товаришу Крайнєв, це ви будуєте такі літаки? — запитала вона із здивуванням.
— Я, Валю, я, — відповів професор усміхаючись, — і коли-небудь ви будете пілотом саме на такому, ні — на кращому літаку.
Валя, дивилася на нього з захопленням. Крайнєв не сказав більше нічого, але і сказаного було досить. Машина пішла до міста.
Ганна була першою, кого Крайнєв зустрів в інституті. Може, вона навіть чекала на нього?
Він підійшов схвильований і трохи розгублений.
— Дуже радий побачити вас, Ганно, — промовив Крайнєв, відчуваючи, що говорить зайві слова.
Ганна простягла йому руку. Юрій побачив глибокі, ласкаві й ніжні очі. Він усміхнувся і помалу пішов сходами вгору до свого кабінету.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Юрій пройшов з Валенсом по довгому коридору і завернув до свого кабінету. На дверях виднілася табличка «Юрій Крайнєв — інженер». Він глянув на табличку, штовхнув двері і зайшов у кімнату.
Його кабінет було обставлено надзвичайно просто і невибагливо. Крайнєв мало уваги звертав на його оздоблення. Зручні глибокі крісла стояли попід стінами. Величезний письмовий стіл займав цілий куток. Маленькі двері вели в другу кімнату — там була бібліотека. Чотири сталеві шафи, одна поруч другої, стояли біля однієї з стін. Ніяких паперів у кімнаті не було видно.
Крайнєв упав у широке крісло біля столу і замислився. Ганна Ланко надто міцно входила в його життя.
… У пам'ятний вечір дня свого народження він просидів у неї в гостях дуже довго.
Вони розмовляли про інститутські дрібниці. Виявилося, що Ганна працює хіміком-лаборанткою у лабораторії вибухових речовин…
Батько її був дуже відомим у Києві лікарем. Вона нещодавно закінчила інститут і збиралася пройти в інституті стратосфери тільки практику, але робота цікава, і хочеться залишитись працювати тут назавжди. В інституті вона людина нова, а студентські друзі вже розгубилися, тому інколи вона відчуває себе трохи самотньою.
Все це Ганна говорила, привітно усміхаючись і весь час одламуючи малесенькі шматочки від тоненької плитки шоколаду.
Так просиділи вони майже до другої години, і тільки тоді Юрій згадав, що йому час іти додому.
Ганна запрошувала його заходити. Вона провела його до хвіртки і на прощання потисла руку приязно і значуще.
Він цілу годину йшов, повертаючись до себе на вулицю Леніна, йшов, майже не розбираючи дороги. У Ганни була звичка при розмові опускати вії і раптом підводити їх, тоді особливо яскравими здавалися промені її очей. Саме такою весь час пригадував дівчину Крайнєв.
Він повернувся додому, і кімната здалася йому порожньою, холодною і непривітною. Тієї ночі він заснути не міг…
Другий день був сповнений роботи. Багато друзів і знайомих вітали Юрія з днем народження, але надвечір він відчув біля серця неприємну порожнечу.
Це відчуття було для нього несподіваним і зовсім незнайомим. Він почав дошукуватися причини. Після довгих міркувань його немовби осінило: він не бачив Ганни.
… Крайнєв викликав машину і поїхав до неї. Вона зустріла Юрія так, ніби чекала на його появу і була цілком певна, що він приїде.
І от ця дівчина міцно ввійшла в життя Юрія Крайнєва. День для нього не був повним, коли він не бачив Ганни. А вона ніби навмисне дратувала його, іноді не показуючись цілими днями.
Такі думки заповнювали Крайнєва, поки він сидів у себе в кабінеті, чекаючи виклику Валенса. Треба було щось робити, якось закінчувати всю цю справу, а що саме треба робити, Юрій не знав.
Валенс не викликав його. Натомість він сам прийшов у кабінет Крайнєва. Він прийшов, високий, веселий, сів навпроти Юрія, і в кабінеті відразу ж стало ніби тепліше і якось по-дружньому тихо.
Валенс кілька хвилин мовчав, ніби приміряючись до розмови, потім повернувся до Юрія і не поспішаючи сказав:
— Значить, ти завтра їдеш у Москву, а звідтіля в Париж. Я думаю, що цей конгрес з питань стратосфер: мої авіації буде досить цікавим, але багато нового всі ці закордонні діячі сказати по зможуть. І це не тільки тому, що не захочуть сказати, а просто не зможуть. Ми в цій справі їх набагато випередили. І вчитися тепер не ми у них мусимо, а вони у нас. А проте вони думають, що і досі ми плентаємося десь у хвості, як до революції, і навіть не запросили наших представників робити доповідь. Але це, може, й краще. Послухаєш, людей побачиш а, може, щось корисне для себе знайдеш. Там тільки один Вікар дійсно справжній вчений. Він буде доповідати. Доповідь його послухай уважно, а ще краще — поговори з ним. Тільки май на увазі, що цей, навіть найкращий серед них, учений не винайшов нічого такого, чого б не знав ти. Отже, дивись по нього як на звичайного свого колегу. Це тобі, так би мовити, норма поведінки. Деякі наші матеріали ти теж з собою візьмеш. Це щоб не їхати з порожніми руками. У наркоматі тобі доведеться зробити доповідь і ознайомитися з останніми роботами Московського інституту і конструкторських бюро. Головою делегації буде московський конструктор Байрамов. Ярина Михайлівна теж поїде. У неї буде окреме завдання: я хочу мати законспектованими основні тези всіх доповідей, бо їх, мабуть, ще не скоро друкуватимуть. Вона візьме на себе обов'язки твою секретаря, і так це все вийде у вас дуже солідно і організовано. Завтра ранком одержиш у мене всі матеріали. Основні питання, на які слід буде звернути увагу, визначимо теж завтра. Поїзд на Москву в три п'ятнадцять. Квитки вже замовлені. Маєш запитання?
— Паспорт?
— У Москві вже все приготоване, але, звичайно, ще дещо доведеться оформити.
— Значить, завтра! — Юрій несподівано потягнувся сильно і з насолодою. Він любив подорожі. За кордон йому доводилося їхати вперше. Він їде представником Радянського Союзу на міжнародний конгрес — це сповнювало його гордістю.
«А Ганна?» — блискуча радість одразу ж потемніла. Подорож втратила половину свого інтересу. Юрій спохмурнів, і Валенс не міг цього не помітити.
— Ну, чого невистачає?
— Та нічого, все на місці, — спробував одкрутитися Юрій, але Валенса одурити було неможливо. Він хитро подивився на Крайнєва і лукаво прищурив ліве око. Потім показав пальцем на свої очі і спитав:
— Зелені?
— Ні, у вас очі сірі, — не зрозумів Юрій.
— В неї очі зелені, — ніби розсердившись, махнув рукою Валенс.
Юрій глянув на директора. Десь у глибині зіниць поблискували малесенькі вогники, схожі на відблиски сонця. Валенс знав усе, і від нього нічого не можна було втаїти. І, зніяковівши, Юрій сказав, дивлячись кудись повз директора у куток кімнати:
— Так, у неї очі зелені.
Він сказав це таким розгубленим тоном, немов сам був виною тому, що у Ганни зелені очі. Валенс мимохіть усміхнувся: такий невластивий для Юрія був оцей винувато-розгублений тон.
— Ну, це подорож недовга, — наче втішаючи, сказав він. — А крім того, сьогоднішній вечір я залишив для тебе цілком.
І Валенс, виходячи з кабінету, значуще глянув на Юрія. А той дивився кудись за вікно, дивився і нічого не бачив.
Так, Валенс сказав правду. Сьогодні вечір вільний, і сьогодні ж все треба з'ясувати.
Юрій вирішив зараз же піти до Ганни і розказати їй про своє кохання. За хвилину ця думка вже здалася йому безглуздою. Тоді прийшло рішення відкласти цю розмову до вечора, але, раз вирішивши, він уже чекати не міг. Спало на думку запросити Ганну сюди, до кабінету, і тут же негайно запитати її, чи згодна вона стати дружиною Юрія Крайнєва.
Він двічі брався за телефонну трубку. Складалося враження, ніби трубка гаряча. Нарешті трубку було знято і всі чотири цифри помора телефону лабораторії набрано. Відповів незнайомий голос, і Крайнєв попросив викликати товаришку Ланко. В ту мить йому дуже хотілося кинути трубку і відкласти всю цю справу.
Ганна відгукнулася з трубки весело і привітно: її попередили, що викликає Крайнєв.
— Я дуже прошу вас негайно зайти до мене, — сказав Крайнєв і сам не впізнав свого голосу, — я маю до вас одну дуже важливу справу.
— Чи ви не застудилися на аеродромі? — кепкувала Ганна. — Ви говорите так, ніби у вас ангіна. Зараз я зайду до вас. Мені навіть цікаво стало, які це у вас до мене знайшлися справи.
Трубка дзенькнула коротко і навіть злобно. Тепер Крайнєв зрозумів: вороття немає. Сьогодні він усе вияснить — а тоді буде щастя або не буде нічого.
Ганна зайшла усміхаючись, і Юрій зустрів її, стоячи біля столу. Він просто боявся зробити зайвий рух.
— Сідайте, — привітно сказав він.
Ганна сіла у крісло з другого боку столу і уважно подивилася на Крайнєва. І раптом Юрій ясно відчув — Ганна знає, про що він хоче з нею говорити. Від цього відкриття всі його думки змішалися, а від приготованих речень залишилися якісь невправні слова, що ними не можна було висловити найменшої думки.
Ганну, здавалося, дивувала така довга мовчанка. Вона дивилася на Крайнєва, і в зіницях її стояло запитання: «Так у чому ж справа? Навіщо я потрібна?»
— Знаєте, Ганно, я їду, — сказав Юрій і замовк.
— Знаю. В Москву.
Після того як було вимовлене перше слово, Юрію стало значно легше говорити. Слова покірно слухалися його, і думки знову прийшли до стрункої системи.
— Не тільки в Москву. Потім я поїду в Париж. Там буде міжнародний конгрес.
— Так, це прекрасна подорож, і я вам дуже заздрю. Тепер Крайнєв уже зовсім не знав, як треба продовжувати. Ганна дивилася просто на нього. Вона чекала продовження розмови і не розуміла, чому так хвилюється Крайнєв.
А в Юрія раптом промайнула думка: як це так, покликати дівчину у власний кабінет для того, щоб освідчитися їй у коханні. Дійсно, кращого він вже нічого не міг придумати. Говорити про свої найбільші почуття так, ніби справа йде про колбу з дистильованою водою.
А Ганна не розуміла, чого ж хоче нарешті від неї Крайнєв.
— Я завтра їду, Ганно, — нарешті оволодів собою Юрій, — і дуже хотів би, щоб сьогоднішній вечір ми провели разом. Я б хотів покататися десь за містом абощо.
Це вже трохи скидалося на освідчення. Юрій сам похвалив себе за логічно побудоване речення.
Ганна зрозуміла — найнапруженіший момент минув безболісно. Тепер з Крайнєвим можна було говорити зовсім вільно.
— І оце вся ваша справа, товаришу Крайнєв, — вдаючи гнів, вигукнула вона. — Ви дозволяєте собі відривати мене від важливих дослідів. Особисті справи треба робити поза межами інституту, товаришу Крайнєв.
— Я не знав, що ви так зайняті. Вибачте. Це було для мене так важливо, Ганно.
Він сказав це покірно-винуватим голосом. Ганна не витримала грізного тону і розсміялася. У Юрія відлягло від серця, і він усміхнувся теж.
— Ох, ви ж і чудак, — по-дружньому сказала вона, — правду кажуть: великі люди всі чудні. Ви не виняток.
— З великих людей чи з чудаків? — вже зовсім осмілів Юрій.
— Поки що з чудаків, — відказала Ганна, — але це не змінює справи. Заїжджайте за мною, і я з охотою поїду кудись…
— От і прекрасно…
Ганна глянула на Крайнєва трохи глузливо, і він знову згадав своє перше відчуття — Ганна знала про все. Він був певен того. Знову думки його почали плутатися. Вони попрощалися у ніяковій мовчанці.
Ганна вийшла. Крайнєв підійшов до вікна. Маленькі літаки на неймовірній височині робили мертві петлі. Він стояв і думав, як важко зробити цей перший і останній, величний і вирішальний крок.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Авто псувалося неймовірно часто. Кожні п'ять-шість кілометрів Валя зупиняла машину, виходила і починала щось лагодити в моторі. Потім машина рушала з місця і хвилин п'ять їхала. Про швидкість у сто кілометрів не було і згадки.
Юрій і Ганна сиділи у машині, не розмовляючи. Часті зупинки дратували Крайнєва, Крім того, він помітив, як кожного разу, зупиняючи машину, Валя поглядає то на нього, то на Ганну. Часте псування машини здалося йому, нарешті, підозрілим.
Він попросив у Валі пробачення і сам сів за руль. Дерева замиготіли обабіч, нагадуючи кіно. Число 70 вже з'явилося у маленькому віконечку спідометра. Юрій немов застиг біля руля. Машина працювала чудесно, Валя сиділа поруч Крайнєва, і обличчя її хмарилося все більше.
Десь у кіпці Брест-Литовського шосе заходило сонце. Машина. летіла просто у величезну червону заграву. Верхівки сосен у лісі були облиті сонячним багрянцем. Маленькі високі хмарини світилися яскравим золотом. Сонце вже торкнулося горизонту. Позбавлене променів, воно здавалося зовсім недалеким.
Юрій вів машину просто на сонце. Він дивився, як помалу зникає велике, немов задимлене коло. Ось від нього залишився тільки невеличкий ясний сегмент. Юрій спинив машину.
— Дивіться, — сказав він.
Промені виривалися вже десь з-за горизонту. І останній був ясно-зеленим, таким зеленим, що навіть очі Ганни не могли б змагатися з ним.
Сонце зайшло. Високо в небі пливли хмарини. Вони ніби купалися в золотих променях.
Валя сіла за руль. Тепер вони поверталися до Києва, і Юрій знав, що машина більше псуватися не буде. Він сидів поруч Ганни і не хотів нічого говорити. Він узяв обома руками її маленьку руку з довгими тонкими пальцями. Пальці ледве помітно ворушилися в його широких долонях.
Валя бачила його у маленькому дзеркальці на вітровому склі. Юрій помітив цей погляд і випустив руку Ганни. Повільно, наче знехотя, вийшли з його долонь довгі пальці.
Високі свічки тополь з'явилися посередині вулиці. Машина виїхала на бульвар Шевченка.
— Давайте пройдемось, — сказала Ганна, і Валя відразу ж зупинила машину.
Ганна і Крайнев вийшли з авто, і воно рвонулося вперед. Плюмаж золотого волосся розвівався над машиною.
Вони йшли під руку по широкому тротуару. Каштани вже відцвітали. Пожовклі пелюстки вкривали асфальт. У Ботанічному саду було темно і затишно. Звідтіля доносився аромат прілого торішнього листя і міцний запах весняних квітів.
Поволі розговорилися. Розмова йшла про інститутські справи, про роботу Ганни, про лабораторію. Ніяковість зникала, і між ними стали встановлюватися по-новому дружні відносини.
Дівчина спиралася на йото руку одверто і довірливо. Здавалося, ніби вони йдуть широким бульваром у повній самотності.
Через завулок вони вийшли на вулицю Леніна і на розі зустріли Валенса. Він ішов з високим військовим. Два ромби червоніли на ясно-блакитних петлицях. Вони пройшли, жваво розмовляючи, і, здавалося, Валенс нічого не помітив. Проте Юрій твердо знав: Валенс бачив усе. Непомітно дійшли вони до будинку, де жив Юрій, і він запросив Ганну зайти. Він сказав це і сам здивувався із своєї сміливості. Ганна, усміхнувшись, погодилася. Ліфт виніс їх на шостий поверх швидко і безшумно. Вони зайшли до Юрія, і кімната здалася йому надзвичайно приємною і затишною. «Бо тут Ганна», подумав він.
А Ганна спочатку взялася розглядати Юрійову кімнату. Юрій сидів на тахті і дивився. У його кімнаті ходив вітер. Ганна нагадувала маленьку дівчинку, яка раптом потрапила у країну, сповнену незвичайних і незнайомих речей.
— Розкажіть мені якусь хорошу, зворушливу історію, щоб можна було плакати і щоб був хороший кінець, — попросила Ганна.
— Ви помилилися, я інженер, а не поет, — став проситися Юрій.
— Це нічого не значить, — відрізала дівчина, — ви мені зараз же мусите щось розказати. У мене саме настрій слухати.
Кілька хвилин Юрій мовчав. Потім згадав історію, яку розказав йому один пілот.
— В одному місті, — розпочав Юрій, — жила хороша весела дівчина…
Ганна ворухнулася, вмощуючись у кріслі зручніше.
— Вона вчилася в університеті, і в неї було багато друзів. Але, крім багатьох друзів, у дівчини був також коханий. І одного літа він поїхав до Арктики, на зимівлю. Він жив десь аж на півночі Нової Землі чи, може, десь навіть далі. У нього на зимівці була потужна радіостанція. І щотижня, вночі, у великому місті ходила дівчина на радіостанцію говорити зі своїм коханим. І вони говорили п'ять-шість хвилин і знову розлучалися на цілий тиждень. І раптом дівчина захворіла на важку хворобу, в якій люди згоряють за короткі дні. І в лікарні, у високій світлій палаті, дівчина вмерла. Проводжати її в останню путь прийшли всі друзі. Вони високо підняли труну дівчини і пронесли її на руках через усе місто на далеке кладовище. Там, між високими, вкритими ясними кристалами снігу соснами, зіяла глибока яма. Друзі ховали дівчину. Це було надвечір, і хмари на небі нагадували рани — вони стікали сонячною кров'ю. Друзі поховали дівчину і пішли. Сосни залишилися вартувати її спокій. А друзі повернулися в незвичну тишу кімнати дівчини і тільки тоді згадали — десь далеко, на зимівці, чекає її коханий. Вони згадали про довгу полярну піч. Вони подумали про почуття людини, яка шість день чекає п'ятихвилинної розмови по радіо. І вони вирішили не говорити про її смерть. І з того часу кожного вечора під вихідний день одна дівчина ходила на радіостанцію говорити з коханим подруги.